Система і принципи кримінального права

Ю. В. Александров В. А.Клименко

Кримінальне право України

Загальна частина

Затверджено

Міністерством освіти і науки України

якпідручник для студентів вищих

навчальних закладів

Київ 2004

Розділ І

ПОНЯТТЯ, ЗАВДАННЯ,

СИСТЕМА І ПРИНЦИПИ

КРИМІНАЛЬНОГО прАвА УкрАЇни. НАУКА КРИМІНАЛЬНОГО прАвА

1.1. Поняття й завдання кримінального права

1.2. Система і принципи кримінального права

1.3. Кримінальне право та суміжні галузі права

1.4. Наука кримінального права

Поняття й завдання кримінального права

Кримінальне право — юридична база боротьби зі злочинністю в країні й одночасно найважливіший чинник, покликаний забез­печити дотримання законності у процесі цієї складної й відпові­дальної діяльності.

Слово “кримінальне” походить від латинського — сгітеп, що означає злочин. Інколи в літературі вживається термін “кар­ний”. Застосування терміна “кримінальне”, а не “карне” свідчить про те, що наголос робиться насамперед на проблему злочину, а не на покарання, що треба вважати більш демократичним. За­галом інститути злочину й покарання становлять основу функ­ціонування кримінального права, вони є глобальними понят­тями в цій галузі права і науці, що його досліджує. Отже, під поняттям “кримінальне право” розуміється як окрема галузь права України, так і наука, доктрина, теорія, яка цю галузь “обслу­говує”.

Законодавство кожної сучасної держави складається із та­ких галузей права: конституційне, цивільне, адміністративне та ін.

Неодмінною складовою такої системи є кримінальне право, норми якого були чи не найстарішими серед норм, які репрезентували інші галузі.

Кримінальному праву притаманні всі характеристики, влас­тиві праву загалом (нормативність, обов’язковість для виконан­ня тощо). Водночас ця галузь має власну специфіку.

Кримінальне право має свій окремий предмет, тобто регулює характерні для нього суспільні відносини, спрямовані на охоро­ну особи, її прав і свобод, суспільства і держави від суспільно небезпечних посягань, що оголошуються в законодавчому по­рядку злочинами і за які передбачаються найбільш суворі захо­ди державного примусу — кримінальні покарання.

Отже, предметом кримінального права є відносини, що вини­кають у зв’язку із вчиненням злочину і застосуванням до осо­би, що його вчинила, кримінального покарання або інших видів впливу кримінально-правового характеру.

Застосування до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діян­ня, зазначених засобів державного примусу становить метод правового регулювання тих відносин, поштовхом до виникнен­ня яких є юридичний факт — вчинення злочину.

Оскільки кримінальне право під страхом покарання забороняє злочинну поведінку, його норми переважно є нормами-заборона-ми. Вони, як і інші норми кримінального права, встановлюються тільки через прийняття Верховною Радою України відповідних законів. Жодні інші інстанції в державі зробити це не вправі. Отже, єдиним джерелом кримінального права є закон, тобто нор­мативний акт вищої категорії.

Завдання кримінального права визначено в ст. 1 Криміналь­ного кодексу України:

1. Кримінальний кодекс України має своїм завданням пра­вове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкіл­ля, конституційного устрою України від злочинних посягань, за­безпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочи­нам.

2. Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс Ук­раїни (далі КК) визначає, які суспільно небезпечні діяння є зло­чинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчини­ли.

Отже, кримінальне право — це самостійна галузь права Ук­раїни, яка складається із сукупності (системи) правових норм (законів), покликаних захищати найбільш значні цінності сус­пільства шляхом визнання певних посягань на них злочинами і встановлення за їх вчинення відповідного покарання щодо осіб, які ці посягання вчинили. Це основне, “стратегічне” завдання кримінального права. У зв’язку із визначеним вище завданням кримінальне право регламентує також чинність закону про кри­мінальну відповідальність у часі і просторі, підставу й умови кримінальної відповідальності, порядок призначення покаран­ня, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання, обставини, що виключають злочинність діяння, а також інші, крім покарання, заходи кримінально-правового впливу (примусові за­ходи медичного характеру, примусове лікування, примусові захо­ди виховного характеру).

Визначені законом завдання кримінального права (законо­давства) характеризують його функції (від лат. іипсііо — вико­нання, призначення).

