Відповідальність співучасників

Норми КК регулюють питання відповідальності (кваліфікації) в усіх випадках вчинення злочину у співучасті.

Виконавець підлягає кримінальній відповідальності за стат­тею Особливої частини КК, яка передбачає вчинений ним зло­чин (ч. 1 ст. 29 КК). Відомо, що формулювання статей Особливої частини КК якраз спроектовано на діяльність виконавця. В цих статтях визначається об’єктивна сторона складу злочину, яка вчиняється його безпосереднім виконавцем. Так, за ст. 115 КК відповідає виконавець вбивства, за ст. 185 КК — виконавець крадіжки, за ст. 205 КК — виконавець фіктивного підприєм­ництва тощо. Посилання на ч. 2 ст. 27 КК тут не потрібне.

Аналогічним чином здійснюється кваліфікація діяння кож­ного з співвиконавців злочину, адже всі вони вносять свій “вне­сок” у виконання об’єктивної сторони складу злочину.

Водночас треба мати на увазі, що в багатьох статтях Особливої частини КК вчинення злочину групою осіб (двома або більше су­б’єктами злочину) розглядається як кваліфікуюча ознака, і саме за відповідною частиною мають кваліфікуватися дії вказаних осіб (скажімо, ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 191, ч. 2 ст. 368 КК тощо).

Організатор, підбурювач і пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини КК, яка передбачає зло­чин, вчинений виконавцем (ч. 2 ст. 29 КК).

Отже, за наявності хоча б однієї особи, яка своїми діями ство­рює складну співучасть, кваліфікація цих дій здійснюється за відповідною частиною ст. 27 КК (організатор — ч. 3; підбу­рювач — ч. 4, пособник — ч. 5) і статтею Особливої частини КК, за якою кваліфікуються дії виконавця (співвиконавців). Так само вони несуть відповідальність як співучасники, із посилан­ням на відповідну частину ст. 27 КК, у злочинах зі спеціаль­ним суб’єктом. Скажімо, дружина службової особи, яка підбурила свого чоловіка на одержання хабара, має нести відповідальність за ч. 4 ст. 27 КК і відповідною частиною ст. 368 КК; пособник дезертира має нести відповідальність за ч. 5 ст. 27 КК і відпо­відною частиною ст. 408 КК тощо.

У тих випадках, коли організатор, підбурювач або пособник одночасно виступають у ролі співвиконавця злочину, їх дії ква­ліфікуються лише як дії виконавця і посилання на ст. 27 КК не потребують. Скажімо, дії організатора шахрайства, який взяв у ньому безпосередню участь, кваліфікуються тільки за відповід­ною частиною ст. 190 КК.

Таким чином, підстави і межі відповідальності співучасників за загальним правилом визначаються у відповідності з кримі­нально-правовою оцінкою діяння, скоєного виконавцем. Співучасть не створює якихось специфічних підстав кримінальної відпові­дальності. Кримінальний закон нормами Загальної частини лише уточнює й конкретизує зміст об’єктивної та суб’єктивної сторін злочинної діяльності організатора, підбурювача, пособника, фор­мулюючи склад злочину, який є у діяннях цих співучасників. Водночас співучасники, відповідаючи за загальний для всіх них злочин, роблять це в межах особисто ними вчиненого, тобто свого “внеску” в досягнення злочинного результату.

Вирішуючи питання кваліфікації співучасників, закон також враховує всі особливості причинового і винного зв’язку між діян­ням виконавця та інших співучасників, чим забезпечується реа­лізація принципу індивідуалізації їх відповідальності.

Так, згідно з ч. 3 ст. 29 ознаки, що характеризують особу окремого співучасника злочину, ставляться в вину лише цьому співучасникові. Інші обставини, які обтяжують відповідальність і передбачені у статтях Особливої частини КК як ознаки злочину, що впливають на кваліфікацію дій виконавця, ставляться в вину лише співучаснику, котрий усвідомлював ці обставини.

