III ПРОЯВ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ В НЕСТАНДАРТНИХ ФОРМАХ РОБОТИ З УЧНЯМИ

3.1. Організаційно-управлінська основа становлення особистості через розвиток творчих нахилів в урочній діяльності

Одним із складних і багатогранних завдань, визначених у Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття) є створення умов для формування духовно багатої особистості громадянина нової епохи.

Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить про те, що дослідженню проблеми становлення особистості завжди приділялася належна увага, зокрема таким її аспектам, як індивідуально-дифереційований і особистісно-орієнтований підходи у вихованні (І.Бех, І.І.Єрмаков, І.А.Зязюн, Л.І.Рувінський та ін.); розкриття сутності духовного розвитку (А.С.Макаренко, Е.О.Помиткін, О.К.Рудницька, О.В.Сухомлинський та ін.); підготовленість вчителя до здійснення процесу формування особистості (Е.К.Білозерцев, В.І.Бондар, І.С.Мар’янко, С.М.Полгородник, В.М.Гурченко та ін.).

За визначенням дослідниці С.М.Тимошенко, духовність розглядається як сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній, суб’єктивний світ людини, основні риси культурної спрямованості особистості, її життєві інтереси, переконання, погляди, ставлення до життя, до інших людей, до своїх обов’язків і до самої себе, її осмислення вчинків, бажання, воля, естетичні і моральні почуття.

Формування духовної особистості із розвиненими креативними якостями – вища мета педагогічного процесу. Зробимо екскурс в історію питання.

Проблема духовного розвитку, творчого удосконалення особистості цікавила людство завжди. Ще за часів князя Ярослава Мудрого, який кохався в книжних премудростях, було зібрано величезну бібліотеку, слава про яку пішла далеко за кордони землі руської. Він дбав про виховання людей освічених, всіляко сприяв розвиткові їх творчих даних.

Ми майже нічого не знали б про давнину , аби історія не подарувала нам

літописців, людей, озброєних влучним образним словом. За характеристикою М.Слабошпицького, літописці–посланці з далекого минулого у далеке майбутнє, зв’язківці між епохами. Вони значною мірою вплинули на творчість першого філософа України Григорія Сковороду. Актуальною залишається ця проблема і в сьогоденні.

Завдання викладача – пізнавши природні задатки того, кого навчаєш, розвивати їх, цілеспрямовано діяти в напрямку високої мети – виховання щасливої, вільної і творчої особистості.

Сучасна школа потребує вчителя-гуманіста, якого дослідниця І.М.Селютіна називає «майстром людинознавчих наук». відповідати цьому призначенню може тільки той, хто володіє культурою відчуття і сприймання слова та поведінки, порозуміння й спілкування, нарешті готовністю педагогічної творчості. Саме такий зміст вкладали поняття „емоційна культура вчителя” представники гуманістичної педагогіки А.Я.Коменський, Й.Песталоцці, А.Дистервег, К.Д.Ушинський, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський та ін.

Завдання учителя – пізнавши природні задатки учня, розвивати їх, цілеспрямовано діяти в напрямку високої мети – виховання щасливої, вільної і творчої особистості.

Люди не народжуються працьовитими чи лінивими, скромними чи хвалькуватими, гуманними чи жорстокими, творчо обдарованими чи бездарними, а стають такими за певних умов їх життя і виховання. В залежності від них на основі однакових природних даних виростають, на думку Сковороди, „різні плоди”.

Ідея розвитку творчої обдарованості людини знаходить своє вираження і в повістях Т.Г.Шевченка „Художник” і „Музикант”. В своїх творах „Заповіт” і „Тризна” поет малював у своїй уяві духовний образ такої особистості, яка була вправі називатися величним ім'ям Людини, утверджував саме ті риси людської індивідуальності, без яких не мислив собі повноцінного типу людини і митця.

Найближче до Т.Г.Шевченка в розумінні ідеалу вчителя та в поглядах на формування неповторної творчої особистості учня стоїть І.Я.Франко. В його оповіданні „Борис Граб” показано вчителя, який глибоко поважає учня, зв'язаний з ним щирим почуттям взаємної любові. В своїх поглядах на проблему виховання природних здібностей,їх розвиток І.Я.Франко тяжів до естетики М.Г.Чернишевського. Трактату останнього „Естетичні відношення мистецтва до дійсності” Іван Якович віддавав велику перевагу. Для Франка майже протягом цілої його життєвої творчості „Розум був завжди на першому місці, бо він для нього був віддавна синонімом Сили... Слова Франка завжди просили тепла і Серця! Серця! Серця!” – так влучно охарактеризував його Є.Маланюк. Франко був і для М.Рильського одним із важливих учителів «творчого ремесла».

Досить цікаві погляди на розвиток творчих здібностей були у Олени Пчілки. Вона формувала у своїх учнів живе мислення, вчила творчо засвоювати будь-яку інформацію. Лексичне багатство народної мови, яскравий фольклорний колорит, що включає в себе і пісні, і щедрівки, і колядки, і веснянки з народними прикметами. Все це в сукупності, на її думку, і давало високий виховний ефект – розвиток творчих нахилів у дітей.

Будучи сама високоосвіченою, О.Пчілка, виховала такою і свою дочку –Ларису Петрівну Косач, в майбутньому видатну українську поетесу – Лесю Українку, яка приділяла неабияке значення розвиткові творчих задатків у дітей.

Однією з форм розвитку творчих нахилів Л.Косач вважала епістолярію. Тому дуже часто писала листи своїй молодшій сестрі Дорі, домагаючись від неї відповідати, бо вважала листування цікавим взірцем уміння говорити. Діти для Лесі Українки – „майбутнє народу, його надія, запорука його безсмертя”. В їх вихованні, формуванні творчих здібностей поетеса приділяла велику роль самоосвіті, пильно стежила, щоб її вихованці багато читали поза школою.

Ставила високі вимоги Л.П.Косач і до роботи учителя, який, на її думку, повинен вести дітей, а для цього багато працювати над собою. Практична педагогічна діяльність Лесі Українки – зразок того, як повинна реалізуватися вимога індивідуального підходу до учнів.

