Помилка та її кримінально-правове значення

Помилка (в її кримінально-правовому розумінні) являє собою таку, що не відповідає дійсності, правову й фактичну оцінку осо­бою, яка вчиняє злочин, своєї поведінки, її наслідків і розвитку причинового зв’язку поміж ними.

Як ми побачимо далі, наявність помилки може вплинути на кваліфікацію діяння, бо вона охоплюється ознаками суб’єктив­ної сторони складу злочину, будучи визначеною інтелектуаль­ними, вольовими й емоційними процесами. Особа, вчиняючи зло­чин, через суб’єктивні особливості, рівень своєї соціалізації, а також ситуацію, яка склалася на момент суспільно небезпечного діяння, може помилково сприймати певні об’єктивні обставини, що і відбивається на правовій оцінці вчиненого.

Отже, мова йде про помилки особи, пов’язані з вчиненням нею злочину, а не про помилки слідства і суду в оцінці доказів і неправильній кваліфікації діяння.

Помилка можлива тільки в умисних злочинах, бо необереж­ний злочин сам по своїй суті є результатом помилки і саме в такому ракурсі й має розглядатись.

Таким чином, проблема помилки тісно пов’язана з принци­пом суб’єктивного ставлення за вину, оскільки зміст вини охоп­лює не тільки істинні, але й помилкові уявлення особи про харак­тер діяння, що вчиняється, і його соціально-правове значення.

Помилки поділяються на юридичні та фактичні.

Юридична помилка (еггогціигіз) — це таке уявлення особи про правову сутність і правові наслідки вчинюваного нею діян­ня, яке не відповідає дійсності (тобто — це помилка в праві). При цьому фактичні обставини діяння усвідомлюються особою правильно. Найбільш характерними юридичними помилками є такі:

а) особа вважає, що її діяння є злочином, хоч фактично це не так (так званий уявний злочин). Скажімо, особа, вчиняючи дрібне розкрадання державного майна, яке є адміністративним право­порушенням (ст. 51 КАП), вважає, що це злочин, передбачений ст. 185 КК. В таких випадках відсутня кримінальна проти-
правність діяння як ознака злочину, отже, кримінальна відпо­відальність не настає;

б) особа вважає, що її діяння не є злочином, а фактично — це злочин. Згідно зі ст. 68 Конституції незнання законів не
звільняє від юридичної відповідальності. Необхідність знання певної норми КК не охоплюється інтелектуальним моментом суб’єктивної сторони складу злочину. Отже, існує презумпція обов’язковості кримінальної відповідальності в такій ситуа­ції. Вона базується на конституційному положенні про те, що закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення
у порядку, встановленому законом (ст. 57).

Скажімо, хтось не знає, що публічна наруга над Державним Прапором України є злочином (ст. 338 КК), але це не звільняє особу від кримінальної відповідальності в разі вчинення такого діяння;

в) особа може помилятися щодо кримінально-правової оцінки вчи­неного нею злочинного діяння, або можливого покарання за нього. Скажімо, особа вважає, що вчиняє крадіжку, фактично ж
це є грабіж, або навпаки. Особа вважає, що за вчинюване нею діяння передбачено покарання у виді штрафу, а насправді у санкції відповідної статті йдеться про позбавлення волі. Ці по­милки не впливають на юридичну оцінку скоєного нею діяння. Таким чином, даючи загальну характеристику значенню юри­дичних помилок, можна визначити, що кримінальна відпові­дальність особи настає у відповідності з оцінкою цього діяння не суб’єктом злочину, а законодавцем. Тобто юридична помилка не впливає ані на форму вини, ані на кваліфікацію злочину, ані на розмір покарання, що призначається. Винятком із цього пра­вила є ситуація з уявним злочином, яка не тягне кримінально-правових наслідків.

Фактична помилка (еггощіасії) — це таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про фактичні обставини, які є об’єктив­ними ознаками діяння, яке вона вчиняє (об’єкта й об’єктивної сторони).

Кримінально-правове значення має тільки суттєва фактична помилка, тобто та, яка стосується обставин, що мають значення для визначення об’єктивних ознак даного злочину, і, отже, впли­вають на зміст вини. Несуттєві помилки (наприклад, помилка в моделі викраденої автомашини) не можуть бути віднесені до фактичних помилок.

Помилка в об’єкті (егоггщпуоЬіесіо) — це таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про соціально-правову суть об’єкта посягання, а саме:

а) підміна об’єкта посягання. Суб’єкт помилково вважає, що він посягає на намічений ним об’єкт, фактично ж своїм діянням наносить шкоду іншому об’єкту. Скажімо, проникнувши на склад ліків, суб’єкт украв пакунок із ліками, які, як він вва­жав, вироблені на наркотичній основі, тобто посягав на об’єкт, який охоплюється поняттям “здоров’я населення”. Фактич­но ж через плутанину з маркуванням були викрадені ліки не наркотичного походження, тобто шкода завдана відносинам власності. Діяння, пов’язане з викраденням наркотичних за­собів, кваліфікується за ст. 308 КК, а ліків не наркотичного походження за загальною для крадіжок статтею — 185 КК (крадіжка).

