Осудність як ознака суб’єкта злочину. Поняття обмеженої осудності

Обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є його осудність. Тільки осудна особа здатна правильно оцінювати фактичні об­ставини вчинюваного діяння, усвідомлювати його суспільно не­безпечний характер, керувати своїми діями (бездіяльністю). Тільки осудна особа підлягає кримінальній відповідальності й покаранню.

Згідно з ч. 1 ст. 19 КК осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Таким чином, осудна особа — це фізична осо­ба, яка за віком і станом психічного здоров’я може усвідомлю­вати свої дії і керувати ними під час вчинення злочину. Із цього випливає, що питання про осудність особи виникає тільки при вчиненні нею злочину та визначенні інтелектуального та вольо­вого моментів її вини.

Осудність — це нормальний психічний стан особи. Вона ха­рактеризується двома критеріями: юридичним і психологіч­ним.

Юридичнимцкритеріємцосудності є факт вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину), передбаченого законом про кри­мінальну відповідальність, психічно здоровою особою, здатною повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) (фактичну сторону та суспільну небезпечність свого діяння) та керувати ними під час вчинення злочину.

Під психологічнимщритеріємцосудності розуміється стан сві­домості особи, її здатність до усвідомленої діяльності. Психо­логічний критерій осудності характеризується двома ознаками: 1) можливістю (здатністю) повною мірою усвідомлювати харак­тер своїх дій (бездіяльності), тобто усвідомлювати фактичну сто­рону та суспільну небезпечність свого діяння (іншими словами, коли здатність до усвідомленої діяльності збережена); 2) мож­ливістю керувати своїми діями (бездіяльністю).

Вказаний стан психіки є фактичною передумовою та юридич­ною підставою вини та кримінальної відповідальності за скоєне діяння. У свідомості осудної особи відображається весь комплекс обставин вчинення злочину. Оцінюючи ситуацію, людина з різних варіантів поведінки за своїм розсудом вільно вибирає злочин­ний варіант, що є філософським обумовленням її кримінальної відповідальності.

Таким чином, осудність — це кримінально-правова катего­рія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, при якому у неї повністю збережена здатність усвідомлю­вати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.

Різновидом осудності є обмежена осудність. Відповідно до закону (ст. 20 КК) обмежено осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

Обмежена осудність визначається тільки на момент вчинення злочину і тільки у зв’язку з ним. Ставити питання про обмежену осудність за межами такого діяння недопустимо.

На відміну від осудності обмежена осудність характеризу­ється трьома критеріями: юридичним, психологічним і медич­ним.

Юридичнимщритеріємцобмеженої осудності є факт вчинення особою передбаченого КК України суспільно небезпечного діяння (злочину), характеристика якого свідчить про психічний розлад суб’єкта злочину і значне обмеження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, за наявності до­казів вчинення його особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність.

Це означає, що питання про обмежену осудність виникає тоді, коли: а) є факт вчинення суспільне небезпечного діяння (злочи­ну), б) вказане діяння передбачене законом про кримінальну відповідальність як злочин, в) діяння вчинене особою, в якої сут­тєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними внаслідок хронічного або тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня); г) є докази вчинення діяння особою, відносно якої вирішується питання про обмежену осудність; ґ) у судді (слідчого) виник сумнів щодо психічної здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними (думка про психічне відхи­лення від норми).

Психологічнийщритерійцобмеженої осудності полягає в нездат­ності особи повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.

У законі не передбачено ступінь обмеження здатності усві­домлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Од­нак очевидно, що психологічний критерій потребує певного уточ­нення. Він повинен передбачати суттєве обмеження (кількісне) у суб’єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними. Психологічний критерій може вира­жатися двома ознаками: 1) інтелектуальною — особа не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) (не здатна у повному обсязі усвідомлювати фактичну сторону та суспільну небезпечність своєї поведінки); 2) вольовою — особа не здатна повною мірою керувати своїми діями.

При цьому в особи може бути суттєво обмежена здатність усвідомлювати свої дії та просто обмежена або збережена здатність керувати ними, і навпаки. А також може бути суттєво обмежена й здатність усвідомлювати свої дії, й здатність керува­ти ними.

