До поразки у першій україно-більшовицький війні 17 страница

Репрезентативні функції верховної влади в УНР на території України з середини листопада 1919 р. до кінця квітня 1920 р. перейшли до Головноуповноваженого уряду, міністра сповідань І. Огієнка68.

1 Протиправність, антиконституційну суть цих дій визнавала абсолютна більшість дослідників. Див. напр.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 7.— С. 110–113.

2 Вісник.— 1919.— Вип. 22; 37.

3 Шаповал М. Занепад У.Н.Р.— Прага, 1928.— С. 31.

4 Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах.— Т.1.— С.272.

5 Див.:Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.6.— С. 15–16; Там само. Т. 7.— С. 115–119, 129–130; Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 237; Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 62.

6 Див.:Удовиченко О. Україна у війні за державність. — С. 62–63.

7 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 237. Див. також: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.6.— С. 15–27.

8 Цит. за: Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 237.

9 Цит. за: Там само. С. 250.

10 Докл. див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 7.— С. 149–155.

11 Тобто 14 травня.

12 Шаповал М. Ляхоманія.— С.22.

13 Існує й інше свідчення. Наприклад, А. Марголін пригадував, що під час зустрічі з С. Петлюрою в Кам’янці, останній пов’язував надії на допомогу Пілсудського та Польщі у боротьбі з більшовиками. «В цьому випадку великий вплив міг мати на нього факт його давнішнього знайомства і дружби з Пілсудським» (Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.191).

14 Докл. див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 7.— С. 165–180.

15 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 308–309.

16До першого табору увійшли УПСФ, більшість УСДРП, народно-республіканська партія, «безпартійні» фахівці; їх непримsренними опонентами виступала УПСР; окремі позиції в цьому питанні обстоювали галицька УСДП,УХДП, УПСС і т.д. Див.: Григоріїв Н. На політичні теми («Руїнники» й «будівничі») // Нова Україна.— 1926.— № 8.— С. 21.

17 Про діяльність цього талановитого дипломата на Мировій конференції див.: Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах. — Т.1.— С. 272.

18 Докл. див.:Там само. Т.2.— С. 175–192.

19 Там само. Т.1.— С. 270.

20 Див.: Там само. С. 177–178, 193, 195.

21 Докл. див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 7.— С. 186–192.

22 Про діяльність Б. Курдиновського в царині українсько-польських вiдносин див.: Там само. С. 158–163, 193–195. Див. також: Доценко О. Літопис української революції. Т. 2. Кн.— 4.— Київ; Львів.— 1923.— С. 64–71.

23 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 317–318. М. Стахів подав іншу дату підписання угоди — 23 травня (Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 7.— С. 163, 181). 31 травня І. Падеревський урочисто запевнив Мирову Конференцію, що «Польща надасть усім національним, мовним та релігійним менши­нам ті ж самі права, що й іншим своїм громадянам. Вона забезпечить цим мен­шинам,— запевняв польський дипломат,— всі свободи, які були або будуть надані їм великими націями і державами Заходу...» (Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах.— Т.2.— С. 476–477). Див. також: Верига В. Визвольнi змагання в Українi.— Т. 2.— С. 71.

24 3 жовтня 1919 року С. Петлюра направив до Варшави А. Лівицького з інструкцією анулювати угоду Курдиновського і дати згоду на встановлення українсько-польського кордону «в випадку необхідності по річці Стирі» (Див.: Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 321).

25 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 7.— С. 176.

26 Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України. — С. 140.

27 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 217. М. Стахів подає іншу дату підписання документа — 20 червня (Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 7.— С. 201). Про обставини діяльності делегації С. Дельвіга див.: Там само. С. 194–201.

28 Цит. за:Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 253.

