До поразки у першій україно-більшовицький війні 18 страница

Майже за місяць — 20 серпня — бiльшовицький нарком іноземних справ Г. Чичерін від імені радянських Росії та України оголосив умови перемир’я. Перед загрозою втрати державної незалежності уряд Поль­щі — всупереч угоді із С. Петлюрою від 22 квітня — пішов на сепаратні переговори з Москвою. Україна в черговий раз стала розмінною монетою у з’ясуванні стосунків між її більш щасливими сусідами. 25 серпня 1920 р. Ліга Націй направила до української місії в Лондоні листа із зверненням до голови уряду з проханням надіслати документи щодо визнання УНР іншими державами. Генеральний секретар Ліги Ерік Дреммонд повідомив, що в листопаді в Женеві відбудеться з’їзд цієї міжнародної організації.

Жодна з колишніх «національних окраїн» Російської імперії — Україна, Азербайджан, Вірменія, Грузія, Литва, Латвія, Естонія — не були прийняті до складу Ліги, хоча це питання і вивчалося26. Головною перешкодою до негайного прийняття було існування п. 10 статуту Ліги, який зобов’язував її «захищати оружною силою всіх членів Ліги проти зовнішньої незаконної агресії. Але Ліга ще не мала своєї армії, члени ж її вже заявили про те, що вони не мають намірів воювати з більшовиками»27.

21 вересня у Ризі відкрилися російсько-польські мирні переговори, при чому Варшава — в обмін на визнання за нею вже зайнятих українсь­ких територій — негайно визнала уряд УСРР. Делегацію УНР під проводом С. Шелухіна просто перестали допускати до участі в засіданнях, оскільки єдиним представником України було визнано делегацію УСРР. 8 жовтня делегації УНР та Білорусі оприлюднили спільний протест проти згаданих постанов Ризької конференції.

5 жовтня було підписано умови миру мiж Радянською Росiєю та Польщею; одночасно було визнано, що воєнні дії буде припинено на умовах взаємного визнання сторонами державної незалежності одна одної та встановлення кордону між ними по лінії р. Збруч — р. Двина28. 18 жовтня українські збройні підрозділи, які досягли лінії Яруга — Ялтушків — Літин, отримали наказ припинити бойові дії. 19 жовтня вогонь було припинено по всій лінії польсько-радянського фронту29. 21 жовтня військове керівництво Польщі видало наказ, згідно з яким було заборонено надавати будь-яку підтримку або допомогу українським або білоруським військам, які продовжували бойові дії проти червоних.

Мирову угоду було пiдписано 9 листопада30. В цих умовах, маючи 2100 старшин, 35 259 стрільців, 2560 кінноти при 74 гарматах, 8 автопанцерниках, 2 бронепотягах та 3 літаках, командування українських збройних сил віддало своїм військам героїчний, але абсолютно безглудий наказ розпочати наступ проти півмільйонної Червоної армії. До 20 листопада тi, кому пощастило залишитися живим, збиралися біля Волочиська. 21 листопада приблизно о 18 годинi останні з вояків Дієвої армії відступили через Волочиськ до Збруча, перейшли його i були обеззброєні та інтерновані31. «Оцiнюючи безсторонньо змiст вiйськових подiй, що закiнчилися нашою невдачею,— заявив керiвник УНР 25 листопада 1920 р. в листi до Голови уряду А. Лiвицького,— я квалiфiкую їх не як лiквiдацiю нашої державности, не як лiквiдацiю наших державних зусиль, а як лiквiдацiю одної з мiлiтарних спроб (розправитись) з окупантською владою на Українi. Хоч яке важне те становище, в якому опинився уряд, його апарат та армiя по переходi на територiю Польщi, але на пiдставi перебування нашої армiї на теренi, звiльненому вiд ворога, не тiльки я, а й всякий громадянин Республiки мiг переконатися в противному»32.

Попри те, iсторичний факт залишився iсторичним фактом: Українська Народна Республiка припинила своє iснування.

1 Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах.— Т. 2.— С. 492.