У цьому разі, слідуючи принципу суб’єктивного ставлення за вину, залежно від спрямованості умислу, скоєне належить квалі­фікувати за ст. 308 КК. Але ж об’єкт, на який було спрямоване діяння винного, фактично не постраждав. Щоб узгодити дві про­тилежні одна одній обставини — спрямованість умислу на один об’єкт і завдання шкоди іншому об’єкту в даному (і аналогічних випадках) застосовується юридична фікція: діяння кваліфікуєть­ся як замах на об’єкт, на який було спрямовано умисел винного (в даному разі на викрадення наркотичних засобів — ч. 2 ст. 15 і ст. 308 КК).

Треба мати на увазі, що викладене положення застосовується тільки при конкретизованому умислі (якщо в даному разі суб’єк­ту було байдуже, які ліки вкрасти — його діяння кваліфікува­лося б за статтею, яка передбачає відповідальність за фактично вчинене діяння. У нашому випадку — за ст. 185 КК);

б) незнання суб’єктом кваліфікуючих обставин, що стосуються ознак потерпілого і завдяки яким змінюється правова оцінка вчиненого. Цей різновид помилки впливає на кваліфікацію
двояким чином. Якщо винний не знає про наявність кваліфікуючих обставин, але в дійсності вони існують, то злочин ква­ліфікується як вчинений без їх наявності. Скажімо, винний
вбиває вагітну жінку, але за обставинами справи він не знав і не повинен був знати про вагітність. Його дії будуть кваліфі­куватися не за п. 2 ч. 2 ст. 115 КК (умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності), а за ч. 1 ст. 115 КК (умисне вбивство). Якщо ж винний походить
з помилкової уяви про наявність відповідної кваліфікуючої обставини, то діяння повинно кваліфікуватися як замах на злочин з цією кваліфікуючою обставиною. Так, якщо суб’єкт вважає, що вбиває вагітну жінку, а фактично це не так, його дії мають кваліфікуватися за ч. 2 ст. 15 і п. 2 ч. 2 ст. 115 КК,
а також ч. 1 ст. 115 КК (або за іншим пунктом ч. 2 ст. 115 КК, якщо для цього є підстави);

в) помилка в особі потерпілого. Для кримінального права захист всіх осіб рівноцінний і помилка в особі не впливає, як правило, на кваліфікацію діяння. Але, якщо посягання на життя людини змінює об’єкт злочину, це впливає на кваліфікацію. Так, якщо особа має намір вбити працівника правоохоронного орга­
ну у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, але переплутала і вбила іншу людину — кваліфікація буде здійснюватися за ст. 348 КК як посягання на життя
працівника правоохоронного органу, а не за ч. 1 ст. 115 КК.

Серед помилок щодо ознак, які характеризують об’єктивну сторону складу злочину, вкажемо такі:

а) особа вважає, що в конкретній ситуації вчиняє правомірні дії, насправді ж вони є злочинними. Оскільки умислу на завдан­ня шкоди немає, заподіяння суспільно небезпечних наслідків може розглядатися як вчинене через необережність. Скажі­мо, мисливець у сутінках сприйняв людину за вепра і вбив її.
Кваліфікація буде здійснена за ст. 119 КК (вбивство через
необережність);

б) особа вважає, що в конкретній ситуації вчиняє злочин, який потягне певні суспільно небезпечні наслідки, але в результаті суспільно небезпечного діяння шкода не завдається, бо це об’єк­тивно неможливо. Скажімо, суб’єкт стріляє з метою вбивствав людину, але виявляється, що вона померла від серцевого нападу ще до пострілу. Виходячи з суб’єктивного ставлення за вину, треба визнати, що вина в діях суб’єкта існує, але оскіль­
ки суспільно небезпечні наслідки від його дії фактично ненастали, ситуація розглядається як замах на злочин (у цьому разі — на вбивство);

в) особа для вчинення злочину застосовує непридатні для досяг­нення мети знаряддя чи засоби, про що їй невідомо, але це призводить до того, що суспільно небезпечні наслідки не на­стають. У таких випадках також є замах на злочин. Скажімо, суб’єкт намагається вистрелити в людину з рушниці, не знаючи, що порох у набоях відсирів;

г) помилка в причиновому зв’язку. Це неправильне уявлення суб’єкта щодо причинового зв’язку між діянням і наслідком.
Як відомо, свідомістю винного мають охоплюватися тільки найбільш загальні закономірності розвитку причинового зв’яз­ку. Але якщо і їх винний уявляє неправильно, наявна помилка. Скажімо, винний підпалив будинок з метою його знищення, але пішов дощ, і пожежа була погашена з самого початку. Йдеться про замах на знищення майна;

ґ) різновидом помилки у розвитку причинового зв’язку є відхи­лення дії (аЬеггаііощсіиз), коли з причин, незалежних від волі винного, шкода завдається не тому, на кого спрямоване пося­гання. Скажімо, А. з метою вбивства стріляє в Б., але прома­хується і вцілює в В., якого вбиває. Тут немає помилки в особі, про що сказано раніше.  Відхиляється саме дія, яка призводить до результату, якого суб’єкт не прагнув. Відповідальність у таких випадках, звичайно, настає за правилами так званої ідеальної сукупності: замах на вбивство Б. і необережне вбив­ство В.

