Поняття, значення й ознаки співучасті

Досі з методичною метою ми розглядали різні аспекти інди­відуальної злочинної поведінки. Але на практиці значна кіль­кість злочинів вчиняється не однією особою, а двома і більше суб’єктами злочину. Регулюванню питань відповідальності при спільному вчиненні злочинів присвячений інститут співучасті (розділ VI Загальної частини КК).

Інститут співучасті є невід’ємною складовою частиною систе­ми інститутів кримінального права. Призначення інституту співу­часті полягає в тому, що з його допомогою:

а) визначається коло діянь, безпосередньо нормами Особливої
частини КК не передбачених, але таких, які повинні тягнути за собою кримінальну відповідальність в силу їх суспільної небезпечності. Норми Особливої частини КК сформульовані стосовно діяльності виконавців злочину, а кримінальну відпо­відальність повинні нести і ті, хто організував вчинення зло­чину, підбурював на його вчинення, сприяв його вчиненню, хоча безпосередньо і не брав участі у виконанні його об’єктив­
ної сторони;

б)                             вирішується питання кваліфікації дій співучасників;

в) використовуючи чіткі критерії закону, суди мають можливість, призначити справедливе, адекватне вчиненому покарання всім категоріям осіб, які брали участь у спільному вчиненні зло­чину (у спільній злочинній діяльності).

При вчиненні злочину в співучасті підставою відповідальності є склад злочину, ознаки якого описуються у нормах, що містяться в Загальній та Особливій частинах КК.

Ст. 26 КК дає поняття співучасті: Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

Із цього визначення випливають об’єктивні й суб’єктивні ознаки співучасті.

Об’єктивні ознаки співучасті:

1) у вчиненні злочину беруть участь декілька суб’єктів злочи­ну, тобто дві або більше особи, кожна з яких повинна мати озна­ки суб’єкта злочину (фізичність, осудність, досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність). Особа, яка не має ознак суб’єкта злочину, не може бути визнана співучасником;

2) злочин здійснюється спільними зусиллями всіх співучас­ників. Спільність зусиль полягає в тому, що: а) злочин — ре­зультат взаємообумовленості діяння всіх співучасників; б) на­слідок злочинної діяльності є неподільним, загальним для всіх співучасників, який би “внесок” не вніс той чи інший з них у вчинення злочину. Всі вони вважаються такими, що вчинили саме цей злочин, і діяння всіх співучасників, як правило, кваліфі­куються за тією статтею Особливої частини КК, за якою кваліфі­куються діяння виконавця (виконавців), крім випадків ексцесу виконавця (про це пізніше); в) між діянням кожного співучас­ника і злочином, вчиненим виконавцем, існує необхідний при­чиновий зв’язок, який свідчить про те, що злочин є наслідком спільної діяльності всіх співучасників, і, отже, — наявні пе­редумови для відповідальності всіх співучасників на єдиних підставах.

Будь-яка суспільно небезпечна діяльність, яка здійснюється у зв’язку з вчиненим злочином, але не перебуває у причиновому зв’язку з його наслідком, не є співучастю. Тобто співучасть мож­лива тільки до закінчення злочину, до припинення посягання на відповідний об’єкт.

Співучасть можлива й у вигляді приєднаної діяльності, коли особа вносить свій “внесок” у закінчення злочину, розпочатого іншими. Скажімо, побачивши, що знайомі незаконно заволоді­вають транспортним засобом, штовхаючи його руками, особа при­єднується до цього процесу, чим сприяє завершенню злочину.

Спільність дій відсутня, а отже, відсутня й співучасть, коли де­кілька осіб незалежно одна від одної завдають шкоду одному і тому ж об’єкту. У такій ситуації кожний виконує самостійно склад відповідного злочину. Скажімо, кожний суб’єкт окремо викрадає певні предмети з вагону, який був залишений без охорони.

Як правило, співучасть здійснюється шляхом дії, але мож­ливі випадки співучасті й шляхом бездіяльності. Скажімо, охо­ронець за попередньою змовою не чинить перепони викрадачам майна.

Суб’єктивні ознаки співучасті: а) єдність умислу співучасників. Умисел об’єднує всіх співучас­ників у їх ставленні до спільно вчиненого діяння. Умисел передбачає погодження поміж співучасниками, яке може но­сити характер усної чи письмової домовленості (з викорис­танням сучасних засобів зв’язку: факсу, електронної пошти тощо), а також конклюдентних дій (від лат. concludereц—щмов-чазна згода, що полягає у жестах, міміці обличчя). У разі спів­участі без попередньої згоди досить взаємного усвідомлення осіб щодо спільної злочинної діяльності і єдиного наміру вчи­нити злочин разом.