2 Цит. за: Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 128.

3 Богословія.— Рим.— 1993.— Т. 57.— С. 196.

4 Див.: Стахів М. Третя совєтська республіка в Україні— С. 81, 91–93.

5 Докл. див.: Там само.— С. 81–90, 95.

6 Там само.— С. 81–97. На цей час Варшава фактично контролювала Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, Волинь та Поділля.

7 Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 153.

8 Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 176–177.

9 Шаповал М. Занепад У.Н.Р.— Прага, 1928.— С. 13.

10 Про місію П. Пилипчука див.: Доценко О. Літопис української революції.— Т. 2.— Кн. 4.— С. 43–64, 73–76.

11 Варгатюк С. Варшавські переговори дипломатичної місії УНР 1920 р. // Нова політика.— 1996.— № 2.— С. 53.

12 Про місію А. Лівицького див.: Доценко О. Літопис української революції.— Т. 2.— Кн. 4.— С. 81–84.

13 Варгатюк С. Варшавські переговори дипломатичної місії УНР 1920 р. — С. 54–56.

14 Докл. див.: Доценко О. Літопис української революції.— Т. 2.— Кн. 5.— Київ; Львів.— 1923.— С. 227–274.

15 Докл. див.: Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 157–159.

16 Деякi дослiдники стверджували, що переговори «велися за згодою диктатора Є. Петрушевича i вiн був точно iнформований про хiд i вислiди переговорiв» (Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть.— С. 353).

17 Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т. 7. Вихід із кризи.— С. 162, примітка.

18 Кедрин І. Рік 1918 в історії української політичної думки.— С. 203.

19 Литвин С. Українсько-польський договiр 1920 року: помилка С. Петлюри чи єдино можливий варiант продовження боротьби за державнiсть? Полтавська Петлюрiана. Ч. 3.— Полтава, 1999.— С. 10,12, 13, 14, 15, 23.

20 Петлюра С. Статті.— Т. 1.— С. 266–267, 269.

21 Після реорганізації українська армія, командування над якою перебрав генерал Омелянович-Павленко, складалася з 6 піхотних та окремої кінної дивізії загальною чисельністю до 20 тис. багнетів, 1600 шабель при 37 гарматах. Див.: Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 164.

22 Докл. див.: ЦДАВО України.— Ф. 1065.— Оп. 2.— Спр. 68.— Арк. 1.

23 Мазепа І. Україна в огні і бурі революції.— Т. 3.— С. 29.

24 ЦДАВО України.— Ф. 1065.— Оп. 2.— Спр. 289.— Арк.1; Вiсник.— 1920.— 1-й вип. 6 жовтня Голова Директорiї затвердив постанову Ради Народних Мiнiстрiв «Про заклик Членiв Директорiї Федiра Швеця та Андрiя Макаренка до повороту в межi Української Народньої Республiки з закордону» для проведення ними «державної роботи» в межах УНР (ЦДАВО України.— Ф. 1065.— Оп. 2.— Спр. 249.— Арк.1).

25 Шаповал М. Ляхоманія.— С. 4.

26 Спеціальну комісію Ліги Націй, яка вивчала можливість прийняття України до Ліги, очолював Ф. Нансен.

27 Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.256.

28 Iншими словами, Росія і Польща в цьому пункті повернулися до положень Андрусівського мирного договору 1772 р., яким було закріплено розділ Білорусі і України між Польщею та Росією.

29 Докл. див.: Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 169–177.

30 Див. зокрема:Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів.— Київ, 1995.— С. 39.

31 Докл. див.: Стахiв М. Третя совєтська республіка в Україні.— С.89–202. Дієва армія формально нараховувала 20 тис.воякiв, з них озброєних лише 10 тис. (Там само. С. 199). Рештки УГА у складі 2-ї та 3-ї бригад, в свою чергу, капітулювали перед поляками ще в останніх числах квітня. Див.:Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 163, 183–186.

32 Цит. за: Лотоцький О. Симон Петлюра // Визвольний шлях.— 1966.— № 5.— С. 615.

