Працівник несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, завдану ним у нетверезому стані (п. 4 ст. 134 КЗпП).

Наведена підстава відрізняється від підстави притягнення працівника до обмеженої матеріальної відповідальності лише

378

формою вини, тобто повна матеріальна відповідальність насту­пає тут за умисне(пряме чи непряме) заподіяння такої шкоди. Отже, якщо роботодавець доведе, що працівник при завданні шкоди діяв умисно, проблема розміру відшкодування завданої шкоди відпадає відразу. Наступає повна матеріальна відпо­відальність.

Працівника також молена притягнути до повної мате­ріальної відповідальності, коли відповідно до законодавства на нього покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків (п. 6 ст. 134 КЗпП).

Цим пунктом передбачено, що матеріальна відповідальність у повному розмірі покладається на працівника тоді, коли спе­ціальними законодавчими актами (причому це можуть бути і за­кони, і підзаконні нормативно-правові акти) встановлено випад­ки повної матеріальної відповідальності певних категорій пра­цівників внаслідок виконання ними відповідних функцій.

Повна матеріальна відповідальність є додатковим наванта­женням на працівника. Необхідність її запровадження зумовле­на особливістю виконуваної роботи та умов праці, а також підви­щеною зацікавленістю держави у збереженні того чи іншого майна та підвищенні відповідальності працівника за його збере­ження.

В Україні продовжують діяти деякі акти СРСР, якими вста­новлюється повна матеріальна відповідальність, а саме: за шко­ду, заподіяну перевитратою пального, допущеною працівником автомобільного транспорту; за втрату чи затримку доставки усіх видів поштових і телеграфних відправлень, недоставку пе­ріодичних видань; за одержання службовою особою премій вна­слідок зроблених з її вини викривлень даних про виконання ро­біт та ін.

Потрібно звернути увагу на те, що положення ряду норматив­них актів, які визначають випадки повної матеріальної відпо­відальності є застарілими та не можуть застосовуватись, оскіль­ки вони вже передбачені КЗпП. Наприклад, п. ЗО «Порядку ведення касових операцій у національній валюті України» пе­редбачає обов'язок касира відповідати за збереження всіх прий­нятих ним цінностей. Однак з касиром можна укласти договір про повну матеріальну відповідальність (п. 1 ст. 134 КЗпП) або

379

він може бути суб'єктом повної матеріальної відповідальності за будь-якими іншими підставами, передбаченими КЗпП. Тому, очевидно, застосування положень Порядку є зайвим. Аналогічна ситуація щодо постанови Ради Міністрів «Про матеріальну від­повідальність осіб, винних у загибелі або розкраданні великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз та коней, які належали кол­госпам і радгоспам».

На працівника покладається повна матеріальна відпо­відальність за шкоду, завдану ним не при виконанні трудо­вих обов'язків (п. 7 ст. 134 КЗпП).

Зазначена підстава зумовлює суперечність спеціальної та за­гальної норми. Так, ст. 130 КЗпП визначає, що підставою при­тягнення працівника до матеріальної відповідальності є шкода, завдана невиконанням чи неналежним виконанням ним трудо­вих обов'язків.

Пункт 7 ст. 134 КЗпП передбачає притягнення працівника до матеріальної відповідальності за нормами трудового права і тоді, коли шкода завдана не при виконанні трудових обов'язків. Про­те така, на перший погляд, невідповідність є виправданою, адже шкода, заподіяна працівником не при виконанні трудових обо­в'язків, не змінює характеру (природи) правовідносин між пра­цівником і роботодавцем. Тут важливо, що працівник завдає шкоди майну роботодавця, з яким він перебуває у трудових пра­вовідносинах.

Положення КЗпП «не при виконанні трудових обов'язків» слід розуміти як самовільне виконання роботи працівником в особистих цілях та всупереч інтересам роботодавця. Слід відзна­чити, що час заподіяння шкоди з вказаної підстави значення не має. Вона може бути завдана як під час робочого часу, так і у вільний від роботи час (наприклад, під час перерви для відпо­чинку і харчування або ж після робочого часу). Типовим прикла­дом заподіяння зазначеної шкоди у робочий час є використання майна роботодавця (устаткування, приладів, автомашин тощо) у власних цілях.

Пленум Верховного Суду України разом з тим роз'яснив, що при визначенні розміру шкоди, заподіяної працівниками само­вільним використанням в особистих цілях технічних засобів (ав­томобілів, тракторів, автокранів тощо), належних роботодавцю, з яким вони перебувають у трудових відносинах, слід виходити з

380

того, що шкода, заподіяна не при виконанні трудових (службо­вих) обов'язків, підлягає відшкодуванню із застосуванням норм цивільного законодавства (статті 203, 453 ЦК). У цих випадках шкода відшкодовується у повному обсязі, включаючи і одержані роботодавцем прибутки від використання зазначених технічних засобів.

Таке роз'яснення Пленуму Верховного Суду України супере­чить законодавству та погіршує правове становище працівників. Закон чітко тут визначив застосування трудового законодавства, зокрема ст. 130 КЗпП. А тому посилання на норми цивільного законодавства є невиправданими.