Контрольні питання

1. Дайте визначення суб’єктивної сторони складу злочину, назвіть її ознаки.

2. У чому полягає законодавче визначення вини і які її форми?

3. Назвіть формули прямого й непрямого умислу, розмежуйте їх між собою.

4. Назвіть формули злочинної самовпевненості і злочинної недбалості і проведіть їх відмежування поміж собою.

5. Що таке казус (випадок) і які його правові наслідки?

6. У чому полягає подвійна (змішана) форма вини і які її види?

7. Охарактеризуйте факультативні ознаки суб’єктивної сторони скла­ду злочину.

8. Поняття помилки в кримінальному праві та її види.

Розділ IX

Стадії вчинення

УМИСНОГО ЗЛОЧИНУ

· Поняття і види стадій вчинення умисного злочину

· Готування до злочину

· Замах на злочин

· Закінчений злочин

· Добровільна відмова при незакінченому злочині

Поняття і види стадій

Вчинення умисного злочину

Якщо раніше ми вели мову про злочин, склад злочину, то виходили з того, що діяння, яке його обумовлює, вже вчинене і, якщо злочин з матеріальним складом, настали передбачені в диспозиції наслідки. Саме таким чином стосовно закінченого злочину сформульовані статті Особливої частини КК.

Однак у практиці часто буває так, що замислений особою зло­чин з різних, незалежних від неї причин, не доводиться до кінця. Скажімо, готуючись до вбивства, особа придбала пістолет, але він був вилучений у неї працівниками міліції; або вбивця стріляє в потерпілого, але не влучає в нього. Очевидно, що ці та подібні діяння також становлять суспільну небезпеку, бо меншою чи більшою мірою негативно впливають на розвиток суспільних відносин (у нашому прикладі виникає загроза життю суб’єкта суспільних відносин — людині).

Наявність ознаки суспільної небезпеки змушує суспільство визнати діяння, пов’язані з готуванням до злочину або з безпо­середнім намаганням досягти злочинної мети, такими, що тяг­нуть за собою кримінальну відповідальність.

Таким чином, кримінальна відповідальність передбачена за­коном не тільки за закінчений злочин, але й за незакінчений.

Згідно зі ст. 13 КК закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповід­ною статтею Особливої частини цього Кодексу. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Отже, діяльність особи задля вчинення злочину може харак­теризуватися кількома етапами.

Такі етапи звуться стадіями вчинення злочину (від грецько­го стадіа — ступінь, фаза розвитку.

Отже, стадії вчинення умисного злочину — це певні етапи, які може пройти злочин у своєму розвитку.

Кримінально-правове визначення вказаних стадій відповідає можливому розвитку злочину в реальній дійсності. Згідно зі ст. 13 КК цей розвиток може пройти три стадії: готування, замах і закінчений злочин.

Перші дві стадії є кримінально-караними (за винятком, який буде розглянутий пізніше) етапами попередньої злочинної діяль­ності, яка зветься ще незакінченим злочином. І на цих стадіях злочинна діяльність може бути припинена з незалежних від зло­чинця причин (наслідки ситуації, коли особа припиняє вчинення злочину за власним бажанням, будуть розглянуті пізніше).

Кримінальна відповідальність за готування і замах настає тому, що в діянні особи, яка їх вчиняє, є склад злочину, хоч і незакінче -ного. Цей склад злочину описаний у відповідній статті Особливої частини КК, його ознаки містяться також у ст. 14 (Готування до злочину) та у ст. 15 (Замах на злочин) Загальної частини КК.

Стадії попередньої злочинної діяльності, а отже, й відповідаль­ність за незакінчений злочин, можливі тільки у діяннях, що вчи­няються з прямим умислом, бо тільки ці злочини можуть харак­теризуватися готуванням, плануванням злочинних наслідків, бажанням їх настання. Злочини з непрямим умислом і необе­режні злочини таких особливостей не мають.

Треба також мати на увазі, що стадії незакінченого злочину (готування, замах) тільки тоді мають самостійне кримінально-правове значення, коли на одній із них, з певних причин, закін­чується злочинна поведінка. Тоді треба вести мову про наявність готування до злочину або замаху на злочин. Якщо ж розвиток злочинної діяльності продовжується, то кожна наступна стадія поглинає попередню, а поглинена втрачає самостійне кваліфіка­ційне значення.