29 Див.: Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах.— С. 484–485. «Польща — один із злісних правопорушників,— стверджував Д. Ллойд Джордж.— Вона прямо відкинула угоду про національні меншини в Женеві в 1934 р. шляхом одноосібної декларації, в якій її делегат заявив, що положення угоди віднині не можуть вважатися такими, які застосовуються до Польщі...» (Там само. С. 492).

30 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 256.

31 Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.162.

32 Тут «панували настрої безпорадности і внутрішніх суперечок». Див.: Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.— Т.3.— С. 40, 42.

33 15 липня в Кам’янці було засновано Український Національно-Державний Союз. «Фактично це було об’єднання всіх тих елементів, що йшли за Пет­рушевичем і були настроєні проти соціялістичного уряду і проти Петлюри… За Союзом пішли також деякі члени комісій Трудового Конгресу, що саме перед тим на своїй нараді в Камянці під головуванням С. Вітика постановили припинити свою працю на неозна­чений час (Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.— Т. 2.— С. 22–23).

34 Дяків Я. Стратегічне положеннє УГА, по переході через Збруч літом 1919 р. // Укра­їнський скиталець. Орган військової еміграціі земель З.У.Н.Р.— Відень, б/р.— Ч. 6(28).— С. 16; Докл. див.: Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 96–97, 107–123.

35 Квартирмейстером було призначено генерала Віктора Курмановича, на­чаль­ником оперативного відділу — полковника А. Долежаля. Під їх оперативним керів­ництвом налічувалося приблизно 33 тис. багнетів і шабель, 335 гармат, 1100 кулеметів; наказам армійського командування підпорядковувалися приблизно 60–70 тис. учас­ників селянських повстанських загонів. Їм протистояло 17–18 тис. вояків Червоної армії. Див.: Iсторія українського війська.— Т. 2.— С. 549–551.

36 Шаповал М. Ляхоманія.— С. 34.

37 Про хід наступу див.: Історія українського війська.— Т. 2.— С. 553–560.

38 Докл. див.: Доценко О. Літопис української революції.— Т. 2.— Кн.— 4.— Київ; Львів.— 1923.— С. 10–30.

39 До цього слід додати й суб’єктивну обставину: було добре відомо, що С. Петлюра і А. Денікін особисто ненавидiли один одного. Див.: Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 317–318.

40 Керуючись зазначеною точкою зору, українці ініціювали переговори з команду­ванням Добровольчої армії. «Денікін не буде битися з нами, але вимагає одного командування»,— йшлося в рапорті генерала С. Дельвіга Головному Отаманові. Ідею угоди між С.Петлюрою та А. Денікіним підтримав В. Черчілль у листі до французького уряду. Див.: Удовиченко О.І. Україна у війні за державність.— С. 126; Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С.307; Омелянович-Павленко М. Перего­вори з Добрармією.— Львів, 1930.— С. 3–16.

41 Мазепа І. Творена держава (Боротьба 1919 року) // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926).— Прага, 1930.— С. 48.

42 Петлюра С. Статті.— Т. I.— С. 233–235

43 Мазепа І. Творена держава.— С. 42–43.

44 Список 84 учасників Державної наради див.: Доценко О. Літопис української революції.— Т. 2.— Кн.— 4.— Київ; Львів.— 1923.— С. 130–131; звіт про роботу наради див.: Там само. С. 131–140.

45 Там само. С. 128–129.

46 Докл. див.: Удовиченко О.І. Україна у війні за державність.— С. 124–133; Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С.322; Історія українського війська.— Т. 2.— С. 560–567.

47 Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 134–135. За даними генерала Удовиченка, протягом зими 1919/1920 рр. від тифу померло щонай­менше 25 тис. вояків; пошестю було уражено до 50% мешканців Правобережної України.

48 Докл. див.: Ріпецький С. Українське січове стрілецтво.— С. 292–299.

49 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.— С. 133.

50Там само. С. 118.

51 Генерал Слащов і, отже, генерал А. Денікін, погоджувалися вести переговори тільки з командуванням УГА, а не з С. Петлюрою — її формальним верховним головнокомандуючим. Докл. див.: Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 160–164; Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 322.