Так, кваліфікуючою ознакою легалізації (відмивання) грошо­вих коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, є вчи­нення цих дій повторно (ч. 2 ст. 209 КК). Якщо виконавець вчинив ці дії хоча б вдруге, то він нестиме відповідальність саме за частиною другою вказаної статті. Але якщо пособник, сприя­ючи виконавцю цього злочину вперше, не знає, що той вчинює цей злочин вдруге, його дії мають кваліфікуватися за ч. 5 ст. 27 і ч. 1 ст. 209 КК.

Щодо другого положення ч. 3 ст. 29 КК, то воно вирішує питан­ня кваліфікації співучасників відносно обтяжуючих відповідаль­ність обставин діяння, вчиненого виконавцем. Ці обтяжуючі об­ставини ставляться в вину співучаснику лише в тих випадках, коли він їх усвідомлював. Так, якщо підбурювач до незаконної приватизації державного, комунального майна не усвідомлював, і не міг усвідомлювати, що виконавець, якого він на це підбурив, вчинив це діяння, що призвело до незаконної приватизації у великих розмірах (що є обтяжуючою обставиною — ч. 2 ст. 233 КК), то такий підбурювач буде нести відповідальність за ч. 4 ст. 27 і ч. 1 ст. 233 КК, бо вказана кваліфікуюча ознака не охоп­лювалася його умислом.

На практиці бувають випадки, коли організатор, підбурювач, пособник зробили все від них залежне для вчинення злочину виконавцем, але той не довів злочин до кінця з причин, які не залежали від його волі. Тобто наявний незакінчений злочин. Тоді, згідно з ч. 4 ст. 29 КК “У разі вчинення виконавцем неза-кінченого злочину інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за співучасть у незакінченому злочині” (тобто готуванні чи замаху).

Скажімо, пособник передав потенційному виконавцеві пісто­лет для вчинення вбивства. Невдовзі виконавець був викритий і, оскільки це викриття сталося на стадії готування, притягнутий до відповідальності за ч. 1 ст. 14 і ч. 1 ст. 115 КК. Пособник нестиме відповідальність за ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 14 і ч. 1 ст. 115 КК (обидва також відповідають за ст. 263 КК).

Крадій, затриманий під час намагання проникнути до чужої квартири, несе відповідальність за ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК. Організатор цього злочину має нести відповідальність за ч. 3 с т . 27, ч. 3 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 КК.

Якщо мала місце відмова потенційного виконавця (людини, наміченої організатором, підбурювачем, пособником для безпо­середнього виконання злочину) від вчинення злочину, то дії вка­заних осіб мають розглядатись як готування до злочину у ви­гляді підшукування співучасників і кваліфікуватися за ч. 1 ст. 14 КК і тією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відпо­відальність за злочин, вчинення якого очікувалося від потенцій­ного виконавця. Оскільки в такому випадку змова не сталася, вести мову про співучасть не можна, а отже, й застосовувати нор­ми ст. 27 КК немає підстав. Особа, що відкинула злочинну про­позицію, відповідальності не несе.

Злочин, вчинений виконавцем, може бути поставлений у вину іншим співучасникам тільки в тому разі, якщо він охоплював­ся їхнім умислом. Тобто коли співучасники передбачали вчи­нення певних злочинних дій виконавцем, бажали цього або свідо­мо припускали їх вчинення.

Вихід виконавця за межі попередньої змови з іншими співу­часниками при вчиненні злочину може бути інкримінований тільки йому, а не іншим співучасникам.

Згідно з ч. 5 ст. 29 КК співучасники не підлягають кримі­нальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їхнім умислом.

Йдеться про так званий ексцес виконавця (від лат. ехсеззиз — відхід, ухилення). Ексцес може бути кількісним і якісним.

При кількісному ексцесі виконавець вчиняє однорідний, але більш тяжкий злочин, порівняно із злочином, щодо якого була досягнута домовленість із співучасниками. Скажімо, замість кра­діжки з квартири, що було обумовлено із співучасниками, вико­навець, заставши вдома господаря, погрожуючи йому розправою, викрадає речі на його очах. Залежно від характеру погрози, вико­навець нестиме відповідальність за грабіж чи розбій, інші ж спів­учасники будуть відповідати за організацію крадіжки, підбурю­вання до крадіжки, пособництво у крадіжці.