В основі поділу злочинної діяльності на стадії лежить ступінь фактичного втілення злочинцем у життя свого злочинного на­міру, що в законі й визначається трьома етапами. Скажімо, прид­бання засобів для відкриття замків (готування), проникнення в квартиру (замах), викрадення з квартири речей (закінчений зло­чин). Точне визначення в конкретній справі стадії вчинення умис­ного злочину має велике практичне значення: воно необхідне для правильної правової оцінки діяння і призначення справед­ливого покарання.

Готування до злочину

Готування до злочину — перша стадія злочину й перший вид незакінченого злочину. Щоправда, закон робить виняток для злочинів невеликої тяжкості: готування до такого злочину не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14 КК). Таке рішення можна пояснити тим, що дії, які характеризують готування до вказаних злочинів, мають невеликий ступінь сус­пільної небезпеки і можуть бути визнані такими, що близькі за своєю суттю до малозначних діянь (ч. 2 ст. 11 КК).

Згідно з ч. 1 ст. 14 КК готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучас­ників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а та­кож інше умисне створення умов для вчинення злочину.

Закон називає найбільш поширені у практиці прояви готу­вання до злочину. Всі вони є різновидами створення умов для вчинення злочину.

Як бачимо, ці дії ще не свідчать про початок виконання об’єк­тивної сторони складу злочину, але конкретні суспільні відно­сини знаходяться під безпосередньою загрозою, бо створюються умови для розвитку подальшої злочинної діяльності. Готуван­ням до злочину не може вважатися так званий “голий умисел”, коли свій злочинний намір особа виявляє зовні словесно, пись­мово або конклюдентними діями, без вчинення будь-яких дій, які свідчили б про початок реалізації вказаного наміру. Скажі­мо, особа розповідає друзям про намір вчинити крадіжку.

За думки, погляди, бажання і наміри кримінальна відповідаль­ність не настає. Миїїитцсгітепцзіпецасіиз — нема злочину без діяння (правило римського права). В такій ситуації необхідні запобігальні (профілактичні) заходи.

8оІаіро§іШіоііїиШііїасіепсііщопііїасііііїигеті4самий лише намір вкрасти що-небудь нікого не робить крадієм). Ці слова видатного римського юриста Паулюса актуальні й сьогодні.

Виявлення умислу (“голий умисел”) не слід ототожнювати з так званими “словесними злочинами”. Скажімо, пропаганда війни (ст. 436 КК). Тут наявне посягання на такий важливий об’єкт, як мир між народами.

Чим же характерні дії, що визначають готування до злочину, викладені в ч. 1 ст. 14 КК?

Засоби чи знаряддя вчинення злочину — це різні речі мате­ріального світу, завдяки яким особа сподівається досягти зло­чинного результату (транспортні засоби, холодна чи вогнепаль­на зброя, відмички до замків, підроблені документи, маски тощо). Їх підшукування може полягати в купівлі, викраденні (що може становити самостійний злочин) тощо. Їх пристосуванням буде їх повна або часткова переробка у предмети, за допомогою яких можна найбільш ефективно втілити в життя злочинний намір (“підгонка” ключів до замка, виготовлення з мисливської руш­ниці “обрізу” тощо).

Підшукування співучасників — пошук самостійно й через інших осіб людей, які б погодилися взяти участь у вчиненні зло­чину як виконавці, організатори, підбурювачі, пособники, і вплив на них із вказаною метою.

Змова на вчинення злочину — досягнення домовленості двох або більше осіб (суб’єктів злочину) про спільне вчинення злочи­ну.

Усунення перешкод для вчинення злочину — будь-які дії, які долають ускладнення на шляху злочинця до досягнення зло­чинної мети (відключення сигналізації, вимкнення світла, відси­лання людини, яка може стати свідком, тощо).

Інше умисне створення умов для вчинення злочину — про­ведення розвідки об’єкта нападу, забезпечення злочинцем собі алібі, виготовлення фальшивих документів тощо.

Найчастіше готування властиве тяжким і особливо тяжким злочинам: вбивству на замовлення, привласненню майна, фаль-шивомонетництву тощо. Ситуативні злочини здебільшого не го­туються: хуліганство, побутове вбивство тощо.

Отже, готування до злочину характеризується такими ознака­ми: 1) скоєння підготовчих дій, покликаних створити умови для розвитку подальшої злочинної діяльності (в тому числі шля­хом бездіяльності, скажімо, невключення сигналізації особою, яка була зобов’язана це зробити, з метою полегшення вчинення крадіжки); 2) прямий умисел на вчинення готування; 3) припи­нення діяння до початку виконання об’єктивної сторони складу задуманого злочину; 4) це припинення має місце з незалежних від винного обставин.

Остання ознака сформульована тільки щодо замаху на злочин (ст. 15 КК). Одначе систематичне тлумачення ст. 14, 15 і 17 КК (добровільна відмова при незакінченому злочині) дає всі підстави поширити цю ознаку й на готування до злочину.

