Понятійний апарат кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак складів злочинів

Як відомо, крім основних (конститутивних) ознак в Особливій частині КК наводяться ще й кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки складу злочину. Останні характеризуються, перш за все, тим, що поруч з ознаками основного складу злочину вони вміщують одну чи кілька кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак. Вони отримують своє законодавче закріплення за допомогою термінів і термінологічних зворотів. У зв’язку з цим кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки органічно вплітаються у понятійний апарат Особливої частини КК. Але у зв’язку з тим, що ці ознаки мають свою специфіку, певну відмінність від основного складу злочину і функціональну єдність (диференціацію відповідальності), то деякі автори слушно виокремлюють кваліфікуючі (особливо кваліфікуючі) ознаки у складний комплексний інститут кримінального права, який «накладається» на ряд предметних інститутів Особливої і Загальної частини кримінального закону [84, c.232-233]. А тому для дослідження та вдосконалення формулювань кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак необхідно проаналізувати їхній понятійний апарат, вказати на недоліки при їх формулюванні та шляхи їх подолання.

У першу чергу, звернемо увагу на те, що вчені, які досліджували інститут кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак виділяють ряд критеріїв для їх виокремлення. Наприклад, розглядаючи такі критерії Лєснієвськи-Костарева Т.А. об’єднує їх у три блоки:

1) Критерії, які формують вимоги до змісту (особливо) кваліфікуючих ознак –

обставина, яка претендує на роль цієї ознаки, повинна істотно впливати на ступінь суспільної небезпечності діяння; обставина повинна бути відносно поширеною, але вона не може супроводжувати більшість злочинів певного виду; обставина має характеризувати скоєне або одночасно злочин і особу винного;

2) Критерії, які формулюють вимоги до змістовної форми – ознака повинна

бути сформульована у достатньо абстрактній формі; реальна можливість урахування законодавцем ступеня суспільної небезпечності вчиненого;

3) Додаткові або умовно-формальні критерії. У цьому блоці виділяється

логічний аспект – погодженість кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак та основних ознак складу злочину, їхня реглементація у диспозиції, а не в санкції; основний, кваліфікований, особливо кваліфікований склади злочинів мають формулюватися в одній статті, причому кваліфіковані склади повинні слідувати за основним; кількість частин у статті не повинна, як правило, перевищувати трьох; уніфікація законодавчих конструкцій; стилістичні вимоги – неприпустимість розпливчастих формулювань, приблизних переліків; однакове вживання термінів; максимально обережне використання оціночних понять [84. c.253-254].

Логічним і стилістичним вимогам відводиться значна роль при регламентації кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак. А тому дослідження їхнього понятійного апарату дозволить сформулювати вимоги до кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак та вказати на недоліки при їх оформленні. Неправильне, неточне формулювання цих ознак призводить до помилок у правозастосуванні.

Першою з цілого ряду логічних вимог до формулювання кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак, які мають відношення до понятійного апарату є узгодженість кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) та основних ознак складу злочину. Наприклад, наявність у ст.189 КК «Вимагання» таких ознак: кваліфікуючої «…що завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах…» - не узгоджується з основним складом цього злочину. Адже відомо, що вимагання є усіченим складом злочину і вважається закінченим з моменту пред’явлення майнової вимоги, поєднаної з погрозами відповідного характеру. Тобто, законодавець не пов’язує момент закінчення вимагання з настанням певних наслідків. У цьому випадку кваліфікуючі (особливо кваліфікуючі) ознаки не конкретизували жодної основної ознаки складу злочину з вимаганням – розбій, відповідальність за який передбачена у ст.187 КК, відзначимо, що законодавець більш точно формулює однойменну особливо кваліфікуючу ознаку. Відомо, що розбій також є усіченим складом злочину і вважається закінченим з моменту вчинення нападу. У ч.4 ст.187 КК ця ознака викладена так: «…, спрямований на заволодіння майном у великих чи особливо великих розмірах…». При такому формулюванні ця особливо кваліфікуюча ознака узгоджується з усіченим складом розбою. Тому саме такий спосіб викладання потрібно було використати і при описанні кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак вимагання.

Наступна логічна вимога, яка має безпосереднє відношення до понятійного апарату – уніфікація законодавчих конструкцій при описанні кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) складів злочинів. Як відомо, законодавчі конструкції – це типові зразки, схеми юридичних формулювань, які утворюються на підставі досвіду правотворчості [104, c.278].

В Особливій частині КК використовуються такі типи законодавчих конструкцій при формулюванні (особливо) кваліфікуючих ознак:

1) «ті самі дії…» («те саме діяння…», (ті самі діяння…», «та сама дія…». За

нашими підрахунками саме така законодавча конструкція використовується для формулювання більшості кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак (156 випадків або 57% кваліфікованих та особливо кваліфікованих складів злочинів);

2) «дії (діяння), передбачені ч.1 (ч.2), ч.1 або ч.2 цієї статті». Така законодавча

конструкція використовується у 87 випадках, що становить 32% усіх кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих складів злочинів;

3) Відтворення найменування основного складу злочину з подальшою

вказівкою на кваліфікуючу (особливо кваліфікуючу) ознаку (ознаки). Наприклад, «шахрайство, вчинене…» (частина 2, 3, 4 ст.190 КК). Ця конструкція використана у 33 випадках описання кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак, що становить 12% усіх кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів.

