До поразки у першій україно-більшовицький війні 19 страница

Натомiсть позбавленi полiтичних упереджень сучаснi дослiдники вважають, що обидва закони «пiдбивали пiдсумок усьому процесовi українського державотворення в 1917–1920 рр., суть якого полягала в поступовому переходi вiд парламентської до президентсько-парла­ментської моделi органiзацiї влади»42. «Цей закон,— читаємо в іншому дослідженні,— виявився конституційним актом, який базувався не на класичному, а на новітньому уявному (оманливому, дуалістичному, кульгаючому) конституціоналізмові, тобто квазіконституціоналізмі, що мав первісними джерелами бонапартистську конституцію 1799 р., монархічну Конституційну хартію 1814 р. та численні німецькі октройо­вані закони. Авторитарний за своїм характером цей закон,— веде далі О. Мироненко,— не міг дати ані суттєвого прирощення знань, ані збагатити практику демократичного державотворення. ... Чимало його положень застосовувалось у екзилі ще досить довго. Саме на підставі розглядуваного тимчасового закону після вбивства у 1926 р. головного отамана верховну владу в УНР прийняв на себе А. Лівицький»43.

М. Шаповал, який дав собi раду детально проаналiзувати обидва законопроекти, вважав, що їх фактичним автором був А. Левицький, призначений Головою Ради Народних Мiнiстрiв 20 жовтня. Новий голова кабiнету, за словами Шаповала, прагнув «усунути навіть (згадку?— Д.Я.) про Трудовий Конгрес, трудові і колєгіальні принципи в організації влади», «ясно поставів собі в плані ... на випадок хворости, від’їзду чи інших причин» Петлюри присвоїти собі роль ... голови держави»44. З притаманними йому щирою любов’ю та приязню до полiтичних спiль­никiв та опонентiв М. Шаповал охарактеризував їх так: «всі партійні і безпартійні політики — опріч соціал-революціонерів — пішли проти здійснення влади українського трудового народу». Всi виданi ними «акти, направлені проти прав і законів Трудового конгресу,— справедливо зауважував творець Директорiї, замовчуючи при цьому тему легитимностi самого ТКНУ та всiх його рiшень,— є незаконні, а тому творені на основі цих актів органи влади чи представництва також незаконні, а виконавці цих актів є державними зрадниками, узурпаторами і самозванцями». «Всі спроби своєвільно переиначити й цілком відкинути волю Трудового Конгресу,— читаємо далi,— є не лише державною зрадою, але й політичним шахрайством, самозванством». З манiакальною упертiстю М. Шаповал продовжував переконувати себе в тому, що «українська революція була соціяльною», а «наш нарід — трудові селяни і проле­тарські маси, тому й державність українська може бути лише їх державністю, а не буржуазії», Ані Центральна Рада, ані Трудовий Конгрес,— пiдкреслював вiн,— не були тим, що в Європі називається парляментами і нi своїм походженням, ні своїм складом, ні своєю діяльністю, ні її метою», але «Центральна Рада була верховною, сувереною радою українських селянських, робітничих і військових депутатів та соціялістичних партій, вибраних революційним виборчим правом», а тому з політичного погляду закон 12.11.20 був фактичною передачею прав Директорії одній групі — радикал-демократам, яка Петлюрі дала компенсацію — титул «голови держави». Отже, пiдбивав він пiдсумок, «рік 1920 — це вже не УНР, а петлюрівщина — спеціяльний рух контр-революції з метою захопити фактичну владу над Україною»45.

Захоплювати було що. В квiтучому до початку I Свiтової вiйни Краї панував цілковитий адміністративний, фінансовий, господарський хаос. Промислове виробництво сягало хiба що 15–20 вiдсоткiв вiд довоєнного, посівні площі скоротилися на третину, урожайність зернових — принаймнi на 25–40 вiдсоткiв, поголів’я основної тяглової сили — коней — на 1 млн голiв, реманент — на 60%. Натомiсть в 1920 р. вже iснувало 960 колгоспів46, органiзацiя яких стала «логiчним наслiдком» декрету уряду Чехiвського про нацiоналiзацiю землi; до речi, запровадити самi колгоспи Директорiя не встигла «лише за браком часу»47.