Припинення діяння з незалежних від винного обставин може бути обумовлено об’єктивними причинами (скажімо, вийшов з ладу двигун автомашини, на якій він їхав на місце злочину), а також суб’єктивними (скажімо, стежачи за потенційною жертвою, винний “загубив” її в натовпі).

Можлива ситуація, коли підготовчі дії до одного злочину становлять закінчений інший злочин. Тоді кваліфікація вчине­ного здійснюється за сукупністю злочинів (готуючись до розбій­ного нападу, винний придбав пістолет, що само по собі є злочи­ном тощо).

Замах на злочин

Згідно з ч. 1 ст. 15 КК замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченою відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі. З цього визначення випливають ознаки замаху: 1) скоєне діяння безпосередньо спрямоване на вчинення зло­чину, тобто виконана певна частина об’єктивної сторони складу злочину. Скажімо, особа, бажаючи вчинити крадіжку чужого майна: а) робить спробу проникнути в квартиру потерпілого, або б) це їй вдається завдяки відмиканню замків, або, в) проникнув­ши в квартиру, вона збирає у валізу цінні речі. Будь-який із цих моментів знаменує діяльність, яка визнається замахом на зло­чин. При припиненні дій винного в один із зазначених моментів він буде відповідати за замах на злочин;

2) замах на злочин вчиняється лише з прямим умислом. При цьому в злочинах з матеріальним складом винний перед­бачає настання певних наслідків і бажає цього, але такі наслідки не настали з незалежних від його волі причин, а в злочинах з формальним складом усвідомлює суспільно небезпечний ха­рактер своїх дій (бездіяльності), спрямованих на спричинення шкоди суспільним відносинам, що охороняються криміналь­ним законом, і бажає спричинити їм шкоду, тобто довести свої дії до кінця;

3) на відміну від закінченого злочину, при замахові об’єктив­на сторона повністю не виконується. Для злочинів з матеріаль­ним складом це може означати, що не настають наслідки, які передбачав винний, або настають не ті, які він передбачав. Скажімо, винний стріляє в потерпілого з метою його вбивства, але прома­хується, або тільки ранить його. Для злочинів з формальним складом це означає, що неповністю виконані дії, які створюють об’єктивну сторону певного злочину. Скажімо, при вчиненні фі­нансової операції з грошовими коштами, здобутими завідомо зло­чинним шляхом, з метою їх легалізації (відмивання), ця опера­ція була припинена у зв’язку із затриманням злочинця;

4) злочин не доводиться до кінця з причин, що не залежали від волі винного. Як і при готуванні, ці причини можуть бути як об’єктивного характеру (злодія затримав господар квартири, який повернувся додому), так і суб’єктивного характеру (злочинець не влучив у намічену жертву). Але у всіх випадках недоведення злочину до кінця суперечить наміру винного.

Закон твердить, що замах може бути вчинений шляхом дії або бездіяльності. Практично — це завжди дія; бездіяльність можлива у ситуаціях, коли, особа, зобов’язана не допустити на­стання суспільно небезпечних наслідків, не виконує своїх зобо­в’язань. Наприклад, лікар не дає хворому ліків, бажаючи щоб він помер, або мати не годує немовля, бажаючи того ж.

Умисні злочини з матеріальним складом завжди можуть мати стадію готування і стадію замаху. Умисні злочини з формаль­ним складом, як правило, можуть мати стадію готування, а ста­дію замаху — не всі. Так, не мають стадії замаху усічені склади злочинів (про них далі), скажімо, змова про вчинення дій, спрямо­ваних на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення держаної влади (ч. 1 ст. 109 КК), розбій (ст. 187 КК); склади так званої чистої бездіяльності, наприклад, невико­нання судового рішення (ст. 382 КК); склади, де перший акт дії вже означає закінчений злочин, наприклад, відмова свідка від давання показань (ст. 385 КК).

Замах поділяється на закінчений і незакінчений.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа вико­нала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі (ч. 2 ст. 15 КК).

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з при­чин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця (ч. 3 ст. 15 КК).

Отже, в основі поділу замахів на види лежить суб’єктивний критерій, пов’язаний з оцінкою особою, що вчиняє злочин, своїх дій як повністю чи неповністю виконаних для доведення злочи­ну до кінця. Закінчений замах (так званий “невдалий”) розгляда­ється в теорії й практиці як більш небезпечний порівняно з незакінченим (так званим “перерваним”).

В теорії права виділяється також так званий непридатний замах, який може бути як закінченим, так і незакінченим. Він має два різновиди: 1) замах на непридатний об’єкт і 2) замах з непридатними засобами.

