Поняття оплати праці та її структура

З'ясування поняття оплати праці, її сутності, джерел та функ­цій завжди перебувало у центрі уваги як економістів, так і прав-ників, адже вона є економічною і юридичною категоріями одно­часно. Загалом оплата праці може бути визначена як винагоро­да, що виплачується працівнику за використання його праці. Однак економістів більше цікавить матеріальний зміст оплати праці. Для юристів важливим є розкриття у цій категорії конк­ретних прав і обов'язків учасників правовідносин, тобто вияв­лення правової форми оплати праці. Проте поняття оплати праці як економічної і правової категорії характеризують різні сторо­ни одного і того ж складного суспільного явища.

Для роботодавця оплата праці є платою за робочу силу і скла­дає одну із основних статей витрат у собівартості товарів та по­слуг, що надаються. Для працівника заробітна плата — це основ­на частина його особистого доходу, засіб відтворення робочої сили і поліпшення рівня благополуччя самого працівника та його сім'ї.

Оплата праці як економічна категорія іноді трактується до­сить широко і включає не тільки оплату праці осіб, які перебува­ють у трудових відносинах, але й доходи представників вільних професій, приватних підприємців та осіб, які працюють на осно­ві цивільно-правових договорів.

Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номіналь­на заробітна плата — це сума грошей, отриманих за встановле­ний період часу (переважно за місяць). Реальна заробітна плата — це кількість товарів та послуг, які можна придбати за номіналь­ну заробітну плату, або як її ще називають «купівельна спромож­ність» номінальної заробітної плати¹. Реальна заробітна плата

¹ Макконнел К. Р., Брю С. Л. Зкономика. — М., 1992. — Т. 2. — С. 156.

317

залежить від розміру номінальної заробітної плати і цін на това­ри та послуги, що надаються.

Існує дві форми оплати праці: грошова та натуральна. Основ­ною є грошова форма, оскільки гроші відіграють роль загального еквівалента. Натуральна форма заробітної плати використову­ється переважно як додаткова. Однак в умовах економічного спаду при відсутності готівкових грошей на багатьох підприємс­твах з працівниками розраховуються виробленою продукцією. За нормальних умов господарювання натурально-речова оплата праці не застосовується. «Конвенцією Міжнародної Організації Праці № 95 про охорону заробітної плати» (1949 р.), ратифікова­ною ще Союзом РСР, передбачається, що заробітна плата випла­чується у грошовому вираженні. Часткова виплата заробітної плати натурою допускається у тих галузях, де така виплата є зви­чною чи бажаною з огляду на характер галузі чи професії. При цьому необхідно забезпечити, щоб товари, які видаються, могли бути використані для особистих потреб працівника та його сім'ї, а вартість товарів не була заниженою. За всіх умов не допускається виплата заробітної плати спиртними напоями з високим вмістом алкоголю та наркотичними засобами (ст. 4 Конвенції)¹.

Стаття 23 Закону України «Про оплату праці» встановлює, що заробітна плата працівників у межах України виплачується у грошових знаках, що мають законний обіг на її території. За Конституцією України, як відомо, грошовою одиницею нашої держави є гривня, а тому заробітна плата повинна виплачува­тись у гривнях. Виплата заробітної плати іншими грошовими знаками, які не мають законного обігу на території України, за­боронена. Однак законом визначено, що виплата заробітної пла­ти натурою може бути передбачена колективним договором за цінами не нижче собівартості в тих галузях або за тими профе­сіями, де така виплата, що еквівалентна за вартістю оплаті праці у грошовому вираженні, є звичайною або бажаною для праців­ників. А постановою Кабінету Міністрів України «Про перелік товарів, не дозволених для виплати заробітної плати натурою» від 3 квітня 1993 р. № 244 визначено товари і послуги, якими за­бороняється виплата заробітної плати в натуральній формі².

¹ Конвенции й рекомендации, принятьіе Международной конференци-
ей труда в 1919—1956 гг. — Женева (БМТ), 1991. — Т. 1. — С. 946.