Фантастичними виявилися людськi втрати. За даними спецiального дослiдження, за перiод 1914 — 1920 рр. лише українське село втратило вбитими та такими, що пропали безвiсті, щонайменше 3,5 млн осiб48; абсолютна їх бiльшiсть — чоловiки репродуктивного вiку. Зруйнованою виявилася сама тканина буденного людського життя: населення було позбавлено продуктів харчування в необхідній кількості і необхідному асортименті, не працювали правоохороннi органи, комунальні служби, сис­теми охорони здоров’я, бракувало пального, житла, медикаментів абощо.

Отож, «найкращі сини України, східної і західної... весь свій ідеалізм і життя віддавали в розпорядження тієї акції, впродовж якої були винищені найактивніші сили України. Цей повстанський збройний рух і економічний опір українського села тривав так довго, аж московський уряд рішився фізичною силою знищити опір українського населення. Завершення цієї фази відбулося 1933 року...»49.

Такими були безпосередні пiдсумки українських «визвольних змагань» 1917–1920 рр. пiд нацiонально-соцiалiстичними гаслами.

1 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.— Т.— 2.— С. 182.

2 Шаповал М. Велика революцiя i українська визвольна програма.— С. 174.

3 Мазепа I. Україна в огнi i бурi революцiї. Т. 2. Кам’янецька доба — Зимовий похiд.— С. 193.

4 Яблонський В. Місце консерватизму в конституційних дискусіях доби Директорії // Останній Гетьман. Ювілейний збірник пам’яті Павла Скоропадського. 1873–1945.— К., 1993.— С. 147.

5 Трімбицький В. Дванадцять українських Конституцій.— С. 56.

6 Там само. С. 57.

7 Див.: Устрiй Української Держави.— Б/м, 1920.— С. 6 — 8.

8 Див.: Шаповал М. Велика революцiя...— С. 177–180.

9 ЦДАВО України.— Ф. 1065.— Оп. 2.— Спр. 88.— Арк. 1, 2.

10 Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.265.

11 Там само. С. 105.

12 Цит. за: Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть ...— С. 123.

13 Трімбицький В. Дванадцять українських Конституцій.— С. 58.

14 Крюков В. Майбутнє, якого нас позбавили // Конституцiйнi акти України.— С. 54.

15 ЦДАВО Українi.— Ф. 1065.— Оп. 2.— Спр. 294.— Арк. 1. Див. також: Мазепа I. Україна в огнi i бурi революцiї.— Т. 2.— С. 180, 183, 194–195.

16 Протоколи засiдань Комiсiї див.: ЦДАВО Українi.— Ф. 1065.— Оп. 2.— Спр. 295.

17 Там само. Ф. 1065.— Оп. 2.— Спр. 296.-Арк. 65–66.

18 Там само. Спр. 87.— Арк. 16; Спр. 119.— Арк. 1– 1 (зв.). Спр. 295.— Арк. 1–17 та iн.

19 Варiант тексту «проєкту тимчасового закону про форму державного устрою та про порядок законодавства» з 5 розділів за підписами Голови РНМ та мiнiстра внутрiшнiх справ I. Мазепи, в.о. державного секретаря, міністра просвіти (?) О. Безпалка, міністра М. Шадлуна, міністра юстиції та в.о. міністра закордонних справ А. Лiвицького, міністра ісповідань І. Огієнка подає М. Шаповал (Шаповал М. Занепад У.Н.Р.— С. 14–15). Повний варiант першого документу можна знайти й в однiй з праць В. Солдатенка. Однак, друкуючи текст документу, автор посилається не на першо­джерело і не на першу сучасну його публiкацiю, а на спомини М. Шаповала (Солда­тенко В. Українська революцiя.— С. 691). В лiтературi можна натрапити на вiдомостi (з посиланням на газету «Слово») про те, що проекти зазначених законiв українська преса оприлюднила ще наприкiнцi жовтня» (Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава i право України.— С.150).

20 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.— Т. 2.— С. 82–83.

