До поразки у першій україно-більшовицький війні 20 страница

Треба наголосити: на з’їздi точилася гостра полiтична боротьба. Лідер українських комуністів Г. Пятаков, виступаючи на форумi рідної партії, поставив запитання руба: «Чи можемо ми допустити, щоби форма iснування пролетарсько-селянської України могла би визначатися виключно i незалежно трудящими масами України ?» I, без тiнi вагання, вiдповiв: «Очевидно нi!» Пiсля чого додав: «... все це горезвiсне «самовизначення» не варте виїденого яйця»50.

Маючи за спиною чiтко висловлену та оформлену полiтичну пiдтримку, Ленiн, виступаючи 16 квітня на конференції залізничників Московського вузла, без будь-яких евфемізмів, неперевершеним майстром яких він був, робить наступну вельми лапiдарну заяву: «із завоюванням України ... наша сила зміцнюється (курсив наш.— Д.Я.)». Разом з тим і тiнь журби впала на чоло вождя: на Україні, мовляв, величезні запаси хліба, але «взяти» «відразу» бодай 100 млн пудів неможливо51. 25 квітня в черговій телеграмі Раковському носiй «сократiвського» чола формулює принципову партійно-державну позицію, оприлюднену лише 1950 р.: рішуче вико­рінення «вільної торгівлі хлібом»на Україні52.

Придiляючи пильну увагу справам добування хлiба насущного, не забував кращий друг українського народу i про справи вiйськовi. 18 квітня у телеграмі Раковському голова Ради Народних Комiсарiв формулює головну мету війни в Україні — «прорив через Буковину»53 до Південної Європи та Балканського півострова. 21 чи 22 квітня вiн надсилає надтаємну (відомою вона стала тільки в 1957/1958 рр.) директиву головнокомандувачу військами РРФСР Вацетісу та члену РВРР Аралову. Змiст документа — два найважливіших завдання Червоній армії на найближчу перспективу. Перше — «найважливіше» та «найневід­кладніше» — «допомогти Донбасу»; друге — «встановити міцний зв’язок залізницями з Радянською Угорщиною»54. 25 квітня Ленiн рішуче кладе край деяким воєнним планам Антонова-Овсеєнка, висловлюючись принципово проти «гри в самостійність» України55. Через три дні в рішучих висловах вимагає від Л. Каменєва направити відомого більшовицького дипломата А. Йоффе для роботи в уряді України «проти самостійності» останньої56. Немає потреби додавати, що і цей ленінський документ був надтаємним — вперше оприлюднено його було через 46 (!) років після написання.

В другій половині квітня Ленiн «спускає» пiдлеглим «петроградським організаціям» нову директиву — вперше надруковано її було 1932 р.: з метою «порятунку Росії та Пітера» рушити» «поголовно» робітників непрацюючих підприємств Петрограду на Україну «на 3 місяці», адже, мовляв, марно «голодувати та гинути» в місті57.

7 травня — 13 серпня. Головну увагу Ленін приділяє військовим діям, спрямованим на захоплення Донбасу, організації видобутку там вугілля, вивозу військового майна, збору продовольства за будь-яку ціну. Він також безперестанно втручається у хід воєнних операцій на Південному фронті. При цьому голова РНК абсолютно ігнорує формальну самостійність як УСРР, так і КП(б)У. Характерно, що всі без винятку ленінські документи тієї доби побачили світ з інтервалом 6 — 46 років. Наприклад, ленінську заборону українському урядові ухвалювати «відповідальні фінансові рішення... без попереднього запиту Цека РКП» з датою 22 травня було оприлюднено лише 1942 р.58. Власне, це рішення означало початок кінця навіть паперової незалежності Радянської Соціалістичної України від московського режиму. Наступний — ради­кальний — крок в цьому напрямку було зроблено директивою ЦК РКП (б) «Про військову єдність», яка передбачала об’єднання під керівництвом Ради Оборони та «інших центральних установ» РРФСР всіх справ, пов’язаних із постачанням Червоної армiї, залізничного транспорту. При цьому всі нормативні документи, ухвалені урядовими установами «суверенних» соціалістичних республік, які регулювали зазначені питання, було без зайвих церемоній скасовано. 1 червня ВЦВК поставив остаточну крапку в справі «суверенності» т.зв. нацiональних соціаліс­тичних республік, ухваливши революційний декрет «Про об’єднання Радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білоруссії для боротьби із світовим імперіалізмом». Пiд документом, так само як і пiд попереднім, лише два пiдписи — Леніна і Сталіна59.