Зазначені особливості інтелектуальної та вольової ознак й обумовили те, що в законі про кримінальну відповідальність між ними стоїть і єднальний (“та”), і розділовий (“або”) сполуч­ники.

Медичнимцкритеріємцє психічний розлад. У законі медич­ний критерій не конкретизований. Наука до медичного крите­рію відносить хронічні або тимчасові хворобливі розлади психіч­ної діяльності непсихотичного рівня (так звані межові психічні розлади або психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є кіль­кісне обмеження здатності усвідомлювати свої дії та (або) ке­рувати ними при якісному збереженні критичної функції свідо­мості (наприклад, психопатія, неврози, фізіологічний афект тощо).

Таким чином, обмежена осудність — це кримінально-пра­вова категорія, яка характеризує психічний стан особи під час вчинення злочину, обов’язковою ознакою якого (стану) є суттєве обмеження внаслідок хронічного або тимчасового розладу психіч­ної діяльності (непсихотичного рівня) здатності особи усвідом­лювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними при якіс­ному збереженні критичної функції свідомості.

Зазначимо, що будь-який психічний розлад межового харак­теру, що не позбавляє особу здатності усвідомлювати та керувати своїми діями, певною мірою обмежує цю здатність, але не будь-який свідчить про обмежену осудність. Тобто обмежена здатність усвідомлювати свої дії або керувати ними при певних хвороб­ливих розладах психіки (непсихотичного рівня), як правило, не повинна ідентифікуватися з обмеженою осудністю. Для визнан­ня особи обмежено осудною недостатньо встановити в неї хво­робливий розлад психічної діяльності непсихотичного рівня, необхідно, щоб хворобливі вияви істотно вплинули на поведінку особи і зумовили злочинний характер діяння.

Обмежена осудність не скасовує кримінальної відповідальності, її правова природа полягає у тому, що вона є пом’якшуючою по­карання обставиною, що передбачена самостійною нормою За­гальної частини КК.

Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. Тобто суд взагалі може відмовитись від призначення покарання особі, визнаної обмеже­но осудною стосовно вчиненого нею злочину.

Антиподом осудності є неосудність.

Юридичним критерієм неосудності є факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, за наявністю доказів вчинення його особою, стосовно якої вирішується пи­тання про неосудність.

Психологічний критерій неосудності складається з двох оз­нак: 1) інтелектуальної, тобто нездатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і 2) вольової, тобто нездатності особи ке­рувати своїми діями (бездіяльністю).

Інтелектуальна ознака психологічного критерію неосудності передбачає відсутність в особи здатності усвідомлювати як фак­тичну сторону діяння, так і його соціальний сенс (суспільну не­безпечність).

Вольова ознака психологічного критерію неосудності перед­бачає нездатність особи керувати своїми діями (бездіяльністю).

Ці ознаки тісно пов’язані між собою, оскільки і свідомість, і воля є виявом психічної діяльності людини. При цьому функ­ція вольової діяльності людини завжди здійснюється під конт­ролем її свідомості. Серйозні порушення свідомості, як правило, призводять до ураження вольової діяльності. Таким чином, оз­наки психологічного критерію неосудності в реальному житті переважно збігаються.

Отже, завжди, коли особа не усвідомлює своїх дій, вона не може й керувати ними. Але бувають випадки, коли особа усвідомлює свої дії (бездіяльність), але не може керувати ними (наприклад, піромани не можуть утриматися від підпалів, клептомани — від крадіжок, розуміючи при цьому фактичну сторону своєї поведінки). Тому згідно із законом достатньо однієї ознаки (інте­лектуальної чи вольової) для наявності психологічного крите­рію неосудності.

Якими ж обставинами обумовлює закон можливість наявності психологічного критерію неосудності? Такими обставинами є наявність в особи психічного захворювання. Саме психічна хво­роба особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, є медичним критерієм неосудності.

Закон дає узагальнений перелік таких хвороб:

1) хронічне психічне захворювання (шизофренія, епілепсія, прогресивний параліч тощо);

2) тимчасовий розлад психічної діяльності (патологічне сп’я­ніння, патологічний афект, реактивний стан тощо);

3) недоумство (від народження — олігофренія і набуте — де­менція). Має три форми: легка (дебільність), середня (імбециль­ність) і тяжка (ідіотія);

4) інший хворобливий стан психіки (всі інші психічні хвороби, які не ввійшли до перших трьох груп: наслідки черепно-мозко­вих травм, пухлин мозку тощо).