Поетеса бачила в мистецтві чудовий вплив людського творчого духу, свідчення людини творити прекрасне, „А діти для неї це – майбутнє суспільства”. Ставить високі вимоги Леся Українка і до роботи вчителя. Він, на думку поетеси, повинен вести дітей, а для цього мусить багато працювати над собою. Практична педагогічна діяльність Лесі Українки – зразок того, як повинна реалізуватися вимога індивідуального підходу до учнів. Проникнення у світ учнів допомагає вчителеві знайти в кожному окремому випадку найкращий метод впливу, діяти тактовно і обережно. Лесі Українці був властивий той педагогічний такт, без якого нема і не може бути успіху у справі виховання. Без повної щирості і дружнього взаєморозуміння між учителем і учнями Леся Українка не мислила педагогічної діяльності. „Щоб до душі душею промовляти, то треба, щоб ті душі поріднились”, – говорить Ричард, герой драматичної поеми Лесі Українки „У пущі”. Міркування про єднання учителя і учня тут подано в художньо-образній формі, в розповіді про конкретних людей в конкретній ситуації. Якщо брати сказане в п’єсі у найзагальнішому тлумаченні, то побачимо, як Леся Українка розв’язувала найважливіші проблеми виховання ідейної стійкості і загартованості вчителя, авторитету його в очах вихованців, цілеспрямованості навчання, взаєморозуміння й любові між поставником та учнем. Це вічні питання, над якими невпинно працює педагогічна думка; в умовах реакції, що лютувала в російській школі кінця XIX століття, вони набували надзвичайної гостроти. Що ж говорить Леся Українка в своїй п’єсі про ідейну озброєність і стійкість учителя? Тільки досконале володіння предметом і розуміння його ваги та суспільного значення, тільки служіння високій ідеї дає людині моральне право назвати і почувати себе вчителем. Леся Українка мислила навчання тільки в єдності з вихованням. Це розуміння поетесою обов’язків учителя знайшло художнє втілення в образі Річарда Айрона з поеми „У пущі”. Вона закликає мислити, роздумувати, мріяти. Ця ж сама думка, порив до світлої мети звучить і в оповіданні „Метелик”. Те, що Леся Українка написала спеціально для юних читачів, і сьогодні становить дорогоцінний скарб дитячої літератури, бо, як сказав В.Г.Белінський, „дитячі книги пишуться для виховання, а виховання – велика справа; ним вирішується доля людини”. У вимозі поважати особистість дитини, не ламати її волю, виховувати в неї самостійність і оригінальність суджень і вчинків, будувати родинне вихованні на основі визнання прав дитини, розвитку її творчої обдарованості Леся Українка стояла на рівні тогочасної передової педагогічної теорії. Виховання дітей в лінощах, в умовах повної відсутності творчості викликало у письменника суворий осуд. Дослідниця творчості Л.П.Косач І.Шиманська відмічає: „Глибокий знавець людської душі, вона показує в оповіданні „Над морем” (1901), як згубно впливає на характер і на долю неробство і потурання її примхам у дитячі роки”. І далі зазначає, що „дитина, ростуча особистість, вимагає уваги й турботи: її природні задатки треба розвивати і збагачувати, насичуючи змістом”. Різне виховання – різні наслідки. Цю тезу художньо розкрито в оповіданні „Приязнь, в якому письменниця виявила глибоке розуміння виховної, облагороджуючої ролі праці у формуванні зростаючої творчої особистості.

Дбаючи про розвиток природних задатків дитини, Леся Українка відчуває, як це і їй додає сил. Тому в листі до А.Ю.Кримського, вона пише, що „в поезії… тепер обдарована несподіваною гармонією настрою… музи з громадським настроєм”. „Творчий максималізм, вимогливість до себе, безкорисливе служіння високій ідеї, сакралізація таланту як „Іскри Божої” – ось ті найхарактерніші риси, що єднають обох митців – Антея з „Оргії” Лесі Українки і Річарда Айрона з поеми „У пущі”, – відмічає літературознавець А.Крилець. її два великі драматичні твори – „Осіння казка” і „В катакомбах” є втіленням боротьби за чистоту ідеології, а ясність народного світогляду, за його прогресивний розвиток в ім’я розвитку творчих можливостей людини як особистості незалежної, вільної. Вірність поетичному слову, вміння підпорядкувати свої особисті прагнення спільній справі, суспільним проблемам задля розвиваючого, позитивного впливу на світогляд дитини – ось суть творчості Лесі Українки.

Такої ж думки дотримується і Є.Маланюк. він вважає, що „головним чинником мистецької (та й всякої) творчості є еволюція та інтелект, чуття і мисль, серце і розум”.

Не обминула тема розвитку творчих здібностей людини, зокрема дитини, і П.П.Гулака-Артемовського. Дослідники його творчості М.Зеров, І.Пільгук відмічають, що байкар розділяв свої погляди на виховання творчої особистості з Ж.-Ж.Руссо, Мільтоном, Расіном, Деділем. Своєю творчою діяльністю він „прагнув прищепити рідний літературі нові форми і жанри, творчо поєднати „Класичні зразки”, з якими він був добре знайомий ще з академії, з новим і свіжим шуканням естетичних цінностей”, – зауважує Т.Г.Аврахов.

Великої ваги розвитку творчої обдарованості, збагаченню духовного світу дитини надавав Василь Стефаник (на це вказують в своїх дослідженнях В.Лесін, Г.Вервес, М.Грицюта, Ф.Погребельник, М.Гуць).

Гуманістична тенденція формування творчої особистості простежується у творчості П.А.Грабовського. на його думку, активна участь у творенні національної культури, щирість і краса почуттів сприятиме розвиткові і творчих здібностей дітей.

Тому при вивченні творчості того чи іншого письменника, обов’язково зупиняємося на його епістолярній спадщині, акцентуємо увагу на манеру звертання до адресата, на мовно-стилістичну особливість конструювання речень.

Під час практичних вправ пробуємо використати їх в авторських роботах-листах. Цікава форма роботи – написання листа улюбленому письменнику, поету – захоплює молодих дослідників літератури, сприяє їх інтелектуальному становленню та розвитку культурної пам’яті.

На думку Сковороди, рушійною силою людської діяльності є думка, мисль. Тому першим об’єктом виховання має бути розум людини. Для розвитку розумових здібностей людини необхідно виховувати культуру пам’яті.

Другим об’єктом виховання є серце людини. Якщо виховання розумових здібностей звернено до інтелекту, то виховання моральних якостей звернено до серця.

Єдність думок і вчинків, слова і діла, розуму і волі – ось ті основні положення педагогічних поглядів Сковороди, що сприяють розвитку всебічно розвиненої, духовно багатої особистості і сформованими творчими здібностями.

В листі розкривається авторська індивідуальність, відбивається етично-естетична позиція дописувача, проявляється уміння виразити думку в слові. Іншими словами листування розглядається як розвиваюча форма роботи, і лист треба сприймати як авторську творчу роботу.

Так, від листа – малої епічної форми – впевненими кроками вводимо учнів у інші літературні жанри, спочатку як читачів, потім як дописувачів-творців, цим самим показуючи, що художня література – цілюще джерело, яке формує національний інтелект.

Тому в розвиваючому навчанні надається перевага самоосвіті як викладача, так і того, кого вони навчають. Викладач повинен пильно стежити за читацькими інтересами навчаючих і сам багато працювати над собою. Ще Й.Песталоцці говорив, що розвиток і освіта жодній людині не можуть бути дані або повідомлені в готовому вигляді. Кожен повинен досягнути цього власною діяльністю. Згідно з Гегелем, процес художньої творчості – це складний діалектичний процес ідейно-емоційного оволодіння митцем змістом мистецтва і його втіленням у форму конкретно-чуттєвих образів реальної дійсності.

Адже мистецтво є суттєвим фактором, що впливає на формування емоційної культури людини. Це пов’язане з тим, що мистецтво за своєю природою відображає дійсність в емоційно-ціннісному плані та справляє цілісний вплив на духовну сферу особистості. Мистецтво може бути використане як інструмент всебічного духовного розвитку людини.

Звідси, широке застосування в практичній роботі творів живопису на уроках літератури, що допомагають підсилити емоційну силу художнього слова, на уроках розвитку мови – для вираження власної думки, власних почуттів у словесній формі на тему, відбиту художником у пензлі.

Генетичний взаємозв’язок художньої та педагогічної діяльності дозволяє говорити про існування передумов для більш глибокого використання досвіду мистецтва в цілеспрямованому розвитку духовності людини. На думку І.М.Смориної, великі педагогічні можливості відкриваються насамперед при моделюванні ефекту духовного катартису – очищення та піднесення особистості в навчально-виховному процесі. Поняття катартису вперше з’явилося в працях поетичних філософів – Аристотеля, Геракліта, Прокла, Олімпіадора, Епіктета, Платона та ін.