21 Там само. Т.— 2.— С. 195.

22 В листопадi 1919 р. вони, згiдно постанови Директорiї УНР, були направленi для роботи за кордон.

23 Цит. за: Шаповал М. Велика революцiя...— С. 161–162.

24 Там само. С. 169–170, 171.

25 Там само. С. 194.

26 ЦДАВО України.— Ф. 3809.— Оп. 2.— Спр. 9.— Арк. 14.

27 А. Лівицькому доручили заявити полякам рішучий протест проти арешту українського уряду в Кам’янці і «домагатися від польського уряду належної сатисфакції».

28 Мазепа І. Творена держава.— С. 70, 72, 73; Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. Т. 2.— С. 195; Т. 3. Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР.— Прага, 1943.— С. 16.

29 ЦДАВО України.— Ф.1065.— Оп. 2.— Спр. 296.— Арк. 18.

30 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.— Т. 3.— С. 69.

31 Вiдповiдно з 25 по 31 липня та 1, 2, 5 серпня, не рахуючи 4 засiдань в пiдкомiсiї 26 та 28–30 липня. ( ЦДАВО України.— Ф. 1065. — Оп.2. — Спр. 52.— Арк. 59 – 63).

32 ЦДАВО України.— Ф.1065.— Оп. 2.— Спр. 296.— Арк. 18.

33 Проект обговорювався 7, 9–11 серпня, 4–6 та 24 вересня на пленарних засiданнях i 8, 18, 20, 21 серпня на засiданннях пiдкомiсїї (Там само.— Спр. 295.— Арк. 68–75).

34 В цьому контекстi твердження В. Трiмбицького про те, що» Комісія Ніковського/Саліковського завершила роботу між 1 вересня та 19 жовтня 1920 р» слiд вважати необгрунтованим. Це були двi рiзнi комiсiї, якi завершили роботу вiдповiдно 16 серпня та 1 жовтня. Див.:.Трімбицький В. Дванадцять українських Конституцій.— С. 56.

35 Державна Народна Рада у текстi вiдповiдного закону мала набути повноважень передпарламенту УНР.

36 Тобто по роздiлах проекту «Про ДНР та її склад», «Про особистi справи членiв ДНР», «Про порядок скликання, засiдання та президiю ДНР», «Про справи, якi пiдлягаюють ДНР», «Про порядок ведення справ ДНР», «Про прилюднiсть засiдань ДНР», «Про внутрiшнiй устрiй ДНР».

37 ЦДАВО України.— Ф.1065.— Оп. 2.— Спр. 295.— Арк. 46.

38 Там само. Спр. 296.— Арк. 45 — 47.

39 Шаповал М. Занепад У.Н.Р.— С. 15, 16, 17.

40 Шелухiн С. Варшавський договiр мiж Поляками й Петлюрою.— Прага, 1926.— С.15; див. також: С.18, 19, 20.

41 Шелухiн С. Петлюрiвцi в свiтi права.— Львiв; Вiдень, 1922.— С. 6, 10, 11.

42 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України.— С.150.

43 Мироненко О. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917–1920 рр.— С. 165–166.

44 Шаповал М. Занепад У.Н.Р.— С. 21–22.

45 Там само.— С. 28, 37, 39.

46 Хмель И.В. Аграрные преобразования на Украине.— С. 146–180.

47 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 51.

48 Урланис Б. История военных потерь. Войны и население Европы. Людские потери европейских стран в войнах ХVIII—ХХ вв. (историко-статистическое исследование).— СПб; М., 1999.— С. 400.

49 Горникевич.Т. Події в Україні 1914–1922 років у світлі історичних документів.— С. 121.

Глава 6.

ТРИ ВИДАННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ СОЦIАЛIСТИЧНОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛIКИ

(грудень 1917 р. — листопад 1920 р.)

§ 1. Конструювання та розбудова УСРР: теорiя

(1917–1920 рр.)

