Суспільно небезпечне діяння

Зауважимо, що термін “діяння” вживається в законі, практиці й теорії права у двох розуміннях: 1) як синонім терміна “злочин” (саме це має на увазі визначення, подане в ч. 1 ст. 11 КК), тобто в такому випадку поняття діяння охоплює всі ознаки, притаманні злочинові; 2) як ознака об’єктивної сторони складу злочину.

Надалі, розглядаючи цю тему, застосовуватимемо слово “діян­ня” в другому значенні.

Як уже зазначалося, діяння — обов’язкова ознака об’єктив­ної сторони будь-якого складу злочину. Цей термін походить від старослов’янської мови і сьогодні застосовується як поняття, що охоплює і дію, і бездіяльність.

Діяння (як ознака об’єктивної сторони складу злочину) — це суспільно небезпечна, протиправна, вольова, усвідомлювана активна чи пасивна поведінка людини у зовнішньому світі, яка заподіює шкоду суспільним відносинам.

Суспільна небезпечність розкриває соціальний зміст кримі­нально-правової поведінки. Протиправність свідчить про те, що така дія (бездіяльність) завжди порушує заборону закону про кримінальну відповідальність, а тому є кримінально-протиправ­ною. Докладніше про суспільну небезпечність діяння та його протиправність йшлося при розгляді ознак злочину.

Діяння може визнаватися кримінально караним, якщо воно є виявом волі. Діяння, в якому немає вияву волі, вчинене, напри­клад, внаслідок нездоланної сили, фізичного примусу, не може утворювати об’єктивну сторону складу злочину.

Вказівка на усвідомлюваність поведінки означає, що не ви­знаються діянням у кримінально-правовому розумінні рухи тіла, які не контролюються свідомістю, хоч би в результаті цих рухів і настали суспільно небезпечні наслідки (рухи хворої людини, рухи під впливом заздалегідь не передбачених чинників, скажі­мо, підсковзання на слизькому місці, що спричинило травму іншої людини тощо).

Кримінально-правові дія і бездіяльність за своїми об’єктивни­ми характеристиками відрізняються від побутового поняття цих термінів.

Дія — це активний, усвідомлюваний акт поведінки суб’єкта, яким він вчиняє злочин, тобто суспільно небезпечне, винне і проти­правне діяння (йеіісіитцсоттізіопіз).

Дія починається з руху тіла, що робить перший “внесок” в напрямку вчинення злочину. Злочинними будуть не тільки ті дії, котрі безпосередньо націлені на заподіяння шкоди охоронюваним об’єктам і описані в нормі закону як закінчені злочини. Це будуть і дії, які створюють умови для цього: дії, що характеризу­ються як готування до злочину, дії організаторів, підбурювачів, пособників. Кінцевим моментом дії буде або її припинення з незалежних від волі винного причин, або доведення злочину до кінця, в тому числі з настанням суспільно небезпечних наслідків, якщо вони передбачені в законі.

Кримінально-правова дія в більшості випадків проявляється у формі фізичного впливу на людину, тварину, предмет мате­ріального світу: вбивство, крадіжка, незаконні дії у разі банк­рутства тощо.

Кримінально-правова дія може проявлятися також у формі так званого інформаційного впливу (вербально, письмово, конк-людентно): публічні заклики до насильницької зміни чи пова­лення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій (ч. 2 ст. 109 КК), розголошення відомостей про прове­дення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК) тощо.

У ряді випадків сам закон підкреслює, що злочин — це низка актів: катування (ст. 127 КК), зґвалтування (ст. 152 КК), зай­няття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК), випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст. 227 КК) тощо.

Поняття дії охоплює не тільки суспільно небезпечну активну поведінку самого суб’єкта, а й природні процеси і сили, знаряддя та технічні засоби, поведінку тварин, а також інших осіб, які використовуються злочинцем при так званому опосередкованому посяганні на об’єкт.

Бездіяльність — це пасивна поведінка суб’єкта злочину, тобто не вчинення дій, які особа повинна була і могла вчинити.

Бездіяльність, як і дія, об’єктивно здатна здійснювати вплив і викликати зміни у зовнішньому світі, в тому числі й такі, що розглядаються законом як злочин. Отже, за своїми юридични­ми властивостями у кримінальному праві бездіяльність тотож­на дії.

Умови відповідальності, які встановлює закон за злочинну дію і бездіяльність, дещо різні. Для вчинення злочину шляхом дії достатньо, щоб ця дія була передбачена у нормі закону про кри­мінальну відповідальність.