Зараз розуміння сутності духовного катарсису та його змісту значно збагатилося та розширилося. На думку ряду учених (О.С.Арсеньєва, Е.Берна, М.Б.Берхіна, Л.С.Виготського, О.С.Зосимовського, А.Д.Фурмана) нині під катарсисом розуміється процес і результат глибокої духовної, моральної, емоційної перебудови особистості на основі загальнолюдських цінностей та ідеалів, відображених в творах мистецтва. Регулярне проведення особистості через катарсисний стан у ході навчання та виховання може сприяти розвитку її емоційної культури.

Наведемо як приклад художньо-педагогічне поняття, змістовною основою якого була обрана особливо значуща проблема духовних цінностей – проблема кохання та дружби. За програмою у старших класах вивчається інтимна лірика Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка, Лесі Українки, П.Г.Грабовського, В.Сосюри, Л.Костенко. Це надзвичайно благодатний матеріал для проведення уроків з елементами концерту: використання музики, вокалу, уривків із спектаклів за творами названих майстрів слова. Готуючись до таких уроків, дітям пропонується дослідити епістолярну спадщину письменника, творчість якого буде вивчатися на уроці, знайомитись з його життям, художніми творами. Дібравши той матеріал, який найбільше зацікавив, складаються повідомлення. Наприклад, „Три жмутки „Зів’ялого листя” в серці І.Франка (інтимна лірика поета). Кожен урок має тему-девіз і програмну тему. Сам назва уроку настроює дітей на ліричне, глибоке, особистісне сприйняття інтимної лірики поета. Байдужим вряд чи хто залишиться. До творчого сприйняття поезій настроює сама атмосфера уроку: горить свічка, під тихі звуки піаніно читаються напам’ять поезії І.Я.Франка, відтворюється сцена освідчення в коханні Ольги Рошкевич і Івана Франка, робляться повідомлення про книгу П.Колесника „Терен на шляху”, присвячену поетові, виконується романс „Ой ти, дівчино, з горіха зерни”. Як підсумок вивчення доробку І.Я.Франка – творча робота або урок-бесіда. Вони будуть про кохання. Проводяться в 11 класі в кінці навчального року. Тривалий час перед учнями будуть висіти плакати з висловами про кохання. План бесіди (до речі, цей же матеріал може бути використаний учнями і при написанні твору) з орієнтовно рекомендованою літературою, до якої можна додати свої власні бібліографічні знахідки:

1. Що таке кохання?

М.Рильський «Крізь дощ прорізалася смуга», П.Тичина «Я сказав тобі лиш слово…», «О пано Інно…», «Подивилась ясно…», О.Пахльовська «Люблю тебе».

2. Перше кохання.

Т.Шевченко «Не тополю високую…», «І широку домну…», «Зацвіла в долині…», В.Самійленко «Вечірня пісня», Р.Братусь «О яблуневий ніжний світ», «Ні, не букет я тобі принесу», П.Тичина «О пано Інно», «Ви знаєте, як липа шелестить?», «Мадонна моя», А.Малишко «Оксана, я тебе вимучав ніжну й жагучу», «Сонце низенько, вечір близенько» (народна пісня), М.Петренко «Ніч яка місячна».

3. Нещасливе кохання.

І.Франко «Чого являєшся мені у сні?», С.Руданський «Повій, вітре, на Вкраїну», «Ти не моя», «Сиротина я безродний», «Мене забудь», М.Вороний «За брамою раю», «Ти не любив мене, не любив мене», Д.Павличко «Чого ти мною так гордуєш?», О.Журлива «Я не знаю, хто думу мою освітив», «Ой не світи, місяченьку» (народна пісня), «Ой зрада, карі очі, зрада» (народна пісня), «Ой на гору козак воду носить» (народна пісня).

4. Разом – усе життя.

Є.Плужник «Річний пісок ноги твоєї…», В.Колодій «Ти прийшла».

5. Випробування на шляху закоханих.

М.Стельмах «Усе було: любов, поезія, розлука…», А.Малишко «Полюбила мене, не питала…», В.Сосюра «Коли поїзд у даль загуркоче».

6. Розлука.

М.Рильський «Лист до загубленої адресатки», Д.Павличко «Коли ми йшли удвох з тобою».

7. Минають роки.

Ліна Костенко «Очима та сказав мені», «Двори стоять у хутовині айстр».

8. Любов безсмертна.

В.Сосюра «Васильки».

Дома написати творчу роботу «Не розлюби свого кохання...» (С.Жуковський) або «Моя любов, як день. Такого ще чуття не знали люди» (В.Сосюра).

Цей урок – не ради академічного уроку, а ради уроку життя. Адже перед випускниками стає безліч питань. І якщо хоч на деякі з них допоможе відповісти ця щира бесіда, то мета уроку досягнена.

На прикладі даного уроку виконується ще один наш методичний прийом – використання текстів-опор з неповторними рядками велетнів української літератури про вічне і загадкове почуття. Мета їх застосування – учити дітей говорити, спілкуватися, дати поштовх фантазії, розвивати асоціативне мислення, переносити знання та вміння в нові ситуації, критично мислити. Це поштовх до пошуків інших творів-опор учнями, на зразок учительських творчих знахідок.

Отже, в такий спосіб і буде здійснюватися виконання основної педагогічної ідеї «Від творчості учителя – до творчості учнів».

З метою розвитку творчих здібностей учнів використовуються завдання типу «розшифруйте власним внутрішнім зором образний вислів поета…» Наприклад, у В.Сосюри «…рида од щасті соловей…» чи у О.Олеся «сміються, плачуть солов’ї…», «з журбою радість обнялась». Вдумуємось у ці слова, згадуємо, як звучить солов’їний голос. Потім включаємо грамзапис співу солов’я. далі слухаємо твір наших земляків з Донеччини – фрагмент пісні композитора Д.Патричі і поета С.Жуковського «Калинова вода», яка звучить теж на фоні пташиного співу. Все це створює задушевну, творчу атмосферу, не тільки «чути», а й «бачити» свій образ гарного довколишнього світу, що доповнює поетичний образ.

Навколо вказаної проблеми гуртувалися, внутрішньо інструментувалися, доповнювали  її  інші  важливі  цінності:  мета  та  сенс  життя,  пізнання,  праця,

спілкування, творчість, мистецтво, виховання дитини.

Тому суб’єкт навчання виступає спочатку як об’єкт засвоєння певної інформації, а пізніше – як творець, який це повідомлення трансформує через своє «я» у вигляді творчої роботи – листа, твору-есе, новели, образка тощо.

Цікава, захоплююча форма роботи – складання колективного твору.

Такий підхід до розвитку творчих здібностей надає змогу тією чи іншою мірою прилучитися до творчості кожному і в такий спосіб вважати себе співавтором оповідання, казки чи навіть невеликої повісті. Це в свою чергу сприяє глибшому розумінню суті творчості, особливостей стилю митця, побудови мовно-стилістичних авторських конструкцій.

Кожна людина має ті чи інші природні задатки, які треба вивчати і враховувати, бо «от природы, яко матери, легесенько спеет наука собою».

Сковорода на практиці показав, як треба «допомагати природі», враховувати можливості людини впливати на неї «направлением легким, нежным».

Високо підносив просвітитель виховну силу слова. Воно, за висловом Сковороди. Впливає на формування внутрішнього світу людини. Тому цілком природно, що Сковорода широко використовував словесні методи. Слово – велика сила у спілкування людей, у їх навчанні і розвиткові. Найкращими порадниками, найвірнішими друзями, за Сковородою, є розумні, мудрі книги, які лікують і заселяють серце. Прочитане слід зберігати «в серці», «в очах», «в голові», «в пам’яті» і, наскільки можливо, наслідувати його.