1.                                    Основною є функція охоронювальна, тобто захист найбільш
важливих цінностей суспільства: життя, здоров’я, власності тощо.
Здійснення цієї функції досягається шляхом: а) встановлення
підстави і принципів кримінальної відповідальності; б) ви­
значення вичерпного переліку діянь, що тягнуть за собою кри­
мінальну відповідальність (криміналізація); в) встановленням
за них покарань відповідних видів і розмірів (пеналізація: від
лат. роепац— покарання), а також інших заходів кримінально-
правового впливу.

2.                                     Запобігальна (профілактична) функція кримінального
права полягає у недопущенні вчинення злочину, що досягається:
а) самим фактом встановлення кримінальної відповідальності і
покарання за те чи інше діяння, що повинно позитивно впливати
на нестійких громадян; б) наявністю норм про добровільну відмо­
ву від доведення злочину до кінця (ст. ст. 17, 31 КК); в) наявніс­
тю норм подвійного запобігального впливу (наприклад, ст. 304
КК — “Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність” — має
впливати на дорослих самим фактом своєї наявності, а в разі її
застосування — уберегти інших неповнолітніх, що потенційно
також можуть бути втягнуті в цю діяльність); г) застосуванням
кримінального закону у випадках призначення покарання за конкретний злочин, що має запобігти новим злочинам як з боку засудженого, так і з боку інших нестійких осіб.

3. Регулятивна функція (від лат. гедиіац— норма, правило) також притаманна кримінальному праву. Її здійснюють норми про обставини, що виключають злочинність діяння (Розділ VIII Загальної частини КК), про звільнення від кримінальної відпов­ідальності (Розділ ІХ Загальної частини КК), про призначення покарання (Розділ ХІ Загальної частини КК) тощо. Регулятив­на функція кримінального права притаманна і нормам Особ­ливої частини КК, в яких описуються ознаки того чи іншого злочину. Забороняючи вчинювати суспільно небезпечні діяння, вони вимагають від громадян певної правомірної поведінки — невчинення злочинів. В цьому проявляється єдність охороню-вальної, профілактичної та регулятивної функцій кримінального права.

Система і принципи кримінального права

Кримінальне право поділяється на Загальну і Особливу час­тину (цей поділ законодавчо відбито в КК).

Загальна частина містить у собі норми, що визначають прин­ципи, інститути і поняття, в яких закріплені загальні положення, підстава та межі кримінальної відповідальності, застосування покарання, а також порядок і умови звільнення від криміналь­ної відповідальності й покарання, правові наслідки судимості тощо. Всі ці положення зазначено в розділах Загальної частини КК.

Особлива частина містить у собі визначення конкретних діянь, які є злочинами, їх групування за родовими ознаками і вказівку на покарання, що може бути призначене за кожний із злочинів. Ці норми відбиті в розділах Особливої частини КК.

Зазначені частини є “двома боками однієї медалі”, вони не­розривні за своїм змістом і тільки разом створюють кримінальне право як систему, що складається з двох підсистем. Без Особ­ливої частини Загальна була б безпредметною, без Загальної час­тини Особлива не забезпечувала б законності у застосуванні її норм.

Право в цілому і кримінальне право зокрема, базується на певних основоположних засадах, які безпосередньо закріплені в Конституції або випливають з її положень, а також із положень норм відповідної галузі права, а кримінальне право — із норм закону про кримінальну відповідальність. Ці засади звуться принципами (від лат. ргіпсіріитц— основа, начало), тобто це ке­рівні ідеї, основні правила діяльності.

Кримінально-правові принципи — це основні, вихідні поло­ження, обов’язкові для законодавця, правозастосовчих органів і громадян у сфері боротьби зі злочинністю.

Принцип верховенства права (законності). Конституція України, має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і по­винні відповідати їй (ст. 8).

Кримінальний кодекс ґрунтується на Конституції та загаль­новизнаних принципах і нормах міжнародного права. Застосу­вання закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 1, 4 ст. 3 КК).

Принцип законності походить з формули “ШІІитуспгшп,щиІІа роепа,щіпеуІе§е” (Нема злочину, нема покарання без вказівки на те в законі).

Принцип рівності громадян перед законом, у тому числі й кримінальним.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24 Конституції України). Тобто всі особи, які вчинили злочин, незалежно від їх соціальних і демо­графічних даних однаково підлягають кримінальній відповідаль­ності.

Принцип індивідуальної юридичної відповідальності, в тому числі й кримінальної (ст. 61 Конституції України) полягає в тому, що відповідальність і покарання за вчинений злочин може нести тільки особа, яка цей злочин вчинила. Це конкретна фізич­на особа, що має всі ознаки суб’єкта злочину (ст. 18 КК).