При якісному ексцесі виконавець, крім обумовленого із спів­учасниками злочину, вчиняє ще один, скоєння якого не охоплю­валося умислом співучасників.

У таких випадках співучасники несуть відповідальність тільки за злочин, що охоплювався їх умислом. Виконавець несе відпові­дальність за вчинення злочинів за правилами реальної сукуп­ності.

Скажімо, виконавця квартирної крадіжки, під час перебу­вання в квартирі, намагався затримати господар, що зненацька прийшов. Намагаючись уникнути затримання, виконавець вда­рив господаря ножем і втік. Він буде нести відповідальність за замах на крадіжку, поєднану з проникненням у житло, а також за нанесення відповідних умисних тілесних ушкоджень. Спів­учасники відповідатимуть тільки за співучасть у замаху на кра­діжку.

Пленум Верховного Суду України у ч. 2 п. 3 постанови від 7 лютого 2003 р. ¹ 2 “Про судову практику в справах про зло­чини проти життя і здоров’я особи” вказав: “При ексцесі вико­навця, тобто коли один із співучасників вийшов за межі домов­леності щодо обсягу злочинних дій і вчинив більш тяжкий або інший злочин (наприклад, при домовленості заподіяти потерпі­лому тілесні ушкодження позбавив його життя), за цей злочин повинен відповідати лише його виконавець, а інші особи — за злочини, вчинені ними в межах домовленості”.

З урахуванням особливої небезпеки діяльності організова­них груп чи злочинних організацій закон встановлює спеціаль­ний, відмінний від загального, більш жорсткий і в той же час справедливий порядок відповідальності учасників вказаних структур організованої злочинності.

Організатор організованої групи чи злочинної організації підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплювалися його умислом (ч. 1 ст. 30 КК).

Тобто організатор організованої групи чи злочинної органі­зації усвідомлює злочинний характер діяльності членів цих струк­тур і має умисел (як правило, прямий) на те, щоб така діяльність здійснювалася. Власне для цього він і здійснює свою організа­ційну діяльність. Організатор не несе відповідальності тільки при наявності ексцесу виконавця.

Наприклад, якщо організатор створив злочинну організацію для того, щоб її члени здійснювали вимагання грошей у про­давців ринку (так званий рекет), то він несе відповідальність за всі випадки такого рекетирства, здійснені членами цієї структури організованої злочинності. Організатор може дати вказівку на­носити побої продавцям, які відмовляються сплачувати данину. Але якщо під час вимагання когось із продавців було вбито і це не охоплювалося умислом організатора, він за вбивство нести відповідальності не може. Тим більше організатор такої струк­тури не буде нести відповідальності за злочини, вчинені її чле­нами поза злочинної спеціалізації цієї структури. Скажімо, член організованої групи чи злочинної організації, що займається збутом наркотиків, вчинив зґвалтування. Відповідати за це має тільки виконавець.

Закінченим злочином вважається саме створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого зло­чину, а також керівництво такою організацією або участь у ній, або участь у злочинах, вчинюваних такою організацією, а також організація, керівництво чи сприяння зустрічі (сходці) представ­ників злочинних організацій або організованих груп для роз­роблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріаль­ного забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об’єднань злочинних організацій або організованих груп (ч. 1 ст. 255 КК).

Щодо інших (не організаторів) учасників організованої гру­пи чи злочинної організації, то згідно з ч. 2 ст. 30 КК вони підлягають кримінальній відповідальності за злочини, у підго­товці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.

Іншими словами, члени організованої групи чи злочинної організації несуть кримінальну відповідальність як виконавці, незалежно від того, виконували вони при вчиненні злочину роль виконавця, організатора, підбурювача чи пособника, — щоправ­да, за умови, якщо вчинювані ними злочини є тими, для скоєння яких і створювалася вказана злочинна структура. Вчинення інших злочинів (так би мовити, “на стороні”) кваліфікується на загальних підставах.

Певні особливості має добровільна відмова співучасників від вчинення злочину. Вони зафіксовані у ст. 31 КК. Її положення випливають з положень ст. 17 КК, де викладені норми добро­вільної відмови особи, яка вчинила злочин одноособово. В ч. 1 ст. 31 КК сказано, що у разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявністю умов, передбачених ст. 17 КК. Тобто немає різниці у вирішенні питання про добровільну відмову ви­конавця, що діє у співучасті, й особи, яка діє одноособово.