Сковорода завжди мав єдиною своєю зброєю – слово, основним навчальним матеріалом – книгу, головним засобом виховання – поезію, літературу.

Основне ідейне спрямування шкільної поетики, життєве кредо учителя поезії і лейтмотив усієї літературно-педагогічної спадщини Сковороди, як і цілої його творчості, був великий гуманістичний пафос, натхненний гімн Людини, захоплене становлення істинної людяності. Любов до людини – тієї людини, яка гідна цього найвищого імені, – у Сковороди була його сутність, метою життя, диханням. Джерелом «мудрості й художества» виступає людський розум, творчість, досвід «всех веков и народов», зібраний на письмі «слово в слово». Пристрасно закликав Сковорода звертати при читанні увагу на художні образи, захоплюватися ними, читати «со вкусом», спиняючись на таких народнопоетичних прийомах, як оспівування «орла, парящего к солнцу». Орієнтуючи учнів на естетичне сприймання читаної ними літератури, Сковорода сам давав зразки справді художньої прози. У «Філологічних виписках» знаходимо такі мистецькі перлини, що звучать, як поезія в прозі, як гімн освіченої людини, як пісня про велич людського розуму, освітленого високою ідеєю творчості: «… Человек есть свободен. В высоту, в глубину, в широту летает беспредельно. Не мешают ему ни горы, ни реки, ни моря, ни пустыни. Проводит отдаленное, презирает сокровенное, шествует по лицу океана, входит зверем заколоченным». У «Примете 6-й» Сковорода говорить про те, щоб добрий смак у читанні повинен поєднуватися з добуванням з книг мудрості, вмілим поєднанням естетичної і пізнавальної функції читання літератури як двох сторінок одного цілого. Вироблення художніх смаків у процесі читання, сприймання художніх образів, вільна творча праця –ось ті складові частини дидактичних засад шкільного читання літератури, розроблених Г.С.Сковородою. Він вимагав від учителя вивчення нахилів і здібностей своїх учнів, що закріплюються у процесі діяльності. Завдання учителя, пізнавши природні задатки учня, розвивати їх, цілеспрямовано діяти в напрямку високої мети – виховання щасливої, вільної і творчої особистості. Для Г.С.Сковороди характерні постійні пошуки нового, прагнення дати самостійні відповіді на ряд питань, нерідко всупереч існуючим уявленням у тодішній науці, що значною мірою перебувала під гнітом тогочасної ідеології. Основою вчення Сковороди є концепція двох світів: макрокосма (всесвіт), мікрокосма (людина) і світ символів (Біблія, міфологія тощо). Г.С.Сковорода унаслідував традицію символіки як однієї з основних, невід’ємних рис від бароко. Взаємодія зовнішнього і внутрішнього світів постає у Г.С.Сковороди в яскравих, вражаючих образах. Він глибоко замислюється над природою алегорій. На думку А.Каустова, поетика Сковороди згладжує контраст між античною і середньовічною художніми системами. Він поєднує системи двох епох і завдяки творчому переосмисленню вони набувають у філософа неповторного звучання. Великий філософ прославляв людей, які займалися «сродною» працею і удосконалювали свою майстерність у безперервній практиці. Він наполегливо проводив думку про вплив трудового досвіду і громадської діяльності на розвиток їх природних здібностей, наголошував, що виявлення «сродності повинно проходити» через постійну практику, необхідну для всіх трудівників, навіть найобдарованіших. Найточніше свої виховні погляди він висловлює в одній коротенькій промові під назвою: «Благодарный Еродий». Виховання залежить від успішного виконання трьох умов: благо родить; сохранить птенцеви младое здравіє; научить благодарности. Перша умова вимагає від батьків серйозного морального ставлення до народження дітей,цнотливого порядного життя та усвідомлення своєї відповідальності перед майбутньою дитиною, отже, абсолютно справедливо ставити усе виховання дітей у залежність від життя та моральності батьків. Другій умові Сковорода також надає належного значення і завжди підкреслює важливість правильного фізичного розвитку, необхідність зберігати чистоту та міцність тіла. Усе виховання повинно бути в злагоді з природою і полягати в основному у вправленні відомих добрих звичок, котрі й відповідають незіпсованій природі людини: «… как практика без сродності єсть бездельная, так сродность трудолюбієм утверждається» («Две курицы» – Г.Сковорода).

Гідна подиву культурна, просвітницька і поетична діяльність Б.Грінченка, людини феноменальної працездатності, талановитого письменника, фольклориста і етнографа, громадського діяча, критика і публіциста, видавця численних науково-популярних книжок. Але цей перелік був би неповним, якщо б не згадали ще одну грань таланту: він був просвітителем, а той, хто тримає у руках просвіту, може змінити обличчя землі. А йому так хотілося змінити духовне обличчя свого народу, для якого він жив і каторжно працював. Для потреб національної школи Грінченко написав підручники з української мови «Граматику української мови» та «Настину читанку». Пишучи для простих селянських дітей, він учив нас любові до людей, до своєї країни, постійно працювати над своїм моральним ідеалом. Чи не вперше у вітчизняній педагогіці він чітко розкрив неперервний зв'язок рідної мови з формуванням особистості людини. Тут його думки співзвучні з думками вченого К.Ушинського. Б.Грінченко, коментуючи завдання спільної освіти в Україні, поділяє думки німецького ученого Дістервега, що виходив з принципу виховання дитини, як велить природа, а виховуючи, навчати тільки різні мови. Про те, що питання розвитку дітей хвилювало Б.Грінченка, свідчать його численні статті з педагогіки, зокрема: «Якої нам треба думки?», «Народні вчителі і вкраїнська школа», «Яка тепер народна школа на Вкраїні» та ін. чимало й художніх творів письменника торкалась теми духовного життя дітей («Дзвоник», «Украла», «Екзамен»). В названих виданнях підноситься ідея національної освіти та виховання, розкривається її гуманістичний пафос, в час розбудови в Україні, нам так складно, як і століття тому, виступати за духовний розвиток людей, за розвиток їх творчих здібностей, культивувати рідну мову, національну літературу, високу культуру. І творчість Б.Грінченка є для нас національним джерелом, з якого ми черпаємо велику наснагу, терпіння, віру у національне відродження, бо вона є фундаментом у будівництві нашої держави. У різних життєвих ситуаціях зображуються герої дитячих оповідань Б.Грінченка. У кожного із них своя, часто драматична доля, проте спільним, що єднає їх, є велика шляхетність дій, вчинків, помислів. Цікаві і правдиві сюжети, добірне слово, а головне – утвердження високих гуманістичних ідеалів, здатних до великих творчих зрушень. Все це забезпечило творам Б.Грінченка помітне місце у скарбниці української літератури.

Великого історичного значення питанням рідної мови, рідної школи, без яких немислиме духовне відродження України, надавав М.Грушевський. В передмові до праці «Про українську мову і українську школу» М.Грушевського Ярема Гоян писав: «Світ почався зі слова, людина теж починається зі слова, і першим словом, трепетно мовленим чистими устами немовляти, засвідчує продовження свого роду і народу. Слово – це наш Бог, і жити воно має вічно, бо разом із мовою умирає і народ». Михайло Грушевський порушував питання про історичне значення рідної мови й рідної школи, без яких немислиме ні політичне,

ні економічне, ані духовне відродження України ї її майбутнього – дітей.