За 73 роки iснування Радянської влади вченi-суспiльствознавцi, що обслуговували її поточнi та перспективнi iнтереси та потреби, сформу­лювали та обгрунтували чи не основний, але, як не дивно, в принципі правильний догмат радянської iсторичної науки: все, що вiдбувалося на 1/6 частинi земної кулi пiсля 26 жовтня 1917 р., вiдбувалося у повнiй вiдпо­вiдностi та на пiдставi уявлень про те особисто В.I. Ленiна. Не могла бути i не була тут винятком також й Україна.

Навiть побiжне знайомство з поглядами вождя свiтового проле­тарiату, зведеними та викладеними архiварiусами радянської iсторичної науки у фундаментальнiй збiрцi «В.И. Ленин об Украине» доводить: всі уявлення Леніна про Україну зводилися до трьох моментів. По-перше — ця територія лежить на шляху до роз­палення світової революції в Європі і, отже, її треба завоювати; по-друге — на Україні «свиней годують пшеницею» і, отже, її треба завоювати для того, щоби нагодувати голодних російських ро­бітників і відновити промисловість велико­російських губерній, доведених до клінічної смерті ленінським режимом; по-третє — на Україні розмовляють українською мовою.

Iснування окремої української держави у будь-якiй формi i за будь-якого полiтичного режиму всiма без винятку дiячами ленiнської партiї якщо i вважалося можливим, то виключно як тимчасовий тактичний прийом у боротьбi за свiтову комунiстичну державу1.

Отож, В. Ленiн про Україну.

1917 р. Влада — в руках Тимчасового уряду. Головне завдання ленiнської партiї — за будь-яку цiну дискредитувати його, розхитати, звузити полiтичну базу загальноросiйської демократiї.

29 квітня (12 травня) В. Ленiн виступає iз запальною промовою на VII (Квітневій) конференції РСДРП (б): «Ми до сепаратистського (тобто i українського. — Д.Я.) руху байдужі i нейтральні. Якщо Фінляндія, якщо Польща, Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого поганого немає»2. 2 (15) червня вождь особисто засуджує заборону О. Керенським Всеукраїнського селянського з’їзду3. 15 (28) червня друкує в «Правді» статтю «Україна», в якій беззастережно підтримує не тільки право України на автономію у складі Російської республіки, але й на повне відокремлення від Росії4. 17 (30) червня констатує — i, треба пiдкреслити, цiлком справедливо,— повну поразку Тимчасового уряду в українському питанні5. Ба бiльше. 22 листопада (5 грудня) у промові на I Всеросійському з’їзді військового флоту В. Ленiн, чи не єдиний полiтичний дiяч пост­iмперської Росiї, заявляє: «ми безумовно стоїмо за повну і необмежену свободу українського народу», але ( це дуже красномовне «але») «ми простягнемо братню руку українським робітникам і скажемо їм: разом з вами ми будемо боротися проти вашої і нашої буржуазії»6.

Братню руку простягнули дуже швидко — напередодні. Ще 4 грудня на свiт Божий з’являється «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», в якому було сформульовано гранично просту альтернативу: «або підтримати боротьбу російських большевиків проти Каледіна…, або ж опинитися у стані війни із своїм могутнім сусідом»7. 25 листопада (8 грудня) голова бiльшовицького уряду особисто просить ФЗК Тульського збройного заводу надати озброєння для 500 червоногвардійців Боківської горної округи Донської області8.

19 грудня (1 січня) РНК радiсно констатує: військовий, політичний, дипломатичний тиск на УЦР дав перші результати. Рада погодилася розпочати переговори з ленінським урядом про об’єднання військових зусиль проти чи не основного на той час збройного супротивника ленінського режиму — донського уряду Каледіна — за умови, що Раднарком визнає незалежність УНР. В той же день РНК призначає С. Орджонікідзе тимчасовим надзвичайним комісаром «Району Укра­їни (курсив наш.— Д.Я.) для об’єднання дій функціонуючих там радянських організацій в усіх ділянках їх роботи (військовій, продо­вольчій, банковій тощо)9. Необхiдно особливо наголосити: цей документ був настільки таємним, що вперше його було оприлюднено лише 1945 р. І це при тому, що розпорядження про надання Орджо­нікідзе 5 млн крб. для організації військової боротьби проти Каледіна побачило світ 5 роками раніше!10 Вже 12 січня РНК наказав Антонову-Овсеєнку діяти «в повному контакті» з маріонетковим харківським урядом та з «призначеним РНК надзвичайним комісаром»11.

