Поняття й ознаки суб’єктивної сторони складу злочину

Суб’єктивна сторона створює психологічний, тобто суб’єктив­ний зміст злочину, тому є його внутрішньою, у зіставленні з об’єк­тивною, стороною.

Якщо об’єктивна сторона складу злочину становить його фак­тичний зміст і може бути безпосередньо сприйнята особами, які перебувають на місці злочину під час його вчинення, а наслідки злочину можуть сприйматися і після його вчинення, то суб’єктив­на сторона безпосередньому сприйняттю людьми піддана бути не може. Адже, це процеси, які відбуваються у психіці винного й об’єктивне їх визначення можливе тільки завдяки дослідженню об’єктивної сторони складу злочину й інших ознак, які входять до складу злочину.

Отже, суб’єктивна сторона складу злочину — це внут­рішній зміст злочину, це ті психічні процеси, які проходять у свідомості особи, коли вона вчиняє злочин, це її психічне став­лення до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків.

Остаточний мотивований висновок щодо ознак суб’єктивної сторони складу злочину в багатьох випадках можна зробити, тільки повністю встановивши всі обставини вчиненого злочину (наприклад, висновок про те, чи є скоєне вбивство умисним чи необережним).

Значення суб’єктивної сторони полягає в тому, що завдяки її правильному визначенню: а) здійснюється належна кваліфіка­ція діяння та його відмежування від інших злочинів; б) встанов­люється ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила; в) здійснюється індивідуалізація покарання злочинця, вирішується питання про можливість його звільнення від кримі­нальної відповідальності й покарання.

Процеси, що відбуваються у психіці людини, поділяються на інтелектуальні, емоційні та вольові. Вони існують у тісній нероз­ривній єдності, але їх окреме дослідження, як побачимо далі, має велике значення для правильного встановлення суб’єктивної сторони складу злочину.

На підставі зазначених процесів психіки зміст суб’єктивної сторони складу злочину визначається за допомогою юридичних ознак, які її складають, — таких, як вина, мотив, мета, емоцій­ний стан. Вони представляють різні форми психічної активності, але водночас нерозривно пов’язані між собою і взаємозалежні.

Це явища з самосійним змістом, у структурі суб’єктивної сторони вони не поглинають одне одного, мають різне, тільки їм притаманне, правове значення.

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи без­діяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК).

Вина є обов’язкова ознака суб’єктивної сторони складу зло­чину. Без вини не може бути злочину. Винна відповідальність у кримінальному праві є конституційним принципом. Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному пока­ранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це положення відтво­рене у ч. 2 ст. 2 КК.

Однією з конституційних засад судочинства є забезпечення доведеності вини (п. 3 ч. 3 ст. 129 Конституції).

Згідно зі ст. 327 КПК обвинувальний вирок може бути по­становлений лише за умов, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена.

Отже, кримінальне право непохитно стоїть на позиціях суб’єк­тивного ставлення за вину, тобто відповідальності тільки за на­явності вини. Безвинна відповідальність навіть за наявності сус­пільно небезпечних наслідків (так зване об’єктивне ставлення за вину) неприпустима (скажімо, не може відповідати водій за травмування пішохода, якщо водієм не порушені правила без­пеки дорожнього руху).

Отже, вина розглядається законодавцем як категорія психо­логічна. Одночасно вона розглядається і як категорія соціальна, бо особа, яка вчиняє злочин, нехтує вимогами суспільства, посягає на його інтереси, завдає суттєвої шкоди особі, суспільству, дер­жаві.

Щодо мотиву, мети, емоціонального стану, то вони є факульта­тивними ознаками суб’єктивної сторони. Тобто такими, що впли­вають на кваліфікацію діяння тільки у випадках, коли вони прямо зазначені в законі або випливають з нього.

Згідно із законом, вина може проявлятися у формі умислу або необережності. Інших форм вини закон не знає. В свою чергу, умисел поділяється на умисел прямий і умисел непрямий, а нео­бережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Ці форми і види вини конструюються залежно від змісту й співвідношення інтелектуального і вольового моментів і характеризують психічне ставлення особи до вчинюваного нею суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Інтелектуальний момент визначає ті чинники, які належать до свідомості особи, а вольовий — ті чинники, які належать до її волі.

Залежно від форми вини злочини поділяються на умисні й необережні. У певних випадках вказівка на форму вини може бути дана безпосередньо в законі (ст. 115 КК — умисне вбив­ство, ст. 119 КК — вбивство через необережність), але у більшості випадків форма вини визначається з інших ознак складу злочину, наведених у тексті диспозиції. Так, очевидно, що злочини, де вка­зано мотив, мета або якщо вони випливають з формулювання норми, є злочинами умисними (зґвалтування, крадіжка, вимаган­ня, незаконні дії у разі банкрутства тощо).