² Зібрання постанов Уряду України. — 1993. — № 9. — Ст. 183.

318

На відміну від економічної категорії правове поняття оплати праці є складовою частиною змісту трудових правовідносин. Правове визначення оплати праці подається у ст. 1 вже згадува­ної «Конвенції МОП № 95 про охорону заробітної плати». Тут во­на визначається як будь-яка винагорода чи будь-який заробіток, що обчислюються в грошах, встановлена угодою або національ­ним законодавством, і яку в силу письмового або усного договору про найм роботодавець виплачує працівнику за працю, яка вико­нана або повинна бути виконана, чи за надані послуги, або такі, що повинні бути надані.

За вітчизняним законодавством (ст. 1 Закону України «Про оплату праці») заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором робото­давець виплачує працівнику за виконану ним роботу.

Відзначимо, що і в правничій літературі і у законодавстві України при визначенні грошової винагороди працівникам за­стосовують терміни «оплата праці» і «заробітна плата». Вважа­ється, що обидва зазначені поняття є синонімами¹. Про це мож­на пересвідчитися проаналізувавши той же Закон «Про оплату праці» та відповідну главу у КЗпП України. І закон, і глава у ко­дексі мають назву «оплата праці», але обидва акти при цьому по­дають визначення заробітної плати.

У науковій літературі щодо грошової винагороди працівни­ків, які працюють за трудовим договором, традиційно вживають термін «заробітна плата». Що ж стосується поняття «оплата пра­ці», то існує думка, що воно ширше за своїм значенням, аніж «заробітна плата»².

Для заробітної плати як правової категорії характерними є певні ознаки. Передусім вона є винагородою за виконання пра­цівником трудових обов'язків. Стаття 21 КЗпП України серед основних елементів змісту трудового договору містить обов'язок роботодавця виплачувати працівникові заробітну плату. Розмір її залежить від складності та умов виконуваної роботи, професій­но-ділових якостей працівника, результатів його праці та госпо­дарської діяльності підприємства.

¹ Науково-практичний коментар до законодавства України про працю
/ Б. С. Стичинський, І. В. Зуб., В. Г. Ротань. — С. 460.

² Трудове право України: Підручник / За ред. Н. Б. Болотіної, Г. І. Ча-
нишевої. — С. 298.

319

Заробітна плата — це така винагорода, розмір якої визнача­ється за наперед встановленими нормами і розцінками. У трудо­вому договорі зазначається умова про систему заробітної плати працівника. Колективний договір або положення про оплату праці містять схеми посадових окладів і тарифні ставки для пра­цівників. При цьому також встановлюються норми праці, які зо­бов'язаний виконувати працівник для того, щоб мати право на отримання заробітної плати у встановленому розмірі.

І нарешті, заробітна плата — це винагорода, що має гаранто­ваний характер. Гарантованість оплати праці випливає безпосе­редньо з Конституції України, яка у ст. 43 встановлює право кож­ного на заробітну плату не нижчу від визначеної законом. Це по­кладає на роботодавця обов'язок провести виплату відповідної суми заробітної плати, якщо працівником виконані необхідні умови. Заробітна плата повинна регулярно виплачуватися у строки, встановлені у колективному договорі. Розмір її не може бути нижчим за визначений законом мінімальний розмір оплати праці.

Розрізняють основну заробітну плату, додаткову заробітну плату та інші заохочувальні і компенсаційні виплати.

Стаття 2 Закону «Про оплату праці» визначає основну заро­бітну плату як винагороду за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці. Вона встановлюється у вигляді відряд­них розцінок, тарифних ставок або посадових окладів. До основ­ної заробітної плати належать також суми процентних або ко­місійних нарахувань, отриманих від реалізації продукції, у ви­падках, коли вони є основним видом оплати праці, а також суми авторського гонорару працівникам мистецтва, редакцій газет та журналів, телеграфних агентств, видавництв, радіо, телебачен­ня, а також оплата, що здійснюється за ставками авторської ви­нагороди, нарахованої на відповідному підприємстві, особам, які перебувають у трудових відносинах.