2 грудня 1919 р. 45 делегатів VIII партійної конференції РКП (б) затверджують заздалегідь ухвалену резолюцію ЦК «Про Радянську владу на Україні», проект якої було написано Леніним. Цей документ визначив магістральні напрямки більшовицької політики щодо України в ХХ ст. Пункт 1 декларував визнання російськими комуністами незалежності УСРР. Пункт 2 відкидав цей принцип, встановлював необхідність укладання «якнайтіснішого» союзу всіх радянських республік у формі, яка повинна була бути встановлена у невизначеному майбутньому. Пункт 3 кваліфікував зв’язки між двома соціалістичними республіками — українською та російською — як «федеративні» «на грунті рішень ВЦВК від 1 червня 1919 р. та ВУЦВК від 18 травня 1919 р.». Спеціально підкреслимо, що останнє рішення було ухвалено на т.зв. спільному засіданні ВУЦВК60 та Київської ради робітничих депутатів, профспілками, фабзавкомами та Київським повітовим з’їздом селянських депутатів61. Наступний, четвертий, пункт цитованого документу містив абстрактну декларацію про необхідність «всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод для вільного розвитку української мови та культури», формулював мету перетворення української мови на засіб «комуністичної просвіти трудящих мас». Пункт п’ятий резолюції ставив перед більшовицькою партією та її філіалом на Україні завдання забезпечення вирішального впливу в Радах та ревкомах представників селянської бідноти; шостий стверд­жував головні напрямки економічної політики, а саме — збереження примусово встановлених «твердих» цін на хліб, примусової ж продо­вольчої розверстки, вилучення хліба «в суворо обмеженому розмірі». Цим же пунктом передбачалося і запровадження сегрегації громадян соціалістичної України за соціальною ознакою. Нарешті останній, сьомий, пункт цього історичного документа встановлював необхідність ліквідації поміщицького землеволодіння, створення радянських господарств на селі «у суворо необхідних розмірах», а селянських комун — на добровільній основі62.

Напередодні нового, 1920 року Ленiн пише славнозвісного листа до робітників та селян України з приводу перемог над Денікіним, в якому, зокрема, розглядає питання про державний статус т.зв. УСРР. «Ми прагнемо до тісного об’єднання і повного злиття робітників та селян всіх націй світу в єдину всесвітню Радянську республіку»,— прямо заявляє голова Раднаркому. Він одноособово визначає, що остаточно питання про державний статус України буде вирішено Всеукраїнським з’їздом Рад після завершення громадянської війни. Зауважимо собі, що в основі цієї тези лежало цілком прагматичне політичне міркування, а саме, бажання якнайефективніше використати вплив деяких тимчасових більшовицьких попутників, наприклад, національно-соцiалiстичних  українських політичних партій — у військовій боротьбі проти Денікіна на Україні, встановленні тотального контролю Москви над нею63.