В інших випадках шляхом застосування філологічного, систе­матичного та інших способів тлумачення приходимо до висновку, що злочин є необережним (порушення вимог законодавства про охорону праці — ст. 271 КК, порушення чинних на транспорті правил — ст. 291 КК тощо). Деякі злочини можуть бути вчинені як умисно, так і необережно (зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби — ст. 130 КК, розголошення державної таємниці — ст. 328 КК тощо).

На особливе значення дослідження вини при розгляді кримі­нальних справ звертає увагу Пленум Верховного Суду України. Так, у п. 2 своєї постанови від 7 лютого 2003 р. ¹ 2 “Про су­дову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи” Пленум зазначив, що при призначенні покарання відпо­відно до статей 65–69 КК суди мають ураховувати ступінь тяж­кості вчиненого злочину, сукупність усіх обставин, що його ха­рактеризують (форма вини, мотив, спосіб, характер вчиненого діяння, ступінь здійснення злочинного наміру, тяжкість наслідків тощо), особу винного й обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Вина у формі умислу

Згідно зі ст. 24 КК умисел поділяється на прямий (сіоіиз (ИгесПв) і непрямий ((Іоіизцеьепіиаііз).

Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно не­безпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передба­чала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), перед­бачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Ознаками інтелектуального моменту прямого і непрямого умислів є: а) усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння і б) передбачення його суспільно небезпечних наслідків (ключові слова, які відповідають першій і другій ознакам інте­лектуального моменту, є: усвідомлення й передбачення).

Ознака вольового моменту прямого умислу полягає в бажанні особи настання суспільно небезпечних наслідків, а непрямого умислу — у не бажанні, але свідомому припущенні їх настання (ключові слова: бажання і свідоме припущення).

Розглянемо сутність ознак, які характеризують прямий і не­прямий умисел.

Усвідомлення суспільної небезпеки діяння означає розумін­ня винним як фактичного, так і соціального його характеру. Так, ухиляючись від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, особа розуміє, що через це має місце фактичне ненад-ходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів у значних розмірах (ч. 1 ст. 212 КК) — фактична сторона діяння, чим порушується встановлений законодавством порядок опо­даткування юридичних і фізичних осіб, який забезпечує за раху­нок надходження податків, зборів та інших обов’язкових пла­тежів формування доходної частини державного та місцевих бюджетів, а також державних цільових фондів — соціальна сто­рона діяння.

Закон не вимагає усвідомлення особою кримінальної протип-равності діяння, яке нею вчиняється. Внаслідок притаманності злочину ознаки суспільної небезпеки, вона практично є очевид­ною. Тому особа, що вчинила злочин, не може посилатися на незнання кримінального закону з метою уникнути відповідаль­ності. Стосовно цього питання римляни казали: ЬехщзіуаЬуаеіегпо (закон існує вічно). Згідно з ч. 2 ст. 68 Конституції незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків свого діяння означає відображення у її свідомості подій, які неминуче або можливо стануться в майбутньому.

Отже, це передбачення самих наслідків. Воно може бути перед­баченням їх неминучості (постріл з пістолета у скроню передба­чає неминучу смерть), або передбачення реальної можливості їх настання (постріл у людину на значній дистанції; безладна стріль­ба у приміщенні, де знаходяться люди).

Це також передбачення хоча б у загальних рисах розвитку причинового зв’язку між діянням і наслідками, що мають ста­тися.

Що ж до вольового моменту, то він різний у зазначених видах умислу, і саме по ньому проходить поділ умислу на прямий і непрямий.

Вольовий момент умислу вирішує питання про ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків свого діяння.

При прямому умислі особа, як уже зазначалося, бажає настан­ня суспільно небезпечних наслідків, а при непрямому — не ба­жає, але свідомо припускає їх настання.

Бажання означає, що особа цілеспрямовано діє в напрямку досягнення тих суспільно небезпечних наслідків, досягнути яких вона поставила собі за мету.

Свідоме припущення настання суспільно небезпечних наслід­ків означає, що особа не зацікавлена в їх настанні, вони висту­пають як побічний результат діяння винного, бо він прагне до­сягти інших наслідків. Що ж до тих наслідків, які настали, то він ставиться до них байдуже, не замислюючись з цього приводу, або без всяких конкретних підстав сподівається, що вони не на­стануть. Скажімо, пропускаючи електричний струм через дріт, закріплений на паркані ділянки, особа не бажає ураження ним кого-небудь, але свідомо це припускає стосовно осіб, які захочуть проникнути на ділянку. Смерть потерпілого від електроструму буде кваліфікуватись як вбивство з непрямим умислом.

Оскільки суспільно небезпечні наслідки від злочинів з пря­мим і непрямим умислом цілком порівнянні, закон не формулює окремо злочинів, що характеризуються прямим умислом, і зло­чинів, що характеризуються непрямим умислом.