Наявність законодавчих конструкцій при формулюванні кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак дозволяє не загромаджувати обсяг законодавчого тексту, а тому усуває випадки невиправданої тавтології.

Інколи законодавчі конструкції, що використовуються для формулювання кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак суперечить основному складу злочину. Зокрема, діяння, передбачене ст.135 КК «Залишення в небезпеці», ст.137 КК «Неналежне виконання обов’язків щодо охорони життя та здоров’я дітей» може бути вчинене у формі бездіяльності. Але законодавчі конструкції цьому суперечать, оскільки у ч.2 ст.135 КК та ч.3 ст.137 КК вказано «ті самі дії…», тобто зазначено, що суспільно-небезпечне діяння може бути вчинене лише шляхом активної поведінки суб’єкта злочину (дією).

Окрім логічних вимог, кваліфікуючі (особливо кваліфікуючі) ознаки повинні відповідати ще й стилістичним, які безпосередньо стосуються їхнього словесного оформлення. У першу чергу, це єдність термінології, яка використовується для позначення кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак.

Проаналізувавши понятійний апарат Особливої частини в даній сфері можна помітити, що досить часто єдність термінології порушується. Так, для позначення групового вчинення злочину використовується такий блок термінів і термінологічних зворотів: «групою осіб» - «за попередньою змовою групою осіб» - «групою осіб за попередньою змовою» - «організованою групою» - «членом організованої групи». На позначення наслідків у вигляді великого розміру: «великий розмір» - «велика матеріальна шкода» - «велика шкода». Отже, з цих прикладів видно, що законодавець при формулюванні кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак досить часто порушує вимогу єдності термінології, що знаходить свій вплив у позначенні однакових понять різними термінами.

У деяких випадках терміни, які використовуються для найменування кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак не відповідають термінам, які позначають аналогічні поняття. Зокрема, у ч.2 ст.154 КК вживається термінологічний зворот «розголошення відомостей, що ганьблять її (його) чи близьких родичів», хоча аналогічна ознака основного складу вимагання термінологічно позначена так: «розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці», чим також порушується єдність термінології усього понятійного апарату Особливої частини КК.

Іноді зміст термінів, які використовуються для найменування кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак, не може поєднуватися з іншими термінами при створенні термінологічних зворотів. Наприклад, у ч.2 ст.115 КК вживається такий зворот «малолітня дитина». Фактично тут вживається плеоназм, оскільки малолітній – особа, якій ще не виповнилося 14 років, а дитина – особа, яка не досягла 18 років. Враховуючи, що в усіх інших випадках наявності такої кваліфікуючої (особливо кваліфікуючої) ознаки законодавець використовує терміни «малолітні», малолітня» та «малолітня особа», то саме якийсь один з них потрібно вжити у ч.2 ст.115 КК. Отже, у цьому випадку крім порушення вимоги стислості не дотримується також єдність термінології.

При формулюванні кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак не враховується значення термінів, які використовуються в інших статтях Особливої частини КК. Наприклад, у ч.3 ст.262, ч.3 ст.308, ч.3 ст.312, ч.3 ст.313 вживається термінологічний зворот «розбій з метою викрадення». Відомо, що в усіх випадках термін повинен тлумачитися однаково. Якщо ж проаналізувати злочини проти власності, то можна зробити висновок, що під викраденням законодавець розуміє крадіжку та грабіж (статті 185, 186 КК). Надавши терміну «викрадення» значення, яке випливає з семантичного тлумачення кримінально-правових норм, матимемо абсурдне розуміння цієї ознаки у статтях 262, 308, 312, 313 КК: «розбій з метою крадіжки або грабежу». У цьому випадку в один термінологічний зворот включаються такі терміни, які мають протилежне значення, що порушує, перш за все, вимогу чіткості понятійного апарату Особливої частини КК. Пропонуємо в усіх випадках термінологічний зворот «розбій з метою викрадення» замінити на «розбій з метою заволодіння», що відповідатиме усім вимогам, які висуваються до понятійного апарату Особливої частини КК.

Навіть з таких нечисленних прикладів термінологічного оформлення кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак можна зробити висновок, що вони сформульовані вкрай недбало. При цьому порушуються основні вимоги, які висуваються до понятійного апарату Особливої частини КК, зокрема, належно не уніфіковані законодавчі конструкції, термінологія, яка використовується для описання кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак. На підставі цього зробимо висновок, що понятійний апарат кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак ще потребує подальшого вдосконалення та окремого наукового дослідження.