Медичний критерій наявний, якщо буде встановлена психіч­на хвороба, що належить до однієї з чотирьох груп.

При цьому треба встановити, що наявна психічна хвороба на момент вчинення суспільно небезпечного діяння обумовила наяв­ність психологічного критерію, тобто особа завдяки хворобі не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними.

Сама по собі наявність психічної хвороби не обов’язково зу­мовлює стан неосудності на момент вчинення суспільно небез­печного діяння.

Скажімо, хворий навіть на такі тяжкі хвороби, як шизофренія, епілепсія тощо, може перебувати у стані ремісії (від лат. гетіззіоц— покращення) і може бути визнаний осудним (обмежено осуд­ним) щодо вчиненого діяння, оскільки буде відсутній психологіч­ний критерій неосудності.

Абсолютна більшість людей не має психічних хвороб. Через те у слідчо-судовій практиці виходять з того, що відсутність у особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, такої хвороби є нормальним, стандартним становищем. Підстави запідозрити пси­хічну хворобу, а отже, й можливий стан неосудності дає наявність медичних документів про те, що особа раніше лікувалася з цього приводу, її поведінка під час вчинення злочину, яка вигля­дає немотивованою навіть з позицій злочинця (скажімо, надмірна жорстокість) тощо.

Питання про неосудність вирішується судово-психіатричною експертизою, яка проводиться за призначенням слідчо-судових органів на підставі п. 3 ст. 76 КПК.

Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчо­го, прокурора та суду не є обов’язковим, але незгода з ним повин­на бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку (ч. 4 ст. 75 КПК).

Як вже було зауважено, стан неосудності визначається на момент вчинення особою суспільно небезпечного діяння. Але можливе захворювання особи на психічну хворобу після вчинення діяння, але до постановлення вироку. Згідно з ч. 3 ст. 19 КК “не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати її дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосо­вуватись примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню”.

Досудове слідство в таких випадках зупиняється на підставі п. 2 ч. 1 ст. 206 КПК. Після видужання обвинуваченого слідство відновлюється і закінчується провадженням на загальних підста­вах (ч. 3 ст. 208 КПК).

Якщо особа, щодо якої були застосовані примусові заходи медичного характеру внаслідок її психічного захворювання після вчинення злочину, видужає, вона має бути віддана до суду і їй може бути призначене покарання. Час перебування у медичній установі, якщо ця особа засуджена до позбавлення волі або вип­равних робіт, зараховується в строк відбування покарання (ч. 1 ст. 423 КПК).

Ухвала (постанова) про відновлення справи може бути вине­сена в межах встановленої законом давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 423 КПК).

До проблеми осудності належить питання про відповідальність особи, яка вчинила злочин у стані сп’яніння внаслідок вживан­ня алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих ре­човин.

Ст. 21 КК вказує, що такі особи підлягають кримінальній відповідальності. Більше того, згідно з п. 13 ч. 1 ст. 67 КК вчи­нення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’ян­іння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, є обставиною, яку суд може визнати та­кою, що обтяжує покарання.

Алкоголь, наркотики, токсичні речовини впливають на нервову систему людини, можуть негативно відбитися на інтелектуальній і вольовій складових його психіки. Систематичне їх вживання веде до деградації особи, полегшує формування антигромадської установки. Навіть одноразове їх вживання може мати провокую­чий для вчинення суспільно небезпечного діяння характер.

Наявність кримінальної відповідальності за злочин, вчинений у стані сп’яніння, полягає у тому, що особа не може бути визнана неосудною у таких випадках, адже відсутній як психологічний (особа не втрачає можливості усвідомлювати свої дії (без­діяльність) і керувати ними), так і медичний (відсутня ознака психічного захворювання) критерії неосудності.

Стан сп’яніння не може бути прирівняний і до стану обмеже­ної осудності.

На практиці бувають випадки так званого патологічного сп’я­ніння, яке лежить в основі тимчасового розладу психічної діяль­ності, а отже, дає підставу для визнання особи неосудною.

До алкоголіків, наркоманів і токсикоманів, що вчинили зло­чин, судом може бути застосоване примусове лікування, неза­лежно від призначеного покарання.