Малозначність діяння як обставина, що виключає кримінальну відповідальність

Ми вже говорили про те, що суспільна небезпечність є обов’язковою ознакою злочину. Без неї поведінка людини, хоча формально й містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, не може вважатися кримінально-протиправною. Адже фор­мальний підхід до наявності чи відсутності злочину означає відхід від принципу гуманізму й економії кримінально-правового впли­ву, відволікання від боротьби зі справжньою злочинністю. Це добре розуміли в стародавньому Римі, де діяв постулат: скщгіпітиз попцсшоіцргаеіог. Тобто: претор (суддя) не займається дрібни­цями.

Ось чому ч. 2 ст. 11 КК зазначає: Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспіль­ству або державі.

Отже, малозначне діяння не є злочином і не може тягти кримі­нальної відповідальності. Щодо умов, за яких можна розцінюва­ти діяння як малозначне, то:

по-перше, воно повинно формально підпадати під ознаки діяння, передбаченого певною статтею КК. Інші види правопорушень не можуть підпадати під поняття малозначного діяння, виписаного у ч. 2 ст. 11 КК. Вони повинні розглядатися за нормами інших галузей права: адміністративного, цивільного, трудового тощо.

Так, не може розглядатися малозначною крадіжка державно­го майна на суму 20 грн, адже це адміністративний проступок (ст. 51 КпАП). Крадіжка ж приватного майна на таку суму є злочином, передбаченим ст. 185 КК, хоча за певних умов може бути розцінена і як малозначне діяння. До речі, поняття мало-значності правопорушення є і в адміністративно-деліктному праві (ст. 22 КпАП);

по-друге, у малозначному діянні має бути відсутня суспільна небезпека. Оскільки малозначне діяння не є злочином, оцінка йому як такому дається представниками правоохоронних органів. Рішення приймається з урахуванням усіх особливостей конк­ретної події. Як правило, це — умисне діяння, яке не спричини­ло істотної шкоди. Ця неістотна шкода може бути матеріаль­ною (крадіжка приватного майна на незначну суму), може бути організаційною (незначне запізнення при повернені до місця відбування покарання особи, засудженої до позбавлення волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду) тощо.

Має бути встановлено, що особа мала намір вчинити саме те діяння, яке оцінюється як малозначне, а не інше, яке малознач­ним бути не може, і саме те, яке ця особа вчинити намагалася або принаймні передбачала як один із варіантів наслідків своєї злочинної поведінки.

Так, не може бути малозначності при зламі злочинцем замків гаражу, в якому не виявилося автомашини, яку він хотів ви­красти. Такі дії будуть розглядатись як замах на викрадення автомашини.

Не може бути малозначності при вчиненні злочину способом, який містить у собі підвищений рівень небезпеки, навіть і за відсутності істотної шкоди. Наприклад, заволодіння сумою в п’ять гривень шляхом розбійного нападу, під час якого потерпілому погрожували ножем.

На рішення про малозначність діяння може вплинути харак­теристика особи злочинця. Скажімо, одна справа — крадіжка на невелику суму, вчинена неповнолітнім, і зовсім інша — кра­діжка на таку ж суму, вчинена рецидивістом.

Звичайно, точних вимірів малозначності закон дати не може, та вони й не потрібні, адже кожний випадок має чимало тільки йому властивих нюансів. Тому оцінка конкретних проявів ма-лозначності має суб’єктивний і варіативний характер.

Але на практиці зустрічається чимало випадків, коли органи дізнання й досудового слідства приймають очевидно неправильні рішення, відмовляючи в порушенні кримінальної справи на підставі оцінки розглядуваного прояву як малозначного. Серед постанов, винесених прокуратурою з приводу відмови в порушенні кримінальної справи на підставі малозначності і якими ці відмови скасовані, чимало таких, де матеріальна шкода становить не одну сотню гривень, тілесні ушкодження характеризуються не тільки як легкі, а й як середньої тяжкості, тощо.

Посилання на ч. 2 ст. 11 КК як підставу відмови у порушенні кримінальної справи тут безпідставні.

Класифікація злочинів

Класифікація злочинів — це розподіл їх на групи за певними кримінально-правовими критеріями.

Такими критеріями (класифікатором) можуть бути: ступінь суспільної небезпеки (тяжкості) злочину, об’єкт посягання (саме за родовим об’єктом розташовуються злочини в розділах Особли­вої частини КК), стадія, на якій припинена злочинна діяльність (готування, замах, закінчений злочин), тощо.