Інтелектуальний і вольовий моменти умислу при вчиненні злочину в співучасті носять дещо специфічний характер.

Інтелектуальний момент характеризується, по-перше, усвідом­ленням співучасником суспільної небезпеки діяння, яке вчиняє виконавець (мова іде про інших співучасників), і суспільної не­безпеки власного діяння, яке “працює” на загальний для всіх співучасників злочинний наслідок. Відсутність розуміння сус­пільної небезпеки власних дій означає відсутність співучасті. Так, не буде співучасть у діях особи, що віддала всій автомобіль іншій особі, яка взяла його під приводом “відвідати родичів”, а фактично з його допомогою вчинила злочин.

Для наявності співучасті досить знання особою про наявність хоча б одного співучасника. Скажімо, підбурювач може знати тільки про одного виконавця, насправді ж їх було декілька.

По-друге, співучасник передбачає, що дії виконавця, із враху­ванням його “внеску”, будуть сприяти розвитку причинового зв’язку в напрямку досягнення тих суспільно небезпечних наслід­ків, настання яких бажають або свідомо припускають співучас­ники.

Вольовий момент умислу полягає в бажанні або свідомому припущенні настання наслідків, що повинні настати в резуль­таті дії виконавця і заради яких здійснювалася спільна діяльність співучасників.

Мотиви і цілі, з якими діють співучасники, можуть бути одна­ковими, а можуть бути й різними. Скажімо, організатор вбив­ства може діяти з мотиву помсти, а виконавець — з корисливих мотивів;

б) співучасть можлива тільки в умисних злочинах. У необереж­них злочинах вона неможлива. Адже тільки в процесі вчи­нення умисного злочину відбувається поєднання спільних зу­силь співучасників, які відображають єдність їх умислу на досягнення бажаного злочинного результату. В необережних злочинах у винних нема ані бажання, ані свідомого припу­щення настання суспільно небезпечного наслідку. Тому по­єднати свої зусилля для досягнення єдиного наслідку при необережному злочині неможливо.

Можлива ситуація так званого необережного співзаподіювання, коли декілька осіб своїми необережними діями призводять до настання єдиного наслідку. Але це не може бути визнано співу­частю з причин, уже зазначених. Кожен має відповідати окремо за вчинений злочин. Скажімо, двоє мисливців, побачивши, що ворушаться кущі, вирішили, що то йде вепр, і, змовившись, зроби­ли в цьому напрямку постріли, які стали причиною смерті лю­дини. Тут немає вбивства, вчиненого групою осіб, а є вбивство через необережність, що має інкримінуватися кожному суб’єкту окремо.

Види співучасників

Проблемі видів співучасників присвячена ст. 27 КК. Вона розглядає як співучасників, поряд з виконавцем, організатора, підбурювача і пособника (ч. 1). Інших видів співучасників за­кон про кримінальну відповідальність не знає. Наявність, крім виконавця, хоча б одного із вказаних співучасників зветься спів­участю з розподілом ролей. Цей розподіл ролей можна ще на­звати юридичним, адже він враховується при кваліфікації діян­ня й призначенні покарання.

Згідно зі ч. 2 ст. 27 КК виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений КК.

Отже, виконавець може бути:

а) одноособовим виконавцем злочину, тобто об’єктивної сторо­ни його складу за наявністю особи організатора, підбурювача чи пособника (або всіх разом);

б) співвиконавцем у вчиненні злочину, тобто коли об’єктивна сторона його складу виконується двома або більше особами (суб’єктами злочину);

в) опосередкованим виконавцем, тобто особою, що використовує як безпосереднього виконавця особу, що відповідно до закону не підлягає кримінальній відповідальності і не є суб’єктом
злочину: є неосудною, не досягла віку кримінальної відпові­дальності, не розуміла і не могла розуміти суспільної небезпеки своїх дій тощо. Особа, яка використала вказаних осіб, вва­жається виконавцем злочину. Зауважимо, що без виконавця не може бути співучасті.Визначення організатора злочину дається в ч. 3 ст. 27 КК:

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (зло­чинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Органі­затором також є особа, яка утворила організовану групу чи зло­чинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяль­ності організованої групи або злочинної організації.