У разі добровільної відмови виконавця інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за готування до того злочину або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець.

Отже, якщо відмова виконавця сталася на стадії готування, його співучасники несуть відповідальність за відповідною части­ною ст. 27 КК, ч. 1 ст. 14 КК і статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за злочин, від вчинення якого відмо­вився виконавець. Аналогічна ситуація при відмові виконавця на стадії замаху, тільки тоді кваліфікація співучасників здійс­нюється не за ч. 1 ст. 14, а відповідно за ч. 2 чи ч. 3 ст. 15 КК, і статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за злочин, від вчинення якого відмовився виконавець.

Якщо відмова виконавця, крім відмови на стадії закінченого замаху, не вимагає якихось дій, він може просто припинити здійснення злочину, то добровільна відмова організатора, підбу­рювача, пособника передбачає, як правило, активні дії, адже суть відмови тут полягає в запобіганні доведення виконавцем злочину до кінця. Ось чому згідно з ч. 2 ст. 31 КК не підлягають кримі­нальній відповідальності при добровільній відмові організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення зло­чину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Відвернення вчинення злочину можливе шляхом вилучення у виконавця знарядь чи засобів вчинення злочину, попередження потенційного потерпі­лого, впливу на виконавця з метою примусити відмовитись від доведення злочину до кінця. Добровільною відмовою є також повідомлення відповідних органів державної влади (міліція, служ­ба безпеки, податкова міліція, митниця тощо) про злочин, що готується або вчиняється. Але таке повідомлення повинно бути обов’язково своєчасним, тобто таким, при отриманні якого відпо­відний орган державної влади міг би за нормальних умов свого функціонування (наявність транспорту, співробітників, яких мож­на залучити до справи, тощо) запобігти подальшому розвиткові злочинної діяльності.

Якщо співробітники органу, у який надійшло своєчасне по­відомлення, не вжили з власної вини необхідних запобіжних заходів для недопущення доведення злочину до кінця, то це не відміняє правової оцінки дій співучасників як добровільної відмови, що є підставою для їх звільнення від кримінальної відпові­дальності.

Добровільна відмова пособника може бути здійснена і шля­хом бездіяльності. Згідно з законом вона може проявитися в ненаданні ним засобів чи знарядь вчинення злочину або неусу-нення перешкод вчинення злочину.

Якщо, не дивлячись на всі застосовані співучасниками захо­ди щодо запобіганню доведення виконавцем злочину до кінця, він все ж таки вчинив закінчений злочин, відповідальність та­ких співучасників не відпадає, але така поведінка розцінюється як обставина, що пом’якшує покарання (дійове каяття), а якщо йдеться про злочин невеликої тяжкості, то можливе й звільнен­ня від кримінальної відповідальності (ст. 45 КК).

У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників, вико­навець підлягає кримінальній відповідальності за готування до злочину або за замах на злочин, залежно від того, на якій із цих стадій його діяння було припинено (ч. 3 ст. 31 КК).

Скажімо, підбурювач до виготовлення і збуту підроблених грошей в результаті добровільної відмови повідомив міліцію про готування виконавця до вчинення цього злочину, у якого були вилучені відповідний папір, ксерокс тощо. Підбурювач звільняєть­ся від кримінальної відповідальності, виконавець має нести відпо­відальність за готування до злочину (ч. 1 ст. 14 і відповідна частина ст. 199 КК).

Причетність до злочину

Причетність до злочину — це така злочинна діяльність, яка пов’язана із вчиненням злочину іншою особою, але не є співучастю у ньому.

При причетності особа не сприяє виконавцю або іншим спів­учасникам злочину в досягненні злочинного результату. Її зло­чинна діяльність не находиться із злочином, до якого ця особа причетна, ні в причиновому, ні у винному зв’язку. Отже, на­явність причетності виключає співучасть і навпаки, наявність співучасті виключає причетність. Термін “причетність” у зако­нодавстві не застосовується, він запропонований теорією кримі­нального права.

