Загальне поняття методології

Методологія - (грецьк. - метод - вчення) - це вчення про науковий метод пізнання, а також - система самих методів, тобто основних підходів і прийомів дослідження, що застосовуються в якійсь науці. Метод тут виступає як спосіб дослідження, пізнання. Сутність застосування методу полягає в тому, що знання, які містяться в ньому, визначають дії дослідника з пізнаваним об'єктом, підказують прийоми підходу до нього, одержання знання, спосіб його вираження і конструювання, організації як матеріалу для опису і вивчення.

Методологія як вчення забезпечує наукове пізнання методами і прийомами розумової діяльності через вивірені й апробовані правила, норми, вимоги розумової і практичної діяльності, що відбивають властивості та зв'язки реального світу. Методологія немовби регулює пізнавальний процес, тому що дослідник відстежує свої пізнавальні акти, рефлексує свої думки і дії, звертає свідомість на самого себе. Методологічна свідомість ученого, а також практичного працівника чи будь-якого фахівця, органічно вплітається в його пізнавальний процес, усвідомлення технології мислення підсилює ефективність його діяльності. Для сучасного суспільства в умовах найскладніших трансформацій, непередбачених змін. приголомшуючих відкриттів і глобальних суперечне є гей особливо важлива методологічна культура кваліфікованих фахівців сфери науки й освіти, необхідні умови, що забезпечують зростання її ефективності.

Методологія вивчає не тільки методи, але й інші засоби, що забезпечують дослідження. Уся система методологічного озброєння вченого базується на сукупності знань, одержаних раніше, і світорозумінні, що відбивають сучасний рівень, усталену картину світу. Водночас, на сучасному етапі розвитку науки (він зветься "постнеокласичний") в умовах нерівноваженості, нестабільності, хаотичності світу чітко проглядається еволюція наукової картини світу і категоріального апарату, що його відбиває. Це дозволяє вбачати в науковому методі і методології науки не просто інструментальну конструкцію, а складну, досить рухливу, адаптивну в принципі систему. При цьому арсенал методологічних засобів науки відносно стійкий - вони не формуються для кожної пізнавальної ситуації, вони зазвичай наявні і готові до застосування. Вибір їх у конкретних обставинах для конкретного об'єкта, що пізнається, - це показник кваліфікації і методологічної культури дослідника.

Прийнято виділяти три рівні методології: філософський, загальнонауковий і окремий науковий.

Кожний з цих рівнів досить самостійний і має відносну автономію. Методи кожного рівня мають свою специфіку, не виводяться прямо з методів інших рівнів, а лише можуть виступати їхнім проявом, виявленням. Тут діє загальний принцип ієрархії: найбільш загальний рівень - філософська методологія - складає передумову дії інших рівнів, втілюється в них як загальне в особливому та одиничному. Водночас стан цих нижчих рівнів обумовлює буттєвість вищого.

Загальна методологія

Загальна методологія як вищий рівень це галузь самої філософії, це філософське вчення про методи пізнання і перетворення дійсності. Природа пізнавального процесу та його результатів, організація когнітивних зусиль

дослідників пояснюються тут у світлі найбільш загальних зв'язків і відносин, якими характеризуються всі галузі реального світу, увесь світ у його цілісності.

Категоріальний апарат цього рівня методології - гранично широкі поняття, такі категорії, як: причина, наслідок, необхідність, випадковість, можливість, дійсність тощо. Самі ці категорії (як і зв'язки, що ними відбиваються) мають статус загальності, універсальності. Тому загальна методологія виражає передумови всього знання, вихідні начала будь-якої науки -підстави, що задовольняють найвищі вимоги, достовірні і не вимагають доказів у межах самої науки.

Загальна методологія - це спеціальна частина філософії, що виділилася у XX столітті, вона не входить до структури жодної науки. Два інші рівні методології входять у науку як її підструктури. Ту т знаходить вираження вчення про методи й інші засоби наукового пізнання, що розглядаються вже нефілософськими засобами і складають методологічну самосвідомість науки. Однак, тут слід відзначити, що процеси повсякденного пізнання можуть бути описані цим же понятійним апаратом.

