Фізичний або психічний примус

Дія або бездіяльність особи, які вчинені під впливом застосу­вання до неї фізичного або психічного примусу, і які заподіяли шкоду правоохоронюваним інтересам, при певних обставинах розглядаються як вибачальні з позицій кримінального закону, а отже, як такі, що виключають злочинність діяння.

Фізичний примус — це насильницький вплив на тіло особи (побої, мордування, катування тощо) або позбавлення її волі (зв’я­зування, замкнення в приміщенні, позбавлення іншим способом можливості вільно пересуватись у просторі).

Психічний примус — це реальна погроза негайного застосу­вання до особи вказаних дій, погроза позбавленням життя її чи інших осіб, а також погроза знищення майна.

Мета примусу — домогтися від особи відповідної поведінки або позбавити її можливості діяти за своїм розсудом, що призво­дить до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

Згідно з ч. 1 ст. 40 КК, “не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчи­нена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками”.

Неможливість керувати своїми вчинками виключає вину осо­би, а отже, й кримінальну відповідальність. Скажімо, зв’язаний, незважаючи на опір, або приведений у непритомність працівник міліції не може нести відповідальності за викрадення коштов­ностей з об’єкта, який він охороняв.

Однак у більшості випадків при фізичному примусі, а при психічному — в усіх випадках особа зберігає можливість керу­вати своїми діями. Тоді, згідно з ч. 2 ст. 40 КК, “питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди пра-воохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень статті 39 КК”.

Тобто за правилами крайньої необхідності. Це означає, що особа, відносно якої здійснюється примус, має можливість визна­чити спрямування своєї поведінки. Ця поведінка буде визнана вибачальною, а отже, й правомірною, якщо: 1) завдана шкода менша, ніж шкода відвернута; 2) запобігти відвернутій шкоді іншими засобами було неможливо.

Тут реальна загроза позбавлення життя чи здоров’я переважа­тиме над загрозою заволодіння злочинцем матеріальними цінно­стями. В інших випадках питання вирішується шляхом оцінки всіх обставин справи на підставі вказаних правил.

Скажімо, видача касиром грошей злочинцям під впливом катування чи погрози (з демонстрацією зброї) вбити його, оцінюва­тиметься як правомірна поведінка (хоча є чимало випадків, коли саме в такій ситуації потерпілі, в тому числі й жінки, успішно протистояли злочинцям і навіть затримували їх). Видача ж зло­чинцеві чужих цінностей під загрозою втрати своїх має оцінюва­тися в кримінально-правовому плані залежно від конкретної си­туації за правилами крайньої необхідності.

Якщо буде визнано, що здійснений на особу примус не звільняє її від кримінальної відповідальності за заподіяну нею під впли­вом цього примусу шкоду (скажімо, вбивство людини під загро­зою позбавлення власного життя), така ситуація розглядається як обставина, що пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

Близькою до розглядуваної обставини є наявність так званої непереборної сили, тобто такої ситуації, коли особа під впливом людей, тварин, сил природи, стану механізмів тощо чинить, у зв’яз­ку з неможливістю поводитись інакше, діяння, передбачене кри­мінальним законом. Встановлення наявності непереборної сили виключає вину особи, а отже, й кримінальну відповідальність. Скажімо, якщо повінь призвела до неможливості своєчасно повер­нутися до місця відбування покарання особи, якій було дозволено короткочасний виїзд, вона не підлягає кримінальній відпові­дальності, хоча формально в її діянні є склад злочину, передбаче­ний ст. 390 КК.