§ 2. Надiя на майбутнє?

Після руйнації соборної УНР в тогочасній фактичній столиці республіки — Кам’янцi-Подільському — виникло нове об’єднання політичних та громадських організацій Наддніпрянської і Наддністрянської України. За деякими даними, утворено його було в грудні 1919 р. представниками «правих» українських політичних партій. Головою обрали соціаліста-федера­ліста М. Корчинського, заступником голови — галицького націонал-демо­крата С. Барана, членами президії – самостійника-соціаліста І. Липу, есера В. Голубовича, «народника» М. Баєра. «Але верховодив Радою С. Баран»1.

Всеукраїнська Національна Рада (далi — ВНР) активно взялася до розробки проекту основного закону української держави, скликання передпарламенту (Державного Сойму) та усунення від влади Директорії. «Всеукраїнська Національна Рада,— пояснював згодом М. Шаповал,— бачила отой жах петлюрівської олігархії і лагодилась її приборкати шляхом утворення згодом «передпарламенту», який став би хоч сурогатом народного заступництва та хоч би слабим виявом української демократії»2. Таку точку зору рiшуче заперечив I. Мазепа, квалiфi­кувавши її як «фантазiї автора». «Навпаки,— зауважив прем’єр УНР,— це була тодi вимога всiх тих українських полiтичних груп, що брали активну участь у нашiй боротьбi 1919 р.3

В. Яблонський звернув увагу на полiтичний парадокс, який не змогли (або не захотiли) пояснити тодi провiдники УНР. Директорія УНР, в даному випадку особисто С. Петлюра, яка створювалася як орган боротьби проти Гетьманату та його політичної філософії — консерватизму, впродовж всього 18 місяців перетворилася, власне, на прихильника цього самого консерватизму. «Ідеї тяглості традицій, сильної виконавчої влади, унітарності, визнання приватної власності і великих землеволодінь в тому чи іншому вигляді ввійшли до проектів ВНР та урядової комісії»4.

Підготовчу роботу зробив відомий юрист та державний дiяч ЗУНР доктор С. Баран. За В. Трімбицьким, С. Баран підготував конституційний проект на підставі відповідного «побажання» Трудового Конгресу «поширити зміст» Декларації 28 січня 1919 р. Перший варіант документу нібито було підготовлено в жовтні 1919 р., ухвалено Всеукраїнською Національною Радою 9 листопада, а її Президією — 13 травня 1920 р., пiсля чого передано на подальший розгляд до Ради Народних Міністрів5. В передмовi ж до самого конституцiйного проекту («оста­точна коректа машинописа» якого нiбито була здiйснена самим С. Бараном і колишнiм комiсаром УЦР в Одесi та членом ЦК УПСС І. Липою, а надруковано було чи то «в Кам’янці Подільському» влітку 1920 р. під заголовком «Устрій Української Держави», чи то в друкарні Ставропігійського Інституту у Львові під керівництвом В. Сидоряка «заходом і коштом» Всеукраїнської Національної Ради накладом 200 примірників6), можна прочитати, що остаточно проект було схвалено таки ВНР 9–13 травня7.

Тимчасом основні суб’єкти полiтичного процесу, продовжували відчайдушну бороть за примару влади. УПСР, яка рішуче заперечувала польську орієнтацію уряду УНР, відкликала з нього всіх своїх представ­ників, у тому числі навіть і тих, котрі обіймали технічні посади. Есери уклали союз з Українською Комуністичною партією В.Винниченка — проти «урядового» блоку та революційних демократів. Головними пунктами програми УПСР — УКП стали вимоги створення незалежної Української Радянської Республіки в її етнічних межах та запровадження диктатури робітників і селян у формі республiки Рад8.

З альтернативною програмою виступили «урядові» партії. 2 червня 1920 р. було видано «Декларацію Правительства Української Народної Республіки», підписану всіма міністрами на чолi з головою уряду В. Прокоповичем. «Порядок на Вкраїні,— читаємо в документі,— повинен відповідати дійсним потребам її населення, його встановить народне представництво — Парламент, складений на підставі загаль­ного, рівного для всіх безпосереднього, таємного та пропорційного виборчого права. Тоді не зможе одна якась партія підбивати під себе всю людність, як цього хотять більшовики-комуністи для своєї партії.

