Становлення особистості, здатної до життєвої самотворчості

самопізнання	12 кл.	життєва самотворчість	Лінія самокоригування педагогічний і батьківський супровід	саморозвиток
	11 кл.	самореалізація	Лінія самокоригування педагогічний і батьківський супровід
	10 кл.	саморозвиток	Лінія самокоригування педагогічний і батьківський супровід
	9 кл.	самовдосконалення	Лінія самокоригування педагогічний і батьківський супровід
	8 кл.	самоосвіта	Лінія самокоригування педагогічний і батьківський супровід
	7 кл.	самовідношення	Лінія педагогічного і батьківського коригування
	6 кл.	самоствердження	Лінія педагогічного і батьківського коригування
	5 кл.	саморегуляція	Лінія педагогічного і батьківського коригування
	4 кл.	самоконтроль	Лінія педагогічного і батьківського коригування
	3 кл.	самонавчання	Лінія педагогічного і батьківського коригування
	2 кл.	самовиховання	Лінія педагогічного і батьківського коригування
	1 кл.	самоорганізація	Лінія педагогічного і батьківського коригування

Представники гуманістичноі психології (А.Маслоу, К.Роджерс та ін.) вважають, що „будь-яка особистість відкрита для набуття нового досвіду і в різних життєвих ситуаціях здатна зробити свідомий, відповідальний вибір” (за В.Пікельною). „Ефективна шкільна освіта – це така освіта, при якій учень поступово починає сам організовувати процес свого навчання”, – наголошує М.Холодна. Нею розроблені критерії інтелектуальності, які враховують:

К – компетентність;

І – ініціативу;

Т – творчість;

С – саморегуляцію;

У – унікальність складу розуму.

Остання якість – унікальність складу розуму – це індивідуально-своєрідні способи інтелектуального відношення до того, що відбувається навколо. „Самовираження – процес і результат розвитку і прояву індивідом властивих йому якостей і здібностей”, – наголошує В.Степанов.

До методів утворення потреб ситуації, зв’язаної з творчістю (збуджуваність, потреба в творчості), за класифікацією О.Кучерявого, відносяться методи:

1. формування самосвідомості дитини;

2. формування і розвитку адекватної самооцінки здатності до творчості;

3. перетворення потреби дитини у творчості в бажання творити.

Першу групу представляють наступні методи:

а) формування знань про творчість як засіб розвитку особистості в суспільстві (бесіди, диспути, розповіді, метод прикладу);

б) формування зразків ідеалів в області творчості (бесіда, диспут, оповідь, метод прикладу);

в) постановки близьких і далеких перспектив у створюючій діяльності дітей, у розвитку їх творчих здібностей, умінь і якостей;

г) орієнтації на самопізнання і на самооцінку роботи творчого характеру;

д) самопізнання:

– метод самоспостереження в ході виконання творчої роботи;

– самоаналіз, зв’язаний з критичною оцінкою фактів власного відношення до творчості, продуктів своєї творчої діяльності;

– самовивчення особливостей особистості, ступеня розвиненості творчих умінь і якостей, особистої техніки, задоволення потреби у творчості.

Друга група методів презентована:

- усною взаємохарактеристикою продуктів у творчості і відношенням до нього;

- педагогічною характеристикою творчих зусиль дитини і її результатів;

- методом створення ситуацій для співставлення дитиною оцінок продуктів його творчості і самооцінки;

- методом розкриття основних вимог до суб’єкта творчої діяльності.

Третя методична група представлена такими методами:

§ формування знань про основні секрети організації творчої діяльності (методи прикладів, ілюстрації, демонстрації, проблемний метод, бесіда, розповідь та ін.);

§ створення умов для актуалізації образів (розповідь дитини про особливості побаченого раніше продукту творчості або його автора, бесіда або диспут про враження, які одержані від продукту творчості, вправи у копіюванні простих продуктів творчості, вправи у відтворенні власних творчих образів);

§ забезпечення процесу передбачення задоволення дитини у зв’язку з виникненням у нього потреби у творчості, заохочення педагогом творчих зусиль і продуктів творчості інших дітей і самої дитини в ході створення ними потрібних творчих образів, підкреслення сильних боків продуктів творчості дитини близькими йому людьми і т.д.;

§ створення умов для самоформування дитиною умінь і якостей, значимих для творчості (бесіди і розповіді про засоби самовиховання, самоформування конкретних якостей, значимих для творчості, метод педагогічного прикладу і т.д.);

§ методи і прийоми корекції мотивів поведінки, орієнтованих на досягнення мети – організацію творчої діяльності, самоаналіз дій та мотивів, розповідь педагога про корекцію власних мотивів (причин творчої діяльності, її цілей);

§ створення умов для усвідомлення дитиною дії, зв’язаної з творчим актом.

ІІІ рівень. Навчання спільного життя, в якому переважною є роль соціуму і формується:

а) із самоконтролю. Механізм самоконтролю проявляється у готовності перевести дію в інше русло, внести в неї додаткові елементи. Це немовби спілкування всередині самої особистості – між особистістю в дії та особистістю, що планує дію з певною метою;

б) самовиховання, соціального формування особистості людини. Самовиховання – це формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети;

в) духовна потреба у взаємодії з іншими людьми, встановлення гуманних стосунків у колективі. К.Абульканова-Славська зауважує: „...соціальна зумовленість психіки реалізується через співвідношення не тільки із світом людей та іншою людиною;

г) із вмотивованості ситуації вибору, соціальної чутливості, соціального самопізнання та пізнання інших, міжособистісне сприйняття, соціальна перцепція – „сприйняття, розуміння і оцінка людьми соціальних об’єктів (інших людей, самих себе, соціальних спільнот)”. «Пізнай себе – і ти пізнаєш світ», – говорили древні, підкреслюючи важливість і складність цього процесу.

Яким чином людина пізнає себе? Через самоспостереження, самоаналіз, самооцінку, самопрогнозування. Самоаналіз – аналіз свого внутрішнього світу, своєї діяльності; полягає у зіставленні того, що планувалося тим, що зроблено або могло бути зроблено.

Гуманізація є одним із найважливіших засобів вдосконалення всього, своєрідною творчою лабораторією формування цивілізованих міжлюдських відносин, а також своєрідним каталізатором, котрий має прискорити розвиток соціуму;

д) з життєвих потреб самотворчості, де пріоритет визнання надається визначальності природного розвитку особистості;

е) з батьківської і соціальної діагностики, яка коригується через соціальне управління розв’язанням природних і суспільних суперечностей криз, напруги і конфліктності (за О.Ельбрехтом) і передбачає вплив суб’єкта управління на керовані об’єкти, виявлення цього впливу на ефективність взаємодії та взаємостосунків (за М.Кириченком), аналіз макросоціальних тенденцій, вивчення мікросоціуму для формування ефективної освітньої системи, в яку включаються, як процеси колективу творення, колективної миследіяльності, так і соціальне оточення, роблячи його більш включеним в освітній процес, більш схильним до сприйняття концепції розвитку школи;

є) позашкільні і сімейно-побутові зв’язки у формуванні особистості через створення умов для творчого дозвілля та позаурочної предметної розвиваючої діяльності і розширення можливостей для задоволення різних особистісних потреб учнів у позакласний, позаурочний, позашкільний час. Соціум – це не суб’єкт дій, і не об’єкт. Соціум – це наше духовно-психологічне повітря, яким дихають усі, але яке не належить нікому.

IV рівень. Навчання творчого життя, в якому ведуча роль батьків, і містить:

а) прагнення до життєвої самотворчості через самооцінку дій, вчинків, бо самоцінка – це таке рефлексивне ставлення людини до себе, коли її „Я” постає одночасно у вигляді суб’єкта і об’єкта самоаналізу.