52 Докладно про справу Тарнавського і пов’язані з нею події див.: Доценко О. Літопис української революції.— Т. 2.— Кн.— 4.— Київ; Львів.— 1923.— С. 264–298.

53 Мазепа І. Творена держава.— С. 59 та ін.

54 «Вже незабаром після від’їзду Пляттена до Москви,— пригадував І. Мазепа,— наш фронт проти большевиків (по лінії Чуднів-Бердичів) був фактично злікві­дований. Внаслідок цього, в середині жовтня Січові Стрільці й 1-й та 2-й корпус Галицької армії були перетранспортовані з півночі на наш південний фронт проти Денікіна». В той сам час «провідники Галицької армії продовжували твердо стояти на тому, що нас може врятувати тільки союз з Денікіном». Наслідком такої ситуації стало нове загострення відносин між двома урядами. Є. Петрушевич знову став бойкотувати засідання Директорії (Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.1917–1921.— Т.— 2.— С. 81–82, 107, 108, 109, 115, 116).

55 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.— Т.— 3.— С. 62.

56 Юридичною підставою для цього стала постанова за № 1219Д. Див.: Доценко О. Літопис української революції.— Т. 2.— Кн.— 4.— С. 319.

57 Петлюра С. Статті, листи, документи.— Т. 2.— С. 371.

58 Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного.— С. 44–45.

59 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.— Т.— 2.— С. 139–140, 145.

60 Там само.— Т.— 2.— С. 145, 146.

61 За деякими даними, їх число сягало 18 тис. Див.: Удовиченко О. Україна у війні за державність. — С. 160.

62 Горникевич.Т. Події в Україні 1914–1922 років у світлі історичних документів.— С. 120.

63 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С.331–332.

64 Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 138–139.

65 3,5 тис. виснажених вояків під командуванням  генерала Михайла Оме­ляновича-Павленка розпочали «Зимовий похід», маючи перед собою до 40 тис. «білих» добро­вольців.

66 Петлюра С. Статті, листи, документи.— Т.2.— С. 257 — 258. Як твердять деякi дослiдники, в мiжчасi — 15 листопада — вiдбулося останнє засiдання Директорiї в її повному складi, а пiсля перебрання С. Петлюрою одноособової влади активiзувався процес «урегулювання» взаємовiдносин мiж ним та урядом (Див.: Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України.— С.14). На нашу думку, це твердження потребує додаткової аргументацiї.

67 Мазепа І. Творена держава.— С. 66.

68 Яблонський В. Від влади п’ятьох до диктатури одного.— С. 46.

Глава 5.

«ТРЕТЯ» УНР:

ВIД НАЦIОНАЛЬНО-СОЦIАЛIСТИЧНОЇ ДЕМОКРАТIЇ

ДО РЕЖИМУ ОДНООСОБОВОЇ ВЛАДИ. (1920 р.)

§ 1. Агонiя УНР (лютий — 21 листопада 1920 р.)

Геополiтичний контекст, в якому довелося діяти провiднику Української Народної Республiки пiд час першої емiграцiї, після розпаду імперій Габсбургів та Гогенцоллернів і виникнення на їх територiях нових незалежних нацiональних держав розвивався за своєю логiкою. Розпочалася відчайдушна боротьба за перерозподіл сфер впливу в схiднiй частинi євразiйського континенту, до якого належить Україна. Щодо західноукраїнських земель, то питання постало так: чи визнати Галичину, зокрема Схiдну, та Закарпаття самостійним цілісним націо­нальним державним утворенням, або частиною такого державного утворення, яке перебуває в юрисдикцiї УНР? Чи вважати їх — так само як i Україну в цiлому — частиною майбутньої Росiї, на територiї якої вiдновлено конституцiйний правопорядок?