1920 рiк став визначальним для остаточного формування ленiнсь­кого гiпермодернiстського пiдходу до України. 2 лютого на першій сесій ВЦВК VII скликання Володимир Iлліч заявляє, що відносини Росії та України будуватимуться на базі Декрету ВЦВК від 1 червня 1919 р. «Про об’єднання радянських республік Росії, України, Латвії, Литви та Білорусі для боротьби із світовим імперіалізмом», який, мовляв, «означає тісну федерацію двох республік в боротьбі проти імперіалістичних країн» і на якому, за Леніним, «ми будемо будувати все більш і більш тісний союз»64. Говорячи іншими словами, Ленін на початку 1920 р. сформулював наріжний принцип ставлення його режиму до України: втягнення її в конфронтацію з усім світом, інтеграція — аж до повного злиття з Великоросією. На підтвердження цієї тези можна навести такий красномовний факт: 6 лютого Ленін «здав» своїх основних політичних союзників на Україні — «боротьбістів», визнавши їх «партією, яка порушує основні принципі комунізму» і «підтримує бандитизм». Момент фiзичної «ліквідації» партії українських комуністів Ленін визначив через «короткий термін», остаточне встановлення якого доручалося Політбюро ЦК РКП (б) з наступним повідомленням Всеукрревкому. За декілька днів — 22 лютого — Ленін уточнив, що звинувачувати «боротьбістів» треба не в «націоналізмі», а в контрреволюційності та дрібнобуржуазності; рекомендував вождь не цуратися й інших абсурдних звинувачень — і це все при тому, що сам Ленін особисто вітав учасників всеукраїнської конференції партії «боротьбістів». Очевидно, всі ці ленінські настанови на «боротьбістів» впливали мало: 105 делегатів їх з’їзду відмовилися підписати політичний смертний вирок своїй партії і собі особисто. Відповідь не забарилася чекати — Ленін від імені Політбюро ЦК РКП (б) просто наказав призначити новий склад ЦК КП (б) У65.

Всi цi та iншi дiї та вислови Ленiна аж нiяк не були дiями та висловами хворої людини або полiтичною iмпровiзацiєю. Як висловився польський iсторик Анжей Новак, з одного боку «Ленiна та його партiю характеризувала не прихильнiсть до марксистської доктрини, а те, що можна було простiше за все назвати iнстинктом влади,— прагнення до максимальної концентрацiї максимальної влади на максимально великiй територiї». З iншого боку, «геополiтичнi iнтереси Росiї стали iнтересами справи комунiзму»66, чого не змогли принципово зрозумiти провiдники українського нацiонально-соцiалiстичного руху. В 1920 р. — пiд час радянсько-польської вiйни — Ленiн чи не єдиний в свiтi зрозумiв неминучiсть глобального конфлiкту колишнiх союзникiв. У вереснi 1920 р. бiльшовистський лiдер виступив iз промовою на Конгресi III Iнтерна­цiоналу. Цю промову записав швейцарський більшовик Жюль Амбер-Дроз, в майбутньому один з лiдерiв Комiнтерну. Запис зумiв роздобути вiйськовий аташе польської амбасади в Швейцарiї майор Зигмунт Олдаковський, який передав документ керiвниковi польської держави Юзефу Пiлсудському. В контекстi даного дослiдження процитуємо лише частину ленiнського виступу: «...незалежна Польща не є для нас вели­кою небезпекою. Польща — це не Росiя,— констатував лiдер бiльшо­викiв,— i яким би не був її уряд, вiн не буде небезпекою для нашої радянської органiзацiї. Але ми рiшуче не можемо дозволити, щоби на Пiвднi Росiї сформувався буружазний уряд, який, безперечно, стане полюсом тяжiння для України та Центральної Росiї,— це означало би втрату таких цiнних для нас джерел продовольства. Смертельну небез­пеку для нас представляє Врангель, i його належить знищити за будь-яку цiну. Польща — прийде час, ми i так заволодiємо нею, втiм плани створення «Великої Польщi» ллють воду на наш млин, оскiльки до того часу, поки Польща буде їх плекати, Нiмеччина буде на нашому боцi»67.

Саме ця лєнiнська iдея є ключем до розумiння зовнiшньої полiтики Радянської Росiї на теренах Схiдної Європи, в тому числi й передусiм стосовно України.

1 Загальновiдомий вислів одного з чiльних дiячiв бiльшовицької партiї, голови Раднаркому Донецько-Криворiзької республiки. тов. Артема, що створення України, хоча б i радянської, є справою реакцiйною, вiдбивав лише усталенi у бiльшовицькому середовищi погляди на проблему (Див.: Літопис Революції, 1929.— Т. 4.— с. 168).

2 В.И. Ленин об Украине. Ч. 2. 1917–1922.— Киев, 1978.— С. 13.

3 Там само. С. 22.

4 Там само. С. 23.

5 Там само. С. 24.

6 Там само. С. 37.

7 Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр.— С. 70.

8 В.И. Ленин об Украине. — С. 37, 38–39. Це був чи не перший, але далеко не останній випадок такого роду. Див. напр.: Там само. С. 67, 69.