Організатор є найбільш небезпечна постать серед співучасників. Саме він ініціює злочин або створення і функціонування струк­тур так званої організованої злочинності.

Отже, закон розрізняє два види організаторів: 1) організатор або керівник вчинення одного або декількох злочинів; 2) особа, яка утворила структуру організованої злочинності (організо­вану групу або злочинну організацію) або керувала нею, забез­печувала фінансування чи приховування її злочинної діяль­ності.

Організатор вчинення злочину першого виду — це особа, яка ініціює та планує злочин, займається підшукуванням спів­учасників, насамперед, виконавців, координує і спрямовує їх дії.

Він же як керівник підготовки чи вчинення злочину — це особа, яка очолює готування до злочину інших співучасників, виробляє тактику їх дій, при вчинені злочину — розподіляє ролі між виконавцями, визначає послідовність їх поведінки, шляхи відходу, місця переховування тощо.

Організатор другого виду — це:

а) особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організа­цію або керувала нею (підшукування і вербування членів мафіозної структури, розробка планів вчинення злочинів членами
цієї структури, прийняття рішень на вчинення злочинів або щодо об’єктів, де ці злочини мають бути вчинені тощо);

б) особа, яка забезпечувала фінансування структури організованої злочинності (придбання зброї, транспорту, засобів зв’язку, субси­діювання коштів на підкуп посадовців, на придбання наркотичних засобів для членів структури, в тому числі тих, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, тощо);

в)                     особа, яка організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (забезпечення фальшивими документами, постачання інформації про плани правоохоронних органів, організація “відмивання брудних гро­шей”, здобутих внаслідок злочинної діяльності, тощо). Дії організатора з об’єктивної сторони перебувають у причи­новому зв’язку з діями виконавця (виконавців).

Із суб’єктивної сторони організатор бажає вчинення виконав­цем злочину, який він організував або виконанням якого він керував.

Організатор другого виду усвідомлює, що він створює струк­туру організованої злочинності, керує нею, забезпечує її фінансу­вання або приховування злочинної діяльності і бажає цього. Його умислом охоплюється загальне злочинне спрямування такої структури (заняття вимаганням, викраденням автомобілів, збу­том наркотичних засобів тощо), результати її злочинної діяль­ності. Щодо окремих конкретних злочинів та їх виконавців, організатор може їх не знати. Але це не звільняє його від відпо­відальності за їх вчинення, якщо вони знаходяться “в руслі” керованої ним структури організованої злочинності.

З огляду на підвищену небезпеку деяких проявів злочинної організаційної діяльності в Особливій частині КК є норми, які передбачають відповідальність за сам факт такої діяльності: створення злочинної організації (ст. 255 КК), бандитизм (ст. 257 КК), масові заворушення (ст. 294 КК) тощо.

Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину (ч. 4 ст. 27 КК).

Підбурювач є інтелектуальним співучасником. Він навіює потенційному виконавцю (можливе підбурювання потенційного організатора або пособника) думку про необхідність, доцільність або вигідність вчинення певного злочину.

Вплив на свідомість і волю виконавця може здійснюватися різними способами. Закон називає найбільш поширені з них: умовляння, підкуп, погроза, примус. Вказівкою на схилення іншо­го співучасника до вчинення злочину ”іншим чином” закон визначає, що спосіб впливу може бути будь-яким: крім назва­них, це може бути прохання, наказ, порада, шантаж тощо.

Підбурювання наявне, коли воно спрямоване на викликання у співучасника рішучості вчинення конкретного злочину. За­гальні вислови стосовно доцільності злочинної діяльності, “во-ровської романтики” тощо не можуть оцінюватись як підбурю­вання.

Формою підбурювання може бути розмова, лист, жести, вико­ристання засобів сучасної комунікації тощо.

Між діями підбурювача й особи, яка завдяки його підбурю­ванню вчинила злочин, існує причиновий зв’язок (об’єктивна сторона). Підбурювач має прямий умисел на вчинення особою, яку він підбурює, злочинного діяння (суб’єктивна сторона).