Будь-яка класифікація злочинів повинна виконувати певні практичні функції, сприяти виконанню завдань, що стоять перед кримінальним законодавством, виходячи з його принципів.

Такою, що має вкрай важливе теоретичне і практичне значен­ня, треба вважати класифікацію злочинів, дану в ст. 12 КК.

Вона поділяє всі злочини залежно від ступеня їх тяжкості (ступеня суспільної небезпеки) на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Оцінкою ступеня тяжкості виступає вид і розмір покарання, передбачений в санкції статті (частини статті) Особливої части­ни КК. Адже саме через характеристики санкції статті законода­вець об’єктивно оцінює ступінь тяжкості злочину, передбаченого в диспозиції.

Тобто критерієм розподілу злочинів за ступенем їх тяжкості виступає відносна суворість покарання, передбаченого за той чи інший злочин.

Згідно зі ст. 12 КК: • злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше більш м’яке покарання (позбавлення волі на певний строк або довічне позбавлення волі вважаються най­тяжчими видами покарань, всі інші покарання є більш м’яки­ми);

• злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років (тобто верхня межа покарання за такий злочин перед­бачає позбавлення волі на строк більше двох і до п’яти років включно);

• тяжким злочином є злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років (тоб­то більше п’яти і до десяти років включно);

• особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі. Ця класифікація має важливе соціально-політичне значення,

адже вона здійснює розподіл всіх діянь, визнаних злочинами, за ступенем їх тяжкості (суспільної небезпеки). Це примушує право-застосовчі органи розставляти правильні акценти у використані своїх можливостей в боротьбі зі злочинністю.

Але ця класифікація має і дуже важливе практичне кримі­нально-правове значення. Вона покликана сприяти боротьбі зі злочинністю шляхом встановлення цілої низки пільг стосовно осіб, які вчинили злочин невеликої й середньої тяжкості, з одно­часним позбавленням таких пільг стосовно осіб, які вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини. Це відповідає вимозі справедли­вості застосовування закону про кримінальну відповідальність і знаходить своє відображення в цілій низці статей Загальної й Особливої частини КК.

Так, інститути звільнення від кримінальної відповідальності, сформульовані у ст. 45–48 КК, стосуються тільки осіб, які вчи­нили злочини невеликої та середньої тяжкості; строки звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням стро­ків давності диференціюються залежно від ступеня тяжкості зло­чину (ст. 49 КК), при призначені покарання за сукупністю злочи­нів наявність у сукупності тяжких або особливо тяжких злочинів дає підстави для призначення судом більш тяжкого покарання, ніж передбачено у санкції статті за більш тяжкий злочин, тобто у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання у Загальній частині КК (ч. 2 ст. 70), а особливо тяж­кого злочину при призначенні покарання за сукупністю виро­ків — покарання у виді позбавлення волі, що перевищує 15 років (ч. 2 ст. 71); за певних умов особа, яка вчинила злочин неве­ликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звіль­нена від покарання (ч. 4 ст. 74 КК); залежно від тяжкості вчи­неного злочину диференціюється строк, після якого можливе умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК) тощо.

Мета вчинення тяжкого чи особливоутяжкого злочину є обо­в’язковою умовою кримінальної відповідальності за створення злочинної організації (ст. 255 КК), притягнення завідомо невин­ного до кримінальної відповідальності, поєднане звинувачен­ням у вчиненніі.тяжкогоабоїособливоцтяжкогоцзлочину, є квалі­фікуючою ознакою (яка посилює відповідальність) злочину, передбаченого ст. 372 КК, заздалегідь не обіцяне приховування лише тяжкого чи особливоутяжкого злочину тягне відповідаль­ність за ст. 396 КК тощо.

Як бачимо, в окремих випадках кримінальна відповідальність або її посилення пов’язані з поняттям саме тяжкого чи особли­во тяжкого злочину.

Контрольні питання

1. Які є види визначення поняття злочину?

2. Де сформульоване законодавче визначення поняття злочину і які ознаки воно має?

3. Що означає малозначність діяння, яке рішення має бути прийняте у зв’язку з його вчиненням?

4. У чому полягає законодавча класифікація злочинів, яке практичне значення вона має?

Розділ ІV

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

ТА ЇЇ ПІДСТАВИ. СКЛАД ЗЛОЧИНУ

І КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНУ

4.1. Поняття кримінальної відповідальності

4.2. Підстави кримінальної відповідальності

4.3. Поняття складу злочину та його ознаки

4.4. Види складів злочину

4.5. Склад злочину і кваліфікація злочину