Психологічна думка Нового часу

З XVII століття, століття наукової революції, здійснюються спроби розглядати душевний світ людини з філософсько-методологічних, умоглядних, механістичних позицій, без необхідної експериментальної основи (Р.Декарт, Т.Гоббс, Б.Спіноза, Г.Лейбніц, Дж.Локк). Декарт заклав основи детерміністського трактування організму, як "машини тіла", висунув ідею рефлекторної природи поведінки, витлумачивши свідомість як безпосереднє знання індивіда про власні психічні явища, обгрунтувавши принципи інтроспективної психології. Б.Спіноза здійснив спробу спростувати дуалізм Р.Декарта, зрозуміти людину як цілісну тілесно-духовну істоту, осмислити всю багатоманітність почуттів (афектів) як регуляторів поведінки, що направляють людину до того, що для неї корисно, та відвертають від того, що шкідливо. В XVIII столітті, столітті Просвітництва, зароджується емпірична психологія. Поняття "емпірична психологія" введено Х.Вольфом для позначення напрямку в психології, основним принципом якого є спостереження за конкретними психологічними явищами, їх типізації та встановлення, перевіреного досвідом закономірного зв'язку між ними. В XVIII столітті виникає асоціативна психологія (Дж. Локк, Д.Гартлі, Дж.Мілль), яка вважає, що психологічний світ людини складається поступово в результаті ускладнення "первинних елементів" (відчуттів) за допомогою їх асоціацій.

     Д.Гартлі, спираючись на ідею Д.Локка про досвідний характер знання і принципи механіки І.Ньютона, сформулював підхід до асоціації як універсального механізму психічного життя, тим самим заклав основи асоціативної психології. Подальший її розвиток пов'язаний з працями Дж.Ст.Мілля, Г.Спенсера.

     В цей же період Г.С.Сковорода вважав самопізнання людиною себе необхідною умовою пізнання дійсності.

     В другій половині ХІХ століття завдяки діяльності німецького вченого В.Вундта, що створив вперше психологічну лабораторію, завершується становлення психології як самостійної науки.