Замах на непридатний об’єкт має місце тоді, коли можливість спричинення шкоди об’єкту виключається у зв’язку з особли­вими якостями предмета злочину або потерпілого або у зв’язку з відсутністю їх на місці злочину, про що винному не було відомо і внаслідок чого винний не може довести злочин до кінця (на­приклад, особа розраховує, що стріляє в живу людину, насправді стріляє в трупа; відкриває сейф з метою заволодіння грошима, а грошей в сейфі не виявилось тощо. У зазначених випадках шкода не була заподіяна ні життю, ні власності). Тобто, наявна фактич­на помилка.

Замахом із непридатнимиузасобами є помилкове чи через незнання використання винним для досягнення злочинної мети таких засобів, які об’єктивно не могли привести до завершення злочину.

При цьому засоби можуть бути як абсолютно, так і відносно непридатними для заподіяння шкоди (наприклад, спроба отруїти людину речовиною, помилково прийнятою за отруту, чи спроба вчинити вбивство з вогнепальної зброї, яка виявилася зіпсова­ною, або особа кидає в людину гранату з метою її вбивства, не знаючи, що це фактично макет справжньої бойової гранати. Тут теж наявна фактична помилка. Керуючись принципом суб’єктив­ного ставлення за вину необхідно визнати, що обидва різновиди непридатного замаху мають всі ознаки злочину і тягнуть за со­бою відповідальність на загальних підставах як за замах на зло­чин.

Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин (готу­вання до злочину і замах на злочин) настає за статтею 14 або 15 і за тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відпові­дальність за закінчений злочин (ст. 16 КК). Нагадаємо, що готу­вання до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримі­нальної відповідальності (ч. 2 ст. 14 КК).

При призначенні покарання за незакінчений злочин (ч. 1 ст. 68 КК) суд, як і в інших випадках, має керуватися загальними заса­дами призначення покарання (ст. 65 КК), враховувати обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання (ст. 66–67 КК), ступінь тяжкості вчиненого особою діяння (ст. 12 КК), ступінь здійснення злочинного наміру (готування, незакінчений замах, закінчений замах) та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (скажімо, є різниця в тому, що крадій був затриманий в чужій квартирі господарем, чи припинив посягання у зв’язку з тим, що не зміг відчинити дверей).

Закон не зобов’язує суд обов’язково призначати менш суворе покарання за попередню злочинну діяльність, ніж за злочин закін­чений, але на практиці питання вирішується саме так.

Закінчений злочин

Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особ­ливої частини КК (ч. 1 ст. 13 КК).

Для визнання злочину закінченим необхідно визначити мо­мент його закінчення, який залежить від законодавчої конструкції, головним чином, об’єктивної сторони складу злочину. Тобто, характер конструкції визначає момент закінчення злочи­ну. І саме за цим чинником злочини поділяються на злочини з матеріальним і злочини з формальним складом.

Злочин з матеріальним складом, як ми вже зазначали вище, вважається закінченим з моменту настання визначених у за­коні, або таких, що випливають з нього, суспільно небезпечних наслідків, які перебувають у причиновому зв’язку із суспільно небезпечним діянням, яке їх викликало.

Скажімо, вбивство буде закінченим з моменту настання смерті потерпілого, доведення до банкрутства — з моменту завдання великої матеріальної шкоди державі чи кредитору тощо. Інколи момент закінчення злочину з матеріальним складом потребує судового витлумачення. Так, Пленум Верховного Суду України вказав, що крадіжку і грабіж належить вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можли­вість розпоряджатися чи користуватися ним (заховати, переда­ти іншим особам тощо) (ч. 1 п. 6 постанови ¹ 12 від 25 грудня 1992 р. “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності”).

Якщо для закінченого складу злочину достатньо, щоб певним діянням була створена загроза настання суспільно небезпечних наслідків (так звані злочини загрози небезпеки), треба встановити наявність такої загрози і момент, коли вона виникла. Цей момент і визначатиме закінчення злочину.

Злочин з формальним складом вважається закінченим з мо­менту вчинення суспільно небезпечного діяння. Будь-які наслідки, викликані цим діянням, знаходяться за межами складу злочину і на кваліфікацію та на визначення моменту закінчення злочину не впливають.

Так, примушування до вступу в статевий зв’язок (ст. 154 КК) вважається закінченим з моменту факту примушування і не вимагає настання будь-яких наслідків. Якщо вони настали, то не впливатимуть на визначення моменту закінчення злочину.

Як і в матеріальних складах, момент закінчення злочину з формальним складом у ряді випадків потребує судового витлу­мачення. Так, Пленум Верховного Суду України вказав, що зло­чини, передбачені статтями 368 (одержання хабара) і 369 (даван­ня хабара) КК вважаються закінченими з моменту, коли службова особа прийняла хоча б частину хабара (ч. 1 п. 10 постанови ¹ 5 від 26 квітня 2002 р. “Про судову практику у справах про хабар­ництво”).

Різновидом злочинів з формальним складом є так звані усі­чені злочини (злочини з усіченим складом). Їх сутність у тому, що, виходячи з підвищеної небезпеки діяння, законодавець кон­струює їх склади таким чином, що штучно переносить момент закінчення усіченого злочину на стадію готування чи замаху. Тобто те, що фактично є незакінченим злочином, юридично вва­жається злочином закінченим.