Видами причетності є: 1) заздалегідь не обіцяне переховування злочину; 2) заздалегідь не обіцяне придбання або отримання, зберігання чи збут майна, завідомо здобутого злочинним шля­хом; 3) заздалегідь не обіцяне потурання злочину.

Різниця між співучастю і причетністю полягає у тому, що при співучасті у наявності сукупні дії співучасників, які умисно вчи­няються для досягнення єдиного суспільно небезпечного резуль­тату, тоді як причетність до злочину не детермінує діяльність виконавця й інших співучасників і не перебуває в причиновому зв’язку з кінцевим суспільно небезпечним наслідком.

1) Заздалегідь не обіцяне переховування злочину — це ак­тивна діяльність, яка полягає в необіцяному заздалегідь перехову­ванні злочинця, знарядь, засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтею 396 КК (ч. 6 ст. 27 КК).

Характеристика цих діянь розкрита вище при розгляді одно­го з видів пособництва. Різниця полягає в тому, що там перехо­вування злочину є заздалегідь обіцяне, тобто дане до моменту доведення злочину до кінця.

Якщо такий вид пособництва викликає кримінальну відпові­дальність у всіх випадках, то при причетності до злочину кри­мінальна відповідальність настає тільки за переховування (за­здалегідь не обіцяне) тяжкого або особливо тяжкого злочину (ч. ч. 4 і 5 ст. 12 КК). Переховування невеликої та середньої тяжкості злочинів не тягне кримінальної відповідальності.

Крім того, згідно з ч. 2 ст. 396 КК не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочи­ну (будь-якого) члени сім’ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин (у будь-якій якості), коло яких визначається законом (згідно з п. 11 ст. 32 КПК близькі родичі — це батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки). Крім цих осіб члена­ми сім’ї можуть бути визнані співмешканка (співмешканець), прийомні (але не усиновлені, не удочерінні) діти, інші особи, що постійно проживають із особою, яка вчинила злочин. Сутність заздалегідь не обіцяного приховування злочину аналогічна роз­глянутому раніше у п. п. “а”, “б”, “в”, ”ґ”, “г” § 2 цього розділу переховуванню злочинів, яке є заздалегідь обіцяним і створює співучасть у виді фізичного пособництва.

Особливим, підвищено небезпечним є вид причетності до діянь, передбачених ст. 255 КК (створення злочинної організації), який зафіксовано у ст. 256 КК (сприяння учасникам злочинних органі­зацій та укриття їх злочинної діяльності).

У ст. 256 КК кримінальна відповідальність настає за зазда­легідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій (ч. 4 ст. 28 КК) та укриття їх злочинної діяльності шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів, а також заздалегідь не обіцяне здійснення інших дій щодо створення умов, які сприяють їх злочинній діяльності. Кваліфікуючими ознаками (обставинами) цього діяння є вчинення його службо­вою особою або повторно.

2)                     Заздалегідь не обіцяне придбання або отримання, збері­
гання чи збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом

Ідеальна сукупність має місце у випадках, коли суб’єктом вчинене одне діяння (дія або бездіяльність), яке містить ознаки двох чи більше злочинів, що передбачені двома чи більше стат­тями Особливої частини КК.

Реальна сукупність має місце у випадках, коли суб’єктом у різний час вчинено два або більше діяння, кожне з яких має ознаки окремого, одиничного злочину, передбаченого різними статтями (частинами статей) Особливої частини КК.

Ідеальна сукупність — явище, яке не часто зустрічається у кримінально-правовій практиці. Скажімо, злочинець з наміром позбавити життя стріляє в А., але промахується і влучає в Б., що стояв поруч і був вбитий. У наявності замах на умисне вбив­ство А. і необережне вбивство Б.

Або: хабар був даний наркотичними засобами, що є одночасно даванням хабара і збутом наркотичних засобів для хабародав-ця та одержанням хабара і незаконним придбанням наркотич­них засобів — для одержувача хабара.

Абсолютна більшість злочинів, вчинених у сукупності, ство­рює сукупність реальну. Тут між злочинами є певний розрив у часі (хвилини, години, доби, місяці, роки) і кожне діяння харак­теризується як окремий злочин, що кваліфікується за відповід­ною статтею Особливої частини КК.