Франція була зацікавлена в тому, щоб створити на східних та південних кордонах Німеччини ефективну противагу останній. Саме тому створення «Великої Польщі» було в той час чи не головною метою французької зовнішньої політики. 26 червня 1919 р. європейськi союзники під тиском Франції уповноважили Польщу окупувати Східну Галичину, причому питання про її державну приналежність замовчувалося.

Ясності не додала і Паризька мирна конференція, що підбила підсумки I світової війни. Так, стаття 93 Версальської угоди між Нiмеччиною та її переможцями, підписаної 28 червня 1919 р., передбачала лише вироблення додаткової угоди, складовою частиною якої мали стати спеціальні пункти, «необхідні для захисту в Польщі інтересів жителів, які відрізняються від більшості населення за расою, мовою та релігією». Сен-Жерменська угода, укладена 10 вересня того ж року між союзниками, з одного боку, та Австрією, з іншого, санкціонувала приєднання Буковини до Румунії. Водночас Австрія перебирала на себе зобов’язання визнати будь-які постанови держав-переможниць та їхніх союзників щодо територій, які колись належали імперії Габсбургів. Нарешті, Тріанонська мирна угода 4 червня 1920 р. між Антантою та Угорщиною містила статтю про передачу Закарпатської України Чехословаччині.

Санкціонувавши окупацію Східної Галичини, союзники разом з тим «цивілізували» своє рішення, зобов’язавши Польщу створити на окупованих територіях цивільну адміністрацію, але тільки «після укладання між союзниками та державами, що з ними об’єдналися», угоди, яка гарантувала б, наскільки це можливо, автономію даної території, рівно як і політичні, релігійні та особисті свободи населення. Ця угода мала грунтуватись на праві вільного волевиявлення, до якого жителі Східної Галичини могли звернутися як до останнього засобу для вирішення питання про свою приналежність до тієї чи iншої держави»1. Кінець кінцем такий документ було пiдготовлено гарантами стали члени новоутвореної Ліги Націй, але реальні інтереси сторін надалi брали гору над офіційними зобов’язаннями.

Яскраво це прослiдковується в дiях основного регiонального геополiтичного гравця — Польщi. Як вiдомо, щодо України тут існували дві концепції. Перша лінія, представлена ППС-лiвицею i уособлена самим Ю. Пілсудським, була спрямована на відновлення кордонів Польщі 1772 р. На територіях між цими кордонами та існуючою лінією фронту мали бути утворені українське та білоруське державнi утворення під протекто­ратом Варшави. Лівобережна Україна мала відійти до Росії. При цьому Пiлсудський теоретично не виключав моживості укладання в майбутньому федеративних або конфедеративних відносин між Польщею, Україною, Білоруссю та Литвою. Основними провідниками другої концепцiї висту­пали лiдери «Демократії Народової» — Р. Дмовський, І. Падеревський та керівник зовнішньополітичної комісії сойму професор С. Грабський. Вони категорично відкідали можливість створення незалежної Української Держави у будь-якiй формi i взагалi з надзвичайною особистою неприязню ставилися до українського нацiонально-соцiалiстичного руху. Вся Польща знала вислiв Дмовського: «Бути членом будь-якої соцалiстичної партiї не треба мати великого розуму, щоб розпалювати ненависть юрби з вулицi i вести... громити свою державу, як це зробив Петлюра»2. Ставлячись до українського руху як до «німецького винаходу», спрямованого на послаблення Польщі, група Дмовського—Падеревського—Грабського важала за необхiдне  погодитися на пропозиції територіального поділу українських та білоруських земель, запропонованих Москвою — ще i тому, що чудово розумiла: більшої території Польща просто фізично не зможе «перетравити»3.