Кілька років працював на ниві освіти ще один письменник – Микола Куліш. Саме освітня праця остаточно визначила подальший його шлях як українського письменника. «До рук, до серця і розуму вривались такі шматки життєвого матеріалу, що не сказати про них народові він не мав сили», – зазначає В.Яременко. Друга дослідниця Неллі Корнієнко доповнює цю думку і пише, що М.Куліш прагнув писати так, що його твори «збуджували думку, ламали сірість та ординарність…»

В ряду освітян, що надавали великого значення духовному розвитку дітей, слід назвати Спиридона Черкасенка. Він приділив увагу ознайомленню учнів з формуванням національної свідомості дитини. О.В.Сухомлинський, досліджуючи творчість С.Черкасенка пише, що і «чудова природа рідного краю, його славетна історія, гострі соціальні проблеми, ідеали гуманізму та людяності, мелодійна мова… являє собою прекрасний грунт для розвитку духовних сил підростаючого покоління – зміцнення природних почуттів добра і краси, усвідомлення обов’язків, визначення правдивих шляхів у ставленні до людей і до самого себе».

Розкриваючи питання розвитку творчої особистості дитини в історії літератури, не можна обминути постаті ще однієї досить масштабної особи – Я.Е.Черіги. Його праці «Увага і розумовий розвиток дитини», «Розмови про виховання дітей» вказували чіткі шляхи розвитку дитини, які полягали в єдності з оточенням, з урахуванням психологічних і генетичних особливостей дитини.

Таким захисником культурних цінностей свого народу був і Остап Вишня. Він вважав справжнім українцем того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові. Значний вклад у розвиток обдарованості людини зробив М.Кропивницький, який, будучи всебічно обдарованою людиною, продовжував відшліфовувати свої творчі здібності. Він надзвичайно багато працював не тільки над словом, а і над музичним оформленням п’єс і сам писав музичні твори. Маючи широкі зв’язки з артистами, композиторами, художниками, письменниками, Кропивницький підносив культуру українського народу…, – пише І.Пільчук. Високу оцінку Марку Кропивницькому дає народний артист України Іван Олександрович Мар′яненко, який розпочав свою діяльність у трупі Марка Кропивницького і під його керівництвом. Він сказав, що це був «…основоположник українського театру великий син народу, якому він віддав свій хист, мозок, гаряче серце…» В драмі «Безпочвенники» яскраво відбито естетичні погляди Кропивницького, його прагнення поставити театр на службу народним масам. Створюючи свої сценічні образи, Кропивницький тим самим формував талант своїх учнів. Він учив їх у кожній ролі відтворювати те неповторне, що характерно для кожного індивіда.

Носієм справжньої мудрості виступає у В.Самійленка селянин. В поетичній драмі «Чураївна» поет торкається складних психологічних проблем гармонії в людських стосунках. Він схиляється перед духовною красою свого народу.

Демократично-гуманістична концепція людини поета має такі риси, як: діяльна любов до народу, активна участь у творенні національної культури, щирість і краса людських почуттів. Ця гуманістична тенденція В.Самійленка простежується і в поезії П.Грабовського. А думка останнього про те, що «доки буде людське суспільство з його прагненням до поступу і щастя, доти буде мистецтво – могутнє знаряддя до здійснення цього поступу».

Вбачаючи в читанні книжок одну із можливостей духовного розвитку людей, П.А.Грабовський сам постійно прагнув до свого вдосконалення, дуже багато працював над самим собою. Бо розумів, що його твори спрямовані для читання іншими людьми, а значить для інтелектуального збагачення. Згадуючи роки навчання в семінарії, він пише: «Професор словесності радив нам читати якомога більше взірців і все гарні речі, а прочитавши – писати про кожну книжку критичний осуд. Се було дуже добре і найбільше впливало на наш розвиток». Він учив влучному, точному використанню слова. А щоб найкраще це зробити, треба знати, відчувати всі відтінки слова, всього його синонімічного ряду. Саме, мабуть, з цієї причини Б.Грінченком був упорядкований «Тлумачний словник української мови». Разом зі своєю дружиною письменницею Марією Загірною здійснив ще одну велику роботу – уклав «Словар української мови».

Таким  чином,   працюючи  над   удосконаленням   творчої   особистості,

виробляється через уміння і навички їх індивідуальний почерк, формуються переконання, тобто знання, пропущені через досвід. Виходячи з усього вище зазначеного робимо висновок: проблема розвитку духовного потенціалу особистості, формування її творчих нахилів завжди була досить популярною, творчість – це здатність до вироблення нової інформації, пошук нових, оригінальних відповідей на поставлені питання. Свідчення цього – залишена у спадок творчого мистецтва кращих письменників-класиків, творчість професійних митців сьогодення, творчість аматорів.

Література:

1. Беленький Г.И. Приобщение к искусству слова. – М.: Просвещение, 1990. – 192с.

2. Берхин Н.Б. Формирование первоначальных художественных знаний // Педагогика. – 1993. – №1. – С.43–45.

3. Бодрова Е.И., Князева О.Л., Кудрявцев В.П. Актуальные проблемы развития творческих способностей в обучении и воспитании // Вопросы психологии. – 1989. – №1. – С.170–176.

4. Бугайов О.І., Дейкун Д.І. Диференціація навчання учнів в загальноосвітній школі. – К., 1992. – С.31.

5. Венгер Л.А. Педагогика способностей. – М.: Знание, 1973. – С.117.

6. Волков П.А. Учим творчеству. – М., 1988.

7. Гончаренко С.У., Володько В.М. Проблеми індивідуалізації процесу навчання // Педагогіка і психологія. – 1995. – №1. – С.63–72.

8. Ільїн Е.М. Мистецтво спілкування // Педагогічний пошук. – К., 1988. – С.496.

9. Приходченко К.І. Організація роботи з розвитку творчих здібностей учнів на уроках української мови і літератури. – Донецьк, 1997.

3.2. Шляхи підвищення ефективності навчально-виховного процесу в школі з поглибленим вивченням окремих предметів

Перед сучасною педагогічною наукою і школою гостро стоїть питання про необхідність докорінних реформ у сфері освіти, які спрямовані на всебічну підготовку підростаючого покоління, її цілісний і гармонійний розвиток та особистісне зростання.

Успішне вирішення цієї проблеми залежить від організації навчання і виховання в школі, створення таких умов, завдяки яким вільний творчий розвиток кожного є умовою вільного розвитку усіх. Разом з тим практика свідчить, що вчитель не завжди використовує можливості навчальних занять для творчості, розвитку індивідуальності учнів, їхньої самостійності, ініціативи, що є особливо важливим саме в старших класах, коли відбувається вибір певної соціальної позиції. Кожна цивілізована країна або та, яка хоче бути цивілізованою, дбає про творчий потенціал суспільства взагалі і кожної людини зокрема. В умовах становлення сучасної школи шлях до демократичного, цивілізованого суспільства зумовлений не стільки економічними та політичними пріоритетами, скільки загальним рівнем розвитку кожної особистості, її свідомості та самосвідомості, реалізацією творчого потенціалу.

Ідея гуманізації і гуманітаризації навчального процесу вимагає нових підходів щодо використання педагогічних технологій. Розглянемо деякі з них. Побудова діяльності учня досліджена Ю.К.Чабанським, М.М.Поташником, Г.А.Победоносцевим, які запропонували таку класифікацію основних умінь і навичок навчальної роботи: навчально-організаційна, навчально-інформаційна, навчально-інтелектуальна. Діалектику виховання і самовиховання творчої особистості вивчав В.І.Андреєв. Розробивши класифікацію основних умінь і навичок творчого розвитку учнів, він виділив такі компоненти творчих здібностей учнів: мотиваційні, інтелектуально-логічні, інтелектуально-евристичні, комунікативні, самоорганізаційні.