...Поки складуться умови, які зроблять можливим проведення виборів в парламент,— йшлося далі,— правительство в найкоротшім часі скличе тимчасовий орган — передпарламент — з представників населення, місцевих самоврядувань та визначних громадських, політичних, профе­сійних і кооперативних організацій. цей передпарламент і буде творити біжучу законодавчу роботу, яку тепер силою обставин примушена провадити Рада Народних Міністрів»9.

Виходячи з цього, уряд УНР ухвалою від 30 серпня 1920 р. утворив Комісію по виробленню Конституції Української Народньої Республіки під головуванням міністра закордонних справ А. Ніковського (див. додаток 2.47). З 2 вересня по 1 жовтня 1920 р. комісія, мiсцем зiбрання якої був тарнувський готель «Брістоль», провела 39 засідань. Умови для роботи там,— згадував сучасник,— «були більш ніж скромні і чисто похідні, переспективи вельми невизначені. І все ж таки кращі сини українського народу, які зібралися тут, міцно спаялися в єдине ціле, бадьоро переносили нестатки і твердо вірили в майбутнє, в здійснення всіх своїх надій. Замість того, щоби розсипатись по світу в якості емігрантського пилу, вони терпляче чекали тут, поблизу від батьківщини, поки промчить, нарешті, смерч більшовицького засилля над рідними полями і готувалися до повернення для праці по відродженню порядку і державності»10.

Готувалися, треба визнати, не гаючи часу — учасники нарад обговорили два об’ємних конституцiйних проекти, перший з яких було представлено видатним українським юристом, дiйсним статським радником, вiдомим в середовищi дореволюцiйної київської iнтелігенцiї «своїм спартанськи-скромним життям вiчного трудiвника»11 Отоном Ейхельманом (див. додаток 1.34).

Балтiйський нiмець за походженням, вiн блискуче володiв багатьма європейськими мовами, мав усталену репутацiю великого знавця державного i мiжнародного права, до революцiї обiймав кафедру мiжна­родного права Унiверсiтету Св. Володимира в Києвi. «Незвичайно вiдданий iдеї української державности i всi свої сили на старостi лiт присвячував нашiй справi»12,— такими словами характеризували його колеги.

В. Трімбицький стверджував, що проект О. Ейхельмана, витриманий у дусі ідей краєвого федералізму М. Драгоманова, підтримали лише три особи із складу конституційної комісії, а саме: лідер Всеукраїнської Національної Ради М. Литвицький, сенатор Г. Шиянов та В. Садовський, а надруковано його було влітку 1921 р. видавництвом Спiлки Українцiв-Державникiв13. На жаль, дослiдник в черговий раз припустився прикрої помилки. Згiдно з документами, якi збереглися в колекцiї ЦДАВО України, всi перелiченi особи входили до складу iншої конституцiйної комiсiї, яка ейхельманiвський проект не розглядадала, а обговорювала iнший документ. В. Трiмбицький не помилився в iншому — комiсiя А. Нiковського дiйсно «практично без обговорення» вiдхилила проект О. Ейхельмана, який — цiлком в дусi драгоманiвських iдей — виходив з принципових положень про суверенітет народу та федеративно-державний устрій України. «Доля не судила цьому проектові стати основним законом УНР,— писав згодом член комісії М.Литвицький,— а наукова критика не визнала за ним тих позитивних ознак, які виправдовували б бажання його творців накинути його українському народові дорогою ціною — абсолютне ігнорування волі цього народу».

На жаль, тогочаснi критики конституцiйного проекту О. Ейхельмана керувалися, на нашу думку, не професiйними критерiями, а виходили з мiркувань полiтичних, мiркувань «революцiйної доцiльностi». Саме тому, вони не помiтили — оскiльки не хотiли помiчати — «iсторичну виперед­жальнiсть» правових iдей О. Ейхельмана, виняткову його повагу «до закону, регламенту, порядку органiзацiї, увагу до узгодженостi прав i обов’язкiв, повноважень рiзних органiв i посадових осiб»14 тощо.