9 Радянський «уряд» України, в свою чергу, призначив В. Затонського «повно­важним представником від України» у складі ленінського уряду. Див.: Хмель И.В. Аграрные преобразования на Украине 1917–1920 гг.— С. 49.

10 В.И. Ленин об Украине. Часть 2.— С. 44–45.

11 Там само.

12 Там само. С. 51.

13 Хмель И.В. Аграрные преобразования на Украине 1917–1920 гг.— С. 51.

14 В.И. Ленин об Украине. Часть 2.— С. 70.

15Там само. С. 85. Треба підкреслити, що вождь виділяв проблему Донбасу з-поміж усіх інших, які стояли перед ним та його режимом в той період. Наприклад, 5 травня (випадок небувалий) Ленін від імені ЦК оголосив «сувору догану» Антонову-Овсеєнку в зв’язку з тим, що, мовляв, «нічого серйозного для звіль­нення Донбасу не зроблено». (Там само. С. 216). Цей документ було оприлюднено лише 1959 р.! (Див: С. 219, 509 та ін.).

16Там само. С. 94–95.

17Там само. С. 96–97.

18 Таке трактування міститься в доповіді про чергові завдання Радянської влади, проголошеній на засіданні ВЦВК 29 квітня. Див.: Там само. С. 99.

19 Там само. С. 105.

20 Там само. С. 115.

21 Там само. С. 115–116. Див. також його інтерв’ю кореспонденту газети «Folkets Dagblad Politiken» 1 липня (Там само. С. 136–137).

22 Див. напр.: Там само. С. 144.

23 Там само. С. 144–147. Цікаво відзначити, що вперше цю статтю було надруковано лише 1925 року, в річницю смерті Леніна.

24 Там само. С. 148–149.

25 Переслегин С. Основные понятия аналитической стратегии // Манштейн Е. Утерянные победы.— М; СПб., 1999.— С. 795–796.

26 Коэн С. Бухарин. Политическая биография. 1888–1938.— М., 1992.— С. 131.

27 В.И. Ленин об Украине.— С. 150, 151.

28Там само. С. 157.

29Там само. С. 158–163.

30Там само. С. 164–165.

31 Див.:Там само. С. 165.

32 Там само. С. 167.

33 Там само.

34 Там само. С. 169–171.

35 Там само. С. 173.

36 Про це він прямо заявив у статті «Всі на роботу по продовольству та транспорту», яка вийшла з-під його пера 26 січня. Див.: Там само. С. 173–176.

37 Там само. С. 176.

38 Там само. С. 177.

39 Там само. С. 178.

40 Там само. С. 181.

41 Цю формулу застосовано в роботі «Успіхи та труднощі Радянської влади». Див: Там само. С. 185.

42 Там само. С. 189.

43 Там само. С. 190.

44 Там само. С. 191, 506–507.

45 Там само. С. 201.

46 Тут і далі всі посилання на рішення та програмні докумети РКП (б) наводяться за виданням: Всесоюзна комуністична партія (більшовиків) у резолюціях її з’їздів та конференцій. Випуск 4. Від VIII з’їзду РКП (б) до всеросійської конференції РКП (б) (грудень 1921 р.).— К., 1927.— С. 30–31.

47 Там само. С. 33–34.

48 Там само. С. 61.

49 Там само. С. 63–65.

50 VIII съезд РКП (б). Март 1919 г. Протоколы.— М., 1959.— С. 80–81.

51 В.И. Ленин об Украине.— С. 204. Слід підкреслити, що Ленін постійно і неодноразово тлумачив політику свого режиму щодо України як «завоювання». Див. напр.: Там само. С. 338.

52 Там само. С. 212.

53 Там само. С. 208.

54 Там само. С. 210.

55 Там само. С. 212. Цей документ, звісно, побачив світ майже через чверть століття після написання — в 1942 р. Див. також: С. 219, 221, 222, 223 та ін.

56 Там само. С. 213.

57 Там само. С. 214.

58 Там само. С. 221–269.

59 Там само. С. 230–231, 510.

60 І це при тому, що сам Ленін фактично визнавав відсутність існування ВУЦВК як такого ! Див.: Там само. С. 287.