Врешті-решт обидві групи досягли порозуміння, яке було зафіксо­вано у відповідній ухвалі зовнішньополітичної комісії Сейму у таких словах: «Польща мусить домагатися остаточного скасування доко­наного поділу [Польщі], мусить жадати, щоб були усунуті історичні кривди, які не дозволяють на добрі сусідські взаємини в майбутності між народами польським та російським... [Польща] має право та обов’язок вимагати звороту території, що належить в границях з року 1772, з тим, щоб населенню цієї території була дана можливість висловитися про свою державну приналежність»4.

Але то були лише слова. Реальне значення мали конкретнi полiтичнi дiї третього, крiм Великої Британiї та Францiї, геостратегiчного євра­зiйського гравця — Росiї. Москва iнiцiювала питання про укладення миру з Польщею, тобто питання про розподiл впливу у Схiднiй Європi нотою від 22 грудня 1919 р. Виступивши і від свого імені, і від імені Всеукрревкому, РНК заявила про готовність зробити територіальні поступки за рахунок України та Білорусі, але не дістала ніякої офіційної відповіді. 2 лютого 1920 р. пропозицію повторили. ВЦВК, в свою чергу, звернувся з маніфес­том до польського народу, що було брутальним втручанням у внутрішні справи Польщі. 20 лютого до Варшави надiслали третю ноту. 24 лютого до міністерства закордонних справ Польщі по згоду на встановлення демаркаційної лінії, «пропонованої союзним урядом Совєтської Росії» офiцiйно звернувся вже Х. Раковський, що було «нічим іншим як поділом українських земель між Польщею та Росією». 6 березня з’явилася нова нота, в якій висловлювалася надія на те, що «польський уряд не буде надалі зволікати з відповіддю на мирові пропозиції з якими до нього звернувся український совєтський уряд і що переговори увінчаються можливим успіхом»5.

Відповідь польського керівництва вимагала вiд Москви повного визнання незалежності новопосталих держав на території колишньої Росiйської імперії, повернення всього майна польської держави в кордонах 1772 р., в т.ч. частки золотого запасу, архівів, бібліотек, творів мистецтва; матеріальної компенсацій польских втрат часів Першої світової війни, революції та громадянської війни, визнання за Варшавою права вирішувати «долю тих територій, які лежать на захід від кордону 1772 р. згідно з волею їх населення»6.

2 квітня Москва погодилася з пропозицiю про перемир’я; у відповідь поляки запропонували розпочати переговори 17 квітня у білоруському Борисові. 8 квітня бiльшовики, в свою чергу, запропонували зустрiтися в нейтральній країні. Пiсля консультацiй в Парижi поляки погодилися на Ригу.

В цiй ситуацiї державний та полiтичний провiд УНР залишився «поза грою» i мiг лише пасивно спостерiгати за подiями. Стратегічна ситуація на головному фронті бойових дій — між «білими» та «червоними» арміями — радикально змінилася на користь останніх. Ще 25 січня 1920 р. більшо­вицькі підрозділи захопили головну базу Добрармії та союзників на півдні України — Одесу. Частини УГА, які перебували в районі Бірзула — Балта, були змушені визнати владу більшовиків. Війна на території України остаточно набула неорганізованого характеру. Частини Дiєвої армiї під командуванням Омеляновича-Павленка, які оперували в районі Ананіїв — Балта, розділившись на окремі загони, мрiяли лише прорватися на Лівобережжя. Вся Україна була охоплена селянськими повстаннями. При цьому червоні і польські війська протистояли одне одному по лінії Ямпіль — Жмеринка — Козятин — Житомир — Коростень; українські частини під командуванням генерала Удовиченка ледь-ледь утримували ділянку фронту від Дністра до Нової Ушиці. На початку травня на фронті утворилася парадоксальна ситуація, яку О. Удовиченко описав такими словами: «польські війська натискали на червоних, останні — на армію УНР, а з боку Вапнярки, в її запіллі, наступали червоні частини, що їх спішно було кинуто для ліквідації «петлюрівських» військ»7.