Ось чому перший крок самопізнання – осягнення своєї «Я-концепції» за допомогою самоаналізу своїх станів, дій. Критичність самоаналізу – важлива умова усвідомлення індивідом потреби у самовихованні. Питання, що первинне у навчальному процесі: виховання чи навчання – ніколи не буде до кінця визначеним, бо це обидві складові, які паралельно і водночас вирішують освітянські проблеми;

б) здатність до інтелектуальної ініціативи.

Навчальний матеріал набуває для учня особистісного значення. Він прагне правильно зрозуміти те, що вивчається, щоб вирішити проблему, що виникла. Формування проблемних ситуацій у розумовій діяльності учнів сприяє вихованню таких якостей особистості, як кмітливість, допитливість, інтерес до учіння і прагнення до творчості. Знання стає особистим надбанням людини;

в) прояв інтелектуальної компетентності як виду креативної діяльності через евристичний діалог, ділову гру, диспут, дискусію тощо. В.Сухомлинський розумів дружбу педагога з дитиною „як великий труд і колосальну затрату духовних сил”;

г) правильний вибір мотивів поведінки у різних життєвих ситуаціях через систему взаємопов’язаних, необхідних елементів. Під соціалізацією розуміють інтеграцію людини в систему соціальних відношень, в різні типи соціальних спільнот (групу, інститут, організацію). О.Залужний був першим ученим в Україні, що підняв питання про розвиток колективу або групи. Ним висунута теза: „Через колектив, силами колективу й для колективу”, яка стала основою і в учінні про колектив А.Макаренка. Соціалізація розглядається як засвоєння елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються якості особистості. Основне правило стратегії розвитку школи, на думку Н.Лагервея, полягає в тому, що зміни повинні охоплювати всю школу вцілому.

Кумулятивний або комбінований ефект у розвитку школи фактичного означає створення іншої цільної культури – етосу. „Етос є не приватним, а інституційним явищем”, – наголошує І.Фрумін.

Про прихований (таємний) зміст (навчальна програма) говорять тоді, коли частіше всього називають ті аспекти навчання, які мають наслідки, такі практики і результати навчання, які, не будучи явно означені в навчальних програмах або правилах організації навчання, все ж являються важливою частиною освітнього досвіду.

Одним із перших звернув увагу на це американський дослідник Ф.Джексон в знаменитій книзі „Життя в класі” (1968). В цей же час гарвардський професор Дребен опублікував книгу „Чому вчаться в школі?”, де також поставив питання про скриті ефекти шкільного навчання. Адже урок – це час спільної праці, спільного життя вчителя і учнів.

Сьогодні до скритого змісту різні дослідники відносять різні речі: диференціацію за здібностями, уміння складати екзамени, необхідність відповідати учителю те, чого він чекає. «Педагогічна підтримка, – за визначенням О.Газмана, Т.Фролової, – діяльність педагогів по здійсненню превентивної і оперативної допомоги дітям у вирішенні їх індивідуальних проблем, зв’язаних з фізичним і психічним здоров’ям, спілкуванням, успішним просуванням у навчанні, життєвим і професійним самовизначенням».

Технологічний арсенал особистісно орієнтованого підходу, на думку дослідника Е.Бондаревської, складає такі методи і прийоми, як:

– діалогічність;

– діяльнісно-творчий характер;

– спрямованість на підтримку індивідуального розвитку дитини;

– надання учневі необхідного простору, свободи для прийняття самостійних

рішень, творчості, вибору змісту і способів учіння і поведінки.

Педагоги Е.Казакова і А.Тряпіцина до вищесказаного додають такий діяльнісний метод, як створення ситуації успіху. Т.Мещерякова переконує в необхідності включення в арсенал особистісно орієнтованого підходу методів створення для учнів ситуації індивідуального і колективного вибору.

Т.Фролова доводить необхідність застосування методу діагностики і самодіагностики, які відіграють у виховному процесі важливу роль – соціально-цілісне оточення та цілісно-орієнтовану діяльність особистості, яка взаємодіє з оточуючим світом, осмислює життя людини у ньому, формуючи власний образ життєвої самотворчості, культуру соціальної поведінки особистості з розвиненим критично-креативним мисленням – творця особистого життя та суспільства.

Серед методів діагностики і самодіагностики провідними є: батьківська і педагогічна діагностика.

Від дорослих (батьків і педагогів) залежить, наскільки задіяні мотиваційно-вольові та емоційні сфери дитини до сприйняття компонентів і змісту тієї чи іншої навчальної дисципліни, пряме й опосередковане пояснення матеріалу якої приведе в майбутньому до його активного використання.

Родина – складна багатофункціональна система. Вона виконує ряд взаємозалежних функцій. Функція родини – це спосіб прояву активності, життєдіяльності її членів. До функцій варто віднести: економічну, господарсько-побутову, рекреативну чи психологічну, репродуктивну, виховну.

Соціолог А.Харчев вважає репродуктивну функцію родини головною суспільною функцією, в основі якої лежить інстинктивне прагнення людини до продовження свого роду. Виконуючи цю функцію, родина є відповідальною за фізичний, психічний і інтелектуальний розвиток дитини, вона виступає своєрідним регулятором народжуваності.

Для кожної людини родина виконує емоційну і рекреативну функції, що захищають людину від стресових і екстремальних ситуацій. Затишок і тепло домашнього вогнища, реалізація потреби людини в довірливому й емоційному спілкуванні, співчуття, співпереживання, підтримка – усе це дозволяє людині бути більш стійким до умов сучасного неспокійного життя. Найбільш повно функції сучасної родини представлені фінським педагогом Ю.Хямяляйнен. Виділяючи періоди формування родини, він відзначає, що для кожного етапу сімейних відносин характерні визначені функції, зокрема „Правила” батьківської поведінки:

1) у стосунках з дитиною необхідно спиратися на позитивні якості особистості;

2) показувати власний приклад позитивної поведінки, не припускати розходжень між словами і власними діями: „роби, як Я”, а не „роби, як Я кажу”;

3) давати оцінку не особистості, думкам, емоціям дитини, а її поведінці;

4) навіювати дитині позитивне;

5) жити сьогоднішнім днем, не згадувати без особливої потреби негативні ситуації з минулого;

6) не жити життя замість дитини, але бути поруч для допомоги дитині в разі необхідності.

Звичайно, кожен з батьків має свій власний досвід у стосунках з дитиною, власні правила встановлення, налагодження з нею найщиріших, найтепліших для певної ситуації оптимальних взаємостосунків. Тому важливо ці правила усвідомлювати, постійно ними керуватися, а в разі необхідності змінювати їх відповідно до життєвих обставин.

Соціолог В.Голофаст відзначає наступну тенденцію розвитку відносин у родині: від „ієрархічної” логіки розходжень між статями до логіки індивідуальних особливостей і здібностей, до обліку реального співвідношення сімейних і позасімейних ролей жінки, чоловіка і дитини.

І.Дементьєва говорить про виникнення нових нетипових проблем виховного характеру внаслідок різних матеріальних і психологічних труднощів, пережитих родиною. Невпевнені в собі батьки перестають бути авторитетом і зразком для наслідування у своїх дітей. Авторитет матері міняється в залежності від сфери її діяльності. Підлітки часом виконують непрестижну, некваліфіковану роботу, але вигідну в грошовому відношенні, і їхній заробіток може наближатися до заробітку батьків, чи навіть перевищувати його. Це один з факторів, що сприяє падінню авторитету батьків в очах підлітка. Подібна тенденція не тільки скорочує виховні можливості родини, але і приводить до зниження інтелектуального потенціалу суспільства.

