Затримання особи, що вчинила злочин

Затримання злочинця є суспільно корисним діянням, оскіль­ки воно запобігає вчиненню ним нових злочинів і одночасно забезпечує здійснення правосуддя щодо нього. Вказані дії є пра­вом громадян і обов’язком службових осіб правоохоронних органів (дивись, наприклад, п. 5 ст. 11 Закону України “Про міліцію”).

Шкода, яка може бути нанесена злочинцеві при затриманні, полягає у тимчасовому позбавленні його волі, а також у завданні шкоди його здоров’ю чи позбавленні його життя. Нанесення такої шкоди за певних умов розглядається як обставина, що виключає злочинність діяння.

Очевидно, що такі умови мають значною мірою відрізнятися від умов здійснення необхідної оборони, адже на відміну від ста­ну необхідної оборони, де посягаючий є нападаючою, агресивною стороною, при затриманні особи, що вчинила злочин, остання демонструє тільки намір ухилитися від затримання, своєю поведінкою вона не загрожує застосуванням сили будь-кому і шкода їй наноситься тільки з метою затримання.

Згідно з ч. 1 ст. 38 КК “не визнаються злочинними дії потерпі­лого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спря­мовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допу­щено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи”.

Отже, затримання особи, що вчинила злочин, як обставину, що виключає злочинність діяння, можна визначити як застосу­вання заходів, пов’язаних із короткочасним позбавленням її волі, а також завданням у певних випадках фізичної шкоди, для передачі представникам влади, якщо при цьому не були пору­шені умови правомірності такого затримання.

З цього визначення витікають умови правомірності нанесен­ня шкоди злочинцеві при його затриманні.

По-перше, особа, що затримується, вчинила злочин, а не яке-небудь інше правопорушення. Не може бути правомірним затри­мання за вчинення злочину, за який законом не передбачається хоча б як альтернативне покарання в виді арешту чи позбавлен­ня волі (наприклад, за зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК), санкція за яке передбачає покарання у виді штрафу та виправні роботи).

У той же час правомірним буде затримання осіб, які не є суб’єк­тами злочину (малолітні, неосудні) при їх спробі зникнути після вчинення агресивного суспільно небезпечного діяння (позбавлен­ня життя, нанесення тілесних ушкоджень тощо).

Необхідно також, щоб особа, яка здійснює затримання, мала передбачені законом (ст. 106 КПК) підстави (хоча б одну) для обґрунтованого проведення такої дії. При цьому фізична шкода може бути завдана лише особі, яка затримується.

По-друге, згідно з законом, особа, що вчинила злочин, затриму­ється безпосередньо після вчинення посягання. Під посяганням треба розуміти не тільки закінчений злочин, а й незакінчений (готування до злочину або замах на злочин).

Крім того, злочинець може бути затриманий і через деякий час після вчинення злочину, якщо він спромігся втекти з місця події і навіть якщо він втік з місця, де відбував покарання. Але таке затримання може бути проведене тільки особою, переконаною, що затримуваний підлягає цьому заходу на законній підставі (наприклад, працівник міліції, який має відносно цього офіційне розпорядження).

По-третє, затримання може бути здійснено як потерпілим, так і іншими особами (наприклад, очевидцями), а також праців­никами правоохоронних органів і тільки з метою передати затриманого відповідним (компетентним) органам влади.

По-четверте, нанесення фізичної шкоди особі, що затримуєть­ся, буде правомірним тільки у випадку, коли є очевидним, що

Вона намагається ухилитись від затримання і без заподіяння вказаної шкоди затримання неможливе.

Так, буде незаконним нанесення фізичної шкоди особі, яка вчинила будь-який злочин (у тому числі і вбивство), але не ухиля­ється від затримання, або хоч і ухиляється, але за обставинами ситуації очевидно, що особа може бути затримана без нанесення їй фізичної шкоди (скажімо, не можна застосовувати вогнепальну зброю на поразку, навіть по ногах злочинця, якщо його можна наздогнати бігом, на мотоциклі тощо).

По-п’яте, затримання повинно проводитися без перевищен­ня заходів, необхідних для цього. Згідно з ч. 2 ст. 38 КК, “пере­вищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визна­ється умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця”.

Як і за необхідної оборони, при оцінці правомірності дій, що були застосовані при затриманні злочинця, повинні бути врахо­вані тяжкість злочину (кишенькова крадіжка, розбій, вбивство), особа злочинця (вік, стать, фізичні дані), наявність у неї зброї, характер поведінки тощо. Одночасно враховується й обстанов­ка затримання: час, місце, кількість злочинців, що підлягають затриманню, виникнення в ході затримання нових обставин тощо.

Загальне правило полягає в тому, що чим тяжкіший злочин вчинено і чим складніша ситуація при затриманні, тим більша шкода може бути завдана злочинцю. Працівник міліції як край­ній захід має право застосовувати вогнепальну зброю для затри­мання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти (п. 4 ч. 1 ст. 15 Закону України “Про мі­ліцію”).

Відповідальність за перевищення заходів, необхідних для за­тримання злочинця, настає, коли йому завдана тяжка шкода (смерть або тяжке тілесне ушкодження), яка явно не відповідає небезпечності посягання (скажімо, при затриманні кишенькового злодія) або обстановці затримання (скажімо, нанесення удару кийком по голові, що призвело до тяжкого тілесного ушкод­ження, хоча достатньо було нанести цей удар по нозі). Це не означає, що завдана фізична шкода завжди й обов’язково не по­винна бути більша, ніж шкода, нанесена злочинцем. Адже швидко­плинність ситуації при затриманні не завжди дає можливість оцінити її достатньо об’єктивно.