1918 р. — розпал першої бiльшовицько-української вiйни. 11 (24) січня в промові на так званому III Всеросійському з’їзді Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів бiльшовицький лiдер з вiдчуттям глибокого задоволення констатує: «В перемозі Радянської влади Української народної республіки над українською буржуазною Радою немає ніякої можливості сумніватися»12. В заключній промові на цьому форумi Ленiн висуває принципово нову для свiтової полiтичної думки тезу: Ради є ніщо інше як «одна із форм соціалістичної революції, що починається». А як же: завдяки незаконнiй, але сумлiннiй працi бiльшовицьких агiтаторiв та органiзаторiв вже в березенi 1918 р. в Україні поруч з легітимними органами влади існували самочинні Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів, а також військово-революційні, земельні та інші комітети, які діяли у 80% волостей України13. Саме тому Ленін мав практичну можливiсть відкрито трактувати Ради не як форму державного устрою, а як одну із форм громадянської війни.

Приблизно в другiй декадi сiчня в телеграмі Антонову-Овсеєнку натхненник свiтової революцiї пише: «наше втручання у внутрішні справи України, оскільки це не викликано військовою необхідністю, небажане. Зручніше проводити ті чи інші заходи через органи місцевої влади, і взагалі найкраще за все було б, якби всякі непорозуміння були полагоджені на місці»14. Йшлося передовсiм та виключно про взаємовідносини самого товариша Антонова з товаришами з харківського «уряду».

1(14) березня Ленiн висуває перед своїм намiсником в Українi С. Орджо­нікідзе новi завдання — створити в Криму і Донбасі «єдиний бойовий фронт проти навали з Заходу», негайно евакуювати хліб та метал на Схід, «рішуче та безумовно» перелицювати російськi військовi частини в Україні на «український лад», заборонити Антонову-Овсеєнку вживати першу частину його прізвища тощо15.

Пiдписання мирної угоди мiж Радянською Росiєю, з одного боку, УНР, з другого, країнами Четверного союзу, з третього, принципових змiн у ленiнську стратегiю щодо України не внесло. Наприклад, 3 квітня в «Резолюції РНК з вітанням Народному Секретаріату та Центральному Виконавчому Комітету Рад України» вiдкрито заявлялося, що в зв’язку із щойно ухваленою мировою угодою з Центральними Державами ніяка допомога українським спільникам надаватися не буде, але той час, коли ця політика буде радикально змінена, вже не за горами16. До радикальної змiни вдалися за декiлька тижнiв. Вже в квiтнi Ленiн та К° розробляють заходи щодо «організації» збройного спротиву німецькій армії, яка вступала на територію України і, найголовніше, призначають Й. Сталіна «повноважним представником РРФСР» на переговорах з УНР17. При цьому мирову угоду між УНР і країнами Четверного союзу комунiсти трактували не інакше, як прагнення «вітчизняної буржуазії» за «допомогою німецького багнета» «придушити вплив більшовиків»18.

6 травня Ленiн вперше згадує про гетьманський переворот 29 квітня19, а вже 14 травня на об’єднаному засіданні ВЦВК та Московської Ради кваліфікує його як «жахливий»20. Але нема де правди діти: вождь хоч і надзвичийно схематично, але в загальних рисах правильно трактував не тiльки окремі поточнi політичні проблеми, наприклад тi, які виникли для німців внаслідок цього перевороту21, але й цiлком адекватно сприймав та оцiнював центральну вiсь свiтової полiтики свого часу — боротьбу мiж так званими «сухопутними» та «морськими» державами та їх союзниками (тобто мiж Хартлендом та Римлендом).

В. Ульянов-Ленін чітко визначив головного зовнішнього ворога свого режиму — «англо-французський» та «японо-американський» «імперіалізми»22.