За таких обставин i творилося те, що в УНР називалося «зовнiшньою полiтикою». В цiй царинi панував повний безлад, про будь-якi осмисленi та цiлеспрямованi дiї годi й говорити. Впродовж сiчня 1918 — квiтня 1920 рр. лiдери соцiалiстичної УНР уклали принаймнi 6 базових, стратегiчного значення зовнiшньополiтичних угод — з Нiмеччиною, Австро-Угорщиною, Румунiєю, Радянською Росiєю, Польщею, що дало одному з дослiдникiв повне право зауважити: «полiтика УНР була весь час полiтикою хитання»; «складання договорiв стало нашою хворобою»; «складали [договори] з ким попало i як попало»; «нi один з договорiв не складено до пуття»; творцi української зовнiшньої полiтики «хворiли на повстанську фiлософiю», «чотири рази продавали своє повстання», i взагалi всю «полiтику провадили по дитячому»8.

14 лютого постановою Ради мiнiстрiв було створено черговий орган, вiдповiдальний за розробку та впровадження зовнiшньополiтичного курсу — закордонну колегію уряду у складі А. Лiвицького, Сальського та Христюка9. До складу колегiї, яку очолив А. Лівицький, увійшли по 3 представники від кожної з частин «Соборної» держави: Л. Михайлів, Б. Ржепецький, М. Мшанецький репрезентували Наддніпрянську УНР, С. Витвицький, А. Горбачевський та М. Новаковський — ЗУНР. В практичнiй дiяльностi члени делегації повинні були керуватися постано­вою, ухваленою на спільному засідання Директорії та уряду УНР 26 вересня 1919 р. Її зміст зводився до того, що під час переговорів з польською стороною українська делегація повинна була обстоювати положення про «недійсність» угоди, підписаної свого часу Б. Курди­новським, та заяви, підписаної П. Пилипчуком10. Українці повинні були розпочати переговори лише після обіцянки поляків підтримати УНР в боротьбі проти Денікіна. «В найтяжчій ситуації» українській делегації наказувалось «йти на втрату Холмщини та Підляшшя й то умовно, до скликання українського парламенту, який має остаточно вирішити цю справу», а також «не погоджуватися на відданя полякам Галичини, оскільки це питання повинна вирішити Паризька мирна конференція»11.

Ще 2 грудня 1919 р. А. Лівицький, тогочасний керiвник дипломатичної мiсiї у Варшавi, передав польській стороні офіційну згоду на встановлення нового міждержавного кордону по р. Збруч, що означало визнання юрисдикції Польщі на складову та невід’ємну частину української території12. «Західноукраїнська» частина об’єднаної української делегації заявила рішучий протест проти цього і вийшла із складу місії. 12 березня сторони домовилися про необхідність вироблення міждержавної угоди, яка б визначила статус адміністрації на українських землях, що підпадали під владу Польщі, спільні кордони, а також містила положення про визнання Польщею УНР.

Переговори проходили в надзвичайно напруженій обстановці, польська сторона, користуючись безвихідним становищем, в якому опинилися українці, висувала нові й нові вимоги. В цій ситуації А. Лівицький виїхав до Кам’янця, де перебував С. Петлюра. Під безпосереднім тиском голови Директорії нарада членів уряду УНР ухвалила погодитися з польськими вимогами13.

22 квітня 1920 р. А. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбровський підписали полiтичну14, а 24 квітня військову угоду щодо проведення спільних військових дій проти більшовиків, на підставі якої до складу 3-й польській армії було включено українську дивізію під командуванням полковника Марка Безручка15. Як вважалося, обидва документи були утаємнені навіть від членів Директорії Ф. Швеця, А. Макаренка, Є. Петрушевича16, не кажучи вже про голову Ради Міністрів I. Мазепу або, тим бiльше, членів уряду. Полiтична конвенцiя перед­бачала передачу Польщі 162 тис. кв. км території України, на якiй мешкала третина населення (11 млн осіб). Критики Петлюри кваліфі­кували договір, «уложений за участю в редагуванні тексту самого Симона Петлюри», що тоді перебував у Варшаві17, як «ганебний», «зрадницький», і «юридично нечинний», всiляко підкреслюючи незакон­ність засад, на яких вiн був пiдписаний українською стороною. Найбiльш толерантна оцiнка звучала так: «повторення концепції політичного польонофільства»18.