Принцип наявності вини у діях особи для визнання її зло­чинцем при вчиненні суспільно небезпечного діяння.

Особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України і ч. 2 ст. 2 КК).

Невинне заподіяння шкоди, якою б вона тяжкою не була, не тягне кримінальної відповідальності. Принцип наявності вини визначається формулою: “МиІІитцсгітеп,щиІІащ)оепащіпецсиІра” (Нема злочину, нема покарання при відсутності вини).

Принцип справедливості (індивідуалізації) покарання по­лягає в тому, що покарання, яке призначається злочинцеві, по­винно максимально відповідати ступеню тяжкості вчиненого злочину, особливостям особи винного та обставинам, що пом’як­шують та обтяжують покарання (ст. 65-67 КК). Для втілення цього принципу в життя санкції статей Особливої частини КК мають відносно-визначений і в абсолютній більшості — аль­тернативний характер. Ще більш широкі межі індивідуалізації покарання встановлені у ст. 69 КК, яка передбачає можливість призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено зако­ном та нормами, які дозволяють за певних обставин звільнити винного від покарання.

Розглядуваний принцип охоплює також конституційне поло­ження про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юри­дичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопо­рушення (ч. 1 ст. 61). У КК воно інтерпретоване у ч. 3 ст. 2: Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідаль­ності за той самий злочин більше одного разу (МетоцОеЬеіцЬіз рипіпцргоципоцОеІісіо).

Принцип гуманізму випливає зі ст. 3 Конституції, яка прого­лошує людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою цінністю. Правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина є одним із найважливіших завдань кримінального права (ст. 1 КК).

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюд­ському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28 Конституції). Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. 3 ст. 50 КК).

Призначаючи покарання, суд має виходити з того, що його вид і розмір повинні бути мінімально достатні для досягнення мети покарання. Принципу гуманізму відповідають також інститути звільнення від кримінальної відповідальності й покарання, що особливо характерно для неповнолітніх злочинців тощо.

Кримінальне право

Та суміжні галузі права

Кримінальне право як підсистема системи права України існує в нерозривному зв’язку з іншими галузями права. Цей зв’язок обумовлений тим, що кримінальне право здійснює охоро-нювальну функцію щодо тих суспільних відносин, які регулюєть­ся іншими галузями права (захист власності, виборчих, трудо­вих та інших особистих прав і свобод людини і громадянина тощо). Частина галузей права найбільш тісно “спілкується” з кримінальним правом і, отже, вони можуть бути віднесені до категорії суміжних галузей стосовно кримінального права. Та­кими є конституційне право, адміністративне право, криміналь­но-процесуальне право, кримінально-виконавче право, міжна­родне право тощо.

Норми конституційного права і насамперед Конституції як основного закону країни вимагають від кримінального права цілковитої відповідності й неможливості будь-якої розбіжності з положеннями конституційного права. Як ми бачили, на конс­титуційних положеннях базуються принципи кримінального права. Ці положення лежать в основі формулювань основних інститутів кримінального права (злочину, підстави криміналь­ної відповідальності, обставин, що виключають злочинність діяння, вимог до покарання і його призначення тощо).

Нормами Особливої частини кримінального права захищається конституційний устрій України, втілюється на практиці поло­ження про забезпечення прав і свобод людини як головного обо­в’язку держави, здійснюється захист усіх форм власності, громад­ського порядку, громадської безпеки, довкілля тощо.

Норми адміністративного права, що зведені у Кодекс Ук­раїни про адміністративні правопорушення (КАП), мають тісний зв’язок з кримінально-правовими нормами. Багато з них суміжні з нормами, що міститься в КАП. Різниця між ними полягає в ступені суспільної небезпеки, який у злочинах знач­но вищий, ніж в адміністративних деліктах. Детальне дослід­ження правопорушення дає підстави віднести його або до зло­чину, або до адміністративного проступку. Наприклад, суміжними є злочин “Порушення порядку заняття господарсь­кою та банківською діяльністю” (ст. 202 КК) і адміністративний проступок “Порушення порядку заняття підприємниць­кою або господарською діяльністю” (ст. 164 КАП), злочин “По­рушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами”, (ст. 286 КК) і проступок “Перевищення водіями транспортних за­собів швидкості руху, невиконання сигналів регулювання до­рожнього руху, порушення правил перевезення людей та інших правил дорожнього руху”(ст. 122 КАП).