Аналіз психолого-педагогічної літератури показує, що розвиток творчих

здібностей учнів базується на:

– провідній ролі навчання у творчому розвитку учнів (Л.С.Виготський, Г.С.Костюк, Н.Б.Берхін). навчання має орієнтуватися на ті функції, які стимулюють творчий розвиток дітей;

– взаємозв’язку цілеспрямованого формування в учнів навчальної діяльності та її творчого розвитку (Ю.К.Бабанський, В.Ф.Паламарчук, Ю.В.Резниченко). шлях, за яким учні у процесі засвоєння знань спеціально навчаються раціональним прийомам пізнавальної діяльності, стимулює їх розумовий розвиток, відповідає завданню розвивального навчання. Вироблення в учнів узагальнених прийомів навчальної роботи приводить до значних зрушень в їх розумовому і творчому розвитку (О.Я.Савченко, Л.Л.Момот, В.А.Мокєєва, Н.І.Осташинський);

– проблемному навчанні у творчому розвитку учнів (В.І.Андреєв, Є.І.Бодрова, О.Л.Князєва, В.Т.Кудрявцев). Проблемне навчання – це тип розвивального навчання, зміст якого визначений системою проблемних завдань різного рівня складності. Воно спрямоване на формування умінь самостійно розв’язувати пізнавальні проблеми, на розвиток творчого мислення учнів;

– активній позиції учня в навчальному процесі (В.В.Давидов, Ю.К.Бабанський, І.Д.Звєрєв, Е.І.Моносзон, А.І.Калугін та ін.). Тільки тоді можна говорити про активність учня, якщо у процесі навчання йому надана можливість навчатися відповідно до своїх навчальних можливостей і творчих якостей. Забезпечуючи учневі відповідний рівень творчої пізнавальної діяльності, на уроці вчитель створює умови для постійного ускладнення матеріалу, який вивчається, і творчого вирішення проблем, що виникають у процесі навчання. Шляхи розвитку творчих здібностей описано в працях Є.М.Ільїна, В.Ф.Шаталова, В.І.Цимбалюка та інших педагогів, а також у народній педагогіці.

Тому безперечним стає усвідомлення, що в системі умов, що забезпечують всебічний розвиток особистості в молодій незалежній Україні, важлива роль належить урокам гуманітарного циклу, що несуть художнє слово в серця юних. Особливу роль у формуванні творчих здібностей учнів відіграють окремі уроки

розвитку усної і писемної мови.

Перш ніж розпочати роботу будь-якого виду, ми завжди починаємо з питань теорії літератури, із словникової роботи з метою уникнути неясного, незрозумілого. Варто нагадати пораду В.Я.Коровкіної, що словникова робота дає змогу школярам по-справжньому вдумливо читати і відчувати радість від прочитаного. Отже, під розвитком усної і писемної мови розуміємо цілеспрямований, планомірний і послідовний процес збагачення літературних орфоепічних норм, вироблення навичок швидко обирати найдоцільніші форми передачі своїх думок, широко користуючись багатством рідної мови. Учні повинні оволодіти усною і писемною літературною мовою. А її дві форми мовлення тісно пов’язані між собою. По-перше, і усна, і писемна мова виконують одну й ту ж функцію – функцію спілкування. По-друге, словниковий виклад і граматичні закони у них спільні. Вміння доцільно добирати слова в усній мові, висловлюватися коротко, точно, чітко, змістовно, логічно та позитивно впливає і на писемну мову. Є багато шляхів ефективного розвитку усного і писемного мовлення. Один з них – систематична робота щодо виконання таких творчих завдань, які забезпечували б дітям умови для розвитку образного мислення і творчої мови. Це може бути опис окремих об’єктів натури чи за малюнком, по пам’яті, твір-мініатюра за прослуханим грамзаписом чи кадром з діафільму, за переглянутою телепередачею, кінофільмом тощо. Творчі завдання, на нашу думку, треба поступово ускладнювати відповідно до вікових особливостей учнів, ступеня їх підготовленості та індивідуальних особливостей, до змісту програмового матеріалу, створюючи чітку систему. Коли робота з розвитку усного мовлення закінчена і частково поєднана з розвитком писемного, тобто коли мовний матеріал дібраний і принцип написання повідомлення обговорений, діти приступають до самостійної роботи.

Як показує практика, саме уроки розвитку мови сприяють глибшому пізнанню внутрішнього світу учня, розкриттю його індивідуальності. Важливо, щоб дитина вміла побачити красу навколо себе і передати її у слові. Щоденна практична робота переконує: письмовий виклад думки (тобто твір), якщо йому передувало усне висловлювання, зазвичай досконаліший, стрункіший, грамотніший.

Уроки розвитку мови будуються так, щоб навчити дітей відчувати красу, формувати душу дитини. За висловом В.О.Сухомлинського, „культура почуттів – це особлива сфера духовного життя людини”. Практика диференційованого підходу до навчання показує, що слово і є тією визначальною ноткою, якою можна пробудити в дітях уміння бачити навколо людське горе, співчувати йому, а значить самому не стати на шлях злочинця. Уроки розвитку мови сприяють формуванню розуміння краси природи, виробленню здорового смаку, культури інтелекту. Розвиток учнів має бути цілеспрямованим, мова дітей – емоційно забарвленою. Учні навчаються логічного і образного мислення, відтворення уяви тощо. Розвиток мислення розпочинається з постановки проблеми та виникнення суперечностей. Внаслідок цього особистість постійно отримує необхідну додаткову інформацію. Яка допомагає визначитися в суті явища, що вивчається, та встановити логічні зв’язки.

Ефективність використання проблемних методів збільшується за таких умов: зміст матеріалу доступний для самостійного пошуку учнів і є логічним продовженням вивченого раніше. На цій основі вони можуть просуватися далі, здобуваючи нові знання. Погоджуємося з думкою Л.Виготського, що вчитель повинен орієнтуватися не на сьогоднішній, а на завтрашній рівень розвитку школярів. Тому велику увагу в своїй роботі приділяємо урокам літератури рідного краю. Наводимо фрагмент уроку „Формування творчих здібностей учнів під час написання твору „Україна й українці в творчості М.Руденка”.

Перший крок – ознайомлення з творами поета, який належить до плеяди „Забуті імена”, і відбір поезій за зазначеною темою. Історія, шлях, час, народ – ось основні образи його поетичних знахідок «Моєму народові», «Автохтони», «Шлях – дорога в небокрай веде». Прочитавши їх, діти одностайно дійшли висновку: є у Миколи Руденка рідкісна людська риса – ні з чим не критися від інших. Усе, що діється з ним, – у його віршах, воно справді на видноті. Тому творчі кальовки поета – поетичні образи «шляху-дороги», що в Україну веде, «материнської планети», кров’ю і потом наповненої, відбуваються у творчих роботах учнів. А такі рядки поезії «Ой, наковталися горя ми…», як:

Дихати хочу зорями

І захмеліти озерами,

спонукають до творення свого власного словесного образу, бо в кожного з нас – своя батьківщина, а значить, і свої краєвиди, що виливаються на папері учнівськими образами – символами «дороги в дитинство», «материнським оберегом – рушником на життєвому шляху». Саме під враженням поезії М.Руденка «Ой, наковталися горя ми…» народилися поетичні рядки учениці й вилилися у вірш «Чому?»

Чому в неволі рук не складали,

І не страшилися тяжкої долі?

