Виконання наказу або розпорядження

Питання кримінальної відповідальності виконавця злочин­ного наказу було вирішено Міжнародним військовим трибуна­лом в Нюрнбергу, який був створений після Другої Світової війни для суду над головними німецькими злочинцями. Оскільки вони у своє виправдання посилались на те, що не могли не виконувати злочинних наказів (а їх виконання коштувало людству мільйонів жертв), Трибунал в своєму Статуті вказав, що виконання злочин­ного наказу не звільняє особу від відповідальності, хоча може розглядатися в певних випадках як обставина, що пом’якшує покарання.

Згідно зі ст. 60 Конституції, “Ніхто не зобов’язаний викону­вати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність”.

Ст. 41 КК регулює питання кримінальної відповідальності, пов’язаної із виконанням особою злочинного наказу або розпо­рядження. Положення цієї статті стосуються без виключення всіх осіб, які можуть бути суб’єктами виконання наказу (розпо­рядження): військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, всіх категорій цивільних осіб, оскільки згідно зі ст. 24 Конституції всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Закони та підзаконні акти вимагають виконання наказів (роз­поряджень), адже без цього неможливе саме функціонування дер­жави та її органів. Так, згідно зі ст. 4 Дисциплінарного Статуту Збройних Сил України, кожний військовослужбовець зобов’яза­ний неухильно виконувати накази командира. Ст. 2 Дисциплі­нарного Статуту органів внутрішніх справ України зобов’язує кожну особу рядового і начальницького складу виконувати на­кази начальників. Вимоги виконування наказів (розпоряджень) начальників зафіксовані в нормативних документах стосовно всіх категорій працівників: у Кодексі законів про працю (ст. 139), правилах внутрішнього трудового розпорядку тощо.

Щодо представників органів влади, то вони в межах своїх повноважень мають право віддавати накази (розпорядження) необмеженому колу осіб.

Так, згідно зі ст. 20 Закону України “Про міліцію”, законні вимоги працівників міліції є обов’язковими для виконання гро­мадянами і службовими особами.

Одночасно треба мати на увазі, що кожний суб’єкт, який має право віддавати накази (розпорядження) як підлеглим, так і нео­бмеженому колу громадян, і суб’єкт, який ці накази (розпоряд­ження) має виконувати, є громадянами України, які несуть кримі­нальну відповідальність за вчинення злочину.

Проблема відповідальності за виконання наказу (розпоряд­ження) виникає у випадках, коли цим виконанням заподіяна шкода правоохоронюваним інтересам. Згідно із законом, “дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження” (ч. 1 ст. 41 КК).

Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повно­важень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов’язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 41 КК).

Основним завданням ст. 41 КК є вирішення питання наяв­ності чи відсутності складу злочину у діях особи, яка виконува­ла злочинний наказ. Адже незаконний наказ не завжди є злочи­ном, і тоді кримінально-правової проблеми не виникає.

Загальне положення закону полягає в тому, що при виник­ненні колізії між обов’язковим виконанням наказу (розпоряд­ження), що обумовлено зазначеними вище нормативними акта­ми і кримінальним законом, перевага завжди має бути на боці кримінального закону, бо він не може бути порушений наказом (розпорядженням) жодної службової особи в державі. Згідно з ч. 2 ст. 6 Конституції органи законодавчої, виконавчої та судо­вої влади здійснюють свої повноваження у межах, встановлених цією Конституцією і відповідно до законів України.

Отже, згідно з ч. 4 ст. 41 КК, “особа, що виконала явно зло­чинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримі­нальній відповідальності на загальних підставах”.

Тобто повинно бути встановлено, що наказ носив для вико­навця явно (завідомо, очевидно) злочинний характер. Так, ніякий начальник не може на законних підставах віддати наказ (розпорядження) працівникові міліції приховати факт злочину від державної реєстрації.

Отже, при усвідомленні злочинності наказу, той, хто віддав його, і той, хто його виконав, по суті, діють у співучасті за попе­редньою змовою (перший — як організатор, другий — як вико­навець). Зауважимо, що для виконавця за певних умов розгля­дувана ситуація може бути оцінена як вчинення злочину через службову залежність, що є обставиною, яка пом’якшує покаран­ня (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

Закон захищає осіб, що стоять на позиціях його суворого до­тримання. Згідно з ч. 3 ст. 41 КК, “не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилась виконувати явно зло­чинний наказ або розпорядження”.

Але далеко не завжди злочинний характер наказу (розпоряд­ження) може бути зрозумілий виконавцю.

Тому, згідно з ч. 5 ст. 41 КК вибачальною є така ситуація: “Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати зло­чинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчи­нене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відпо­відальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження”.

Скажімо, не може нести відповідальність працівник міліції, який, не будучи обізнаний з обставинами справи, виконав неза­конний наказ начальника і затримав ту чи іншу особу в поряд­ку ст. 106 КПК. Тут у ролі виконавця злочину буде виступати особа, яка віддала наказ.

Водночас невиконання працівником міліції законного нака­зу (розпорядження), якщо воно спричинило наслідки, передба­чені статтями 364, 367 КК (для військовослужбовця — ст. ст. 402, 403, 425, 426 КК), є підставою для притягнення його до кримі­нальної відповідальності.