Що до бездіяльності, то для настання кримінальної відпові­дальності за неї має бути доведено, що:

по-перше, на особу був покладений обов’язок діяти при конк­ретних обставинах саме так, а не інакше (так звана належність до дії). Він повинен бути обов’язково юридично закріплений. Цей обов’язок може випливати:

1) з вимог закону. Так, згідно зі ст. 65 Конституції грома­дяни відбувають військову службу відповідно до закону. Таким законом є Закон України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25 березня 1992 р. в редакції від 18 червня 1999 р. Ухилення від призову осіб, які згідно з цим Законом по­винні проходити строкову військову службу, передбачає кримі­нальну відповідальність за ст. 335 КК;

2) з вимог підзаконних актів: указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, наказів міністерств, які

вводять в дію інструкції, статути, правила тощо, обов’язкові для виконання всіма, на кого вони поширюються. Скажімо, праців­ник міліції згідно з присягою, відомчими нормативними акта­ми (що базуються на Законі України “Про міліцію”) повинен запобігати вчиненню злочинів, затримувати тих, хто їх вчинив. Невиконання цих вимог за певних умов тягне відповідальність за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини у сфері службової діяльності (розділ XVII Особливої частини КК);

3) з попередньої поведінки особи, яка призвела до того, що поставила в небезпеку життя, здоров’я, власність іншої людини, рятувати які вказана особа повинна під загрозою кримінальної відповідальності.

Так, завідоме залишення без допомоги особи, яка перебувала в небезпечному для життя стані й була позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, — кваліфі­кується за ч. 1 ст. 135 КК.

Скажімо, водій, який травмував пішохода, скрився з місця вчинення злочину, не надавши відповідної допомоги;

по-друге, особа не тільки повинна була діяти саме так, а не інакше, але й могла реально так діяти, виходячи з обставин конкретного випадку. Інколи на це прямо вказує закон. Напри­клад, в ч. 1 ст. 135 КК кримінальна відповідальність обумовлена наявністюцзмоги надатицдопомогуцпотерпілому.

У ч. 1 ст. 136 КК йдеться про відповідальність за ненадання допомоги особі, що перебуває в небезпечному для життя стані, прицможливостіцнадатицтакуцдопомогу, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження.

Але й у тих випадках, коли закон не вказує на наявність змоги діяти згідно з вимогами закону чи підзаконного акта, як на обов’язкову умову відповідальності, вона випливає із змісту нор­ми.

Так, міліціонер, який не став затримувати вбивцю, несе відпо­відальність за ст. 364 КК (зловживання владою). Але якщо пе­ред цим він отримав поранення, яке не дало йому змоги діяти відповідним чином, — відповідальність виключається. Отже, лише наявність об’єктивних і суб’єктивних можливостей діяти, які не були використані особою, є підставою відповідальності за злочинну бездіяльність.

Бездіяльність може мати прояв у одиничному факті утри­мання від вчинення обов’язкових дій, але може бути й систем­ною у злочинній поведінці, скажімо, при порушенні вимог зако­нодавства про охорону праці, коли суб’єкт злочину систематично не виконує покладених на нього обов’язків.

Сама по собі бездіяльність може бути “чистою”, коли суб’єкт просто не виконує покладених на нього обов’язків (йеіісіит, отіззіопіз), скажімо, свідок відмовляється давати показання (ст. 385 КК), а здебільшого — “змішаною” бездіяльністю. Це ви­падки, коли особа не виконує покладені на неї обов’язки, але вчиняє дії, щоб уникнути за це відповідальності (сіеіісіит соттіззіопізцрегцоттізіопет).

Скажімо, ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК) є бездіяльністю, але, як правило, воно супроводжується активними діями суб’єкта, пов’язаними з таким ухиленням (зміна місця роботи чи проживання, надання фіктивних довідок про суму заробітку тощо).

Початком злочинної бездіяльності є той момент, коли особа, що зобов’язана й має можливість вчинити певні дії, не робить цього, чим завдає шкоди суспільним відносинам охоронюваним кримінальним законом. Припиняється бездіяльність з моменту заподіяння шкоди або коли загроза її заподіяння зникає.

Об’єктивна сторона більшості злочинів передбачає наявність тільки активних дій (ст. 152, 186, 199, 296 КК тощо), деякі злочини можуть бути вчинені тільки шляхом бездіяльності (ст. 139, 164, 166 КК тощо) є й такі, де діяння може бути вчинене як шляхом дії, так і шляхом бездіяльності (ст. 115, 117, 271, 286 КК тощо). Як вже зазначалося, і дія і бездіяльність є вольовою поведінкою, яка здійснюється під контролем свідомості та спря­мовується певними спонуками. І якщо така поведінка є суспіль­но небезпечною і протиправною, можна вести мову про наявність злочину.

Одначе, є ряд обставин, що впливають на чинник вольової по­ведінки, при встановленні яких та при наявності певних умов можна вести мову про відсутність злочинності діяння. До таких обставин належать непереборна сила, фізичний і психічний при­мус. Вони будуть розглянуті у розділі “Обставини, що виклю­чають злочинність діяння”.