Натомість деякі сучасні дослідники дотримуються протилежної точки зору: «погоджуючись на пiдписання Варшавського договору, Симон Петлюра керувався iнтересами української соборної державности». Найбiльше значення договору,— вважає С. Литвин,— в тому, що вiн дозволив армiї УНР продовжувати збройну боротьбу проти бiльшовикiв. «З великою певнiстю можна твердити, що коли б не спiльний україно-польський спротив, то запланований бiльшовицький похiд на Польщу, Румунiю та Чехо-Словаччину був би успiшним i обернувся би трагедiєю для усiх цих народiв»19.

Точка зору самого Голови Директорiї та Головного Отамана була викладена ним у листі до польського лiдера 14 липня 1920 р.: «актом 22 квітня цього року уряди польської Речі Посполитої і Української Народньої Республіки заключили історичну умову для боротьби проти споконвічного ворога обох держав, який прибравшись у крайню форму руйнуючої демагогії має тенденцію повалити самостійність обох Республік і нанести великий удар давнім їх вольностям». В зв’язку з підписанням угоди, С. Петлюра звернувся до свого варшавського кореспондента з пропозицією «негайного полагодження справ», до яких Головний Отаман відносив: амнiстію всім учасникам визвольних змагань, які перебували в польському ув’язенні; вільний вступ всіх боєздатних галичан до «союзних армій»; допущення представників українського населення до «одповідальної участи в житті краю»; початку переговорів польського уряду з представниками українського населення в Східній Галичині20.

Пiсля пiдписання «союзницької» угоди пiдiї розвивалися стрiмко. 26 квітня 3-я та 6-а польськi армії під особистим проводом Ю. Пілсудського розпочали наступ на Київ. 1 травня в Україну повернувся С. Петлюра. Разом з ним в особистому поїзді Головного Отамана, в якому перебував також керівник польської держави, прибули і деякі члени уряду, керiвництво яким невдовзi перейшло до В. Прокоповича. 7 травня «об’єднана» армія увійшла до Києва — днем раніше в районі Ямполя до неї пробилися частини Дієвої армії21.

Вступ до Києва С. Петлюра використав передовсiм для остаточного оформленння режиму одноособової влади. 21 травня Рада Міністрів в черговий раз формально скасувала закордонні уповноваження А. Мака­ренка та Ф. Швеця, закликавши їх повернутися на Україну22. В документі, підписаному С. Петлюрою йшлося про таке: «1. З приводу відновлення праці уряду У.Н.Р. і перебрання міністерством закордонних справ провадження цілої закордонної політики, скасувати уповноваження, надані членам Директорії А. Макаренку і Ф. Швецю в листопаді 1919 р. 2. Визнати необхідним, в державних інтересах, негайне повернення з-за кордону членів Директорії А. Макаренка і Ф. Швеця. 3. Доручити міністерству закордонних справ негайно про цю постанову довести до відома як членів Директорії А. Макаренка і Ф. Швеця, так і всіх дипломатичних представників од уряду У.Н.Р. за кордоном»23. Не визнаючи таку дію законною, останні вiдмовилися повернутися на Україну. На цій підставі Голова Директорії і його уряд, iгноруючи формально дiючу конституцiю Трудового Конгресу, ухвалили: вважати надалі, що Макаренко та Швець «по своїй волі вийшли зі складу Директорії і перестали бути її членами»24. Мало того. Українського громадянства були фактично позбавленi колишнiй голова Центральної Ради М. Грушевський, органiзатор Директорiї М. Шаповал, iншi чiльнi дiячi українського нацiонально-соцiалiстичного руху25. 26 травня було радикально реорганiзовано Раду Народних Мiнiстрiв (див. додаток 2.45). Про ступiнь радикалiзму свiдчив нечуваний i небачений в новiтнiй європейськiй iсторiї факт: членами українського уряду було призначено громадян Польщi — начальника польської контррозвідки в Українi Генріха Юзевського і Станіслава Стешковського.