Так, сам факт організації банди є закінченим злочином з моменту її створення, незалежно від того, чи вчинили члени бан­ди хоча б один напад (ч. 2 п. 3 постанови Пленуму Верховного суду України ¹ 9 від 7 липня 1995 р. “Про судову практику в справах про бандитизм”).

Розбій вважається закінченим з моменту нападу, поєднаного із застосуванням або погрозою застосування насильства, небез­печного для життя чи здоров’я, незалежно від того, заволоділа винна особа майном потерпілого чи ні (ч. 2 п. 8 постанови Пле­нуму Верховного Суду України ¹ 12 від 25 грудня 1992 р. “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти при­ватної власності”).

Тобто через високий ступінь суспільної небезпеки зазначе­них злочинів сам факт організації банди, що фактично є готу­ванням до злочину, юридично вважається закінченим складом бандитизму (ст. 257 КК), а сам факт розбійного нападу, навіть без заволодіння майном потерпілого, що фактично є замахом на злочин, юридично вважається закінченим складом розбою (ст. 187 КК).

Добровільна відмова

При незакінченому злочині

Розпочавши вчинення злочину й усвідомлюючи можливість довести його до кінця, особа може з різних причин припинити свою злочинну діяльність і тим самим запобігти настанню будь-яких суспільно небезпечних наслідків. Очевидно, що подібна рі­шуча зміна в поведінці особи, яка вчинила незакінчений злочин, має бути всіляко заохочена. Це передбачено статтею 17 КК, яка дає такій особі останній шанс уникнути кримінальної відпові­дальності й покарання. Відмова від доведення злочину до кінця робить дії, вчинені особою до моменту відмови такими, що не мають суспільної небезпеки, а отже, такими, що не містять у собі складу злочину. Тобто добровільна відмова при незакінченому злочині від доведення його до кінця за певних умов є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності.

У ч. 1 ст. 17 КК дається визначення інституту добровільної відмови: Добровільною відмовою є остаточне припинення осо­бою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення зло­чину до кінця.

У ч. 2 ст. 17 КК формулюються наслідки добровільної відмо­ви: “Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину”.

Отже, обов’язковими ознаками добровільної відмови є: 1) доб­ровільність; 2) усвідомлення можливості доведення злочину до кінця; 3) остаточність.

Добровільність відмови означає, що особа за власним бажан­ням відмовилась від доведення злочину до кінця. Це не виклю­чає впливу інших осіб — родичів, друзів, працівників правоохо­ронних органів. Але рішення залишається за особою, яка має можливість зробити остаточний вибір. Якщо такої можливості немає, не можна казати про добровільність відмови. Скажімо, в хаті зачинили на замок особу, яка мала намір піти і вбити коханця своєї дружини.

Усвідомлення можливості доведення злочину до кінця озна­чає, що особа розуміє відсутність непереборних перешкод на шляху до досягнення злочинної мети і все ж таки відмовляється від подальшого вчинення злочину.

Мотиви відмови можуть бути дуже різними: це і “прозріння” щодо негідності злочинного прояву або жалість до потерпілого, це й страх за свою долю, небажання нести відповідальність тощо. Добровільною буде відмова і в тому випадку, коли особа розуміє, що до свого затримання в змозі вчинити злочин, хоча і не уникне відповідальності. Наприклад, особа зачинилася в квартирі, де перебуває людина, яку вона має намір вбити і, володіючи пістолетом, може довести злочин до кінця, хоча міліція й оточила будинок. Відмова від вбивства буде тут добровільною.

Якщо ж злочин не доведено до кінця з причин, які не залежа­ли від волі особи (вилучення приготовленої для злочину зброї, неможливість відкрити сейф тощо), немає підстав говорити про добровільну відмову, і має наставати відповідальність за готування до злочину чи замах на нього.

В п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 бе­резня 1992 р. ¹ 4 “Про судову практику у справах про зґвалту­вання та інші статеві злочини” сказано: “У відповідності зі стат­тею 18 КК (у КК 2001 р. — ст. 17) добровільна відмова від вчинення зґвалтування виключає відповідальність за замах на даний злочин. Для визнання відмови від зґвалтування добро­вільною потрібно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця, відмовилась від цього і з власної волі припинила злочинні дії. В таких випадках особа може нести відповідальність за фактично вчинені нею дії, якщо вони утво­рюють склад іншого злочину.

Разом із тим, суди повинні мати на увазі, що не може визна­ватись добровільною відмова від зґвалтування, котра викликана неможливістю подальшого продовження злочинних дій з при­чин, не залежних від волі винного (наприклад, коли цьому пере­шкодили інші особи, або насильник не зміг подолати опору по­терпілої, або не міг закінчити злочин з фізіологічних причин тощо)”.

