Від кримінальної відповідальності

Звільнення від кримінальної відповідальності означає відмову держави від осуду особи, яка вчинила злочин, але надалі повніс­тю або значною мірою втратила суспільну небезпеку, що підтвер­джується певними, зафіксованими в законі обставинами.

Випадки звільнення від кримінальної відповідальності перед­бачені в розділі IX Загальної частини КК (ст. ст. 45-49), а також у законах України про амністію чи актах помилування (ч. 1 ст. 44 КК). Ст. 97 КК передбачає звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових за­ходів виховного характеру.

В Особливій частині КК зафіксовані підстави звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили деякі конкретні види злочинів.

Звільнення від кримінальної відповідальності треба відрізняти від звільнення від покарання, хоча загальним для їх застосування є єдина (спільна) обставина — в обох випадках особа вчини­ла суспільно небезпечне діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого в законі про кримінальну відповідаль­ність. Загальним є і те, що обидва види звільнення може здійснити тільки суд (крім звільнення за актом амністії та актом помилу­вання). Різниця ж полягає в тому, що при звільненні від кримі­нальної відповідальності через втрату повністю або в значній мірі суспільної небезпеки особою, яка вчинила злочин, виходячи з принципів гуманізму й економії заходів кримінально-право­вого впливу, кримінальна справа припиняється судом до поста-новлення вироку, а при звільненні від покарання однією з підстав, передбачених у законі, є винесення (постановлення) обвинуваль­ного вироку.

Отже, суд, розглядаючи кримінальну справу, в обумовлених законом випадках приходить до висновку про необхідність чи доцільність її закриття без постановлення вироку, звільнивши особу, що вчинила злочин, від можливого призначення їй пока­рання в подальшому.

При звільненні від покарання, що буде розглянуто далі, суд постановляє обвинувальний вирок, не призначаючи покарання або звільняючи від його відбування з випробуванням осіб, визна­них винними у вчиненні злочину, на підставах, зазначених у КК.

Звільнення від кримінальної відповідальності не є реабіліта­цією особи, що звільняється. Походячи із вказаних принципів і виконуючи запобігальну функцію кримінального права, суд ви­знає необхідність або недоцільність доведення справи щодо осо­би, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, до винесення обви­нувального вироку, якщо в подальшому може постати питання про звільнення від покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності водночас озна­чає, що державні органи припиняють кримінальне переслідування звільненої особи, а вчинене нею раніше діяння вважається таким, що не має будь-яких юридичних наслідків.

Оскільки в діях осіб, які охоплюються обставинами, що ви­ключають злочинність діяння, немає ознак складу злочину і вони носять правомірний характер, інститути необхідної оборони, за­тримання злочинця, крайньої необхідності та інші, розглянуті в попередньому розділі, не належать до проблеми звільнення від кримінальної відповідальності. Відсутність злочину означає відсутність підстав для застосування інститутів звільнення від кри­мінальної відповідальності.

Наведені у КК види звільнення від кримінальної відповідаль­ності діляться на загальні та спеціальні.

Загальні передбачені в Загальній частині КК. Це звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку: з дійовим каяттям (ст. 45 КК); з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК); з передачею особи на поруки (ст. 47 КК), із зміною обстановки (ст. 48 КК), із закінченням строків давності (ст. 49 КК), із застосу­ванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК), за актом амністії (ст. ст. 85–86 КК).

Спеціальні передбачені у статтях Особливої частини КК щодо конкретних видів злочинів і мають бути розглянуті у їх кон­тексті (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4. ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369).

Залежно від того, чи є звільнення від кримінальної відповідаль­ності обов’язком ч и правом суду, вони поділяються на диск­ретні (або факультативні) та імперативні (або обов’язкові).

Дискретність означає, що вирішення питання, за наявністю всіх вказаних у законі обставин для прийняття такого рішення, залишається правом суду. Імперативність означає, що, суд за наявністю всіх вказаних у законі обставин зобов’язаний звільнити від кримінальної відповідальності.

До першого виду належать випадки, передбачені у ст. 47, 48 КК, у ч. 4 ст. 49 КК (питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом) і ч. 1 ст. 97 КК.