61 Там само. С. 272, 515.

62 Там само. С. 272–247. 22 лютого Ленін у телеграмі до Мануїльського розвинув тезу про запровадження соціальної сегрегації в українському суспільстві, визна­чивши, що активним та пасивним виборчим правом могли були користуватися лише т.зв. «бідняки» та «середняки». Див: Там само. С. 333.

63 Докл. див.: Там само. С. 310–317.

64 Там само. С. 321.

65 Там само. С. 330, 333, 335, 336.Немає потреби говорити про таємний характер ленінських документів — оприлюдено їх було відповідно лише через 25, 13 та 45 років.

66 Новак А. Ленин как отчим геополитики // Новая Польша.— 2000.— № 1(5).— С. 29.

67 Там само. С. 30.

§ 2. Конструювання та розбудова УСРР: практика

(1917 — 1920 рр.)

Формально iсторiя Української Радянської Соцiалiстичної Республiки розпочалася 7 грудня 1917 р. За офiцiйною легендою (довести її неможливо — документи, у тому випадку, якщо вони й iснували, або знищенi, або все ще зберiгаються у невiдомому мiсцi) саме того, а також наступного дня невiдомi нам i один одному 127 делегатів від 47 місцевих Рад робітничих та солдатських депутатів, якi залишили засідання I Все­українського з’їзду Рад, скликаного в Києві Центральною Радою, подалися до Харкова шукати кращої долi за закликом ленiнської партiї. 9 грудня не бiльш вiдомi сучасникам i нащадкам делегати III з’їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів 43 голосами проти 11 ухвалили рішення про об’єднання з київськими делегатами і проголосили себе I з’їздом Рад робітничих та солдатських депутатів України «при участі частини селянських депутатів». Нема потреби наголошувати, що партійна приналежність переважної більшості делегатів — члени Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків)1.

Впродовж двох днів — 11 та 12 грудня — делегати харківського зібрання за прямими вказівками Москви ухвалили низку документів, які законний I Всеукраїнський з’їзд Рад, скликаний УЦР, ніколи не обгово­рював. Саме цi документи вже незабаром стали визначати історичну долю громадян УНР. Йдеться, передусім, про резолюції щодо організації радянської влади та самовизначення України2, а також про проголошення її республікою рад робітничих, солдатських та селянських депутатів та федеративною частиною Російської республіки (див. додатки 1.38–1.42). На територію України було негайно поширено чинність всіх декретів, ухвалених на той час ленінським раднаркомом. Між петроградським та харківським урядами проголошувалася «цілковита погодженість у цілях і діях, необхідна в інтересах робітників і селян усіх народів Російської Федерації...»3. Отже, «про самостійну діяльність радянського уряду України, тим паче про національне, навіть в межах радянської системи, українське державотворення не доводиться говорити»4. Не слiд забувати i тiєї оставини, що перший період діяльності радянського режиму в Україні «пов’язаний з масовими проявами червоного терору», який був офіційно запроваджений в самій Росії майже через рік — восени 1918 р. Слiд взяти до уваги i те, в Україні теорія і практика «червоного терору» лише «апробовувалися»5. До сказаного можна додати лише одне — практика і теорія масового знищення людей, тобто геноциду, в Україні не тільки апробовувалася, але й вдосконалювалася. Приклад, що підтверджує це, досить навести лише один — вперше від часів війни під проводом Богдана Хмельницького Україна зіткнулася з масовим цілеспрямованим винищенням мирного населення. Лише в Києві загоном Муравйова було закатовано від 2 до 5 тис. мирних мiських обивателів.

Тоді ж, в груднi 1917 р., всю повноту влади на території України харківський «з’їзд» передав обраному Всеукраїнському центральному виконавчому комітету (ВУЦВК), до складу якого увійшло 41 чоловік, в т.ч. 35 більшовиків; 20 місць додатково призначалося «представникам» українського селянства, питома вага якого в загальній чисельності населення України сягала в залежності від губернії принаймнi 80–90%. 17 грудня було оголошено про створення уряду Республіки Рад — Народного Секретаріату (див. додаток 2.48). Для залучення до складу Секретаріату «представників селянства» передбачалося скликати Всеукраїнський селянський з’їзд — знову ж таки у Харкові. Але зібрати кворум не вдалося. 78 (із 300 планованих) «делегатів», що прибули до мiста, лише 20 січня (замість запланованого 15) проголосили себе Всеукраїнською селянською конференцією. 44 учасники цього форуму належали до більшовиків або тих, що співчували цiй партiї. До складу ВУЦВК було висунуто 32 «селянських» депутати, а включено — лише 20.