Загальнонаукова методологія

Наступний рівень методології - це загальнонаукова методологія. Вона складається з таких прийомів, операцій, методів, які вже описані наукою і застосовуються до всіх галузей наук. Більше того, вони обов'язково входять у кожну науку, і ми виявляємо ці розумові фрагменти у вигляді обов'язкових складових пізнавального процесу, звернених до будь-якої галузі реальності, результатів його знань.

У загальнонауковій методології розглядаються логічні прийоми загального характеру, закладені у фундаменті людського мислення: аналіз і синтез, абстрагування й узагальнення, індукція і дедукція, пояснення і розуміння, опис і визначення тут наявні процедури, що складають пізнавальний процес емпіричного рівня, - спостереження з емпіричним описом, експеримент і пояснення, що його завершує, емпірична гіпотеза, а також емпіричне узагальнення. Складні комплекси прийомів, включені в побудову теоретичного рівня знання і концептуального каркасу, також мають загальнонауковий характер. Такими є історичний і логічний методи, що вступають у силу при народженні теорії про невідтворені у своєму розвитку об'єкти. Такими ж є методи: системний, кібернетичний, синергетичний, котрі самопороджуються під час дослідження особливо складних об'єктів сучасної науки. Окрема наукова методологія

У межах окремої наукової методології діють і одержують наукове пояснення власні методи конкретних наук (наприклад, метод спектрального аналізу, електронної мікроскопії, порівняльного аналізу в мовознавстві, описовий і генетичний методи в геології, методи географії, археології тощо).

Оскільки кожна наука відрізняється своїм об'єктом і предметною стороною його вивчення, то й методи конкретних наук, насамперед, визначаються властивостями досліджуваних об'єктів і характером завдань їхнього дослідження. Сам комплекс теоретичних знань про об'єкт (чи відомостей про нього на до теоретичному рівні) трансформується в опис прийомів пізнання цього об'єкта, тобто теорія немов би "перетворюється" на метод, і в структурі науки вибудовуються два самостійні блоки знання з різними функціями.

На рівні окремої методології нерідко фігурує опис методики конкретної науки. На відміну від методу, методика має характер прямого звергання до предмета, опису безпосередніх операцій з ним, їхньої алгоритмізації (наприклад, методика лабораторної роботи, методика уроку). Водночас, методика такого роду може супроводжуватися обґрунтуванням, отож розмежування, принаймні чіткого, тут не існує.

Окремі наукові методи можуть виступати сполучною ланкою в механізмі інтеграції і диференціації наук. Вони можуть набувати застосування на нових, "нічийних" об'єкгах, на об'єктах інших наук і при цьому утворювати на суміжних прикордонних зонах нові науки, іут же разом з окремими науковими методами діє весь арсенал загальнонаукової методології, що функціонує у всіх пізнавальних актах, адаптований і модифікований відповідно до конкретних пізнавальних ситуацій.

Як наслідок самим перебігом розвитку науки складається загальне, єдине і цілісне поле науково-пізнавальної діяльності та її багаторівневого методологічного опису. Тут методологія кожної конкретної науки перебуває у взаємовпливі з усім цілим і з кожною його складовою зокрема.

 Методологія педагогіки вищої школи у світлі сучасної парадигми науки

Методологія педагогіки вищої школи одержує постійний заряд від мінливого суспільства, усієї сфери духовного життя суспільства, нового стилю мислення, що вступає в дію, методологічної озброєності інших наук. Усі ці компоненти проходять через свідомість індивідів-творців —учених і величезної кількості практиків, зайнятих на повсякденному рівні реалізацією цих рефлексивних положень із приводу змін та добору їх для розвитку всієї освітньої системи людства і її підсистеми - вищої школи.

На характері нового мислення істотно відбилося виникнення особливої галузі науки - синергетики, що займається вивченням складних систем, їхньої природи і розвитку. З її появою у всіх і галузях наукового знання поширюються такі поняття як самоорганізація, нестійкість, хаос, нелінійність, складність та ін. Синергетика мас міждисциплінарний характер, тому що вона не має власних об'єктів дослідження, а застосовує свої моделі, образні описи, поняття до об'єктів інших наук. Отже, об'єкти описуються ніби з різних сторін, у різних мовних системах. Це розширює інформацію про об'єкти, дозволяє глибше зрозуміти зв'язки, закономірності їхнього розвитку, дає нове їхнє бачення і новий погляд на довкілля.

