Чинне кримінальне законодавство. Кримінальний кодекс і його структура

Як уже зазначалось усе чинне кримінальне законодавство зосереджено в Кримінальному Кодексі.

Слово “кодекс” походить з латинського “сосіех”, що означає “стовбур”, “пень”. В стародавньому Римі писали на дощечках, натертих воском. Вони звалися таблицями (tabula). Пригадаємо “Закони 12-ти таблиць”. Ці таблиці виготовлялися зі стовбура, пня, тобто з codex’a. Сукупність таблиць, поєднаних єдиною про­блемою, зводилась воєдино. Ця сукупність звалася книгою, адже дощечки поступово “виходили з моди”. Проте назва книг, що поєднували певні норми права, залишилася традиційною — Кодекс. Адже окремі норми, що записувалися на окремих таб­личках, зведені разом, набирали (звичайно, умовно) форму сто­вбура.

Кримінальний кодекс — це законодавчий акт, що характе­ризується внутрішньою єдністю взаємозв’язаних між собою норм, які визначають принципи, загальні положення й інститути кри­мінального права, а також встановлюють, які суспільно небез­печні діяння є злочинами, які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, а також підстави, за наявності яких особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності й покарання. Зазначені норми становлять систему, що охоплює все чинне кримінальне законодавство. Структура кримінального законо­давства відповідає структурі Кримінального Кодексу.

Кримінальний Кодекс поділяється на Загальну й Особливу частини.

У Загальній частині сформульовані норми, які визначають кардинальні положення щодо закону про кримінальну відпові­дальність, злочину і покарання, звільнення від кримінальної відпо­відальності й покарання тощо.

В Особливій частині дається опис конкретних складів злочину та видів і меж покарання, що передбачені за їх вчинення, а та­кож підстави звільнення від кримінальної відповідальності за деякі суспільно небезпечні діяння.

Кожна частина поділяється на розділи, які мають відповідну назву і номер. Загальна частина містить 15 розділів, Особлива — 20.

Розділи Загальної частини, як правило, присвячені конкрет­ному інституту (або декільком інститутам) кримінального пра­ва (наприклад: розділ V — вині та її формам, розділ Х — пока­ранню та його видам тощо), а розділи Особливої частини містять у собі злочини, що посягають на один родовий об’єкт (напри­клад: розділ І — злочини, що посягають на основи національної безпеки України, розділ XVIII — злочини, що посягають на пра­восуддя, тощо).

Тобто можна сказати, що Загальна частина містить ті положен­ня (інститути), які мають значення для всіх складів злочину і покарань, передбачених у конкретних статтях Особливої частини. Вони виводять за дужки ті загальнообов’язкові положення, з якими стикаються працівники правозастосовчих органів, вирі­шуючи питання кримінальної відповідальності за вчинення конк­ретного суспільно небезпечного діяння.

Норми обох частин КК взаємопов’язані й застосовуються тіль­ки у їх єдності.

Розділи КК поділяються на статті, кожна з яких має порядко­вий номер і назву. При прийнятті нових статей вони отримують номер, який має стаття, найближча до нової за своїм характером, а для відміни від неї номер нової статті має позначку.

Наприклад, прийнята в січні 2002 р. нова стаття “Порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва” отримала в КК номер 203¹.

Багато статей складається з декількох частин, кожна з яких має свій порядковий номер. Деякі з частин поділяються ще й на пункти (наприклад: ч. 2 ст. 115 має 13 пунктів).

Крім двох частин, КК має додаток, який містить Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

Разом із КК 2001 р. були прийняті Прикінцеві та перехідні положення. Вони складаються з двох розділів, що містять 21 статтю. Їх дія тимчасова.

Статті Загальної й Особливої частини розрізняються не тільки за змістом, але й за формою.

Норми Загальної частини мають описовий характер із чітким викладенням суті конкретного припису. Наприклад, ст. 11 КК дає визначення злочину, ст. 50 КК — визначення покарання, ст. 65 КК формулює загальні засади призначення покарання, ст. 84 КК регулює питання звільнення від покарання за хворо­бою тощо.

Що ж до статей Особливої часини, то за їх призначенням, вони поділяються на дві специфічні частини: диспозицію і санкцію.

Диспозицією зветься та частина статті Особливої частини КК, яка визначає сутність злочинного діяння.

За технікою побудови й способом описування ознак конкрет­ного виду злочину в чинному законі про кримінальну відповідаль­ність здебільшого розрізняють чотиривиди диспозицій: просту, описову, відсильну й бланкетну.

Проста диспозиція тільки називає злочин, не розкриваючи його ознак. Наприклад, угон або захоплення залізничного рухомо­го складу, повітряного, морського чи річкового судна (ч. 1 ст. 218 КК), умисне легке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК). Проста диспозиція використовується законодавцем у тих випад­ках, коли зміст суспільно небезпечного діяння в загальних рисах досить зрозумілий і без описування його ознак в законі.

Описова диспозиція називає основні ознаки злочину. Наприк­лад, у ч. 1 ст. 152 КК розкривається зміст зґвалтування — ста­теві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпі­лої особи, у ч. 1 ст. 296 КК — зміст хуліганства: грубе порушен­ня громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспіль­ства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Відсильна диспозиція встановлює ознаки злочину шляхом відсилання до іншої статті або до іншої частини статті КК, де називається злочин або описуються його ознаки або ознаки, що виключають відповідальність за злочин, описаний у цій диспо­зиції. Наприклад: умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, зацвиняткомцвбивства,цпередбачено-гоустаттлмиц116-118уККу(п. 13 ч. 2 ст. 115 КК); або: дії, перед­бачені частиною першою, другою або третьою цієї статті (ст. 296 КК), якщо вони вчинені із застосуванням вогнепальної або хо­лодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 296 КК).