Наприклад, злочинець вчинив крадіжку, а через хвилину, го­дину, добу, місяць, рік вчинив вбивство, розбійний напад, хуліган­ство або якийсь інший злочин.

Сукупність треба відрізняти від конкуренції кримінально-правових норм. При сукупності одночасно або з інтервалом у часі вчиняється два або більше самостійних злочинів. При кон­куренції норм одне й те ж діяння підпадає одночасно під дію двох або більше кримінально-правових норм. У такому випадку застосовується тільки одна норма, яка є спеціальною щодо за­гальної, тобто такої, яка охоплює більше коло злочинних проявів, ніж спеціальна норма.

Спеціальна ж норма передбачає відповідальність тільки за певний різновид злочину передбаченого в загальній нормі.

Так, умисне невиконання службовою особою вироку, рішен­ня, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або пере­шкоджання їх виконанню (ст. 382 КК), одночасно охоплюється і таким злочином, як перевищення влади або службових повно­важень (ст. 365 КК), який є загальною нормою щодо першої. Отже, у відповідних випадках застосовується спеціальна нор­ма — ст. 382 КК.

Таким чином сукупність, як множинність злочинів, передба­чає вчинення двох (або більше) діянь, кожне з яких є самостійним злочином і кваліфікується окремо. При конкуренції норм не­має сукупності злочинів, є тільки один злочин, який, за наявністю загальної й спеціальної норм, має кваліфікуватися за нормою спеціальною.

Сукупність треба відмежовувати також від складених зло­чинів. Складений злочин створюється законодавцем з двох діянь, кожне з яких, якщо вчинюється окремо, є самостійним злочи­ном, але вони поєднані в один злочин через їх органічну єдність і з врахуванням того, що таке поєднання є характерним у прак­тиці. Тобто складений злочин, як справедливо зазначається в літературі, є поєднанням законодавцем сукупності злочинів у єдиний одиничний злочин із причин, зазначених вище.

Отже, сукупність злочинів кваліфікується за двома (і більше) статтями Особливої частини КК, складений злочин не становить сукупності і кваліфікується тільки за однією статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за нього.

Приклади складених злочинів наводилися раніше. Вчинення діянь, що його складають, поодинці розглядатиметься як сукуп­ність. Скажімо, перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством (ч. 2 ст. 365 КК) буде сукупністю, якщо складові цього злочину будуть вчинені окремо: спочатку перевищення влади або службових повноважень (ч. 1 ст. 365 КК), а через деякий час насильство, не поєднане з викори­станням службовою особою свого службового становища (відпо­відна стаття КК залежно від характеру насильства).

Щодо співвідношення повторності й сукупності, то вони мо­жуть бути наявними одночасно.

Нема сукупності при вчиненні двох або більше тотожних зло­чинів, або однакових замахів на них. Нема повторності при ідеаль­ній сукупності.

А от при вчиненні тотожних злочинів, коли один є закінченим, а інший готуванням чи замахом, або коли роль особи характери­зується різними видами співучасті, а також при вчиненні однорід­них злочинів, що створюють повторність, у наявності одночасно і сукупність злочинів і повторність їх. Така ситуація зветься “су-купністю-повторністю”.

Треба також сказати, що при наявності сукупності злочинів закон (ст. 70 КК) встановлює спеціальні правила призначення покарання, які розглядатимуться в розділі, присвяченому при­значенню покарання.

Рецидив злочинів

Поняття рецидив злочинів (від лат. гесШшиз — той, що по­вертається) кримінальне законодавство розуміє в плані так зва­ного легального рецидиву (від лат. Іех,цІе§із — закон), тобто тільки випадки, коли особою, яка має судимість за умисний зло­чин, вчиняється новий умисний злочин (ст. 34 КК).

Отже, рецидиву в кримінально-правовому розумінні не буде, якщо один або обидва злочини у вказаній вище ситуації є необережними. Немає рецидиву і при так званому фактичному його прояві, тобто при відсутності судимості за попередній злочин, бо це є проявом фактичної повторності або сукупності злочинів.