Специфіка почуттів, що виникають між дітьми і батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А недостатня увага батьків до своїх дітей, відсутність батьківської любові, або навіть прояв інших почуттів – неприязні, роздратованості вносять у життя зростаючої людини багато травмуючих моментів. Існує „Сімейна декларація прав людини”, яку слід знати кожному, хто виховує дитину. Отже:

„Стаття 1. Моя дитина і я – як люди – маємо рівні права.

Стаття 2. Моя дитина відповідає за турботу про свої проблеми і своє щастя, а я несу відповідальність за турботу про свої проблеми і своє щастя.

Стаття 3. Моє головне завдання полягає в тому, щоб бути вірним моєму внутрішньому „Я”. Поступаючи так, я принесу користь і тим, хто мене оточує.

Стаття 4. Найкращий батько – не раб і не господар, але людина, яка має ті ж права, що й інші люди.

Стаття 5. Найкраще, що я можу дати дітям, – це приклад того, що цілком нормально проявляти турботу про свої власні почуття, потреби й бути щасливим.

Стаття 6. Якщо я хочу дати дещо комусь, то тільки тому що хочу цього, тобто це означає, що даючи, турбуюся за себе, бо ця турбота дає мені задоволення бачити іншу людину чи тварину щасливою.

Стаття 7. У кожній сім’ї повинен бути куточок чи кімната „Я сам”, де кожний член сім’ї може бути чи побути сам з собою чи з Космосом, чи з Богом – заспокоїти нервове збудження, увійти в ноосферу, отримати енергетику Космосу, настроїти мозок на добрі справи.

Стаття 8. Сім’я з повагою шанує історію свого роду, як по лінії батька – дід, прадід, так і по лінії матері.

Стаття 9. Діти повинні шанувати старшого, звертаючись на Ви: дід – баба, мати – батько, старший брат чи сестра – бо вони мають більший довід, більше

знань, знають як жити в злагоді з Природою, як вижити.

Стаття 10. Якщо дитина погано вихована, то вина за це, в першу чергу, лягає на батьків. Батьки для дітей – моральний приклад поведінки й взірець в житті.

Стаття 11. Учителів потрібно поважати й любити не менш, ніж батьків.

Стаття 12. Виховання має бути первинним, навчання – вторинним, виховувати і навчати за формулою: не заважай живому жити.

Стаття 13. Допомагати потрібно тільки тоді, коли це справді потрібно. Непотрібна допомога лише послаблює людину в будь-якій справі.

Стаття 14. Ми не були батьками з самого початку. Ми ними стали в момент вашого народження. Як батьки ми ровесники вам і не менше вашого потребуємо допомоги і підтримки. Від нас залежить, якими ви станете, але від вас залежить, які з нас будуть батьки”.

Перша і основна задача батьків – створення в дитині впевненості в тому, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, ні при яких умовах у дитини не повинні виникати сумніви у батьківській любові. Найбільш природна і сама необхідна з усіх обов’язків батьків – це ставлення до дитини в будь-якому віці любовно й уважно. Головна вимога до сімейного виховання – це вимога любові. Але тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитину і керуватися любов’ю у своїх повсякденних турботах, необхідно, щоб дитина відчувала, була впевненою, що її люблять.

Вселення дитині почуття, що його люблять і про нього піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють дітям батьки, ні від того, виховується дитина вдома чи з раннього віку знаходиться в яслах і дитячому саду. Не пов’язано це і з забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною – це універсальна вимога до виховання, яка в однаковій мірі може бути рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці.

Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу. Основа для збереження контакту – щира зацікавленість в усьому, що відбувається в житті дитини, зацікавленість до його дитячих, нехай найдріб’язковіших і наївних, проблем, бажання зрозуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, що відбуваються в душі та свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми і прояви цього контакту широко варіюють, у залежності від віку й індивідуальності дитини.

Головне в становленні діалогу – це спільний потяг до загальної мети, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку дій. Мова йде не про обов’язковий збіг поглядів і оцінок. Найчастіше точка зору дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях досвіду. Однак першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до вирішення проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з нею. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об’єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті, навіть її творцем. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її цілі та плани, зникає звичне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу. Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини і дорослого. Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною дуже важко.

Звичайно стихійно виникаюча позиція дорослого – це позиція „над” дитиною. Дорослий має силу, досвід, незалежність, дитина фізично слабша, недосвідчена, цілком залежна. Всупереч цього батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності. Людина не повинна бути об’єктом виховання, вона завжди активний суб’єкт самовиховання. Батьки можуть стати володарями душі своєї дитини лише в тій мері, у якій їм удається розбудити в дитині потребу у власних досягненнях, власному вдосконаленні.

Вимога рівності позицій у діалозі спирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, який виховує і самих батьків. Під впливом спілкування з власними дітьми, включаючи в різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії у піклуванні за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній світ помітно трансформується.

З цього приводу, звертаючись до батьків, Я.Корчак писав про те, що наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу середовища, у якому виховує і дітей. Рівність позицій у діалозі складається з необхідності для батьків постійно вчитися, бачити світ у самих різних його формах очима своїх дітей. Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до нього, варто будувати, ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні пізнавати своєрідність її індивідуальності. Крім діалогу для вселення дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило.

Людське життя, як говорив психолог А.Леонтьєв, – це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим зв’язок дитини з його батьками внутрішньо конфліктний. Якщо діти, підростаючи, усе більш здобувають бажання віддалення цього зв’язку, батьки намагаються як можна довше його втримати. Батьки хочуть захистити молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть самі пізнати світ. Зв’язок виховання з іншими видами діяльності, підпорядкування виховання тим чи іншим мотивам, а так само місце виховання в цілісній особистості людини – усе це і додає вихованню кожного батька особливий, неповторний, індивідуальний характер. Виховання дітей вимагає самого серйозного тону, найпростішого і щирого. У цих трьох якостях повинна полягати гранична правда життя. Мета виховання – сприяти розвитку людини, що відрізняється своєю мудрістю, самостійністю, художньою продуктивністю і любов’ю. Необхідно пам’ятати, що не можна дитину зробити людиною, а можна тільки цьому сприяти і не заважати. Такий підхід передбачає активну роль шкільного батьківського комітету з усіма його підструктурами, до складу якого входять батьки, у сім’ях яких найкраще реалізується батьківська педагогіка (рис.4.5).

Рис.4.5. Роль батьків у вихованні дитини

Виховання повинно відштовхуватися від інтересів дитини, а не від зручностей дорослих. Запорукою правильного фізичного й психічного розвитку є його самооцінка, яка складається із ставлення дорослого до всіх його життєвих проявів. Точками відрахунку в організації та проведенні практичних заходів, спрямованих на формування у школярів позитивного емоційно-ціннісного ставлення до себе, повинні бути: визнання педагогом пріоритету ціннісної посвяченості, орієнтація вчителя на досягнення злагоди зростаючої особистості з Істиною, Добром, Красою, Правдою.

Таким чином, розглянувши рівні функціонування творчого освітньо-виховного середовища, дійшли висновку: особистістю людина стає не відразу. Формується вона поступово і під впливом багатьох чинників як зовнішніх, так і внутрішніх. Потреби в спілкуванні, мовному удосконаленні, активній творчій діяльності, праці – фізичній і духовній, допомагають усвідомити себе, своє Я, і потім наповнити його відповідним змістом, що становить сутність духовно розвиненої особистості, вказує на рівень її цінностей, ідеалів, норм, на які вона орієнтується, йдучи по життєвому шляху як його творець.