В умовах прогресуючого паралiчу центральної державної влади УНР, вже в листопаді 1917 р. обласний виконком Рад Донецько-Криво­різького басейну ухвалив рішення про вихід із складу України та вход­ження до складу Росії. Навіть після створення Народного Секретаріату цей орган продовжував підтримувати безпосередні стосунки зі Всеро­сійським ВЦВК та РНК, ігноруючи створені ним же самим органи законодавчої та виконавчої влади! Більше того, 27–30 січня було проголошено навіть окрему Донецько-Криворізьку республіку та утворено її уряд, — і це незважаючи на рішучі заперечення ленінського ЦК6!

Після захоплення Києва в січні 1918 р., Народний Секретаріат прибуває до столицi, згодом — внаслiдок воєнних дiй — мусить переїхати до Полтави (див. додаток 2.49), потім до Катеринослава і врешті опиняється поза межами України — в Таганрозі. Саме в цей час було скликано II Всеукраїнський з’їзд Рад, що ухвалив, серед інших, рішення про розширення ВУЦВК до 102 осіб (зокрема, 47 більшовиків, 49 лівих російських та українських есерів та ін.). Склад Народного Секретаріату було розширено (див. додаток 2.50), але конкретних даних про компе­тенцію обох виконкомів та конкретну діяльність в царині державного будівництва досьогоднi жодному дослiдниковi виявити не вдалося.

30 березня 1918 року ВУЦВК формально виділив зі свого складу Бюро (президію), якому було надано право вирішувати будь-які питання «державного життя» з наступним їх затвердженням Виконкомом. 19 квітня — напередодні німецької окупації Таганрога — права та обов’язки вищих органів державної влади було передано Повстанському бюро (див. додаток 2.51), т. зв. «революційній дев’ятці», яка проіснувала до липня 1918 р., називаючи себе при цьому у деяких випадках Народним Секретаріатом7.

Влітку 1918 року почався новий етап у створенні соціалістичної України. 5–12 липня в Москві на спецiально органiзованому для цього заходi — «з’їздi» — було сформовано Комунiстичну Партiю (бiльшовикiв) України — «складову та невід’ємну» частину РКП(б). Навiть побiжне знайомство з текстами виданих лише 1988 р. протоколiв цього форуму дозволяє зробити висновок про запровадження бiльшовицькими лiдерами низки принципових iнновацiй в сучасне їм партiйне та державне будiвництво в Українi. Так, iз 74 делегатiв з вирiшальним голосом досьогоднi не встановлено iмена 19; про 11 осiб невiдомо нiчого, окрiм прiзвиськ; лише троє брали участь у засіданнях пiд справжнiм iменем. Неможливо встановити соцiальний статус 68 осiб; нацiональнiсть — 32; стать — 23; вiк — 37; взагалi нiчого невiдомо про 9 «делегатiв»; 9 або 10 з них були позбавленi своїх повноважень пiд час роботи з’їзду; 1 залишив захiд з «особистих мотивiв». 7 делегатiв з цих 74 «представляли» Бiлорусь та Область Войска Донского, якi й досьогоднi не входять до складу України. В оригiнальний спосiб було обрано 15 членiв керiвного органу партiї, а фактично — керiвництво майбутньої бiльшовицької України. Голосування було таємним, тобто без оголошення списку кандидатiв; пiдрахунок голосiв провадила президiя зборiв, а не лiчильна комiсiя; голосували списком — без обговорення, вiдводiв та самовiдводiв кандидатiв. Чи не головне рiшення збiговиська фантомів — розпуск формально незалежного вiд КПУ вищого органу державної влади, створеного нiбито з’їздом Рад, який вiдбувся за пiв-року до офiцiйного народження української компартiї! Натомість ухвалили створити інституцію цілком партійну — Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет на чолі з А. Бубновим8. Отже, знову ж таки вперше в свiтовiй iсторiї, партійний орган формально став «правонаступником» органу державного — Народного Секретаріату.