Рецидив можливий тільки протягом строку наявності у осо­би правового статусу судимості за попередній (попередні) зло­чин. Закінчення стану судимості внаслідок її погашення або зняття означає, що людина вважається несудимою і при вчи­ненні нею нового злочину в жодному випадкові наявності реци­диву не буде.

Рецидив злочинів може бути класифікований за різними кри­теріями.

За кількістю судимостей рецидив поділяється на однократ­ний і багатократний.

Однократний рецидив має місце тоді, коли особа, маючи су­димість за умисний злочин, вчиняє новий умисний злочин.

Багатократний рецидив має місце тоді, коли особа має дві й більше судимості за умисні злочини і вчиняє новий умисний злочин.

За характером вчинених злочинів рецидив поділяється на загальний і спеціальний.

Загальний рецидив створюють різнорідні умисні злочини, тобто такі, що не є тотожними або однорідними.

Наприклад, маючи судимість за крадіжку, особа вчиняє хулі­ганство. При призначенні покарання за хуліганство суд може врахувати наявність рецидиву як обставину, що обтяжує пока­рання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК). На кваліфікацію нового злочину загальний рецидив не впливає.

Спеціальний рецидив створюють тотожні або однорідні (у розумінні кримінального закону) злочини.

Наприклад, особа, що має судимість за крадіжку, вчиняє нову крадіжку (тотожні злочини), або особа, що має судимість за ви­крадення вогнепальної зброї (ст. 262 КК) вчиняє шахрайство (ст. 190 КК) (однорідні злочини). Оскільки в таких випадках наявна повторність злочинів, спеціальний рецидив кваліфікується за правилами повторності. У першому випадку — за ч. 2 ст. 185 КК, у другому — за ч. 2 ст. 190 КК (в обох випадках за озна­кою — діяння, вчинене повторно). Наявність судимості за попе­редній злочин суд може визнати обтяжуючою покарання обста­виною (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК).

У певних випадках закон вважає кваліфікуючою ознакою тільки рецидив злочинів. Скажімо, якщо хуліганство вчинила особа, яка була раніше судима за хуліганство, це буде кваліфіко­ваним хуліганством (ч. 3 ст. 296 КК). Якщо ж хуліганство вчи­нила особа, що раніше вчинила аналогічні дії, але не була за це засуджена, кваліфікованим це хуліганство не буде.

Очевидно, що спеціальний рецидив має більшу суспільну не­безпеку, ніж загальний, і закон реагує на це відповідною кваліфі­кацією діяння, а, отже, й посиленням покарання.

Пенітенціарнийрецидиву наявності тоді, коли особа, що була засуджена до позбавлення волі, протягом строку судимості вчи­няє новий злочин, за який засуджується до позбавлення волі.

У випадках, коли обидва вказаних злочини є умисними, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання можливе тільки після фактичного відбуття засудженим не менше двох третин строку покарання (п. 2 ч. 3 ст. 81 КК), а заміна невідбутої части­ни покарання більш м’яким — після фактичного відбуття за­судженим не менше половини строку покарання (п. 2 ч. 4 ст. 82 КК).

Контрольні питання

1. Дайте поняття одиничного злочину і назвіть його різновиди.

2. Охарактеризуйте види ускладнених одиничних злочинів.

3. Що таке повторність злочинів і які види повторності Ви знаєте?

4. В чому полягає відмінність повторності злочинів від одиничного продовжуваного злочину?

5. Назвіть ознаки сукупності злочинів і її різновиди.

6. Чим відрізняється сукупність злочинів від конкуренції норм і від складених одиничних злочинів?

7. Що таке рецидив злочинів і які його види?

Розділ XІІ

ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

12.1. Поняття та види обставин, що виключають злочинність діяння

12.2. Необхідна оборона

12.3. Уявна оборона

12.4. Затримання особи, що вчинила злочин

12.5. Крайня необхідність

12 6. Фізичний або психічний примус

12.7. Виконання наказу або розпорядження

12.8. Діяння, пов’язане з ризиком

12.9. Виконання спеціального завдання з попередження

чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації

Поняття та види обставин,