Така глобальна полiтична вiзiя сучасного йому свiту — якщо переводити її в сферу практичної полiтики — означала нiщо iнше, як резервування за собою можливостi, ба бiльше — необхiдностi створення за сприятливих обставин мiсця i часу, по-перше, широкої внутрiшньо­росiйської полiтичної коалiцiї мiж бiльшовицьким проводом в Москвi i тими полiтичними силами, якi з тактичних мiркувань розiгрували антиантантiвську та/або антиамериканську та/або антияпонську карту. По-друге, така вiзiя вiдкривала можливiсть створення нової геополiтичної коалiцiї з Нiмеччиною та/або деякими частиними колишньої Австро-Угорщини, які з тих чи iнших причин опинилися (або могли опинитися) поза межами англо-французько-американського свiту.

На початку серпня 1918 р. В. Ульянов-Ленін чітко визначив i головного внутрiшнього ворога свого режиму. У статті «Товариші-робітники! Йдемо в останній та рішучий бій!» вiн чи не вперше відкрито сформулював необхiд­нiсть безумовного, безпощадного знищення т.зв. «кулацтва», передовсім українського23. Практично це означало курс на розпалювання грома­дянської війни на новому рівні, в небачених для всього свiту масштабах. 9 жовтня в статті «Пролетарська революція та ренегат Каутський» Ленiн розвинув цю тезу, обгрунтувавши та виправдавши будь-які (мовою оригіналу: «величайшие») національні жертви, в т.ч. укра­їнського народу, задля збереження «інтернаціонального революційного впливу», задля всесвітньої соціалістичної революції 24.

Таким чином, восени 1918 р. Ленiн вперше в iсторiї сучасної йому суспiльної думки сформулював нарiжнi аксiоми так званого гiпермодер­ністського пiдходу до стратегiї полiтичної боротьби, стратегiї боротьби за владу. «Суть гiпермодерністського пiдходу до стратегiї полягає в послiдовному та навмисному порушеннi неписаної заповiдi: битви ведуться армiями проти армiй. Гiпермодернiсти ставили собi за мету революцiйну тотальну вiйну, «вiйну до межi», вiйну навiть не з самим мирним населенням країни супротивника, але з умовами його виживання. Саме гiпермодерністи надали громадянськiй вiйнi в Росiї ... такого звiрячого характеру»25. Ленiнський улюбленець Микола Бухарiн виклав суть гiпермодернiстського пiходу у такiй формулi: «в революцiї перемагає той, хто iншому череп проломить»26.

Отож, восени 1918 р. стратегiчнi принципи боротьби за свiтову революцiю (читай — за владу над Хартлендом, за владу над свiтом.— Д.Я.) сформульовано. На порядку денному — визначення тактичних завдань. 22 жовтня в промові на об’єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради, фабзавкомів та професійних союзів Ленiн формулює фантастичну на той час з політичної точки зору тезу про те, що Велика Британія, Франція та Німеччина досягли «мовчазної» угоди про те, що остання не виводитиме свої збройні сили з України до того часу, як там не з’являться військові частини країн Згоди. Тут же вiн визначає й головне завдання режиму на території УНР: «пропаганда в інтересах українського повстання»27. У промові про міжнародне становище, виго­лошеній на VI надзвичайному з’їзді Рад, Ленiн абсолютно чітко заявляє: в зв’язку з перспективою розпалювання світової революції — «всі надії на Україну»28. 8 листопада на нараді делегатів комітетів бідноти центральних губерній вождь бiльшовикiв формулює два наріжних пункти подальшого роздмухування громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії, передовсім на Українi та на територiях європейських держав. Це — перебудова сільського господарства на «соціалістичних» засадах та безпощадне винищення т.зв. кулацтва та «мироїдів»29.