Принципи створення «компартії України були визнані універсальними і поширені на всі інші Компартії радянських республік, які тоді виникали»9, а сама «Компартія України за своїм якісним і кількісним складом, кадровим потенціалом на деяких етапах громадянської війни була надто ослаблена і по суті неспроможна розв’язувати окремі складні питання»10. Останнє, говорячи нормальною мовою, означало, що в 1918–1920 рр. КП(б)У була неспроможна самостійно прийти до влади, утриматись у керма та зформувати життєздатні органи центральної та місцевої влади без прямої і великої матеріальної, військової, кадрової, фінансової та організаційної підтримки ленінського режиму. Вирішити цю проблему, зокрема, були покликані надзвичайні органи влади — ревкоми, які, за деякими даними, на кінець 1920 р. переважали за кількістью «представницькі» органи влади — виконкоми Рад. «Така організація влади,— пiдкреслює В. Верстюк,— дозволяла центру більш ефективно контролювати ситуацію і здійснювати свою лінію»11.

За умов антигетьманського повстання під проводом Директорії, було вирішено терміново створити замість партійної структури державну — так званий український радянський уряд. Формально питання виріши­лось у Курську (див. додаток 2.52). М. Стахiв спецiально звертав увагу на дивну хронологiю бiльшовицького державного будiвництва в Українi: воєнні операції проти неї почалися фактично 20 листопада; «український» радянський уряд було сформовано 28 листопада; офіційно оповіщено про його утворення — 1 грудня 1918 р., а переїзд на територію України (власне, об’явлення цього «уряду» у Харкові), та проголошення ним «Української соціялістичної Радянської Республіки» відбулося 6 січня 1919 р.12 До складу її «Тимчасового робітничо-селянського уряду» увійшли тiльки члени ЦК КП(б)У та ВУЦВК. Перше засідання новоство­реної інституції відбулося нібито 28 листопада. Наступного дня оприлюднено текст маніфесту до робітників та селян України (див. додаток 1.43) 13.

Практичну роботу уряду було паралізовано непримиренними супереч­ностями між різними фракціями українських більшовиків. З метою подолати кризу в українському радянському уряді В. Ленін та ЦК РКП(б) ухвалили рішення про призначення головою цього органу Х. Раковського. Позицiя фактичного бiльшовицького диктатора України з українського ж питання простежується у тезах, поданих ним свого часу на ім’я Леніна. Полягала вона в «утвердженні пролетарської диктатури на Україні», що, в свою чергу, «можливе тільки за допомогою Радянської Росії і Російської комуністичної партії при тісному об’єднанні всіх установ, що обслуговують справу оборони, і при тісному об’єднанні господарсько-економічного апарату, тобто при централізації обліку та розподілу як живих сил, так і матеріальних багатств Росії та України. Це положення, — писав Х. Раковський, — є не тільки директивою кожному українському комуністові, але повинно стати основною директивою для кожного прихильника Радянської влади в Україні»14. Сказати правду, в той перiод реальна влада була зосереджена в руках голови Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією та саботажем Ф. Дзержинського — вiн обiймав ключову тоді посаду начальника тилу Південно-Західного фронту. Формальний голова українського уряду Х. Раковський був лише членом реввійськради цього фронту, тобто підлеглим «залізного Фелікса» з усiма наслiдками, якi з цього випливали. Головним i чи не єдиним завданням Дзержинського було придушення всіма доступними методами — передовсім через запровадження i нечуваного масового позасудового терору, i інституту заручників, i принципу колективної відповідальності громади за поведінку окремого її члена, організації концентраційних таборів тощо, придушення селянських повстань. Другий напрямок партiйної роботи Фелiкса Едмундовича — налагодження ефективного механізму реквизицій продовольства, в першу чергу хліба15.