Чому в ярмі пісні співали

Про синю річку, чар калиновий?

А поет, неначе почувши ці слова дитини, вступає з нею в діалог:

Дихати хочу свободою.

Сонцем хмеліти над нивою.

Широко застосований художній прийом метафори у творчості Миколи Руденка вчить дітей образного мислення, спонукає до нових словесних пошуків, допомагає розкрити індивідуальність учня. Поет ненав’язливо веде шляхом до краси милої серцю України, батьківського краю і сприяє баченню в буденних картинах незвичайного:

Молюся вам, оті дороги,

Донецькі, чорні, кам’яні,

Що ранили дитячі ноги

І лікували у стерні.

Під час вивчення вірша «Моєму народові» звертаємо увагу на художнє багатство поезії. Це і епітети, і риторичні запитання, і непрямий порядок слів у реченні, що робить поетичні рядки більш проникливими, надає їм нового звучання:

Народе рідний, степова стихія,

Безхитрісна, довірлива душа!

Чому тебе, святого гречкосія,

Так часто Божа ласка полиша.

Учні у своїх письмових роботах проникаються цією любов’ю поета і шукають такі слова, які лунали б в унісон сказаному митцем слову. Тому й читаємо в одному із творів: «Вражає глибиною своїх філософських роздумів, силою справжньої синівської любові змалювання рідного краю в поезіях «Моєму народові», «Голос трав…» Вірші звернені до нас, свідків великих політичних зрушень, численних економічних перетворень у суспільстві, а значить, і нових

проблем у літературі, в живій народній мові».

Вивчаючи творчість Миколи Руденка, всі шукають «свої сторінки» в його поетичному доробку, бо ця поезія має велике пізнавальне значення6

Пишайся тим, що ти не завойовник –

В неволі ще нікого не тримав,

Землі чужої не топтавши зроду,

Свою стеріг із косами в руках.

Ці поетичні рядки глибоко запали в дитяче серце і вилилися на папері такими рядками: «Ми, українці, маємо всі підстави пишатися тим, що наша Батьківщина мала славні періоди історії, справді легендарних героїв, мужньо переживала найважчі випробування і не скорилася. Ми з гордістю можемо говорити, що Україна ніколи не поневолювала інші народи, а лише захищала себе від ласих на чуже добро близьких і далеких сусідів». А поетичний рядок Миколи Руденка «І є вкраїнський споконвічний ряд» з вірша «Автохтони» навіяв такі роздуми учням: «І заграло українське слово. Бо то частка наших пращурів, їх кров живуща, їхня жага нетлінна. Безсмертне і величне, як батьківська домівка, багате і дзвінке, як Україна. В слові – пам’ять свого роду, родини, рідні, народних звичаїв, обрядів, традицій. І треба, щоб цей ланцюг духовності не переривався, бо Україна – то народ! А народи не вмирають, а живуть із роду в рід!!!»

Письменник  Михайло  Слабошпицький, аналізуючи творчий доробок

М.Руденка, зазначив: «Сьогодні ми заново (навіть ті, хто знав його)відкриваємо для себе цього письменника. Знайомим незнайомцем повертається він до нас. Знайомим, бо лишився вірним своїм, обраним ще наприкінці 50-х років, ідейно-художнім принципам. Незнайомцем, бо так багато і прози, і поезії, і філософської публіцистики Руденка ще чекає на нас».

Надія поета про пам’ять у наших душах впевнено звучить у поетичних рядках:

Моїх чуттів розвіяна руїна

Нагадує в пісках померлу річку.

Та є ще Бог…

І є ще Україна…

Для них я збережу у грудях свічку.

Ця свічка для нас, носіїв слова, ця свічка для наших учнів, що вчаться у поета не тільки багатства художніх образів, а й палкої любові до України. Тож шануймо себе і свою гідність, і шановані будемо іншими.

На розвиток мислення (і логічного, і образного) націлена інтегрована форма навчання. Вона йде в парі з розвитком мови, активізує навички і вміння учнів, передає знання, тобто відбувається процес розвитку творчих здібностей. Постійно застосовуючи зазначену форму навчання, доводимо, що творча людина, наділена здібностями – інша, на нашу думку, і за характером, і за світосприйняттям. Більше того, лише розуміння особистої орієнтації підлітка дає реальну можливість зрозуміти його творчі та інтелектуальні потенційні можливості

Лише пізнавши себе, свій народ, його місце у світовій історії, науці, культурі, зумівши проявити своє «Я» через творчі здібності, можемо утверджувати себе як націю, Україну як державу. Процес такого пізнання, на нашу думку, започатковує сім’я, а розвиває, утверджує – школа. Через пізнання – до розвитку творчого потенціалу кожного підлітка, нарешті кожного члена суспільства – ось кредо Державної національної програми «Освіта» (Україна XXI століття). Всі названі форми роботи допомагають прокласти шлях до пробудження творчого потенціалу кожного учня, до відродження національної школи як джерела творчих здібностей, вказують шлях до Гуманізації, Добра, Милосердя, до повернення нам людської і громадянської гідності. Адже життя людини – це спілкування.

Література:

1. Грибан Г. Від структури слова – до глибин смислу // Укр. Мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2001. – №3. – С.23–27.

2. Ильин В.С. Формирование личности школьника (Целостный анализ). – М., 1984. – 217с.

3. Ільїн Е.М. Мистецтво спілкування // Педагогічний пошук. – К., 1988. – 143с.

4. Кан-Калик В.А, Никандров Н.Д. Педагогическое творчество. – М., 1990.

5. Павлова Л. Дидактичні принципи моделювання навчального процесу в гімназії // Рідна школа. – 1996. – №7. – С.6–9.

6. Мисуна Д,Я. Образование как интеллектуальное производство // Донецкий технический лицей. – Донецк, 1996. – 54с.

7. Сафіулін В. У центрі уваги – особистість // Рідна школа. – 1996. – №10. – С.12–14.

3.3. Організація впровадження освітньо-виховного потенціалу ігор в навчальний процес занять з фізичної культури

Соціально-економічні зміни в країні вимагають від вітчизняної педагогічної науки пошуку ефективних засобів виховання молодої людини, здатної по-новому мислити, розвиватися, самореалізуватися.

У «Національній доктрині розвитку освіти України у XXI столітті» сказано: «Державна політика у галузі освіти спрямована на забезпечення здоров’я людини в усіх її складових: духовній, соціальній, психічній, фізичній. Пріоритетним завданням системи освіти є навчання людини відповідному ставленню до власного здоров’я і здоров’я оточуючих як до найвищих індивідуальних і суспільних цінностей».

Розбудова незалежної України, досягнення нею в найближчому майбутньому в багатьох галузях життя світового рівня розвитку неможливі без пізнання і творчого відродження національно-духовних пластів минулого.

Проаналізувавши виконання основних концептуальних положень про освіту в Україні в цілому та регіонах зокрема (закон України «Про освіту», «Про фізичну культуру і спорт», Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI ст.), Державна національна програма розвитку фізичної культури і спорту, Концепція національного виховання учнівської молоді), дійшли висновку, що вони спонукають до пошуків таких дидактичних моделей, які були б спроможні забезпечити повноцінний як духовний, так і фізичний розвиток особистості, формування морально-естетичних цінностей з урахуванням етнографічних особливостей та індивідуальних можливостей організму дітей. До того ж слід врахувати дані статистики, які, на жаль дуже невтішні: всього 65% дітей і 60% молоді мають нормальний фізичний розвиток і відповідно 33% і 17% мають функціонально-нервові розлади.