До другого належать випадки, передбачені в ст. 45, 46, 49 (крім передбаченого ч. 4) і у статтях Особливої частини КК.

Звільнення від кримінальної відповідальності може бути безу­мовним, тобто таким, яке ні за яких умов не може бути перегля­нуто, і умовним, тобто таким, що може бути переглянуте у зв’яз­ку з негативною поведінкою особи.

До першого виду належить абсолютна більшість випадків звільнення від кримінальної відповідальності, до другого — ви­падки, передбачені у ст. 47 та ч. 1 ст. 97 КК.

13.2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям

Щире каяття особи може полягати у її явці з повинною, визнанні себе винною у пред’явленому обвинуваченні, висловле­ній готовності понести покарання, публічному вибаченні перед потерпілим тощо.

Активне сприяння розкриттю злочину може полягати у повному і достовірному свідченні відносно обставин вчинення злочину, сприянню виявлення всіх співучасників, знарядь і засо­бів вчинення злочину тощо.

Повне відшкодування завданих збитків або усунення запо­діяної шкоди має полягати у задоволенні претензій фізичних і юридичних осіб з приводу наслідків вчиненого злочину. Це може бути ремонт пошкоджених речей, передача тотожних речей замість знищених або їх грошового еквівалента, оплата витрат на лікування потерпілого тощо.

Усі вказані дії повинні бути вчинені добровільно, що не ви­ключає впливу близьких осіб або працівників правоохоронних органів.

Виконання всіх вимог, розглянутих вище, не завжди можли­ве, та й не завжди потрібне, щодо конкретної справи. Так, харак­тер злочину може виключати наявність потерпілої особи, у справі може бути не завдано збитків або шкоди. Злочин може бути розкритий раніше, ніж особа, яка вчинила злочин, змогла сприя­ти в цьому тощо. Це не виключає застосування ст. 45 КК. Але якщо особа не виконала всіх вимог, які вона повинна була і могла виконати, її звільнення від кримінальної відповідальності неможливе (не повідомила про наявність співучасника, не відшко­дувала завдані збитки тощо).

13.3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим

Потерпілим є фізична особа, якій злочином заподіяно мораль­ну, фізичну або майнову шкоду. При застосуванні розглядуваного виду звільнення від кримінальної відповідальності потерпілий має бути таким, що здатний самостійно приймати рішення. Треба вважати, що ним не може бути малолітня особа або особа, яка має психічну хворобу. В такому разі не виключається примирен­ня з представником потерпілого.

Характерними злочинами стосовно розглядуваного виду звіль­нення можуть бути погроза вбивством (ч. 1 ст. 129 КК), пору­шення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транс­порту особами, які керують транспортними засобами (ч. 1 ст. 286 КК) тощо.

Примирення означає, що потерпіла особа повністю вибачає винній особі вчинене нею діяння, не має до неї будь-яких пре­тензій і просить в письмовій формі державні органи і суд закри­ти справу. Мотиви примирення можуть бути будь-які.

Ініціатива примирення може походити як від винної особи, так і від потерпілої, а також від третіх осіб, але головним є те, що потерпілий добровільно погодився на примирення, не зазнаючи ніякого психічного тиску. Примирення не дає підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, якщо не відшко­довані завдані збитки або не усунена заподіяна шкода (скажімо, в угоді про примирення винна особа обіцяє відшкодувати збитки у майбутньому).

Встановлення наявності всіх вказаних в законі обставин зо­бов’язує суд на будь-якій стадії кримінального процесу до обов’яз­кового прийняття рішення про закриття кримінальної справи (ст. 8 КПК).

Згідно з ч. 1 ст. 27 КПК, справи про злочини, передбачені ст. 356 КК, щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтере­сам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого. Такі справи підлягають закриттю, якщо потерпі­лий примириться з обвинуваченим, підсудним. Ця процесуальна підстава для примирення не охоплюється ст. 46 КК. Вона існує окремо і незалежно від підстав звільнення від кримінальної відпо­відальності, передбачених у ст. 46 КК.