Всі рівні функціонування творчого освітньо-виховного середовища – їх нами виділено чотири – мають свою індивідуальність і щільно взаємозв’язані між собою. Бо предметом їхньої особливої уваги є дитина як творчий учень, як неповторна особистість з притаманними тільки їй якостями, нахилами, уподобаннями, як людина, якій властиві:

– культура діалогу;

– повага до плюралізму;

– уміння цивілізовано обстоювати свою позицію перед опонентами;

– турбота про своє оточення;

– навички безконфліктного буття;

– громадянська активність;

– такий спосіб буття, головною ознакою якого є творчість;

– розуміння культури як духовної скарбниці, досвіду, соціальної пам’яті людства;

– набуття знань про шкідливість алкоголю, наркотиків, тютюнопаління тощо, їх наслідків, формування об’єктивних поглядів на це негативне соціальне явище, дотримання тверезого способу життя;

– постійне підвищення суспільної активності, організація повноцінного дозвілля;

– естетичне сприймання та емоційне ставлення до прекрасного, оволодіння цінностями і знаннями в галузі світового та народного мистецтва.

4.2. Характеристика сучасних концепцій формування творчого середовища

Розглянемо ряд концепцій, які передбачають різні підходи до навчання, виховання й розвитку учнів, але з єдиною метою – сприяти якомога кращому становленню учнівської особистості. Всі вони ґрунтуються на Концепції ХХ століття з її ключовими положеннями „Освіта протягом усього життя” та з підпорядкованою їй Концепцією Нової школи. Перша розроблена комісією ЮНЕСКО й офіційно проголошена базовим джерелом для вироблення будь-яких освітніх проектів нового століття. Друга створена колективом учених Інституту педагогіки АПН України – Л.Сохань, І.Єрмаковим та іншими – для реалізації у

вітчизняному освітньому просторі.

Отже, концепція – це система зв’язаних між собою поглядів, що витікають один з одного, на те чи інше явище. Концепція школи як навчального закладу є системою ідей та принципів, що виражають цілі та задачі сучасної освіти і виховання, це науково обґрунтована цільова система найбільш суттєвих перспектив поетапного удосконалення складної педагогічної системи на різних рівнях її якісного стану, єдиний визначаючий замисел наукової праці.

Концепцію побудови цілісного навчально-виховного процесу розробляли В.Краєвський, В.Ільїн, В.Семиченко. В теорії управління технологією роботи над формуванням концепції можна знайти у студіях В.Лазарєва, М.Поташника, П.Третьякова, Г.Дмитренка, К.Ушакова та ін.

Ще в школах давнини навчально-виховна робота вчителів мала в своїй основі народні джерела, традиції, вже тому вона користувалася розумінням і пошаною у населення. То ж які моральні якості намагався формувати у своїх вихованців учитель? Дослідник П.Мазур вказує, що до нас дійшов один із варіантів настанов-правил українських учителів-дяків школярам:

1. Входиш в школу, поклонись на всі боки, все лишнє сховай, щоб тебе кожний похвалив, а вчитель полюбив.

2. З молоду не лінись і до науки приліпись, чому навчився в юності, те пригодиться в старості.

3. Кого увага в школі мучить, той нічого не научить.

4. Не вибігай без причини під час шкільної години.

5. Слухай учителя свого, знайдеш багато розумного у нього.

6. Говори те, що завчив, а не порожні казки.

7. На заняттях не забувай і даремно не розмовляй.

8. Добра кожному бажай і, чим можеш, допомагай.

9. Завжди бережись того, що лихі пригоди викликає, з чого сварка виникає. Не принижуй брата свого: що не любе самому, не чини нікому.

10. Як прийдеш у дім рідний, зробити поклон всім повинний, все на місце поклади, що виучив розкажи.

Саме на цих постулатах ґрунтується концепція школи-родини (автори П.Кононенко та Т.Усатенко). В її основі лежать теоретичні засади освітніх технологій родинного виховання, досягнення українського родинознавства – фамілютики, традиційні духовні основи моралі , української родини, народної педагогіки. Метою такої школи є формування цілісної національно усвідомленої державотворчої особистості учня й учителя, активної в родині, довкіллі, що перебуває у злагоді з собою і світом шляхом створення родиннозорієнтованої життєдіяльності, як першооснови формування гуманістичних, демократичних цінностей української нації. Виходячи з поставленої мети, вирішуються такі завдання:

1. Самореалізація особистості учнів і вчителя через прилучення до світу Культури, зокрема національної, та філософії родинності як найважливішого осередка буття людини, нації.

2. Формування особистості, громадянина України через самопізнання, саморозвиток, самореалізацію у філософії українознавства.

3. Досконале володіння учнями та вчителями рідною мовою та знаннями народних звичаїв і традицій як першооснови принципу природовідповідності.

4. Забезпечення духовної єдності поколінь і збереження родинних традицій у школі як необхідної умови для повної реалізації творчих здібностей та можливостей учнів і вчителів.

Навчально-виховний процес у школі-родині будується за принципом: родина була, є і залишається джерелом людського життя. У сім’ї дитина пізнає навколишній світ, тут у неї формується характер, світогляд, естетичні смаки, морально-етичні ідеали. Серед усіх геніальних винаходів людства чи не провідне місце посідає сім’я, родина. Саме родина є тим могутнім соціальним феноменом, котрий найчастіше об’єднує в родинне гніздо на основі шлюбних і кровних взаємозв’язків. Концепція школи-родини передбачає, що родина має бути основою держави. Це найважливіша спільнота, без якої не можуть існувати народи, а діти, що навчаються в такій школі, усвідомлюють, що це найуніверсальніша академія, де не лише загартовується тіло, а й формується духовний ідеал. У школі-родині плекаються всі складники здорового громадянства. В ній наскрізно, в усьому навчально-виховному процесі, викристалізовується думка: родина – це й рід, покоління людей за спільними інтересами, спільною діяльністю, у яких панує пошана одне до одного і взаємодопомога. Педагогічна технологія школи-родини як навчального закладу визначає загальний морально-психологічний клімат, складає образ та ідеал педагога-вихователя, який є відповідальним перед власною совістю, народом, державою за долю дітей, їх моральну зрілість, вихованість, усіма силами сприяє оволодінню учнями скарбами культури як рідного, так і інших народів. Актуальною залишається ця концепція і в сьогоденні. Обравши за превалюючі в навчальному плані школи гуманітарні предмети, прагнемо виховувати людину з високою національною свідомістю. Адже у час відродження національної школи постають актуальні проблеми: у згоді з батьками виховати у дітей почуття честі, роду, відповідальності за сім’ю, усвідомлення історії сім’ї як начини історії народу, вивчення добрих традицій його. Крім того, батьки беруть участь у збагаченні дітей знаннями, усвідомлюючи цінність держави, розуміючи причетність до світового співтовариства. Концептуальні положення з українознавства виділяють як домінуючу роль батьків у формуванні світогляду дітей. У родині найголовнішим є: підготовка дітей до життя в суспільстві; навчання дітей; захист їхніх інтересів; передача із покоління в покоління культурних і духовних цінностей; забезпечення якісних стандартів догляду за дітьми і надання допомоги тим, які її потребують; особлива увага приділяється інтересам дітей на юридичній основі. Концепція сучасного українського виховання відзначає, що глибинна реформа виховання мусить ґрунтуватися найперше на чистих джерельцях, а саме: на нашій виховній традиції, зокрема репрезентованій етнопедагогікою; на українській класичній культурній спадщині, на очищених від деформації вартостях європейської культури, на ідеології державотворення і врахуванні потреб, що з неї випливають; на українській національно-демократичній педагогіці, яка започатковується в княжій добі, а відтак – творчістю Г.Сковороди та К.Ушинського і розвивається в діяльності таких постатей, як С.Русова, Б.Грінченко, І.Огієнко, Г.Ващенко, А.Волошина, в працях галицьких педагогів Захарків тощо. За висловом науковця Г.Сазоненко, директора українського гуманітарного ліцею (м.Київ), що розвивається за концепцією „школа-родина”, термін „школа-родина” вживається в декількох значеннях:

а) як форма координації зусиль батьків і педагогів у вихованні дітей;

б) як установа для дітей-сиріт або ж для дітей із нестабільних, неповних сімей, для яких вона стає справжнім Будинком людської гідності, Будинком захисту прав підлітків;

в) як тип навчального закладу, який діти шанують тією ж мірою, що й рідну домівку;

г) як школа, у якій всі діти у центрі уваги, а батьки, вчителі – справжні піклувальні наставники.