Підбурювання буде наявне за так званої провокації злочину. Провокуючи злочин, провокатор (від лат. — ргоьосаіощ— підбу­рювач) має за мету всіма можливими для підбурювача способа­ми втягнути виконавця (можливо, й інших співучасників) у вчи­нення злочину з тим, щоб потім викрити його в цьому. Мотивами провокаторської діяльності можуть бути помста, бажання виста­вити себе в ролі борця зі злочинністю тощо. Оскільки мотиви у кожного співучасника злочину можуть бути різними, отже про­вокаційне підбурювання не знімає відповідальності за таку діяльність. Скажімо, одна особа підбурила іншу вчинити кра­діжку, сама ж телефоном повідомила міліцію про вчинений зло­чин. Вона нестиме відповідальність за ч. 4 ст. 27 і відповідною частиною ст. 185 КК. У КК є навіть стаття про відповідальність за провокацію хабара. Тут провокатор виступає в ролі виконав­ця злочину (ст. 370 КК).

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням за­собів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення зло­чину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину (ч. 5 ст. 27 КК).

Пособник на стадії готування чи замаху на злочин здійснює допомогу виконавцеві або іншому співучасникові для успішного доведення ними злочинного наміру до кінця.

Пособництво, як правило, вчиняється активними діями, але можливе й у вигляді пасивної поведінки. Скажімо, пособник крадія, залишаючи місце роботи, умисно не замкнув сейф, чим і скористався виконавець.

Пособництво як вид співучасті можливе тільки до моменту доведення злочину до кінця. Дії, вчинені після завершення зло­чину, якщо вони не були обумовлені заздалегідь, не знаходяться з ним у причиновому зв’язку і не можуть створювати пособни-цтво (можлива так звана причетність до злочину, про що йти­меться пізніше).

У теорії кримінального права пособництво поділяється на інтелектуальне та фізичне, що відповідає реаліям практики. Інте­лектуальне пособництво полягає у порадах, вказівках (як “най­краще”, з мінімальним ризиком бути викритим, вчинити злочин­ні дії, уникнути затримання, сховати предмети, здобуті злочинним шляхом, тощо), а також у даній заздалегідь обіцянці переховати злочин. Сам факт такої обіцянки до закінчення вчинення зло­чину виконавцем (виконавцями) вже створює пособництво, не­залежно від того, чи скористається виконавець цією обіцянкою. Адже з моменту такої обіцянки виникає причиновий зв’язок між діями пособника і наступними діями виконавця, який планує і вчинює злочинне діяння з огляду на одержану заздалегідь обі­цянку. При цьому необов’язково, щоб деталі переховування зло­чину були заздалегідь розроблені, достатньо обіцянки пособника про те, що він здійснить дії по приховуванню.

Інтелектуальне пособництво у вигляді порад і вказівок відрізня­ється від підбурювання тим, що підбурювач викликає у виконавця рішучість вчинити злочин, а інтелектуальний пособник — своїми порадами і вказівками сприяє реалізації цієї рішучості.

Фізичне пособництво полягає у наданні засобів чи знарядь вчинення злочину (передача виконавцю транспортних засобів, зброї, засобів зв’язку, спостереження тощо, які забезпечують вчи­нення злочину), а також усуненні перешкод вчинення злочину (внесення змін в навколишню обстановку, що усувають завади на шляху виконавця, або нездійснення тих дій, які особа повин­на була вчинити, що також полегшує вчинення злочину).

Фізичним пособництвом є й реальне переховування злочину, обіцянка на яке була дана заздалегідь, до закінчення вчинення злочину. Згідно із законом, переховування злочину може поля­гати у:

а) переховуванні злочинця: укритті його в своїй оселі, іншому
приміщенні, видачі фальшивих документів, вивезенні за межі території, де його шукають, зміні зовнішності тощо;

б) переховуванні знарядь чи засобів вчинення злочину: прихо­вування зброї, відмичок у тайнику чи в іншому місці, знищення автотранспортного засобу, пов’язаного із вчиненням
злочину, знищення масок, рукавиць, які використовували зло­чинці, тощо;

в) переховуванні слідів злочину: замивання слідів крові на стінах, підлозі, знищення, закопування трупа, ліквідація слідів про­текторів транспортного засобу тощо;

г) переховуванні предметів, здобутих злочинним шляхом: збері­гання у себе вдома або в іншому місці речей, грошей, викра­дених будь-яким способом або отриманих як предмет хаба­ра, в результаті торгівлі людьми, шахрайства з фінансовими ресурсами, м’яса тварин і рибу, здобутих завдяки злочинному
браконьєрству, тощо;

ґ) придбанні або збуті предметів, здобутих злочинним шляхом: купівля, обмін, одержання в рахунок боргу вказаних предме­тів, а також їх продаж, обмін, передача в рахунок боргу тощо. Судова практика розглядає як пособництво придбання від злочинців або збут на їх прохання предметів, здобутих злочин­ним шляхом, особами, які постійно, як злочинною професією, займаються цією діяльністю. Злочинці, знаючи про цю діяльність, навіть не домовляються попередньо щодо конкретного акту прид­бання чи збуту зазначеного майна.

