Принцип оптимального поєднання централізованого і локального правового регулювання

Оптимальне поєднання централізованого і локального право­вого регулювання — ще один з основних принципів трудового

¹ Стьічинский Б. С., Зуб Й. В., Ротань В. Г. Научно-практический ком-ментарий к законодательству УкраиньІ о труде: В 2 т. — Симферо­поль, 1998. — Т. 1. — С. 23.

47

права України. Він визначає порядок та умови встановлення прав і обов'язків суб'єктів трудових і пов'язаних з ними право­відносин. Його зміст зводиться до того, що основні гарантії захи­сту трудових прав учасників трудових правовідносин встановлю­ються законами і під законними актами, а решту правил регулю­вання праці сторони визначають за погодженням між собою або в порядку, передбаченому централізованими нормами, самостій­но. При цьому локальне правовстановлення не повинне виходи­ти за межі і суперечити стандартам, визначеним для нього цент­ралізовано.

Незважаючи на те, що в умовах ринкової економіки спосте­
рігається тенденція до розширення сфери локального регулю­
вання, не варто думати, що з часом потреба у централізованому
регулюванні праці цілком відпаде, тобто, що цей принцип труд о-'
вого права.не є перспективним. Держава продовжуватиме вико-
нувати свою функцію гаранта основних трудових прав громадян,,
тому відповідний мінімум таких гарантій визначатиметься як уі
Конституції, так і в Кодексі законів про працю та інших норма­
тивних актах. Крім того, сфера локального регулювання — це,;
переважно, власне трудові відносини: трудовий договір, робочий і
час, час відпочинку, трудова дисципліна тощо. Інші ж інститути',
трудового права: працевлаштування, нагляд і контроль за дотри-;
манням трудового законодавства, вирішення трудових спорів — 1
традиційно і справедливо вважаються ділянками централізова-1
ного правового забезпечення.                                                         І

Отже, специфіка цього принципу полягає в тому, що повнота]
правового регулювання забезпечується завдяки оптимальному]
поєднанню \як централізованого, так і локального правовстанов- ]
лення.                                                                                                І

Цей принцип дуже виразно виділяє трудове право з-поміж ін-! ших галузей вітчизняного права, в тому числі — й галузей при- і

ватноправового спрямування.                                                        1

1 Локальна нормотворчість властива для багатьох галузей пра-1

ва (адміністративного, земельного, аграрного, цивільного), про-| те там вона допускається як виняток і не впливає суттєво на за%| гальний стан правового забезпечення відповідних суспільних! відносин. У трудовому праві це фактично такий же напрям вста*|

новлення умов праці, як і централізовані правові приписи. ,  І

1

48                                                                                                      І

При цьому, якщо для деяких інших галузей права (адмініст­ративного) сфера локального правовстановлення визначається територіальними ознаками (місто, район), то за трудовим правом локальними вважаються норми, прийняті безпосередньо на під­приємствах самими ж учасниками трудових правовідносин.

Локальна правотворчість у сфері трудового права відбуваєть­ся переважно для конкретизації централізованих норм щодо умов відповідних підприємств, установ, організацій. Самі ці центра­лізовані норми вже є своєрідною базою для видання на їх основі локальних правил. І фактично, такі централізовані норми не мо­жуть самостійно регулювати трудові відносини. Тобто локальні норми ніби логічно доповнюють загальні правила, які отриму­ють регулятивні властивості тільки завдяки поєднанню центра­лізованого і локального правовстановлення.

Інший варіант локальної нормотворчості полягає у забезпе­ченні додаткових правових гарантій найманих працівників за рахунок прийняття локальної норми, яка передбачає інші пра­вила регулювання трудових відносин, аніж ті, що встановлені централізованою нормою.

Тут існує дві можливості такого локального правовстановлен­ня. Перша, це коли у самій централізованій нормі міститься пра­вило, яке допускає з метою поліпшення правового становища працівників того чи іншого підприємства, прийняти локальну норму, яка б встановлювала більш пільгові умови праці, ніж пе­редбачаються загальною нормою. Наприклад, згадувана вже ст. 50 КЗпП України визначає нормальну тривалість робочого часу 40 годин на тиждень. Але у частині другій вона передбачає, що підприємства, установи, організації при укладенні колектив­ного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж 40 годин на тиждень.

Отже, маючи відповідні економічні можливості, підприємст­ва мають право обирати для регулювання трудових відносин або централізовану норму, або ж прийняти для цього своє правило. Головне тут, щоб локальна норма не погіршувала умови праці порівняно з тими, що гарантуються централізованим законодав­ством. Друга можливість прийняття первинної локальної норми випливає безпосередньо із загальноправового принципу «можна все, що не заборонено» та ст. 9^і Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що підприємства, установи, орга-

40269

нізації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників. Такі ло­кальні норми можуть встановлюватися як при укладенні колек­тивних договорів, так і при прийнятті інших актів локального характеру: правил внутрішнього трудового розпорядку, поло­жень про оплату праці, про преміювання тощо.

У зв'язку зі змінами, що відбуваються у сфері суспільно-трудо-вих відносин, переходом до ринкової економіки потребують корек­ції загальні вимоги щодо суб'єктів локальної нормотворчості. Трудове законодавство, що було орієнтоване на соціалістичну сус­пільну організацію праці, передбачає право ухвалювати локальні норми за власником підприємства, установи, організації і обов'яз­ковим погодженням (за згодою) з профспілковим органом. Такий порядок був прийнятним, коли профспілки вважалися незамін­ним суб'єктом організації праці на підприємствах. У нинішніх умовах, коли вони на підприємствах або зовсім відсутні, або ж є декілька профспілок одночасно, ухвалення локальних правил стає проблематичним. Доводиться приймати такі норми з пору­шенням загальних вимог (оскільки за відсутності профспілки ні з ким погодити її прийняття) або ж зовсім відмовитися від вста­новлення додаткових умов праці на локальному рівні.

Очевидно, що існують цілком об'єктивні чинники для зміни на законодавчому рівні загального порядку прийняття локальних норм у сфері трудового права, їх повинні приймати самі власники (роботодавці) в особі органів управління підприємства, як це пе­редбачено у країнах з розвиненою ринковою економікою. Участь профспілок при ухваленні локальних норм права можлива тільки щодо актів договірного характеру (колективних договорів, угод), а решта — має бути прерогативою самого роботодавця.

Побоювання, що при такій спрощеній процедурі можуть по­рушуватися трудові права найманих працівників, не мають до­статніх підстав. Адже КЗпП України у ст. 9 визначає недійсни­ми умови договорів про працю, якщо вони погіршують станови­ще працівників.

Принцип оптимального поєднання централізованого і локаль­ного правового регулювання — це одна з важливих засад функ­ціонування у системі права України трудового права як однієї з провідних галузей.

50