Працює за концепцією „Школа нової генерації – українська національна школа-родина” ЗОШ І–ІІІ ст. №39 м.Херсона, „Школа-родина” – Чкаловська середня ЗОШ І–ІІІ ст. Нікопольського району Дніпропетровської області, Зориківська ЗОШ І–ІІІ ст. Мілоського району Луганської області, НВЦ „Соняшник” (м.Київ), НВЦ „Ойкумена” (м.Київ), НВЦ „Животоки” (м.Київ), ЗОШ №№ 76, 139, 181, 303 (м.Миколаїв), школа-сад „Дивосвіт”, Рудницька ЗОШ І–ІІІ ст., ЗОШ №2 с. Кобижча (Київська обл.).

В педагогічній спадщині І.Соколянського виразно простежується природничо-наукова концепція розвитку школи. Концептуальні погляди С.Холла ґрунтуються на єдності змісту і методів навчання, що виходять із інтересів і потреб дитини. Рух суспільства до нового стану викликає зміни в сфері освіти. Дитина на всіх ступенях освіти в школі повинна бути поставлена в активно-пізнавальну позицію „відкриття” освоєння предметного і духовного простору. Саме цим цілям підпорядкована концепція Школи розвитку (автор А.Фурман). Одним із кінцевих результатів закладу з вище викладеними концептуальними поглядами є безперервний перехід у якісно новий стан формування культури мислення   учнів.   Навчання   і  виховання  в процесі розвиваючого навчання

будуватиметься на таких положеннях:

– всебічне роз’яснення значення предметів у системі сучасної і світової культури;

– розвиток духовного начала, що сприяє формуванню у школярів піклування про інших, доброти, соціальної комунікативності, свідомості співпричастя до загальнолюдських задач, прагнення до розвитку інтелектуального потенціалу.

Слід зупинитися на концепції гімназії ім. Тараса Шевченка м.Кіровограда, програма розвитку якої визначається філософією освіти, відповідає цінностям „відкритого суспільства”, є мікромоделлю держави, і ґрунтується на твердженні, що кожен учень – унікальна і неповторна індивідуальність, що має право на розвиток емоційного інтелекту, на оволодіння індивідуальними освітніми програмами, глобально орієнтовану освіту, тому пріоритет вільного розвитку особистості є базовим принципом побудови освітньої системи через запровадження системи індивідуальної педагогічної підтримки (тьютингу). А звідси в освітньому процесі гімназії нова педагогічна позиція – тьютор, який виступає і як керівник індивідуальних та групових освітніх проектів, і як посередник між учнем та вчителем-предметником, який допомагає визначити „замовлення” на освітні послуги, і як організатор навчального та позанавчального спілкування всіх учасників освітнього процесу, і як лоцман у інформаційно-культурному просторі поза гімназією, і як генератор ідей освітніх ініціатив, спрямованих на урізноманітнення технологій навчання, і як дизайнер освітнього простору навчальних кабінетів закладу. За концепцією „Школи самоствердження” (автор директор школи №43 м.Донецька Ситнікова Наталія Євгенівна) працюють ЗОШ №47 м.Макіївки, ЗОШ №24 м.Харцизька. Мета: допомогти розкритися учневі як особистості, пізнати себе, самовизначитися й самоствердитися в умовах модульно-розвивальної системи навчання.

Ставить високу мету – виховання людини, обізнаної з культурою Франції, її мовою – загальноосвітня спеціалізована школа І–ІІІ ст. №10 з поглибленим вивченням французької мови імені льотчиків-космонавтів Г.Добровольського та Г.Шоніна м.Одеси. Концепцією школи передбачено розвиток у школярів основних і спеціальних умінь та навичок навчальної діяльності, уміння її планувати, здійснювати самоконтроль, самостійно набувати знання через роботу з першоджерелами, довідковою літературою, формування наукового світогляду та активної життєвої позиції, розвиток індивідуальних здібностей, посилення творчого потенціалу особистості школяра через роботу білінгвальної школи, учнівське самоврядування, поглиблення індивідуальної діагностики.

Заслуговує на увагу концепція Школи сприяння здоров’ю (творчий колектив кафедри експериментальних досліджень ДАККО під керівництвом А.Фурмана) як закладу, що формує позитивну мотивацію на здоровий спосіб життя всіх учасників навчально-виховного процесу. Адже в Конституції України життя і здоров’я людини визнані найвищими соціальними цінностями. Школа сприяння здоров’ю спрямовує всі зусилля на створення сприятливих умов для покращення стану фізичного, психічного, соціального і духовного здоров’я молодого покоління як інтегрального показника суспільного розвитку, дієвого чинника впливу на економічний, культурний, оборонний потенціал країни. Школа сприяння здоров’ю як найактивніша інституція формування здорового способу життя та культури здоров’я дітей та молоді є методологічною основою формування позитивної мотивації на збереження здоров’я і містить гуманістичну модель освіти, суть якої полягає у створенні сприятливої культурно-соціальної ситуації, готовності до формування у них суспільно значущої життєвої стратегії. Рівень цієї готовності характеризується здатністю дітей та молоді перетворювати зовнішні вимоги на внутрішні потреби, мотиви поведінки з пробудженням їх самосвідомості й відповідальності за власну культуру здоров’я. Поняття „здоровий спосіб життя” у Школі сприяння здоров’ю розглядається у співвідношеннях тріади: здоров’я – здоровий спосіб життя – культура здоров’я. Ряд навчальних закладів (ЗНЗ І–ІІІ ст. №75 м.Донецька, Хорольська гімназія Полтавської обл., ЗНЗ І–ІІІ ст. №14 м.Сімферополя, спеціалізований ЗНЗ І–ІІІ ст. №34 м.Києва, НВК №28 м.Дніпропетровська, санаторна школа-інтернат №8 м.Кривого Рогу, НВК „Дивосвіт” м.Жовті Води Дніпропетровської області, гімназія №136 м.Дніпропетровська, Копичинецька ЗОШ №2 Тернопільської області, Костянтинівське НВО „Гімназія – Мала академія наук №1 „Таврія” Мелітопольського району Запорізької області в основу свого розвитку взяли концепцію Школи сприяння здоров’ю, що ґрунтується на таких основних розвиваючих постулатах, як:

– заклад є унікальним явищем, де вирішення навчальних та виховних завдань гармонійно поєднується із процесом розвитку організму та особливостей дитини з урахуванням їхніх фізичних і психічних можливостей;

– створення здорового середовища для гармонійного розвитку індивідуальних здібностей, нахилів в контексті „людина-середовище”, становлення і розвиток творчої, здатної до соціалізації, гуманістично спрямованої і фізично досконалої особистості;

– принципово нова парадигма виховання, що передбачає саморозвиток особистості, передачу їй творчих і культурних цінностей, що здійснюється на основі особистісної взаємодії та діалогічного спілкування педагога і вихованця. При цьому впроваджуються і принципові підходи до відновлення здоров’я, яке розглядається як основна умова виконання людиною своїх біологічних, соціальних функцій, як фундамент самореалізації особистості;

– формування культури здорових взаємостосунків між учнями, педагогами та батьками;

– збереження та зміцнення здоров’я учнів, підготовка їх до суспільно значущого самоствердження, самодостатності та самореалізації у майбутньому дорослому житті;

– філософсько-світоглядна підготовка дітей та учнівської молоді до здорового способу життя, допомога у набутті ними наукових знань про здоров’я та рівень формування культури їхнього здоров’я.