Синергетика виступає як новий підхід до досліджуваних об'єктів, виконує роль парадигми сучасного знання. Парадигмою (лат - приклад) прийнято називати певну систему знань, методологію чи теорію, до яких входять "визнані всіма наукові досягнення, що протягом певного часу дають модель постановки проблем та їх рішень". Отже, парадигма в дії виступає як метод наукового пізнання.

Сьогодні синергетичний метод, синергетичний підхід мають загальнонауковий характер, оскільки в усіх складних системах, що розвиваються, виявляє себе властивість синергії. Це означає, що розвиток цих систем протікає як самоорганізація або структурна перебудова, удосконалювання зв'язків і якісні зміни відбуваються за рахунок взаємодії між собою компонентів, підсистем, елементів і частин цілого. Ці зміни на різних рівнях (у параметрах систем) можуть бути виявлені, обміряні й осмислені як закономірності системних перетворень і загального еволюційного процесу.

Синергегика породжена самою логікою розвитку науки, вона виражає інтегративний характер наукового знання, виявляє споріднення живої і нживої природи, соціальної і психологічної сфери. Синергетика розкриває "людиномірність" усієї науки, служить мосгом у синтезі, то намітився, гуманітарного і природничонаукового знання, ще і ще раз підкреслює цілісність системи "природа + людина". Синергетика розкриває характерний для всього нового мислення холізм (грецьк. - ціле) чи холістичний принцип сприйняття світу і кожного з його складових у їхній цілісності. Синергетика розкриває механізм утворення цілісності, її трансформації та розвитку через взаємовплив і єдність різноманітних складових елементів.

Які ж зміни в методології педагогіки вищої школи виявляються сьогодні у світлі синергетичної парадигми?

Холізм педагогічної думки, насамперед, і це треба підкреслити, звернений на саму систему освіти. Система освіти в суспільстві виступає як єдине ціле з загальною соціальне значущою метою, і вища школа постає як її сполучна ланка. Водночас, істотно змістилися акценти методологічного аналізу цієї системи. Сьогодні дослідників займає не стільки проблема стикування освітніх рівнів і організації проміжних форм підготовки учнів для переходу з одного щабля на інший, скільки функціональна спрямованість дії всієї системи для виконання головних завдань - формування освіченої людини, підготовка її до повноцінної соціальної активності в усіх її проявах та забезпечення в такий спосіб трансляції культури в нове покоління, так само як і включення кожного індивіда в цю культуру. Важливо, що тут проглядаються не просто щаблі, а рівні цілої системи, і синергетичне бачення дозволяє розглядати вищу школу не просто як вищу сходинку, а як рівень, як керуючий параметр усієї системи. Це значно піднімає статус вищої освіти з її головною соціальною функцією підготовки індивіда як професіонала вищої кваліфікації і як представника інтелектуальної еліти суспільства. Синергетичний принцип "кругової причинності" дозволяє при цьому чітко відстежувати керуючий вплив вищого рівня освіти на нижчі та залежність цього вищого, у свою чергу, від нижчих. Крім того, синергетика дозволяє розглядати систему освіти як об'єкт, що проходить етап становлення, і підводить педагогіку вищої школи до ідеї безперервної освіти, що робить актуальними завдання розвитку післявузівської освіти по-перше, багатоваріантної вузівської моделі, і, по-друге, багатоетапності самого навчального процесу на рівні вищої школи (бакалавр - спеціаліст, магістр, аспірант і т. ін.).

Синергетичний підхід забезпечує можливість ліквідувати протистояння технічної, природничонаукової і гуманітарної освіти та фундаменталізацію змісту всього навчального процесу вищої школи через систему університетів. Цілісність проблем загальної освіти і вищої освіти особливо обумовлена загальною тенденцією інтернаціоналізації розвитку кожної країни і посилення міжкультурних зв'язків людства.