Найчастіше відсильні диспозиції вживаються для того, щоб уникнути повторень. Для цього законодавець використовує словосполучення “та сама дія”, “дії, передбачені…”, “ті самі дії”, “ті самі діяння”, “те саме діяння”, “діяння, передбачені…”, “вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті”, “один із злочинів, передбачених статтями…” тощо, якими здійснюється відсилання до норми, розташованої раніше, наприк­лад, в частині першій тієї ж статті, або діянь, опис яких розташо­ваний в інших статтях Особливої частини КК. Іноді замість цих слів називається злочин, суть якого розкрита в іншій статті або першій частині відповідної статті. Наприклад, ч. 1 ст. 115 роз­криває поняття вбивства, а в ч. 2 та ст. 116, 117, 118 і 119 воно тільки називається.

Бланкетна (від фр. Ьіапсц— білий, чистий) диспозиція, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи лише час­тину з них, відсилає для встановлення їх змісту до норм інших галузей права — цивільного, адміністративного, трудового тощо. Наприклад, бланкетною є диспозиція ст. 271 КК — Порушення вимог законодавства про охорону праці. Подібні диспозиції до­мінують у розділах Особливої частини КК, які передбачають від­повідальність за злочини у сфері господарської діяльності (роз­діл VII), проти довкілля (розділ VIІI), проти безпеки виробництва (розділ Х) тощо.

Санкція — це частина статті Особливої частини КК, в якій визначається вид і розмір покарання за злочин, сформульований у диспозиції.

Можна сказати, що санкція — це законодавча оцінка ступе­ня суспільної небезпеки діяння, передбаченого в диспозиції.

Санкції чинного КК можна поділити на відносно-визначені, альтернативні й кумулятивні.

Відносно-визначеними є санкції, які вказують на один вид покарання і його межі.

Відносно-визначені санкції бувають двох підвидів: “від-до” і “до”.

Перший підвид означає, що в санкції вказаний мінімальний і максимальний розміри конкретного виду покарання. Наприк­лад, ч. 1 ст. 115 КК (умисне вбивство) має санкцію у виді позбав­лення волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.

Другий підвид характерний тим, що вказує тільки верхню межу того чи іншого виду покарання. Нижня межа у таких випадках визначається шляхом звернення до відповідної статті Загальної частини КК, в якій встановлено мінімальний розмір цього виду покарання.

Наприклад, незаконна лікувальна діяльність (ст. 138 КК) карається виправними роботами на строк до двох років (їх мінімальний строк згідно зі ст. 57 КК — шість місяців), або обмеженням волі на строк до трьох років (його мінімальний строк згідно зі ст. 61 КК — 1 рік), або позбавленням волі на строк до трьох років (його мінімальний строк згідно зі ст. 63 КК — 1 рік).

Альтернативні санкції містять у собі два або більше основ­них видів покарання, з яких суд має обрати лише один. Таких санкцій абсолютна більшість і саме вони надають суду найширші можливості для індивідуалізації покарання.

Приклад альтеративної санкції наведено вище. Як бачимо, така санкція складається з декількох відносно-визначених видів покарання. У випадках умисного вбивства при обтяжуючих об­ставинах альтернативна санкція може складатися з відносно-визначеного покарання й абсолютно-визначеного. Наприклад, умисне вбивство за обтяжуючих обставин карається позбавлен­ням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі (ч. 2 ст. 115 КК).

Кумулятивна санкція передбачає наявність як основного, так і додаткового виду покарання (останній може бути як обов’яз­ковим, так і факультативним).

Наприклад, шахрайство, вчинене в особливо великих розмі­рах або організованою групою, карається позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна (ч. 4 ст. 190 КК).

Незаконна приватизація державного, комунального майна за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 233 КК) карається позбавленням волі від п’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна або без такої.

Теорії та законодавству минулих років відомі такі санкції, як:

а) санкція, в якій вказано два абсолютно визначених види пока­рання. Наприклад, у статтях 257 та 258 КК 1960 р. “само­вільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю” та “доб­ровільна здача в полон” каралися смертною карою або позбавленням волі строком на п’ятнадцять років;

б) невизначена — строки покарання не визначаються. На­
приклад, “Керівні начала з кримінального права” 1919 р.
як одне з покарань називали позбавлення волі на невизначений строк;

в) абсолютно визначена — встановлювала один вид і один розмір
покарання. Наприклад, за військове шпигунство КК 1927 р.
встановлював один вид покарання — найвищу міру соціаль­ного захисту (смертну кару);

г) відсильна — відсилала до санкції іншої статті КК, де визна­чався вид і розмір покарання для певних видів злочинів.
Наприклад, санкції статей 92 (Злочини проти державної
або громадської власності інших соціалістичних країн) та
146 (Злочини проти власності об’єднань, що не є соціалістичними організаціями) КК 1960 р. відсилали до санкцій відповідних статей глави II (Злочини проти соціалістичної
власності) та глави V (Злочини проти особистої власності громадян).