Але до певного часу все це перебувало, так би сказати, в теоретичній площині. Практична реалізація почалася негайно після того, як 9 листопада органiзатор свiтової революцiї дізнався про падіння режиму Гогенцоллернів. 13 листопада Ленін ставить перед своїми прихильниками нове тактичне завдання: «тепер вкрай важливо, щоби революційні солдати Німеччини прийняли негайно дієву участь у звільненні України». Більшого йому потрібно не було. Меншого теж. Роз’яснюючи цю тезу голові нікому невідомої організації РКП(б), розташованої в Богом забутому Унечі, В. Ленін стверджує: «не можна гаяти жодної години»; ставить першочергові завдання німецькій армії — заарештовувати «білогвардійців» та «владу українську»; вимагає якнайшвидше надіслати «делегатів від революційних військ Німеччини до усіх німецьких частин на Україні для швидкої і загальної їх дії за звільнення України» 30.

Слід особливо підкреслити анекдотичнiсть ситуацiї: завдання ці покладалися на нового головнокомандуючого німецьким окупаційним корпусом в Україні, голову Унецької організації РКП (б) Іванова та «Орловський Губком Росс. Ком. партії більшовиків для українців»31!

29 листопада у листі до головнокомандувача вiйськами Радянської Росiї Вацетіса Ленiн констатує принципову позицію свого режиму: «з просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові Радянські уряди, покликані укріпляти Ради на місцях. Ця обставина має ту гарну сторону, що позбавляє можливостi шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію, і створює сприятливу атмосферу для просування наших військ». Далi вождь ставить цілком конкретне завдання: дати вказівку командуванню військових частин про всебічну підтримку Червоною армією тимчасових радянських урядiв вищезазначених країн32. 19 грудня Ленін — дiючи цiлком послiдовно в руслi гiпермодерністської теорiї — категорично забороняє створення в Росії військових частин з етнічних українців та «відправку їх на Україну»33, а напередодні нового, 1919 р. виступає з фундаментальною ідеєю створення ударного військово-політичного кулака по захопленню східно-, центрально- та західноєвропейських країн — III Інтернаціоналу34.

1919 рік почався гарячковим обмірковуванням ситуації, яка склалася після перемоги антигетьманського повстання. Вже на початку січня з’являються перші ленінські директиви, поки що досить невпевнені, хаотичні і загальні. Між 3 і 17 січня він пише «Нотатки про допомогу Харкову», які, до речі, побачили світ лише 1933 р. «Нотатки» містили, власне, лише 4 першочергові пункти: «надіслати максимум грошей», «мануфактури й тощо», «створити центр в Харкові», «людей надіслати організаторів хоча б декілька,— знайомих з продовольчою справою»35. В ті дні Ленін, правду кажучи, переймався лише перспективами виправлення коштом України того жахливого продовольчого стану, в якому опинилася Росія завдяки лише 15-місячному хозяйнуванню бiльшовикiв36.

2 лютого гуманний Iллiч винаходить ще один засіб діяльності в Україні (громадян СРСР познайомили з цими матеріалами лише через 12 років), а саме: «цькування кооператорських вождів, викривання їх до кінця»37. 17 лютого «самый человечный человек» пише постанову Ради оборони (надруковано її було лише 1942 р.), шість пунктів якої передбачали: запровадження воєнного стану на залізницях; боротьбу («во что бы то ни стало») за Донецький басейн або, бодай, «вугільну його частину»; посилення руху продовольчої армії; скасування Коміссаріату шляхів сполучення РНК так званої незалежної УСРР; прохання «до тов. Сталіна через Бюро ЦК провести знищення Кривдонбаса»; організацію «маршрут­них поїздів» за хлібом, вугіллям та бавовною38. 19 лютого, розвиваючи безсмертнi ленiнськi iдеї в галузi державного будiвництва, ЦК РКП (б) оголошує про запровадження продовольчої розверстки на Україні — але цей документ побачив світ чомусь лише 1933 р39. Менш нiж за мiсяць — 13 березня, виступаючи на мітингу в Народному домі в Петрограді, Ленін у властивій йому манері формулює ще одну вiкопомну iдею: «перший соціалістичний обов’язок громадянина України» — «допомогти півночі»40, «голодній півночі»41, тобто його, ленінському, режимові. 19 березня завдання конкретизується: вивезти з України мінімум 50 млн пудів хліба, інакше — «мы околеем все»42. Загальні запаси хліба, який потрібно було реквізувати та вивезти до Росії, за оцінкою голови РНК, становили 258 млн пудів, «з яких 100 млн вже пущені у розверстку»43.