Остаточність (безумовність) відмови означає, що особа відмо­вилася від доведення злочину до кінця не на певний час, з “техніч­них” або “тактичних” міркувань, а безповоротно, назавжди.

Закон говорить про добровільність відмови на стадії готуван­ня до злочину або замаху на злочин.

Добровільна відмова на стадії готування до злочину і незакін-ченого замаху на злочин можлива завжди: особа повинна припи­нити свої дії, спрямовані на закінчення злочину. Переконливі­шим буде знищення або видача міліції засобів і знарядь вчинення злочину, якщо вони є, але правової оцінки ситуації з точки зору добровільності відмови це не змінює.

На стадії закінченого замаху добровільна відмова можлива тільки в тих випадках, коли між діянням особи і суспільно небезпечними наслідками є певний час і особа, що прийняла рішення про добровільну відмову, має можливість у цей час втрутитись у розвиток причинового зв’язку і припинити його у напрямку на­стання злочинного результату. Такий випадок добровільної відмо­ви передбачає тільки активні дії особи. Скажімо, дала людині склянку з отрутою, але потім встигла вибити її з рук потенцій­ного потерпілого. Або налаштувала самостріл на конкретну лю­дину, але повернулася і зняла його.

Коли ж між діянням та його наслідками немає реального часу для втручання особи в процес розвитку причинового зв’яз­ку, добровільна відмова неможлива. Скажімо, зробивши постріл у людину, не можна здійснити добровільну відмову від доведен­ня злочину до кінця. Можлива відмова від повторного пострілу, якщо перший не влучив у людину. Проте це не знімає відпові­дальності за замах на вбивство.

Згідно з ч. 2 ст. 17 КК кримінальна відповідальність при добровільній відмові можлива лише в тому разі, якщо фактично вчинене особою діяння містить склад іншого злочину. Тобто, цей склад злочину виник “попутно” в процесі виконання злочину, від доведення якого до кінця особа відмовилась. Скажімо, прид­бання вогнепальної зброї для вбивства, від якого надалі особа добровільно відмовилася, становить склад злочину — незакон­не придбання вогнепальної зброї (ч. 1 ст. 263 КК). Нанесення середньої тяжкості тілесних ушкоджень при замаху на зґвалту­вання, від доведення якого до кінця особа добровільно відмови­лася становить склад злочину — умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК).

Інститут добровільної відмови стосується тільки умисних злочинів, бо необережні злочини не мають стадій попередньої злочинної діяльності. Зауважимо також, що в ст. 17 КК йдеться тільки про добровільну відмову виконавця злочину, питання добровільної відмови інших співучасників вирішує ст. 31 КК, яка буде розглянута в наступному розділі.

Треба підкреслити, що інститут добровільної відмови базується на принципі гуманізму, він має велике профілактичне, запобі-гальне значення і покликаний дати можливість особі не стати злочинцем “до останньої миті”.

При закінченому злочині добровільна відмова неможлива. З боку злочинця в такому разі можливе дійове каяття. Воно можливе також і при незакінченому злочині, якщо він не був доведе­ний до кінця з причин, що не залежали від волі злочинця.

Дійове каяття злочинця полягає в його активній поведінці після вчинення злочину, яка знаменує його бажання максимально зменшити заподіяну шкоду. Дійове каяття можливе після вчи­нення як умисного, так і необережного злочину.

Дійове каяття може полягати у з’явленні із зізнанням, щиро­му каятті (об’єктивно доведеному осуді свого діяння і бажанні спокути своєї вини), активному сприянні розкриттю злочину, добровільному відшкодуванні завданого збитку або усуненні запо­діяної шкоди, інших подібних діях.

Перелічені дії розглядаються законом як обставини, що по­м’якшують покарання (п. 1, 2 ч. 1 ст. 66 КК). Якщо особа впер­ше вчинила злочин невеликої тяжкості, то при дійовому каятті вона має бути звільнена від кримінальної відповідальності (ст. 45 КК).

Особлива частина КК містить декілька норм, які передбачають звільнення особи, що вчинила злочин, від кримінальної відпові­дальності у зв’язку з її посткримінальними діями, характерни­ми для дійового каяття.

Так, особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені ч. 1 і 2 ст. 212 КК (ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’яз­кових платежів), звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки, збори (обов’язкові платежі), а також відшко­дувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною оплатою (фінан­сові санкції, пеня) (ч. 4 ст. 212 КК).

Контрольні питання

1. Які стадії можливі при вчиненні умисного злочину?

2. Що таке готування до злочину і чим воно може характеризуватися?

3. Замах на злочин і його види.

4. У чому полягає закінчений злочин і який момент закінчення різних видів злочину залежно від конструкції їх складу?

5. Добровільна відмова при незакінченому злочині й відмінність її від дійового каяття.

Розділ X

СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ

10.1. Поняття, значення й ознаки співучасті

10.2. Види співучасників

10.3. Форми співучасті

10.4. Відповідальність співучасників

10.5. Причетність до злочину