Враховуючи реальну ситуацію з певними правопорушеннями, Верховна Рада може “перевести” окремі з них із одної якості в іншу, здебільшого повністю або частково декриміналізуючи певні діяння. Скажімо, КК 2001 року у ст. 286 та 296 значно звузив зміст злочинних діянь порівняно зі статтями 215 та 206 КК 1960 року, виключивши відповідно кримінальну відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило потерпілому легкі тілесні ушкодження, та за просте хуліганство, і, отже, розширив за рахунок цих діянь об’єм правопорушень в адміністративному праві.

Тісно пов’язані поміж собою кримінальне (матеріальне) і кри­мінально-процесуальне право. Для справедливого, побудовано­го на вимогах кримінального закону, вирішення питання про кримінальну відповідальність за конкретне діяння необхідна чітко й детально виписана процедура, що забезпечує всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин справи, яка порушена у зв’яз­ку з вчиненням цього діяння. Ці вимоги забезпечують норми кримінально-процесуального права, викладені у Кримінально-процесуальному кодексі (КПК). Застосовувати кримінально-пра­вові норми поза рамками норм КПК неможливо. Отже, хоча процесуальні норми виступають у якості форми відносно змісту, яким є норми кримінального права, без такої форми останні діяти не можуть. Порушення приписів, що містяться в нормах КПК, тягне для відповідних службових осіб відповідальність аж до кримінальної.

Тісний зв’язок існує між кримінальним і кримінально-виконав­чим, або пенітенціарним (від лат. роепііепііагіизц— спокутний) правом. Кримінальне право встановлює види і межі покарань, а також порядок їх призначення судом. Кримінально-виконавче право (його основу складає Кримінально-виконавчий кодекс — КВК) регулює порядок виконання вказаних в КК покарань. Суд призначає вид і розмір покарання, яке, на його думку, забезпечить досягнення мети покарання (ч. 2 ст. 50 КК), але це досягнення можливе тільки на підставі норм кримінально-виконавчого пра­ва, які застосовують органи й установи, які це покарання вико­нують.

Зв’язок між кримінальним і міжнародним правом обумов­люється тим, що певні інститути, які мають кримінально-пра­вове значення, знаходять своє первісне визначення в нормах міжнародного права, точніше в тих міжнародних угодах, до яких приєдналася Україна. Згідно зі ст. 9 Конституції чинні між­народні договори, згода на обов’язковість яких надана Верхов­ною Радою України, є частиною національного законодавства Ук­раїни.

Так, базуються на нормах міжнародного права статті КК, які визначають проблему кримінальної відповідальності осіб, що мають дипломатичну недоторканість (ч. 4 ст. 6 КК), екстрадиції (видачі) злочинців (ст. 10 КК), визнання злочинними деяких діянь (див., наприклад, злочини, передбачені статтями 438, 445 КК) тощо. Міжнародно-правове походження мають також норми, зазначенні в статтях 301, 442 КК та деяких інших.

Наука кримінального права

Як наука кримінальне право є складовою частиною юридич­ної науки. Предмет кримінально-правової науки ширше пред­мета кримінального права як галузі права. Він включає в себе: а) дослідження і тлумачення кримінального закону; б) дослід­ження історії кримінального права; в) проведення порівняльно­го аналізу вітчизняного і зарубіжного кримінального права; г) дослідження міжнародного кримінального права; д) дослід­ження ефективності діючих кримінальних законів, процесів кри-міналізації та декриміналізації і на цій підставі розробку реко­мендацій для вдосконалення законодавства й практики його застосування.

Останнє положення є найважливішим у науці кримінального права.

У процесі досліджень наука кримінального права здебільшо­го застосовує такі методи:

а)  діалектичний — використання законів і категорій діалек­
тики;

б)  догматичний (формально-логічний) — коментування й ви­
значення кримінально-правових норм і понять;

в)  соціологічний — аналіз конкретних видів злочину як соціаль­
ного явища;

г)  компаративістський (порівняльно-правовий) — зіставлення
й аналіз кримінального законодавства в цілому або окремих
його норм різних країн світу;

д) історико-правовий — дослідження кримінально-правових
інститутів і практику їх застосування в їх історичному роз­
витку.
Дослідження історії розвитку науки кримінального права в

Російській імперії показує, що неоціненний внесок у цю науку зробили українські вчені. Назвемо декого з них.

