За незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті

В основі призначення покарання за незакінчений злочин і за злочин, вчинений у співучасті, лежать загальні засади призна­чення покарання (ст. 65-67 КК), розглянуті вище. Водночас у ст. 68 КК даються вказівки щодо обставин, які слід враховувати при призначенні покарання за вказаних обставин.

Зазначимо, що ніяких формалізованих меж покарання особі, яка вчинила незакінчений злочин або злочин у співучасті, КК не встановлює. Тобто закон не вимагає обов’язкового пом’якшення покарання особам, які, скажімо, вчинили готування до злочину або були пособниками у злочині, порівняно із тими, хто довів злочинний намір до кінця або був виконавцем злочину.

Але очевидно, що покарання за незакінчений злочин (готу­вання чи замах) буде, як правило, більш м’яким, ніж за злочин закінчений. Ч. 1 ст. 68 КК вказує, що при призначенні покаран­ня за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями статей 65-67 КК, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння (відповідно до класифікації злочинів), ступінь здійснення зло­чинного наміру (готування, незакінчений чи закінчений замах) та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (посягання на непридатний об’єкт чи з непридатними засобами, затримання під час вчинення замаху чи втеча з місця вчинення злочину у зв’язку з появою сторонніх осіб, хвилювання чи пере­бування у нетверезому стані тощо). Врахування всіх обставин дає можливість суду призначити справедливе покарання.

Згідно з ч. 2 ст. 68 КК при призначенні покарання співучас­никам злочину суд, керуючись положеннями статей 65-67 КК, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

Щодо характеру участі, то вона визначається, в першу чергу, видом співучасника: виконавець, організатор, підбурювач, по-собник. У більшості випадків, хоча й далеко не обов’язково, сус­пільна небезпека цих співучасників послідовно оцінюється так: найбільш небезпечним є організатор, потім виконавець, потім підбурювач, потім пособник. Але, скажімо, дорослий підбурювач зазвичай буде розглядатися більш небезпечною, а отже, і такою, що заслуговує більш суворого покарання, фігурою, ніж непов­нолітній виконавець. Судом враховується і ситуація, при якій особа виступає у двох ролях, скажімо, організатор і виконавець, підбурювач і пособник тощо.

Ступінь участі співучасника пов’язана з його реальним внес­ком у досягнення злочинної мети, що оцінюється ініціативою, інтенсивністю дій, наполегливістю, “ділянкою” злочинної актив­ності тощо. Так, більш небезпечним виконавцем буде той, хто безпосередньо виносив викрадені речі з квартири, в яку він про­ник для вчинення злочину, ніж той, хто, стоячи біля неї, спостері­гав за оточуючою обстановкою. Більш небезпечним пособни-ком буде той, який надав виконавцю зброю для вбивства, ніж той, який повідомив виконавцю про місце знаходження потерпі­лого. Але й тут нема ніяких формалізованих, насамперед, визна­чених ознак і, призначаючи покарання, суд зважує всі обставини справи і особу кожного підсудного.

Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом

У суддівській практиці бувають випадки, коли призначення навіть найменшого покарання, передбаченого санкцією статті, що застосовується, буде занадто суворим для конкретної особи, що засуджується.

Закон враховує можливість таких випадків і, походячи з прин­ципів гуманізму й індивідуалізації покарання, робить виняток з першої загальної засади призначення покарання, проголо­шуючи: При наявності декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання нижче від най­нижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного пока­рання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин (ч. 1 ст. 69 КК).

Йдеться про наявність декількох, тобто не менше двох, обста­вин, що пом’якшують покарання, з тих дев’яти обставин, що на­звані в ст. 66 КК, а також про наявність інших обставин, які суд може визнати пом’якшуючими. Одночасно необхідно, щоб ці обставини істотно знижували ступінь тяжкості вчиненого злочи­ну. Таким сполученням може бути, наприклад, вчинення злочи­ну внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обста­вин та вчинення його в стані вагітності або з перевищенням меж крайньої необхідності тощо.

Одночасно йдеться про урахування судом особи винного. Це може бути, наприклад, достойне життя особи до вчинення злочи­ну, наявність тяжкої хронічної хвороби тощо. Очевидно, що, як правило, у справі не повинно бути обставин, що обтяжують пока­рання.

Положення ст. 69 КК не можуть бути застосовані при засуд­женні винного за вчинення злочину невеликої тяжкості. В цьо­му нема реальної потреби, адже, навіть ті з вказаних злочинів, за які передбачається покарання у виді позбавлення волі, мають альтернативну санкцію, де поруч є й інші, більш м’які види пока­рань, які можуть бути застосовані судом.

Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачене за­коном, може мати два різновиди: 1) суд призначає основне пока­рання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті КК (скажімо, при санкції від двох до п’яти років позбавлення волі, суд призначає позбавлення волі строком в один рік); 2) суд переходить до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин (скажімо, при на­явності у санкції покарань у виді арешту, обмеження волі, суд призначає виправні або громадські роботи, які в санкції не за­значені).

При застосуванні ст. 69 КК суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для дано­го виду покарання в Загальній частині КК (тобто, не можуть бути призначені громадські роботи менше 60 годин, виправні роботи менше шести місяців, позбавлення волі менше одного року тощо).

На підставах, розглянутих вище, тобто передбачених у ч. 1 ст. 69 КК, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини КК як обов’яз­кове (скажімо, не призначати конфіскацію майна). Застосуван­ня ст. 69 КК повинно бути мотивоване у вироку суду.