Зауважимо, що формулювання, дані у ст. 24 КК, стосуються тільки злочинів із матеріальним складом (бо в другій ознаці інтелектуального моменту та в ознаці вольового моменту йдеться про суспільно небезпечні наслідки). Щодо умислу стосовно зло­чинів з формальним складом, то він полягає в усвідомленні осо­бою суспільно небезпечного характеру свого діяння і в бажанні його вчинити. Тому умисні злочини з формальним складом можуть вчинятися тільки з прямим умислом.

Щодо непрямого умислу, то він можливий тільки у злочинах з матеріальним складом (умисне вбивство, умисне знищення або пошкодження майна тощо). До того ж констатування наявності непрямого умислу можливе тільки у закінченому злочині (бо готу­вання і замах з непрямим умислом неможливі). Якщо у наведено­му раніше прикладі з електричним струмом ніхто не буде травмо­ваний, кваліфікувати це діяння як замах на вбивство не можна.

У межах формулювання прямого умислу теорія і практика кримінального права знають певні його різновиди.

Так, за часом виникнення умислу розрізняють заздалегідь обдуманий умисел і такий, що раптово виник.

При заздалегідь обдуманому умислі є певний розрив у часі між виникненням наміру вчинити злочин і його реалізацією (те, що в деяких країнах зветься “передумисний злочин”). При умислі, що раптово виник, намір вчинити злочин виникає раптово і зразу ж реалізується (так званий “непередумисний злочин”). Як правило, злочини з високим ступенем суспільної небезпеки характери­зуються заздалегідь обдуманим умислом, хоча можуть бути вчи­нені і з умислом, що раптово виник (це стосується вбивств, хулі­ганств, зґвалтувань, розбійних нападів тощо). Дослідження питання часу виникнення наміру вчинити злочин і його наступної реалі­зації має суттєве значення для індивідуалізації покарання.

У двох випадках закон розглядає злочин, вчинений з умислом, що раптово виник, як привілейований. Це умисне вбивство, вчи­нене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), й умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК).

Ці злочини, вчинені в стані так званого афекту, тобто сильно­го душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок про­тизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого, караються значно м’якше, ніж ана­логічні, вчинені не в стані афекту. Встановлення факту вчинен­ня злочину під впливом сильного душевного хвилювання, вик­ликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є обставиною, що у всіх випадках пом’якшує покарання (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК).

Залежно від визначеності мети, якої хоче досягти особа, вчиняючи злочин, умисел поділяється на визначений і невизна-чений. При визначеному умислі особа чітко уявляє собі, яких саме наслідків вона хоче досягти. Недосягнення цих наслідків з причин, що не залежали від її волі, буде розглядатись як замах на конкретний злочин. Скажімо, з метою вбивства наноситься удар каменем по голові. Якщо смерть не настала, це буде розгля­датися як замах на вбивство.

При невизначеному умислі особа передбачає настання наслід­ків свого діяння, але вони неконкретизовані, будь-які з них “за­довольняють” злочинця. Так, наносячи удари потерпілому, зло­чинець усвідомлює, що вони можуть призвести до різних наслідків щодо здоров’я потерпілого, і згодний на будь-які з них. У таких випадках кваліфікація здійснюється за наслідками, що фактич­но настали. У нашому випадку це можуть бути й легкі тілесні ушкодження, й середньої тяжкості, й тяжкі.

Вина у формі необережності

Другою формою вини є необережність. Порівняно з умисними злочинами необережні, виходячи з особи злочинця, вважаються менш небезпечними, але за своїми суспільно небезпечними на­слідками не тільки не поступаються нічим умисним злочинам, а й можуть перевищувати їх: достатньо пригадати Чорнобиль­ську трагедію, загибель шахтарів на шахтах Донбасу, катастрофу з літаком на аеродромі під Львовом тощо.

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість (Іихигіа) і злочинну недбалість (пе§1і§епііа) (ч. 1 ст. 25 КК).

Згідно з ч. 2 ст. 25 КК необережність є злочинною самовпевне­ністю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Згідно із ч. 3 ст. 25 КК необережність є злочинною недбаліс­тю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити. Необережні злочини сконст­руйовані як злочини з матеріальним складом (адже їх небезпека полягає саме в суспільно небезпечних наслідках), але деякі скла­ди формальних злочинів, передбачені в КК, можуть вчинятися як умисно, так і через необережність: порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх ана­логів або прекурсорів (ст. 320 КК), розголошення державної таєм­ниці (ст. 328 КК) тощо, й отже, форму вини тут треба встановлю­вати відносно конкретного діяння.