Вже на першому засіданнi комiсї А. Нiковського перевагу було віддано проектові Всеукраїнської Національної Ради. Саме його було прийнято за основу для подальшого обговорення — «як повний і найбільш зв’язаний з сучасним реальним життям»15. Працювали дуже напружено, але водночас «тихим нормальним шляхом, завдяки надзвичайно тактовному і умілому головуванню» її фактичного керівника М. Білінського. На заключному засіданні ухвалили «представити Раді Міністрів текст проекту конституції і протоколи засідань»16, а головне — «через окрему делегацію в складі голови комісії, заступника голови М. Білінського та члена Комісії п. Ковалевського вручити п. Головному Отаману текст виробленої Конституції»17 (див. додаток 1.35).

Сам Головний Отаман на поданий проект нiякої уваги не звернув — адже ще 2 липня своє ухвалою (ч. 61), вiн створив iншу комiсiю, на чолi якої поставив мiнiстра внутрiшнiх справ О. Салiковського. До її складу було включено по два представники МВС, Всеукраїнської Національної Ради та наукових інститутів, по одному — від відомств праці, юстиції, військових, закордонних, освітніх, єврейських справ, державної канцелярії, причому 7 з 15 членiв цiєї комiсiї одночасно працювали i в Комiсiї А. Нiковського (див. додаток 2.46). Тiєю ж постановою вiд 2 липня 1920 р. було визначено і термін роботи комісії — «не пізніше як на протязі трьох тижнів з дня затвердження цієї постанови»18. За добрим українсь­ким звичаєм вирiшення життєво необхiдної справи трошки затяглося — п. Головний Отаман таки пiдписав червоним чорнилом нiбито попередньо ухваленi Радою Народних Мiнiстрiв закони «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Про Державню Народну Раду», проставивши на титульному аркушi першого з цих документiв дату «12 листопада 1920 р.» (див. додатки 1.36, 1.37)19.

Історія підготовки та ухвалення цього закону видається вельми звивистою. Після того, як влітку 1919 р. українські республіканські війська вимушено залишили Києв, «справа скликання передпарламенту була негайно поставлена на порядок денний. Міністерству внутрішніх справ,— писав І. Мазепа,— уряд доручив спішно виготовити відповідний проєкт закону. В основу проєкту мала бути покладнена постанова наради членів Трудового Конгресу, що відбулася 17 вересня в Камянці з участю представників від політичних партій, громадських та професійних організацій» тощо. В постанові наради говорилося, що треба негайно скликати передпарламент для «сконсолідування всіх творчих сил Української Народної Республіки та управильнення планомірного будівництва держави». Нарада домагалася, щоб передпарламент «був тілом тимчасово-законодавчим і контрольним та з’єднав у собі без виїмку всі верстви нашої суспільности, які стоять на грунті української державности». Президія і комісії Трудового Конгресу мали ввійти в передпарламент, як рівноправні його члени. Передпарламент мав існувати до скликання Парламенту або сесії Трудового Конгресу»20. Після листопадової катастрофи,— роз’яснював прем’єр,— «всі українські політичні групи домагалися реорганізації проводу». Так звана «права опозиція» та верхівка УПСР обстоювали «негайну ліквідацію Директорії і встановленя замісць неї «Ради Республіки» (есери) або «Начальника УНР (праві групи)». Натомість лідери УСДРП, отже, і сам І. Мазепа, «пропонували до часу скликання передпарламенту не касувати Дирек­торії, а лише обмежити її компетенцію на користь кабінету міністрів. В такому дусі був уложений проєкт «Тимчасового закону, до обговорення якого члени уряду зараз же приступили»21.