11 вересня 1919 р. політбюро ЦК РКП(б) за участю В. Леніна розглянуло і ухвалило «питання про український уряд». Слухали — постановили (п. 13): «Ліквідувати весь урядовий апарат, зберігаючи існування уряду номінально»16. 21 вересня це рішення було підтрімане і на засіданні ЦК бiльшовицької партiї. Цитуємо: «3 в. Весь урядовий апарат УСРР17 ліквідовується. Від імені уряду виступає, коли потрібно, Раковський, який переїздить до Москви і зберігає лише невеликий секретаріат з українських справ»18.

«Формальною» підставою для прямого втручання партійних органів РСФРР в справи державних органів України було рішення липневого 1918 р. засідання досьогоднi невідомих нам представників Донецького, Одеського та Південно-західного комітетів РКП(б) за участю Я. Сверд­лова. Бiльшiстю голосiв присутніх було прийнято «рішення про обов’язкове підпорядкування Української Комуністичної партії (більшо­виків) рішенням ЦК РКП(б)»19. Саме на підставі цiєї резолюцiї, ухваленої навіть не партійним з’їздом комуністів України, не їх центральним Комітетом, а нарадою з невизначеним статусом та складом учасників в Москві вироблялися всі принципові рішення щодо України: i про персональний склад уряду, і про програму його діяльності, i про практичні заходи соціалістичного будівництва. Наприклад, 28 травня 1919 р. ЦК РКП(б) розглянув питання «про військово-економічний союз з Україною». Ухвалили: «провести через ВЦВК постанову про об’єднання військового комісаріату та командування, Вищої Ради Народного Господарства,наркомшляху, наркомзему,наркомпраці та затвердити директиву для ЦК КПУ, що Наркоми РРФСР стають союзними Наркомами, а Наркоми «країни їх обласними уповноваженими (курсив наш. — Д.Я.)»20.

1–6 березня у Харкові під безпосереднім керівництвом Я. Свердлова тривав III з’їзд КП(б)У. Лідер українських комуністів та голова уряду Х. Раковський в той час перебував у Москві на I конгресі Комінтерну, де «представляв» ... балканські країни. При обговоренні на з’їзді українських більшовиків проекту Конституції України було визнано за необхідне перейняти для УСРР в цілому конституцію РСФРР 1918 р. «з урахуванням відповідних змін і доповнень залежно від місцевих умов»21. Слiд пiдкреслити, що Я. Свердлов очолював спецiальну комiсiю, яка готувала проект першої бiльшовицької конституцiї 1918 р. Найбiльш активними членами її були лiвi есери — тогочаснi полiтичнi попутники бiльшовикiв. Засаднича їх iдея полягала в тому, щоби замiнити централiзовану державу федерацiєю рад — за прикладом французьких комун 1871 р. Як це не дивно, але факт залишається фактом: професiйний юрист В. Ленiн не тiльки дозволив лiвим есерам безперешкодно провести цю iдею через комiсiю, але й взагалi не брав участi у її роботi — хiба що побiжно ознайомився з результатами. «Вже цього досить,— зробив висновок всесвiтньо вiдомий радянолог Р. Пайпс,— щоби продемонструвати повну зневагу, яку вiдчував вiн до проекту конституцiї, яка чудово вiдповiдала його цiлям; створенню пухкої, напiванархiчної державної структури, покликаної приховати той факт, що насправдi Росiєю керує залiзна рука централiзованої бiльшовицької партiї. На загал,— вiв далi Р. Пайпс,— радянська конституцiя 1918 р. вiдповiдала всiм критерiям, якi висував до такого роду документiв iмператор всiх французiв Наполеон I. Нагадаємо, критерiїв було два: стислiсть та розпливчатiсть формулювань». Ще одним доказом того, що бiльшовики не ставилися серйозно до основного закону своєї держави, за Р. Пайпсом, полягало в тому, що вони так i не спромоглися визначити сферу повноважень Рад на територiальному рiвнi. Коротко кажучи, «цей документ сприяв посиленню вiдцентрових тенден­цiй, якi отримали в ньому конституцiйне виправдання»22. Iншу засадничу норму бiльшовицького конституцiоналiзму Ленiн виклав у такiй формулi: «Ми повиннi знати i пам’ятати, що вся юридична та фактична Конституцiя Радянської республiки будується на тому, що партiя все виправляє, призначає та будує за одним принципом...» 23.