д) іншим чином сприянні приховуванню злочину: підробка доку­ментів, які вуалюють злочинну діяльність тощо. Вказівка закону на сприяння приховуванню злочину ”іншим чином” свідчить про те, що будь-який спосіб такого приховування, яке було зазда­легідь обіцяне, має розглядатися як пособництво. В деяких випадках самі пособницькі дії створюють окремий самостійний склад злочину (наприклад, придбання зброї для виконавця). В таких випадках дії пособника кваліфікуються за сукупністю злочинів: того, де він виступав пособником, і того, який він вчинив “попутно”.

Отже, з об’єктивної сторони, пособник, сприяючи своєю дією чи бездіяльністю вчиненню злочину, ставить своє діяння у при­чиновий зв’язок зі злочинною діяльністю, яку здійснює викона­вець або інші співучасники.

Із суб’єктивної сторони пособник діє умисно. Він усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння та діяння виконавця і бажає або свідомо припускає настання суспільно небезпечних наслідків в результаті здійснення злочину виконавцем.

Чітка й детальна регламентація правової характеристики усіх видів співучасників покликана забезпечити індивідуалізацію покарання кожного з них.

При призначенні покарання співучасникам злочину суд, ке­руючись загальним засадами призначення покарання, в тому числі обставинами, що пом’якшують і обтяжують покарання (ст. ст. 65–57 КК), враховує характер і ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 68 КК).

Форми співучасті

Форми співучасті визначаються залежно від особливостей об’єднання зусиль співучасників при вчиненні злочину і за уста­леністю зв’язків поміж ними в ході злочинної діяльності.

Питання форм співучасті має різноманітне висвітлення в літе­ратурі. Найбільш вдалим вважається нам розробка цього пи­тання професором М. І. Бажановим, який поділяє співучасть на форми за об’єктивними та суб’єктивними ознаками.

За об’єктивними ознаками, залежно від особливостей об’єд­нання зусиль співучасників, співучасть поділяється на два види: 1) просту і 2) складну. Цей поділ відображає характер злочинного “внеску”, сутність злочинної ролі кожного із спів­учасників.

При простій співучасті (співвиконанні) всі співучасники виступають у ролі виконавців злочину. Вони безпосередньо вико­нують дії, які визнаються в законі як такі, що становлять об’єк­тивну сторону конкретного складу злочину.

Кожен із співвиконавців може виконувати об’єктивну сторону складу злочину в повному обсязі її ознак (скажімо, кожен зако­лотник на чолі з Брутом і Касієм ударив кинджалом Цезаря), але можуть (і це буває досить часто) в межах виконання об’єктив­ної сторони розподілити свої “обов’язки” (ролі). Наприклад, один злочинець на ринку відволікає увагу потерпілого, другий спостерігає за навколишньою обстановкою, третій витягає гаманець з кишені потерпілого. Всі злочинці у цьому разі є співвиконавцями злочину. Їх дії, складені воєдино, створюють об’єктивну сторону складу зло­чину. Отже, з точки зору юридичної оцінки дії кожного співучас­ника є однорідними, і їх кваліфікація буде однаковою. Такий розпо­діл ролей можна назвати “технічним”, тобто таким, що не впливає на кваліфікацію дій окремих співучасників.

При складній співучасті (співучасті у “тісному” розумінні) наявний розподіл ролей за рамками безпосереднього виконання об’єктивної сторони складу злочину. Тут, крім виконавця (спів-виконавців), має бути хоча б іще один із співучасників, визначе­них у ст. 27 КК (організатор, підбурювач, пособник), які безпосе­редньої участі у виконанні об’єктивної сторони складу злочину не беруть. Такий розподіл ролей можна назвати юридичним, адже він, як буде показано далі, впливає на кваліфікацію дій окремих співучасників.

З а суб’єктивними ознаками, співучасть, згідно зі ст. 28 КК, поділяється на чотири види: 1) вчинення злочину групою осіб без попередньої змови між собою; 2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою між собою; 3) вчинення злочину організо­ваною групою; 4) вчинення злочину злочинною організацією.

Цей поділ відображає усталеність зв’язків між співучасниками, ступінь їх зорганізованості стосовно злочинної діяльності.

1. Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою (ч. 1 ст. 28 КК).

Група осіб, що вчинила злочин без попередньої змови, являє собою просту співучасть (співвиконання), коли всі співучасники безпосередньо виконують об’єктивну сторону складу злочину. Практично — це група осіб, до якої входять двоє або більше вико­навців злочину, які ситуативно, без попередньої змови, вчиняють злочин шляхом приєднання суб’єктів до злочинної поведінки того, хто вже розпочав злочинні дії. Тут змова на спільну діяльність досягається вже в процесі розпочатого вчинення об’єктивної сто­рони складу злочину хоча б одним із злочинців.

Вчинення деяких злочинів співвиконавцями без попередньої змови законодавець вважає кваліфікуючою (такою, що посилює відповідальність) ознакою: умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене групою осіб (ч. 2 ст. 121 КК), зґвалтування, вчинене групою осіб (ч. 3 ст. 152 КК), хуліганство, вчинене групою осіб (ч. 2 ст. 296 КК), тощо.

2.                     Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою гру­
пою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення (ч. 2 ст. 28 КК).

Для констатації вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою необхідно, щоб домовленість мала місце до початку вико­нання об’єктивної сторони складу злочину. Момент домовле­ності може бути віддалений від моменту вчинення злочину на будь-який строк. Домовленість може бути здійснена в будь-якій формі: словесній, письмовій, конклюдентній. Злочин розпочи­нається вже за наявності змови на його вчинення. Мінімальна кількість виконавців — два суб’єкти. Максимальна кількість їх не обмежена. Крім виконавців, можлива наявність інших видів співучасників: організатора, підбурювача, пособника.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб є квалі­фікуючою ознакою багатьох злочинів: умисного вбивства (п. 12 ч. 2 ст. 115 КК), крадіжки (ч. 2 ст. 185 КК), грабежу (ч. 2 ст. 186 КК), інших корисливих посягань на власність тощо. У всіх інших випадках вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою є обставиною, що обтяжує покарання (п. 2 ч. 1 ст. 67 КК).

3.                     Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо
в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи (ч. 3 ст. 28 КК).

Згідно з формулюванням закону організована (злочинна) гру­па має такі ознаки: 1) в ній повинно бути не менше трьох осіб; 2) ці особи попередньо, тобто до початку виконання об’єктивної сторони складу першого злочину зорганізувалися у стійке об’єд­нання. Стійкість групи визначається, насамперед, стабільністю її “кадрового” складу, згуртованістю навколо організатора (керів­ника) групи, наявністю єдиних намірів і цілей. Зорганізованість групи означає певну взаємодію її членів, розподіл функцій поміж ними в ході готування або вчинення злочину, спрямованість на досягнення запланованого злочинного результату згідно з пла­ном, відомим всім учасникам групи; 3) згідно із законом органі­зована група може бути створена для вчинення одного злочину (наприклад, захоплення заручників, угону або захоплення заліз­ничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна тощо), але здебільшого її метою є вчинення невизначеної кількості злочинів певної категорії: крадіжок, розбійних нападів, вимагань тощо. Як правило, ці злочини належать до тяжких і особливо тяжких, хоча для констатації наявності організованої групи це не обов’язково.

4. Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким, ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізовувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяж­ких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших зло­чинних груп (ч. 4 ст. 28 КК).

Разом із організованою групою злочинна організація є струк­турою організованої, мафіозної злочинності. І тут злочинна органі­зація — найбільш небезпечне її породження, вищий ступінь злочинного співтовариства.

Злочинна організація, як і організована група, є стійким об’єд­нанням, до якої входить, як мінімум, три особи. Але, на відміну від організованої групи, злочинна організація характеризується: а) ієрархічністю (системно-структурною побудовою об’єднання);

б) наявністю мети вчинення тяжких і особливо тяжких злочи­нів; в) зорганізованістю, яка покликана забезпечити або спільну діяльність з метою безпосереднього вчинення вказаних злочинів учасниками організації, або керівництво чи координацію ними злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціо­нування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Злочинними організаціями, спеціально передбаченими в окре­мих статтях КК, слід вважати, наприклад, банду (ст. 257 КК), терористичну організацію (ч. 4 ст. 258 КК), не передбачене зако­ном воєнізоване або збройне формування (ст. 260 КК), організацію, що створюється змовниками з метою планування, підготовки, розв’язування та ведення агресивної війни чи воєнного конфлікту (ст. 437 КК).