Але кабiнетнi iнтриги вiйськовим допомогли мало. 5 червня 1-ша Кінна армiя С. Будьонного прорвала українсько-польський фронт, 12 червня було вiдновлено бiльшовицький контроль над Києвом. За мiсяць польсько-українські загони опинилися вже біля Збруча, більшість армiї відступала вздовж операцiйної лiнiї Рівне — Львiв — Варшава. 9 червня польський уряд подав у відставку, 29 червня був створений кабiнет пiд проводом В. Грабського. Його головним завданням стало укладення негайного миру з Радянською Росією за будь-яку ціну.

При цьому західні союзники розуміли, що на порядку денному стоїть не стільки питання збереження т. зв. «Великої Польщі», скільки питання про її збереження в етнографічних межах взагалi — як буферної держави між Росією та Заходом. Проблему гарячково заходилася вирішувати союзницька конференція, що зібралася в бельгійському місті Спа. 5 липня варшавський уряд формально звернувся по допомогу до Антанти, а вже за тиждень свiт дiзнався про ультиматум британського мiнiстра закордон­них справ Керзона, негайно вiдкинутий ленiнським режимом. 6 липня учасники конференції погодилися просити Найвищу Раду про допомогу та надання посередницьких послуг у переговорах з Москвою. 10 липня польський прем’єр підписав угоду з великими державами на умовах відведення польських збройних сил на 50 км на схід від лінії Керзона, утворення нейтральної 20-кілометрової зони в Галичині, передачі м. Вільна Литві, участі польської делегації на мировій конференції в Лондоні — разом з делегаціями Радянської Росії, Фінляндії, Латвії, Литви та Східної Галичини тощо. При цьому Антанта цілком ясно висловилася за збереження незалежного від Польщі статусу Східної Галичини. 11 липня уряд Великобританії виступив як посередник у мирних переговорах між Радросією та Польщею.

Тим часом ситуація на польсько-радянському фронті значно змінилася — очевидно, на користь останнiх. Радикально змінилася внутрішньополітична ситуація в Польщі: уряд Грабського заступив уряд «національної оборони» під керівництвом В. Вітоса. 22 липня останній звернувся до Москви з пропозицією негайно підписати перемир’я та мир.

30 липня бiльшовики оголосили про створення так званого Тимчасо­вого революцiйного комiтету Польщi та оприлюднили його «Манiфест до польського трудового народу мiст та сiл», 11 серпня передовi загони Червоної армiї вийшли на лiнiю Вiсли, 13-го розпочався штурм Варшави. «Центром зв’язностi» всього польсько-радянського фронту стало Замостя, стара фортеця, яку захищали 3200 вояків під командуванням генерала Безручка за пiдтримки невеличкого кавалерійського загону чисельністю 200 шабель, 12 гармат та 3 бронепотягiв. Саме сюди було перекинуто 1-у Кiнну армiю, яка доклала відчайдушних зусиль, але так i не змогла оволодіти містом. 31 серпня будьонівці залишили поле бою. Стратегічний план — охопити польську армію у кільце із півночі та півдня — провалився. Захистивши місто, 6-а українська дивізія під командуванням генерала М. Безручка покрила свої бойові знамена невмирущою славою, фактично врятувавши незалежність Польської Республіки.