Кістяківський Олександр Федорович (1833–1885) — започаткі-вець славетного наукового роду Кістяківських. Закінчив юридич­ний факультет Київського університету. Після кількох років прак­тичної роботи обирається доцентом, а потім професором кафедри кримінального права і судочинства Київського університету, де працював до кінця життя. Почесний професор СПБ і Московського університетів. Написав велику кількість наукових робіт. Серед них особливої уваги в галузі кримінального права заслуговують: “Права, за якими судиться малоросійський народ”, “Дослідження про смертну кару”, “Вплив Бекаріа на російське кримінальне право”, “Підручник загального кримінального права”, “Молоді злочинці та установи для їх виправлення” та багато інших.

Учнем і послідовником О. Ф. Кістяківського був Леонід Сер­гійович Білогриць-Котляревський (1855–1908). Він також закін­чив юридичний факультет Київського університету і через роки повернувся в нього професором кафедри кримінального права, де і працював до кінця життя. Представник старовинного україн­ського шляхетського роду. Найважливіші роботи: “Поняття кримінального права і підстави покарання”, “Творча сила звичаю у кримінальному праві”, “Завдання і метод науки кримінального права”, “Загальні риси історії кримінального права”, “Підруч­ник російського кримінального права” тощо.

Ще один видатний український вчений-криміналіст — Ми­хайло Павлович Чубинський (1871–1943) — теж закінчив юридичний факультет Київського університету, де був учнем Л. С. Білогриць-Котляревського. Викладав у ряді університетів імперії. В 1918 р. був міністром юстиції в уряді гетьмана в Ук­раїні. Потім емігрував до Югославії. Найвидатніші праці “Мотив злочинної діяльності і його значення в кримінальному праві”, “На­риси кримінальної політики”, “Курс кримінальної політики”.

В еміграції був членом комісії, яка працювала над створен­ням кримінального законодавства Югославії, написав ряд праць з кримінального права цієї країни, в тому числі два видання “Науково-практичного коментарю до нового Кримінального Уло-ження Югославії”.

Наука кримінального права тісно пов’язана з багатьма інши­ми науками і насамперед з іншими галузевими правовими на­уками: конституційного, адміністративного, кримінально-проце­суального, кримінально-виконавчого та міжнародного права. Серед інших наук найтісніші зв’язки у кримінального права з кримінологією і правовою статистикою.

Кримінологія — це наука про стан злочинності, її причини, особу злочинця та шляхи попередження злочинності. Правова статистика досліджує кількісну сторону злочинності й інших видів правопорушень, а також показники діяльності правоохо­ронних органів і судів з розслідування й розгляду справ щодо цих правопорушень.

Кримінологічна інформація та дані правової статистики дають змогу адекватно оцінити ефективність дії кримінального законо­давства в процесі його застосування, є основним джерелом, на підставі якого розробляються пропозиції щодо удосконалення діючого кримінального законодавства.

Оскільки кримінальне право містить норми, які вирішують питання кримінальної відповідальності у зв’язку із станом здо­ров’я як злочинця так і потерпілого, то його наука тісно взаємодіє з такими науками, як судова медицина і судова психіатрія.

На даних науки кримінального права базується навчальний курс “Кримінальне право України”. Як і саме кримінальне пра­во (і КК також) цей курс поділяється на Загальну й Особливу частину.

Загальна частина курсу в основному відповідає розділам За­гальної частини Кримінального кодексу, але й містить теоретич­ні теми, не представлені в КК окремими розділами. Теми курсу

Загальної частини можна поділити на такі блоки: 1) Поняття, предмет, завдання, система і принципи кримінального права України (ці питання розглянуто вище); 2) Вчення про закон про кримінальну відповідальність; 3) Вчення про злочин; 4) Вчення про покарання, його призначення і звільнення від покарання.

Особлива частина курсу будується (крім вступної частини) за окремими розділами Особливої частини КК, які об’єднують у собі злочини, що мають єдиний родовий об’єкт.

Контрольні питання

1. У яких значеннях вживається словосполучення “Кримінальне пра­во”?

2. Що є предметом кримінального права?

3. У чому полягає завдання кримінального права і які функції кримі­нального права?

4. Яка система кримінального права?

5. Які є принципи кримінального права?

6. Які галузі права є суміжними з правом кримінальним і чому?

7. Що є предметом науки кримінального права?

8. Які методи найчастіше застосовуються в наукових дослідженнях з кримінального права?

9.                                  Назвіть зв’язки науки кримінального права з іншими науками.
10. Охарактеризуйте навчальний курс “Кримінальне право України”.

Розділ ІІ

ЗАКОН про КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

2.1. Поняття і значення закону про кримінальну відповідальність

2.2. Чинне кримінальне законодавство. ККі його структура

2.3. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі

2.4. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі

2.5. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

Поняття і значення закону