Дещо модифікована модель Школи культури здоров’я. За цією концепцією розвивається ЗОШ І–ІІІ ст. №17 м.Ніжина Чернігівської області, гімназія №1 „Надія” м.Бердянська Запорізької області, в основі якої: в 1–4 класах – школа валеологічно обґрунтованого саморозвитку та оволодіння основними навичками освітньої діяльності, формування ціннісних орієнтацій на збереження здоров’я та прищеплення наукових та гуманних поглядів на своє здоров’я та здоров’я оточуючих, навчання методом самоконтролю та самокорекції; в 5–9 класах – школа самопізнання, смислотворення, самовдосконалення, навчання методом самодіагностики, уміння захищати себе від негативних впливів навколишнього середовища, створення умов для максимального фізичного розвитку; в 10–11 класах – школа самовизначення та оволодіння освітньою системою культури здоров’я. Ряд шкіл України (це спеціалізована школа І–ІІІ ст. №1 ім.В.Стрельченка м.Суми, Стеблівська ЗОШ І–ІІІ ст. Корсунь-Шевченківського району Черкаської області, ЗОШ І–ІІІ ст. №2 м.Монастирище Черкаської області, школа-ліцей №2 м.Житомира, НВО №136 „Класична гімназія ім.Кирила і Мефодія – початкова школа – дошкільний навчальний заклад – валеологічний центр” м.Дніпропетровська, навчально-реабілітаційний центр „Особлива дитина” м.Рівного, Олександрівська ЗОШ І–ІІІ ст. Мар’їнського району Донецької області, Пересічанська ЗОШ І–ІІІ ст. Дергачівського району Харківської області, НВК „Дитячий садок – початкова школа” №240 м.Кривого Рогу Дніпропетровської області, НВК з центром реабілітації слабкозорих дітей м.Кам’янець-Подільський Хмельницької області) працюють за концепцією Школи здоров’я, що діють в режимі санаторної школи, крім задач, що ставлять перед собою Школи сприяння здоров’ю, вводять: розвантажувальні дні (в які проводяться уроки тільки розвиваючого циклу), вводиться інтегрований курс „Валеологія + психологія + фізична культура”, проводиться музикотерапія, казкотерапія.

Останнім часом почали розроблятися цілеспрямовані проекти: „Школа проти СНІДу” (успішно впроваджується в Дніпропетровській області, НВК №33 „Загальноосвітній навчальний заклад І ст. – багатопрофільна гімназія” м.Дніпропетровська, Томаксівська ЗОШ №1 Дніпропетровської області, в ЗОШ І–ІІІ ст. №47 м.Макіївки Донецької області), „Школа „рівний рівному”, яка передбачає вплив учнів на своїх однокласників, що схибилися або стоять на межі до цього, щодо здорового способу життя. Цей проект втілюється в роботу ЗОШ І–ІІ ст. №15 м.Макіївки Донецької області, „Школа здоров’я через освіту” (інноваційна програма медико-психологічного захисту оздоровлення і розвитку учнів загальноосвітнього закладу І–ІІІ ст. №57 ім.В.Немировського м.Макіївки Донецької області, ЗОШ І–ІІІ ст. №4 м.Новоград-Волинський Житомирської області). Вони ставлять завдання реалізації напрямків „Твоє життя – твій вибір” (профілактика ВІЛ/СНІДу та підліткової вагітності), „Спілкуємось та діємо” (формування в учнів навичок ефективної комунікації, що має стати підґрунтям активної позиції та здорового способу життя). „Знаємо та реалізуємо свої права” (спрямований на розвиток у підлітків почуття власної гідності, на усвідомлення своїх прав, обов’язків, відповідальності за власні дії, на стимулювання у дітей бажання реалізувати свої права).

Автор багатьох книг з психології успіху Ч.Тойч на основі клінічних досліджень, спостережень висунув психологічну теорію поведінки. За цією концепцією, людина, завдяки цілеспрямованій систематичній свідомій діяльності за певною програмою, розробленою для неї на основі глибокого аналізу „спадково-генетичного фактору” та його „дитячо-сімейної історії”, може суттєво змінити себе і своє життя загалом, досягти максимальної ефективності і задоволеності в усіх сферах життя та діяльності. Метод особистісної і поведінкової корекції (IDEAL – метод Тойча) успішно застосовується в десятках тисяч випадків його консультативної практики.

Заслуговує на увагу концепція „вільного виховання” німецького теоретика В.Лая, яка надавала пріоритет організації практичної та творчої діяльності учнів та їх поведінці. За В.Лаєм, саме діяльність учня з його однолітками в рамках шкільної спільноти складає суть виховання, соціалізацію дітей. Найголовнішими були навчальне малювання та інше. Чималого впливу зазнала українська педагогіка з боку А.Фер’єра (розробив концепцію „Школи дії”), запровадивши свої концептуальні погляди на втілення ідеї трудового виховання.

На засадах становлення загального психічного розвитку школярів (волі, почуттів, емоцій, свідомого відношення до навчання) ґрунтуються концептуальні ідеї системи Л.Занкова, розвиваючі технології Д.Ельконіна, І.Давидова, вибудовані на уміннях робити різного роду узагальнення, на рефлексивному способі мислення, який особливо проявляється в умовах вільного володіння учнями розробкою зовнішнього і внутрішнього плану навчальних дій, а також самоплануванням, самоорганізацією, самооцінкою, самоконтролем, самоаналізом.

Концепція відомого психолога А.Маслоу, який склав список людських потреб від біологічних до найвищих, духовних, слугує основою для побудови навчально-виховного процесу в закладах гуманітарної спрямованості. Його експериментально-дослідна лабораторія, прагнучи розробити технології розвитку творчого потенціалу особистості, ставила за мету створити виховну систему, яка б гарантувала розвиток, духовне і моральне вдосконалення особистості. Робота над втіленням у життя цих двох цілей органічно перейшла у розробку концепції Школи розвитку і самовдосконалення. Адже оптимальна реалізація особистості можлива лише на основі творчого ставлення до життя. Школа життя – це передусім школа педагогічної підтримки й захисту дитини, яка, на думку О.Газмана, спрямована на життєздійснення дитини як індивідуальності і являє собою процес спільного визначення зі школярем його особистих інтересів, шляхів подолання проблем, які заважають йому зберегти людську гідність і самостійно досягти бажаних результатів у різних сферах. Головне правило: дати дитині можливість подолати чергову перешкоду, розвиваючи при цьому її інтелектуальний, моральний, емоційний, вольовий потенціал, дати їй відчути себе людиною, здатною на вчинок, гідний наслідування. Водночас, нова школа дбає про педагогічний захист, що забезпечує фізичну, психологічну і морально-психологічну безпеку кожного окремого вихованця, відстоювання його інтересів і прав; створення умов для вільного розвитку його духовних і фізичних сил. Бо нова школа – школа людяності. На думку великого гуманіста А.Швейцера, цінними є самі роздуми про смисл життя, оскільки така рефлексія, яка базується на зіставленні різних трактувань смислу життя, їх генезис, веде до усвідомлення глибинних пластів смислу буття, самооновлення, самоочищення. До того ж, варто згадати, що велич людини вимірюється величчю таємниць, які її хвилюють або перед якими вона опиняється.