8 квітня Ленін пише текст чергової директиви ЦК РКП (б) для «суверенної» КП(б)У та її не меньш суверенного Центрального Комiтету, директиву настільки таємну, що надрукувати її наважилися лише 1965 р. Документ, підписаний Леніним, Сталіним та Крестинським передбачав фактичну ліквідацію маріонеткової УСРР шляхом «об’єднання» фронту, постачання, транспорту, військових та морських секретаріатів, «макси­мального» використання українського палива, металів, заводів та майсте­рень, «а також запасів продовольства», ліквідації фінансово-грошової системи формально суверенної на той час «соціалістичної» України та запровадження як її фінансування безпосередньо Москвою, так і тотального контролю за діяльністю всіх державних установ УСРР наркоматом держконтролю РРФСР, тобто безпосередньо Сталіним44. За тиждень, 15 квітня, бiльшовицький лiдер переймається ще однiєю життєво важливою справою — надсилає телеграму керівникові маріонеткового українського радянського уряду Х. Раковському з вимогою «вжити термі­нові заходи для охорони південних курортів, відвойованих Червоною Армією» в зв’язку з необхідністю допомогти «виснаженим робітникам півночі», «знуреним червоноармійцям», а також «з новою постановкою курортної справи в республіці»45 — республіці, доля якої висіла, як то ка­жуть між небом і землею — в даному випадку між Денікіним та Колчаком.

Громадянська вiйна в залитiй по горло кров’ю країнi сягає апогею — приховувати карти вже не тiльки непотрiбно, але й небезпечно — можна програти все. Це добре розумiли учасники вiкопомно-iсторичного VIII з’їзду ленінської партiї. Ухвалена ними програма РКП (б) оголосила «буржуазну республіку» «диктатурою буржуазії» і, отже, тим самим, відкинула всі правові норми парламентської демократії, зокрема принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову, відкрито проголосила запровад­ження сегрегації за соціальною ознакою, поставила за мету цiлком божевiльне завдання — «знищення державної влади» як такої46. Розділ нової бiльшовицької програми, присвячений національним відносинам, формально містив принципово справедливі положення про необхідність «зрівняння прав націй», визнання «за колоніями й нерівноправними націями права на державне відокремлення». Але з програми випливало, що ці заходи, так само як і наступний крок — «федеративне об’єднання» радянських держав, розглядалися лише як «переходові форми на шляху до цілковитої єдності»47. Сприяти вирішенню цього завдання повинна була передовсім організаційна структура ленінської партії. У відповідному розділі її програми читаємо: «Нині Україна, Латвія, Литва й Білорусь існують як окремі радянські республіки. Так тепер вирішено питання про форми державного існування... VIII з’їзд РКП (б) ухвалює: конче потрібне існування єдиної централізованої комуністичної партії з єдиним ЦК, що керує всією роботою партії по всіх частинах РСФСР. Всі ухвали РКП та її командних установ безперечно обов’язкові для всіх частин партії, незалежно від їхнього національного складу. Центральні Комітети укра­їнських, латвійських, литовських комуністів користуються правами краєвих комітетів партій і цілком підлягають ЦК РКП (курсив наш.— Д.Я.)»48.

VIII з’їзд ленінської партії сформулював наріжний принцип формування вищого «законотворчого» органу Країни Рад — ВЦВК. За поліцейською термінологією з’їзду, до складу останнього мали «вербуватися» переважно ті «діячі з місць, які ведуть постійну роботу серед селянства і робітництва». Делегати з’їзду ухвалили необхідність «зформулювання прав та обов’язків Президії ВЦВК» й розмежування його функцій з функціями власне РНК; ними було висловлено загальне побажання Радам працювати «не лише як апарат агітації та інформації», але й як «регульованому діловому організму». Визначено було і головний принцип взаємовідносин між власне партією та Радами. Оскільки папір все терпить, записали просто: «партія старається керувати діяльністю Рад, але не заступати їх (курсив наш.— Д.Я.) »49.