Додаткова заробітна плата — це винагорода за працю по­над установлені законодавством, колективним чи трудовим дого­вором норми праці, за трудові успіхи та винахідливість і за особ­ливі умови праці. Сюди належать передбачені чинним законо­давством доплати і надбавки до тарифних ставок та посадових окладів: за високу кваліфікаційну майстерність; за класність; за керівництво бригадами; персональні надбавки; за високі досяг-

320

нення у праці або за виконання особливо важливих завдань; за знання іноземної мови; за суміщення професій (посад); за розши­рення зон обслуговування або збільшення обсягу виконуваних робіт; за роботу у важких, шкідливих, особливо шкідливих умо­вах, роботу в багатозмінному, неперервному режимі виробницт­ва, у нічний час та ін. До додаткової заробітної плати включаю­ться також премії за виконання і перевиконання виробничих завдань, виконання акордних завдань, підвищення продуктив­ності праці, поліпшення кінцевих результатів господарської дія­льності структурної одиниці, економію матеріальних ресурсів та інші виплати, передбачені системою оплати праці.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати встановлю­ються у формі винагороди за підсумками роботи за рік, премій за спеціальними системами і положеннями, це компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які непередбачені актами чинного законодавства або які виплачуються понад встановлені норми. До них належать: оплата простоїв не з вини працівника; надбавки і доплати, які не передбачені законодавством; винаго­рода за підсумками роботи за рік; одноразові заохочення; мате­ріальна допомога; суми наданих підприємством трудових і со­ціальних пільг; інші компенсаційні виплати. ,.

Поділ заробітної плати на три частини, як це визначено Зако­ном «Про оплату праці», суперечить до певної міри природі заро­бітної плати. Якщо розглядати її як винагороду за виконання працівником трудової функції, то до зарплати не повинні вклю­чатись одноразові та компенсаційні виплати.

Стаття 21 Закону «Про оплату праці» забороняє будь-яке зни­ження розмірів заробітної плати залежно від походження, со­ціального і майнового стану, расової та національної належнос­ті, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання. Законодавством пе­редбачено, що заробітна плата працівника не може бути нижчою від встановленого державою мінімального розміру. А у ст. 9 За­кону «Про оплату праці» міститься правило, згідно з яким мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчо­му за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

2102-69                                                                                                                             321

Серед прав працівника на оплату праці можна виділити право на регулярну виплату заробітної плати не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти ка­лендарних днів.

Законом України «Про індексацію грошових доходів населен­ня» від 3 липня 1991 р. встановлено, що індивідуальна заробітна плата підлягає індексації. В умовах ринкової економіки індекса­ція є частиною державної системи соціального захисту грома­дян, спрямована на підтримання купівельної спроможності їх грошових доходів, і дає можливість частково або повністю від­шкодувати працівникам подорожчання споживчих товарів і по­слуг.

Індексації підлягають грошові доходи (громадян, які не мають разового характеру, в тому числі оплата/праці (грошове забезпе­чення), суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ка­ліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також суми, що ви­плачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, грошова компенсація при поновленні на роботі, інші виплати, якщо відповідно до законодавства вони здійснюються із середньої заробітної плати.

Підставою для проведення індексації є перевищення індексу цін величини порогу індексації.

Окремо необхідно підкреслити право працівника на компенса­цію втрати частини заробітної плати у зв'язку з затримкою тер­мінів її виплати. Зазначена компенсація проводиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги. Згідно із Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 р.¹ і постановою Кабінету Міністрів України, якою затверджено «Положення про порядок компенсації праців­никам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати» від 20 грудня 1997 р. № 1427², сума компен­сації обчислюється шляхом множення суми нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітної плати за відповідний місяць на індекс інфляції в період невиплати її.

Таким чином, законодавство передбачає широке коло заходів, спрямованих на захист прав працівників щодо оплати праці.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 49. — Ст. 422.

² Офіційний вісник України. — 1997. — Число 52. — С. 50.

322