До смислоутворюючих положень в цьому аспекті, на наш погляд, належать:

1. Стрижневе положення про те, що школа – організація не тільки навчання, а й всього життя дитини.

2. Принцип суб’єктності.

3. Принцип рефлексії як обов’язковий компонент навчально-виховного процесу.

4. Ставлення до дитини як до особистості. „Світ приходить до мене у формі особистості” (М.Бубер).

5. Принцип діалогічності, позиційності.

6. Принцип софійності.

7. Принцип духовного освоєння світу.

Життя, за образним висловленням С.Гессена, і є освіта, а теорія освіти є по суті теорія життя.

Зробимо аналіз концепції Школи громадянської освіти (авторський колектив кафедри експериментальних досліджень ДАККО під керівництвом А.Фурмана). Реалії сьогодення і мета закладу, що працює за зазначеною проблемою, збігаються: це виховання свідомого, компетентного і відповідального громадянина, який є соціально та політично активною особистістю, повноправним членом громадянського суспільства з сформованим високим рівнем громадянськості як інтерактивної якості особистості, котра усвідомлює свої права й обов’язки щодо суспільства і держави, прилучення молоді до демократичної системи цінностей, формування індивідуального досвіду активних і відповідальних дій у демократичному суспільстві, підготовка особистості, здатної самостійно діяти в різних життєвих ситуаціях з усвідомленням взаємозв’язку між індивідуальною свободою, правами людини, демократичною громадянською культурою і відповідальністю, готовність до компетентної участі у житті суспільства. Учень Школи громадянської освіти критично ставиться до негативних явищ у житті суспільства, має високий ступінь комунікативної взаємодії, сприяє визнанню й забезпеченню у реальному житті прав людини як найвищої гуманістичної цінності, прагне до зростання рівня політичної та правової культури, до здатності здійснювати самостійно життєвий вибір на основі гуманістичних цінностей.

До закладів, що мають гуманітарну спрямованість, відноситься і Школа ментальності (автор А.Фурман), що має високорозвинену систему життєдіяльності на підвалинах глибокого і всебічного вивчення української історії, традицій, національного характеру, родовідної Душі народу. Побудова всього навчально-виховного процесу закладу є оволодіння учнями соціально-культурним досвідом через зовнішньо організовані і суб’єктивні впливи соціуму на особистість та через смислове занурення індивіда у власний життєвий досвід, реально пережитий та ідеально осягнутий. Звідси витікає, що учень навчається на прикладах поведінки ідеальності інших через закладену зовні детерміновану психічну активність, яка є своєрідною реакцією на динамізм оточення і є наслідком соціально заданих меж психічного розвитку на підвалинах власного матеріального і духовного життя, де визначальною є самоактивність, зумовлена змінами в психологічній організації внутрішнього світу індивіда і впливає на її саморозвиток, який не має обмежень щодо продукування соціального таланту та розширення обріїв духовного самовдосконалення. Об’єднуючим етнонаціональним фактором, на думку автора школи А.Фурмана, є українська ментальність – основа державотворення й освітотворення. Концепція Школи ментальності покликана наскрізно поєднати методологічно вивірені попередньо існуючі наукові концепції Школи розвитку (1992), Школи мислення (1993), Школи розуміння (1994), Школи віри (1995), Школи здібностей (1996), Школи духовності (1997) таким чином, щоб змістовно заповнити максимально широкий соціально культурний простір сучасної шкільної освіти в його актуальному і потенційному вимірах через свідомість, через любов, через інтуїцію, через мудрість, розвиваючи освіченість, пристрасність, творчість, досвід учня як індивіда. Згідно з наказом Міністерства освіти України (№01-06/83 від 23.05.97р.) було надано статус експериментально-освітнього закладу з концепціями Школи віри – ліцею №157 м.Київа, Школи розуміння – СШ №10 м.Бердичева, Школи здібностей – СШ №44 м.Запоріжжя, Школи ментальності – СШ №80 м.Дніпропетровська, Школи мислення – СШ №19 м.Керчі, Школи Свідомості – СШ №164 м.Харкова, Школи творення – СШ №40 м.Херсона, Школи духовності – СШ №4 м.Южного, Школи самоствердження – СШ №43 м.Донецька, Школи самопізнання – СШ №54 м.Луганська, Школи саморозвитку – СШ №3 м.Дніпропетровська. До речі, СШ №54 м.Луганська незабаром змінила свою концепцію розвитку, розвинувшись у Школу самовдосконалення. Відбулися концептуальні зміни і в Школі українського відродження (СШ №59 м.Луганська). Вона поступово стала розвиватися як школа-родина. Близька до неї за концептуальними поглядами школа родинного виховання (СШ №27 м.Луганська). До перспективних концепцій відносяться „Школа життєтворчості особистості” (автори Л.Сохань, І.Єрмаков), створена на основі моделі Школи життя. Її взяв за основу свого розвитку Хортицький навчально-реабілітаційний багатопрофільний центр м.Запоріжжя, „Школа самореалізації особистості” – Український коледж ім.В.Сухомлинського, „Школа життя” Ш.Амонашвілі – (ряд шкіл м.Челябінська), модель адаптивної школи Є.Ямбурга (м.Москва).

Заслуговує на увагу концепція Гуманної школи розвитку (автор Т.Доманова), яка основується на особистісно-орієнтованому навчанні, педагогіці життєтворчості та програмі розвитку творчої особистості. Гуманна школа – заклад, проникнутий любов’ю до людини, повагою до людської особистості. На думку автора концепції, гуманним є створення школою таких напрямів і засобів навчальної діяльності, які б відповідали рівню розвитку школяра, його пізнавальним інтересам і здібностям. Усім відоме психологічне прагнення до культури, і чим більше особистість культурно розвинена, тим вища її потреба в освіті, тим сильніше в ній розвинена самосвідомість. Концепція Гуманної школи передбачає оптимістичну віру в дитину, її творчі сили і здібності, виявлення й стимулювання кращих рис особистості. Основна парадигма навчання і виховання полягає в тому, щоб дати кожному учню можливість реалізувати свої здібності, створити для кожного комфортні умови.