Як правило, позбавлення життя злочинця в ході його затри­мання є неправомірним. Адже сьогодні навіть суд не має такого права щодо будь-якого злочинця. Підкреслимо, що йдеться про ситуації, коли злочинець тільки намагається уникнути затри­мання.

Позбавлення життя злочинця, що ухиляється від затримання, буде правомірним у виключних випадках, коли йдеться про вбив­цю, який вчинив не один такий злочин, або вбивство за обтя­жуючих обставин, або про особу, що вчинила інший особливо тяжкий злочин і переховується зі зброєю, й, отже, у всіх вказа­них випадках є підстави вважати, що ним будуть вчинені нові особливо тяжкі злочини.

Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, є привілейованими злочинами, які кваліфікуються за ст. ст. 118, 124 КК.

Нанесення злочинцю фізичної шкоди після його затримання є розправою, яка кваліфікується як умисний злочин на загаль­них підставах.

Крайня необхідність

Дії, вчинені у стані крайньої необхідності, є суспільно корис­ними і становлять одну з обставин, що виключають злочинність діяння.

Крайня необхідність полягає у зіткненні двох охоронюва-них законом інтересів фізичних або юридичних осіб, суспільних інтересів чи інтересів держави, при цьому захистити один із вказаних інтересів можна тільки шляхом завдання шкоди інтере­сові другому ( Admajoramalaуvitanda — на запобігання більшо­му злу). За певних умов такі дії розглядаються як правомірні.

Дії, вчинені у стані крайньої необхідності, є реалізацією гро­мадянином його суб’єктивного права, а для певних категорій службових осіб (працівники міліції, пожежної охорони тощо) — обов’язком.

Згідно з ч. 1 ст. 39 КК “не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності”.

Умовами наявності крайньої необхідності виступає певна група обставин.

По-перше, небезпека може загрожувати особі чи охороню­ваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави.

По-друге ця загроза має безпосередній характер, тобто вона є наявною, такою, при якій правоохоронюваний інтерес вже піддається небезпеці, суттєва шкода неминуча без відповідних дій особи, що чинить їх у стані крайньої необхідності. Наявність загрози зберігається до її остаточного усунення.

По-третє, джерело небезпеки може бути різноманітним: сили природи (лісова пожежа, повінь, мороз), технічні засоби і пристрої (відмова гальм у автомашині, вибух цистерни з паль­ним), дії тварин (напад собаки, вовка), фізичні процеси, що про­тікають в організмі людини (голод, хвороба), протиправні дії людини (раптове вибігання на проїжджу частину вулиці), колі­зія обов’язків (за наявності однієї автомашини у відділенні міліції необхідно одночасно виїхати на два екстрених виклики).

По-четверте, шкода при крайній необхідності заподіюється третім особам, тобто інтересам фізичних чи юридичних осіб, що не мали стосунку до створення небезпеки, або суспільним чи державним інтересам.

По-п’яте, небезпеку у даній обстановці не можна було усу­нути іншими засобами, без завдання шкоди, тому дії й звуться вчиненими у стані крайньої необхідності. Наявність варіанта усунення небезпеки без завдання шкоди виключає стан край­ньої необхідності. Відповідальність у такому разі настає на за­гальних підставах.

По-шосте, не повинно бути допущено перевищення меж крайньої необхідності, тобто умисного заподіяння шкоди пра-воохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернута шкода (ч. 2 ст. 39 КК).

Отже, даючи правову оцінку діянню, вчиненому у стані край­ньої необхідності, в кожному конкретному випадку необхідно проводити зіставлення значущості тих цінностей, яким шкода заподіяна, і тих, від яких вона відвернута. При зіставленні таких інтересів, як життя і здоров’я людини — з одного боку, і майно­вих інтересів — з другого, перевага має бути віддана першим. Отже, врятування перших шляхом нанесення шкоди другим буде розглядатись як стан крайньої необхідності. При зістав­ленні майнових інтересів з двох боків — пріоритет, насамперед, визначається грошовими показниками, історичним, культурним значенням майна.

Уявляється, що не може бути визнано правомірним і запо­діяння шкоди, рівної шкоді відвернутої. Скажімо, знищення чу­жої автомашини для врятування своєї, позбавлення когось жит­тя для врятування власного.

Перевищення меж крайньої необхідності може бути тільки умисним, тобто усвідомлюваним, передбачуваним і бажаним або таким, що свідомо припускається. Необережне перевищення меж крайньої необхідності не тягне кримінальної відповідальності.

Враховуючи, що в реальній ситуації, зважаючи на швидко­плинність і недостатню передбачуваність розвитку подій, особа не завжди може адекватно оцінювати ситуацію (стан голоду­вання, пожежа, напад тварин тощо), закон (ч. 3 ст. 39 КК) зазна­чає: “Особа не підлягає кримінальній відповідальності за пере­вищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожу­вала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці”.

Вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхід­ності законодавець розглядає як обставину, що пом’якшує пока­рання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

Щодо цивільно-правової відповідальності, то згідно із ст. 1171 ЦК шкода, завдана у стані крайньої необхідності, відшкодовується особою, яка її завдала.

Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоду, суд може покласти обов’язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоду, або зобов’язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшко­дування шкоди частково чи в повному обсязі.