Одночасно набирав ходи формальний процес передачі всієї повноти цивільної та військової влади до рук Голови Директорії. 15 листопада 1919 р. він пiдписав незаконний закон такого змісту: «1. На час відсутності з території Української Народньої Республіки членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця22 верховне керування справами Республіки покладається на голову Директорії пана Головного Отамана Симона Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухваленi Радою Народніх Міністрів. 2. На випадок його смерти все верховне керування Державними справами Республіки та її озброєними силами покладається на залишившихся в живих членів Директорії, або одного з них, з тим, аби вони провадили зовнішню та внутрішню політику Республіки на грунті її самостійности до часу скликання представництва від українського народу»23.

Тимчасом в третій декаді грудня в Хмільнику лідери УПСР в «порозумінні з представниками Галицької армії» обрали так звану Раду Республіки у складі 12 осіб: І. Лизанівського (голова), І. Макуха, Сумневича, Паливоди, Палащука, М. Балицького, Д. Сухенка, Н. Гірняка, О. Щадилова, Черкаського, П. Феденка, Й. Безпалка (двоє останніх були обрані заочно та без їх згоди). Загалом на зібранні були присутні 18 осіб, отже, «обирали самі себе». Мета, поставлена перед Радою Республіки, формулювалася просто: «проголосити свою радянську владу на Україні, а тоді разом з іншими українськими радянцями почати будувати свою незалежну радянську Республіку». З цим і прийшли до голови уряду. Після переговорів з І. Мазепою ухвалили інше рішення: «в найближчому часі скликати передпарламент, перед яким Директорія і уряд мають скласти свої повноваження»; «Раду Республіки перетворити в комісію при уряді для виготовлення законопроекту про скликання передпарламенту»; «призначити І. Макуха керуючим міністерством внутрішніх справ», «Сумневича – керуючим міністерством фінансів та народного госпо­дарства». 29 січня 1920 р. на засіданні ЦК УСДРП в Кам’яці за участю О. Безпалка, І. Мазепи, А. Лівицького, М. Шадлуна, І. Романченка було ухвалено резолюцію, згідно з якою політичною програмою уряду повинно надалі залишатися скликання передпарламента, «перед яким уряд і Дирек­торія «здають звіт з своєї діяльності і складають свої уповноваження», а «для унормування загального управління негайно видається окремий закон, в якому точно означується компетенція Директорії, як верховної влади». На другий день – 30 січня – якась собі комісія під головуванням А. Лівицького подала проект «Тимчасового закону про державний устрій і порядок законодавства», з яким погодилися всі інші впливові есдеки. В документі, який складався з 4-х пунктів, йшлося:

«1. Після відновлення урядового центру негайно, одначе не пізніше як 1 травня 1920 р., скликається передпарламент – «Державна Народня Рада», яка встановляє тимчасову форму державного устрою і порядок законодавства на час до скликання постійного законодатного органу.

2. До скликання передпарламенту Директорія здійснює свою владу виключно через раду і кабінет міністрів.

3. Верховне представництво військ УНР належить голові Директорії, як Головному Отаманові. Для командування армією призначається головним отаманом, на предложення голови ради міністрів і військового міністра, головнокомандуючий армією, що фактично керує військом на підставі загальних вказівок верховного головнокомандуючого, якому безпосередньо підлягає.

4. Для координацї фронту і тилу утворюється в місці перебування штабу головнокомандуючого військова рада на чолі з головнокоман­дуючим армією в складі членів: військового міністра або його заступника, начальника штабу головнокомандуючого армією, представника від головного отамана та одного від кабінету міністрів».

Іншими словами, йшлося не про що інше, як про запровадження колективного органа військової диктатури, якому і передавалася вся повнота влади в УНР. 29 грудня 1919 р. на засіданні РНМ в Брацлаві за участю тих-таки І. Макуха, Й. Безпалка, Паливоди, Черкаського та І. Мазепи було сформовано комісію для вироблення статуту передпар­ламента, до якої увійшли ті ж таки Д. Сухенко, П. Феденко, М. Балицький та О. Щадилов24.