При злочинній самовпевненості інтелектуальний момент цього виду необережності полягає в тому, що особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Цим інтелектуальний момент злочинної самовпевне­ності споріднюється з другою ознакою інтелектуального мо­менту прямого і непрямого умислів. Але характер передбачен­ня в них різний. При злочинній самовпевненості йдеться про передбачення тільки можливості настання наслідків. У кон­тексті наведеного формулювання закону це означає, що на відміну від умислу, де передбачення наслідків має конкретний характер, при злочинній самовпевненості це передбачення має абстрактний характер. Скажімо, водій автомобіля, виїжджаючи у забороненому місці на зустрічну смугу руху, розуміє, що він може зіткнутися з транспортним засобом, що рухається назустріч, і заподіяти фізичну шкоду комусь із підлеглих. Одначе, не бача­чи на цій смузі зустрічного транспорту, вважає, що з ним цього не станеться.

Вольовий момент злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа розраховує на відвернення наслідків, тобто, базуючись на конкретних реальних обставинах, вважає, що вона зможе попе­редити їх настання. Таке попередження може вбачатися в об’єк­тивних (в момент виїзду на зустрічну смугу руху транспортних засобів там не було) або суб’єктивних (високий досвід водія) чинниках. Отже, особа самовпевнено вважає, що критичної ситуа­ції для настання суспільно небезпечних наслідків не виникне, а якщо вона виникне, то наслідки будуть відвернені.

Але таке сподівання виявляється легковажним, бо внаслідок вчиненого діяння настають суспільно небезпечні наслідки, відвер­нути які особа з різних причин виявилася нездатною. В цьому й полягає злочинність її самовпевненості.

Якщо порівняти вольовий момент злочинної самовпевненості з вольовим моментом непрямого умислу, то в першому випад­ку йдеться про конкретні розрахунки, які, на думку особи, від­вернуть наслідки, а в другому — особа свідомо припускає на­стання наслідків, не плануючи і не здійснюючи зусиль щодо їх відвернення, або безпідставно сподіваючись, що вони не наста­нуть.

При злочинній недбалості інтелектуальний момент докорінно відрізняється від ознак інтелектуального моменту обох видів умислу й злочинної самовпевненості. При злочинній недбалості особа не передбачає можливості настання суспільно небезпеч­них наслідків свого діяння, ні як неминучих, ні як реально або навіть як абстрактно можливих. Тобто особа не усвідомлює сус­пільно небезпечний характер свого діяння. Непередбачення сус­пільно небезпечних наслідків являє собою особливу форму психіч­ного ставлення до них. Це свідчить про зневажливе ставлення особи до вимог закону, приписів інших нормативних актів, правил співіснування, інтересів інших осіб. Здебільшого особа “розпус­тила” себе, звикнувши до певних “дрібних” порушень вказаних вимог, не аналізуючи своїх дій і можливих наслідків, діє без необ­хідної обачливості й обережності. Саме це й призводить у багатьох випадках до того, що можливість настання суспільно небез­печних наслідків не охоплюється свідомістю особи.

Щодо вольового моменту злочинної недбалості, то в ньому вирізняється два критерії. Вони полягають в тому, що особа по­винна була (об’єктивний критерій) і могла (суб’єктивний кри­терій) передбачити настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, а отже, не вчиняти його. Наявність обох критеріїв необхідна.

Об’єктивний критерій має, як правило, нормативний характер (правовий припис особі поводитися в певній ситуації саме таким чином) або характер вимог обачливої й сумлінної (ЬопагціШеї) поведінки в побуті. Саме дотримання вказаних вимог дало б мож­ливість виключити поведінку, яка призвела до суспільно небез­печних наслідків. Відсутність обов’язку виконувати певні вимо­ги виключає кримінальну відповідальність.

Суб’єктивний критерій означає, що людина, щодо якої вирі­шується питання про кримінальну відповідальність, у конкретній ситуації із врахуванням її фахової підготовки, розумових і фізич­них можливостей та інших обставин, що склалися на відповід­ний момент, мала можливість передбачити наслідки своєї дії чи бездіяльності.

Здебільшого за наявності об’єктивного критерію є й суб’єктив­ний критерій злочинної недбалості. Але можливі випадки, коли особа (через хворобу, перенавантаження, необізнаність з вимога­ми щодо виконання своєї ділянки роботи з причин, що не залежа­ли від її волі, відсутність реальної можливості виконати належ­ним чином покладені на особу обов’язки) не могла передбачити суспільно небезпечні наслідки від своєї дії чи бездіяльності.

Відсутність суб’єктивного критерію виключає кримінальну відповідальність, бо в діянні відсутня ознака вини. Інше рішен­ня питання було б порушенням принципу суб’єктивного став­лення за вину.

Ситуація, за якої суспільно небезпечні наслідки знаходяться у причиновому зв’язку з діянням особи, але вказана особа не повинна була і (або) не могла їх передбачити, зветься випадком (сазиз). Наявність казусу означає відсутність вини, а отже, й кри­мінальної відповідальності.