Ще у 1918 році відомий педагог П.Блонський обґрунтував ідею створення Школи життя. Саме їй відповідає Авторська школа Г.Бойка „Філолог”. Її основна мета – узагальнити досвід роботи кількох навчально-виховних закладів з проблеми підготовки обдарованих дітей до безконфліктного входження в соціум, створити банки соціальних і життєвих проектів з подальшою експертною оцінкою та реалізацією у конкретних ситуаціях, відеосюжетів (інноваційні технології, самоосвітня діяльність учнів, соціальні проекти, життєві стратегії, громадянське виховання, учнівське самоврядування), допомогти вчителям познайомитися з теорією та практикою педагогічної технології, пропагувати через засоби масової інформації передового педагогічного досвіду з формування позитивної „Я-концепції”,створити позитивний імідж навчального закладу, що виробляє особливий „товар” – високу якість освіти, підготувати конкурентноспроможного випускника, що володіє високим рівнем соціальної та мовленнєвої компетенції, організувати роботу творчих груп за певними напрямами (громадянське виховання, естетичне виховання, самоосвітня діяльність). Проблема профільного навчання тісно пов’язана з широким використанням у роботі школи найсучасніших педагогічних технологій. Одна з них – це навчання дітей в авторській школі, яка покликана готувати еліту нашого суспільства – конкурентноздатного випускника, що легко адаптується до умов соціуму. Ці ідеї актуальні, бо виховання підростаючого покоління в умовах ринкових відносин диктує більш жорсткі вимоги до системи навчання та виховання, до особистості педагога, адміністрації школи. Це перш за всемодель виховної системи (МВС), яка успішно розв’язує питанняформування позитивної „Я-концепції” через систему навчання і виховання – проектну технологію. Найважливіше завдання авторської школи – це плекання творчої особистості дитини, яка вільно володіє рідною мовою, усвідомлено обирає улюблену та престижну професію, формується як справжній патріот Вітчизни у відкритому виховному просторі. Технологічний підхід до виховання творчої особистості в авторській школі включає такі елементи: діагностика творчих здібностей дітей дошкільного віку в дитсадку, участь дітей в органах учнівськогосамоврядування (шкільна президентська служба), реалізаціясоціальних та життєвих проектів у відкритому виховному просторі, де вихователями створюється постійно ситуація успіху, „Я” виростає до „Ви” тільки через „Ми” – це шляхформування гармонійної особистості, використанняметоду проектів як системи навчання й виховання, за якої учні самостійно здобувають знання та удосконалюють уміння під керівництвом педагогів у процесі планування і виконання практичних завдань, які поступово ускладнюються, особистісно орієнтований аспектнавчання рідної мови, розвиток високого рівня мовленнєвої компетенції через систему творчих робіт учнів, проведенняуроків вільного спілкування (УВС), що покликані формувати особистість дитини на кращих зразках духовної культури нашого народу, використання активних прийомів формування в учнів розуміння тексту художнього твору, твір художньої літератури розглядається через призмуформування особистості учня, його світу думок, поглядів на життя, самостійно і спільними зусиллями під керівництвом учителів вирішуються різні навчальні завдання, діюча модель виховної системи дитсадок-школа-педагогічний коледж-університет – цепродуктивний виховний простір, де реалізується особистісно орієнтований аспект навчання рідної мови. Вихованці авторської школи навчаютьсяпізнавати, навчаються робити, навчаютьсяжити разом, і найважливіше – живуть у школі повноцінним життям, а не тільки готуються до нього. Випускники школи ідуть навчатися до педагогічного коледжу, а потім на філологічні факультети вузів.

Заслуговує на увагу концепція Школи художньо-естетичного виховання учнів (затверджена наказом №151 (11) МОН України та АПН України від 25.02.2004р.), в якій мистецька спадщина, акумулюючи емоційно-естетичний досвід поколінь, втілює і передає ціннісне ставлення до світу крізь призму емоціональної специфіки, тому вона є ефективним засобом виховання моральності, патріотичних почуттів, громадянської позиції. Цінності мистецтва важливі також з огляду на сучасне існування дітей та молоді в полікультурному просторі. Завдяки універсальності художньо-образної мови вони передають зрозумілу для різних народів смислову інформацію, дають змогу особистості вступати в невербальний діалог з різними культурами минулого і сучасності, розуміти інших і розвивати таким чином власний духовний світ, його унікальність і самобутність. Художньо-естетичне виховання – ефективний шлях гуманізації, глобалізації, надання їй „людського обличчя” в умовах економічної нестабільності та світоглядного плюралізму. Адже мистецтво має унікальні можливості впливу на людину, тому художньо-естетичне виховання потрібно розглядати не лише як процес набуття художніх знань і вмінь, а насамперед як універсальний засіб особистісного розвитку школярів на основі виявлення індивідуальних здібностей, збагачення емоційно-чуттєвої сфери, стимулювання образно-асоціативного мислення, розвиток творчого потенціалу. Як відомо, мистецтво сприяє формуванню світоглядних уявлень, естетичних оцінок, ідеалів, переконань, що регулюють духовно-творчу активність особистості, зумовлюють її ставлення до Світу: природи, суспільства, людей, самого себе. Тому актуалізується культурно-антропологічний підхід до художньо-естетичного виховання, яке охоплює всі основні компоненти художньо-естетичного досвіду особистості – свідомість і діяльність, світосприймання та світорозуміння. За цією концепцією розвивається спеціалізована школа І–ІІІ ст. №29 м.Суми, міський ліцей №4 ім.І.Котляревського м.Полтави, авторський НВК м.Ужгорода Закарпатської області, гуманітарно-естетична гімназія м.Сєверодонецька Донецької області.

Слід зупинитися на авторській школі-комплексі М.Гузика (м.Южне Одеська область) з експериментальними педагогічними майданчиками, розташованими в різних регіонах України – №№ 1, 5 м.Енергодара Запорізької області, №4 м.Іллічевська, №2 м.Ананьєва на Одещині. Авторська модель школи спирається на три системотвірні принципи:

1. принцип теоцентризму;

2. принцип природодоцільності;

3. принцип саморегуляції.

Педагогічна система, побудована на принципі теоцентризму, має міцне, живе та досконале духовне ядро, яке за відповідних умов неухильно розширюється, витісняючи з дитини все негативне, а значить недоцільне. Теоцентричний принцип є визначальним у формуванні цільових, змістовних та рефлексивно-результативних компонентів парадигми шкільної освіти, указує на єдину універсальну цінність, якою є талант дитини, поза якою справжня природоцільна педагогіка не може існувати. Принцип природодоцільності означає, що навчально-виховна діяльність, у якій бере участь дитина, має відповідати її природним особливостям (фізіологічним, психологічним, духовним). Ця діяльність має вчасно й достатньою мірою формувати необхідні риси особистості, що забезпечують ефективний розвиток та реалізацію провідної природної здібності дитини, яку зазвичай називають талантом. Принцип природодоцільності створює відповідне змістове поле, в межах якого здійснюються диференціація, індивідуалізація та персоналізація навчально-виховного процесу. Принцип саморегуляції забезпечує функцію управління навчально-виховним процесом, яка здійснює регуляцію особистого вибору дитиною індивідуального старту в шкільному навчанні, індивідуального вибору мети, змісту та кінцевих результатів освітньої діяльності, індивідуального темпу проходження шкільної програми та відповідного рівня її складності. Завдяки йому в роботі школи створюється ситуація, за якої вона налаштовується на індивідуальний освітній попит дитини та її навчальні можливості.

Даній моделі авторської школи притаманні п’ять функціональних ознак, які віддзеркалюють структуру навчально-виховного процесу, де особистість отримує невичерпні можливості для розвитку й реалізації:

1) академічних здібностей та потреб інтелектуальної діяльності;

2) художніх здібностей та культурно-мистецьких запитань;

3) фізкультурно-спортивних здібностей;

4) виробничо-трудових здібностей та професійної орієнтації;

5) суспільно-соціальних потреб та талантів у сфері людських взаємин.

Перспективною і актуальною є Концепція виховання молоді у національній системі освіти (затверджена рішенням колегії МОН України №2/4-8 від 28.02.96р.). Ця концепція, як і концепція гуманітарної освіти, є елементом нової ідеології освіти, яка повинна працювати як процес державотворення, становлення народу України як політичної нації. Національне виховання має суспільний характер. До нього причетні сім’я, найближче соціальне оточення – формальні й неформальні об’єднання, громадські організації, засоби масової інформації, заклади культури, релігійні об’єднання та ін. Роль держави полягає у координації зусиль усіх інститутів суспільства, забезпечення його єдності та пріоритету загальнодержавних національних інтересів. Процес виховання органічно поєднаний з процесом навчання молоді, опанування нею основ наук, багатства національної й світової культури, і є громадянськи відповідальними, з високими духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, з високою культурою міжнаціональних взаємин. За Концепцією громадянського виховання розвиваються такі заклади, як: Ваулявська гімназія Червоноармійського району Житомирської області, Синьківський загальноосвітній заклад І–ІІІ ст. Радехівського району Львівської області.