Цей проект передали для погодження лідерам УПСР А. Степаненку, В. Голубовичу, Н. Григорієву «та іншим, що в той час перебували в Камянці». Останні заявили, що домагаються скасування Директорії взагалі, але погодилися з тим, що до скликання передпарламенту вона залишається «для репрезентації верховної влади». Есери також висунули вимогу негайно позбавити повноважень Ф. Швеця та А. Мака­ренка. Дізнавшись про таку позицію соціалістичних партій, несподівану спробу перебрати ініціативу на себе здійснив фактичний лідер УН Ради С. Баран. 8 лютого він вніс в Раду проект резолюції, згідго з якою пропонувалося визнати Директорію та РНМ «неіснуючими». Її навіть не поставили на голосування. Натомість ухвалили «побажання, щоб в найскоршому часі був скликаний тимчасовий законодатний орган у формі передпарламенту, який би мав вирішити питання про верховну владу в УНР та її правительство»25.

Проект Закону «Про порядок управління в УНР»26 (нам не вдалося виявити текст документа.— Д.Я) був ухвалений в Кам’янцю 14 лютого на останньому засіданні уряду, в якому взяли участь І. Мазепа, А. Лівицький27, М. Шадлун, Й. Безпалко та І. Огієнко «в порозумінні» з лідерами УПСР В. Голубовичем та А. Степаненком. Рівночасно ухвалили окрему постанову, в якій говорилося, що з оголошенням «Тимчасового закону» кінчаються уповноваження, дані членам Директорії Макаренкові і Швецеві 15 листопада 1919 р. щодо їх діяльності за кордоном».

За словами І. Мазепи, проект 14 лютого «не касував Директорії, як такої, залишаючи в її складі Швеця і Макаренка, лише ставив певні обмеження щодо втручання членів Директорії в справи управління. Це останнє,— писав прем’єр,— мало велике значіння, зокрема в справах управління армією». І. Мазепа стверджував, що особисто направив документ із відповідним листом за власним підписом до С. Петлюри, але «після повернення із Зимового походу я взнав, що Петлюра «Тимчасового закону» не затвердив. Головний Отаман заявив, що текст закону «утворює охлократію з ради міністрів, переплутає мале з великим і, як ухвалений наспіх, обов’язує до перегляду… Я можу,— писав С. Петлюра,— в любу хвилину передати раді міністрів свої повноваження, коли вона певна, що її піддержить населення,… але гадаю, що в даний момент це було б шкодою для діла»28.

Отже, комісія О. Салiковського розглядала декiлька не пов’язаних мiж собою iнших варiантiв проекту основного закону, представлених як окремими дiячами, так й iнституцiями. За основу взяли законопроект Ради Міністрів, в якому «(зусиллями головним чином проф. Огієнка) було зроблено багато дрібних поправок, особливо в редакційному відно­шенню»29. Закон,— роз’яснив згодом суть справи прискіпливий до деталей І. Мазепа,— «в значній своїй частині був по суті перерібкою згадуваного проєкту від 14 лютого 1920 р. Різниця між першою та другою редакціями полягала в тому, що варіант від 14 лютого пропонував залишити Директорію як «колегіальну державну установу». Варіант комісії О. Саліковського визнавав за Директорію лише «особу голови Директорії», тобто передавав усю повноту верховної влади в УНР особисто С. Петлюрі. В редакції закону, підписаній С. Петлюрою 12 листопада 1920 р., були відсутні пункти, зафіксовані в урядовому проекті – «про армію, зокрема про права головного отамана і головнокомандуючого армією. Зате в цім законі, наведений вище артикул про новий порядок заміщення голови Директорії, яким фактично касувалася постанова Директорії з 15 листопада 1919 р., в якій говорилося, що на випадок смерти Петлюри «все верховне керування державними справами Республіки та її озброєними силами покладається на залишившихся в живих членів Директорії або одного з них. Отже закон 12 листопада 1920 р. вніс значні зміни в конституційне життя державного центру У.Н.Р.»30,— підвів підсумок І. Мазепа.

