Призначення покарання за сукупністю злочинів

В багатьох випадках злочинець до того, як бути викритим і постати перед судом, вчиняє не один, а декілька злочинів, перед­бачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК. Трапляються і такі ситуації, коли після постановлення вироку у справі виявляється, що засуджений ви­нен ще й в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. Такі випадки створюють сукупність зло­чинів. Очевидно, що подібні ситуації свідчать про підвищену небезпеку особи і потребують, як правило, більш суворого пока­рання. А це, в свою чергу, вимагає особливого порядку його при­значення.

Призначення покарання за сукупністю злочинів регулюється ст. 70 КК. Пригадаємо, що згідно з ч. 1 ст. 33 КК сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуд­жено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, вста­новленими в законі (звільнення в зв’язку з передачею на по­руки, амністія тощо).

Відповідно до п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду від 24 жовтня 2003 року ¹ 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання” передбачені законом правила при­значення покарання за сукупністю злочинів застосовуються у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними стат­тями, так і різними частинами однієї статті кримінального зако­ну, якими передбачена відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції. В такому ж порядку при­значається покарання і в разі вчинення особою діянь, частина яких кваліфікується як закінчений злочин, а решта — як готу­вання до злочину чи замах на нього.

Згідно з положеннями ст. 70 КК при сукупності злочинів суд призначає покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо. Це дає можливість призначити справедливе покарання за кожне з діянь, що входить у сукупність, керуючись кожний раз нормами, сформульованими у ст. ст. 65–67 КК. Адже ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, змінюються від одного злочину до іншого (скажімо, один злочин особа може вчинити в неповнолітньому віці, другий — по досягненню повноліття, один — у тверезому стані, другий — у стані сп’яніння тощо). Нарешті, це дає можливість в подальшому (в апеляційній і ка­саційній інстанціях, при застосуванні амністії) приймати рішен­ня по окремо вчинених злочинах у разі зміни по ним вироку, або підпадання їх під амністію.

Остаточне покарання за сукупністю злочинів призначається судом, виходячи з одного з двох принципів: 1) принцип погли­нання менш суворого покарання більш суворим (здебільшого цей принцип застосовується, коли між злочинами, що входять у сукупність, пройшов значний проміжок часу або коли є велика різниця у ступеню тяжкості цих злочинів); 2) принцип повного чи часткового складання призначених покарань.

За загальним правилом, при складанні покарань, остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах вста­новленого санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Скажімо, за один із злочинів, що вхо­дить у сукупність, суд призначив 3 роки позбавлення волі. За другий — 2 роки, за третій — 4 роки. Максимальне покарання, що передбачене у санкції з найбільш суворим покаранням ста­новить 5 років. Саме у цих межах може бути проведене скла­дання покарань.

З цього правила є виключення. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким (див. ч. 4 і 5 ст. 12 КК), суд може призначити остаточне покарання за сукупністю зло­чинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. В практичній діяльності судів це положення, головним чином, стосується такого виду покарання як позбавлення волі на певний строк, макси­мальний строк якого визначається у п’ятнадцять років (ст. 63 КК). Отже у зазначених випадках покарання можуть складати­ся судом повністю чи часткового до 15 років позбавлення волі. Скажімо, за зґвалтування неповнолітньої особи (ч. 3 ст. 152 КК) винний засуджений до 10 років позбавлення волі, а за розбій, поєднаний з проникненням у житло, — теж до 10 років позбав­лення волі. Остаточне покарання може бути визначено до 15 років позбавлення волі. Хоча суд може застосувати часткове складан­ня покарань за своїм розсудом у будь-яких розмірах в діапазоні від більше десяти до п’ятнадцяти років.

Очевидно, що якщо хоча б за один із вчинених злочинів при­значено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів має бути визначено судом шляхом погли­нання будь-яких менш суворих покарань (тобто всіх інших) до­вічним позбавленням волі.

До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчинені яких особу було визнано винною (ч. 2 ст. 70 КК).

Призначаючи покарання за кожний із злочинів, що входять у сукупність, суд, поруч із основним, може призначити у випад­ках і в порядку, передбачених законом, і додаткове покарання. Визначаючи остаточне покарання, суд до остаточного основно­го покарання приєднує додаткове (додаткові) покарання. При цьому різнорідні додаткові покарання виконуються кожне окре­мо (скажімо, конфіскація майна і позбавлення військового, спе­ціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу), а однорідні або поглинають менш суворе більш суворим або пов­ністю чи частково складаються згідно із положеннями ст. 70 КК. Реально це може стосуватися такого виду покарання як позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю.

Такі ж правила призначення покарання встановлює закон (ч. 4 ст. 70 КК) у випадках, якщо після постановлення вироку буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчине­ному ним до постановлення попереднього вироку (незалежно від того, чи цей інший злочин вчинено до чи після злочину, за який особу вже засуджено). Скажімо, особу засуджено за ч. 2 ст. 185 КК до 5 років позбавлення волі. Через рік після цього було виявлено, що до постановлення цього вироку особа вчинила ще вбивство (ч. 1 ст. 115 КК). Вироком за вбивство вона засудже­на до 10 років позбавлення волі. Призначаючи остаточне покаран­ня, суд може застосувати поглинення менш суворого покарання, призначеного першим вироком, більш суворим покаранням, при­значеним другим вироком. Він може також повністю або частко­во скласти призначені покарання за правилами ст. 70 КК.

В такій ситуації в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, фактично відбу­те за попереднім вироком. Скажімо, у нашому попередньому прикладі, здійснюючи повне складання покарань (десять років плюс п’ять років позбавлення волі) суд повинен обов’язково зара­хувати один рік відбутого позбавлення волі, призначивши оста­точно 14 років цього виду покарання.

Визначаючи покарання за правилами ч. 4 ст. 70 КК треба враховувати, що остаточне покарання за сукупністю злочинів не може бути нижчим від покарання, призначеного за першим виро­ком, оскільки в таких випадках при поглиненні або складанні покарань суд має виходити з розміру всього покарання, призна­ченого за першим вироком, а не з його невідбутої частини.