Кінець-кінцем на історичну роботу членами комісії О. Саліковського було витрачено 10 засідань31. Підсумок: 16 серпня законопроект було схвалено і передано на розгляд уряду разом із заувагами двох членів комісії — С. Мішка та Є. Галаневича — та висновками самої Комісії. У висновках, зокрема, читаємо: «Основна мета законопроекту полягає в тому, щоби точно накресленими, безсуперечними правничими нормами визначити «верховне тимчасове управління та порядок законодавства», яке склалося в процесі безпреривної боротьби за самостійну Україну»32. Другий проект, розглянутий комiсiєю О. Салiковського, визначав порядок скликання та роботи своєрiдного передпарламенту УНР, який і було названо «Державна Народна рада» (ДНР)33.

Двомісячний термін роботи над законопроектом про ДНР, складеним комісією 4 вересня і переданим до Ради Міністрів 30 вересня34, пояснюється, по-перше, тим, що комісія повинна була узгодити два документи. Перший проект, розроблений кам’янець-подільською ВНР, мав 150 артикулів; другий, так званий «соціялістичний», складався з 36 статей. По-друге, всерединi самої комiсiї був вiдсутнiй консенсус з прнципових питань. Врешті-решт «комісія, установив основні принципи щодо організації Парламента35, доручила попередню розробку проекту підкомісії, яка розклала виклад свого проекту по перерахованим відділам36 так званого соціялістичного проекту та комбінувала зміст обох проектів, поновляючи пропуски другого проекту належними артикулами першого більше повного в де-яких деталях проекту».

В пояснювальній записці до документа було також зазначено, що комісія «поповнила знайдені нею пропуски в обох проектах новими артикулами, переробила в багатьох артикулах самий зміст одержаних проектів та зовсім виправила форму виклада артикулів, взятих з двох проектів»37. Обмеження прав передпарламенту було пояснено, по-перше, «не зовсім установленими умовами нашого життя», по-друге, «не зовсім скінченими та закресленими теренами держави», і, по-третє, необхідністю «відчинить найскоріше і без одкладання діяльність Парламента зараз же по перейденню на рідні терені, хоч би навіть на пространстві деяких повітів»38.

За словами Микити Шаповала, Закон про тимчасовий державний устрій означав, що «перервано органічний зв’язок з усією попередньою добою» та «засновано» (на папері, під польським режимом) нову «державу» під колишньою назвою «УНР» з Петлюрою в ролі «прези­дента» і диктатурою «кабінету» з соціал-демократів». Цей «пере­ворот,— вiв далi машинiст української революцiї,— був зроблений п’ятьма міністрами на вимогу поляків і в порозумінню з Петлюрою», цебто один член Директорії і п’ять міністрів». Це — «документ політичного шах­райства людей, що сиділи в польському полоні», вiн «є виразом явного переходу соціал-демократів в табір буржуазної контрреволюції»39.

Не менш жорстку оцінку дав один з найавторитетніших українських правників того часу, сенатор С. Шелухін. Зазначивши «узурпаційний характер» походження влади Петлюри, відсутність у його діях «право­вого титулу», їх протизаконність щодо основного закону 28 січня 1919 р., С. Шелухін підкреслив: такими своїми дiями С. Петлюра «розірвав свій легальний зв’язок з Українською Народньою Республікою і перетворив уряд, який працював з ним, в уряд Петлюри, бо уряд УНР міг мати свою повновласність тільки з Конституції 28 січня 1919 року. Так державно-правовий зв’язок з УНР було знищено, а уряд УНР зліквідовано»40. «Акту 12 листопаду (1920 р.— Д.Я.),— доводив С. Шелухін в iншiй розвiдцi,— не вимагали нi «льогiка» подiй, нi державнi iнтереси. Його (акт 12 листо­пада.— Д.Я.) утворено з єдиною цiллю: утворити єдино-державiє Петлюри й позбавити прав iнших членiв Директорiї...». Загалом С. Шелухiн квалiфiкував цей документ як «неправий», узурпацiйний», «надзвичайний», «екстрений» i «основний» акт41.