Особливого інтересу заслуговує теоретична і практична спадщина видатних педагогів минулого І.Боберського, В.Верховинця, С.Гайдучка, О.Суховерської, П.Франка, Г.Воробей, кращі зразки фізичного виховання підростаючого покоління в народних школах, гімназіях, просвітницько-молодіжних товариствах «Пласт», «Сокіл», «Луг», «Січ».

На діалектичну єдність духу і тіла вказували Г.Гегель, В.Давиденко, Г.Гейденбранх, С.Сковорода та інші. Формуванню у молоді національного духу та лицарських чеснот велику увагу приділяли відомі українські педагоги С.Русова, Г.Ващенко, Я.Ярема, В.Сухомлинський, В.Кузь, Ю.Руденко, О.Губко, П.Кононенко та інші.

Якщо сягнути в історію, то проблема народознавчої, культурологічної, етнографічної та психолого-педагогічної спадщини цікавила людство здавна. Про це свідчить психолого-педагогічна спадщина І.Боберського (1904), Ю.Танського (1904), О.Тисовського (1921), П.Франка (1922), В.Гнатюка (1908), О.Іванчука (1907), Е.Жарського (1937) тощо.

В сучасних наукових працях В.Кузя, З.Сергійчука, Р.Скульського, М.Стельмаховича, Е.Сявавки, Е.Приступи, Ю.Руденка простежується думка про те, що лише те виховання, яке лягає на міцні підвалини культури народу, спроможне забезпечити повноцінний розвиток особистості, формувати її фізичні якості, зміцнювати здоров’я, гармонію тіла, духу людини і природи. На це вказують і дослідники Е.Волочковський, В.Грищенко, Г.Джонсон, О.Дубогай, Д.Ельконін, Н.Єфімов, М.Задесенен, А.Лут, А.Петровський, Н.Станкін, Л.Усова та інші.

Виходячи з вище сказаного, нами розроблено систему роботи з використання літературних ігор і забав на уроках фізичної культури, яка успішно впроваджується в навчальний процес спеціалізованої гуманітарної школи – закладу, що поетапно вирішує завдання з національного виховання здорового покоління молоді через їх культурно-естетичне збагачення, через посилення фізичної підготовки.

В своїй роботі користуємося трьома аспектами слова «гра»:

1. Гра як психічний механізм, за Е.Еріксоном – функція нашого «я».

2. Гра як активна діяльність дитини згідно з правилами.

3. Гра як навчально-виховний процес.

За Т.Самотулком, «гра – це спонтанна, природжена, повна радості, своєрідна діяльність дитини, яка відбувається не заради якої-небудь зовнішньої мети, а з власної внутрішньої спонуки для власного задоволення, для елементарної дії».

Нами розглядається гра як творча діяльність в результаті якої через фізичні та духовні зміни зростає дитина.

На уроках гуманітарного циклу та у вступній лекції викладача фізичного виховання учні дізнаються про те, що ігровий елемент мінявся у різних періодах людського суспільства. Йоган Гавзінха, голандський історик, у своїй праці «Homo Ludens» особливу увагу приділяв ігровому елементу в розвитку культури. Характер римських ігор містив елемент суперництва. У середньовіччі (XIII–XIV ст.) через ігри завойовували собі лицарський стан, щоб жити лицарським стилем життя і поведінки. XV–XVI століття – деякий занепад лицарської діяльності. Ренесанс і гуманізм (XVII–XVIII ст.) принесли відродження ігрового елементу в житті людей та у вихованні.

На початку XVII ст. при церквах почали створюватися січові та козацькі школи. Вони були не тільки осередками військового, фізичного вдосконалення, а й центрами духовності, де одночасно задовольнялися потреби особистості в навчанні й культурному розвитку. Навчання в школах супроводжувалося масовими народними дитячими іграми, змаганнями, вправами, забавами. Як зазначає дослідник В.Івашковський, «козацькі школи були в багатьох полкових і сотенних містах і містечках Гетьманської України. Разом з основами знань вони давали дітям необхідні відомості про рідний край, політичне й державне життя України. Прикладом для молоді були старші козаки, які демонстрували міцний фізичний гарт, силу волі, витримку, мужність, відвагу, вміли спеціальними психологічними вправами концентрувати свою волю, енергію на подолання життєвих труднощів, перешкод».

У січових та козацьких школах навчання писати й читати доповнювалося козацькими забавами, народними іграми, різноманітними фізичними і психофізичними вправами.

Т.Самотулко підкреслює: «Гра, фізичне виховання знайшли належне місце як культурні вартості». Наголошувалися такі якості: сила, витримка, швидкість. Первісні види змагань оживилися: біги, підношування тягарів, стріляння, змагання на ковзанах, а також до деякої міри плавання, веслування і т.ін.

В XIX ст. ігровий елемент відійшов на дальній план, уступивши місце індустріальному мисленню з його раціоналізмом і утилітаризмом. Хоча групові змагання проводилися регулярно. Може, тому саме в 1896р. в Англії було відновлено новітні Олімпійські ігрища, а з 1924р. знайшли розповсюдження і зимові олімпійські ігри. Їх ідея – спортивна діяльність для всіх. Таким чином, гра активно увійшла в життя людей, із кожним роком набуває все більшого і більшого розвою, ставши одним із аспектів культури, української зокрема. Почали створюватися спортивно-історичні ігрові комплекси «Захисники рідного вогнища», «Отрок», «Джура», «Орлик». Саме вони створювали міцний фундамент національно-патріотичного та фізичного виховання молоді.

Досить цікавий пласт мало досліджених ігор літературного спрямування, які повинні знайти своє місце на уроках фізичної культури. Це такі ігри, як: «Кий на ловах», «Ідемо в Київ», «Оборона прапора», «Козацьким ходом». Всі ці ігри з історичним забарвленням, за своїм фізичним навантаженням – досить рухливі, вчать швидко реагувати на будь-які зміни, спостерігати за діями суперника, проявляти кмітливість, винахідливість, спритність, спільну ігрову діяльність, толерантно відноситися до інших гравців, підносити патріотичні почуття.

Заслуговують на увагу ігри, основані на творах якогось письменника. Так, після вивчення поеми «Гамалія» Т.Шевченка доречною буде гра «Скутара» (про визволення невільників). Мета гри – моторний розвиток, вияв сили, відваги, розвиток почуття оборони своїх рідних. Підсилить емоційний вплив на дітей гра «Оборона Тухлі» (після вивчення оповідання І.Я.Франка «Захар Беркут»).

Інтегроване заняття допоможе розвитку у дітей міткого попадання в ціль, патріотичних почуттів, любові до Батьківщини.

Зростатиме інтелект учнів, їх фізична підготовка при використанні гри з багатогранними різноманітними елементами «Квач, подай руку», «Хоровод русалок» – після вивчення драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки, ігор «Зозуля», «Лисичка» – після вивчення пейзажної лірики поетеси. До речі, опис саме двох останніх ігор знайдений в записах Л.П.Косач.

Захопивши учнів вивченням національної спадщини минувшими, їм надається можливість поглибити свої знання в Центрі національного виховання «Зоряне коло», одним із комплексів якого є спортивний: для учнів I ступеня «Здоров’я» (до речі 1–3 класи діють в режимі повного дня, в якому є загальноосвітній, розвиваючий і фізкультурно-оздоровчий блоки. Останній передбачає:

· оздоровчі години;

· народні ігри та забави;

· козацьке бойове мистецтво;

· лікувальну гімнастику;

· психологічну корекцію;

· фітобар;

· ароматерапію;

· повітряні прогулянки), для дітей школи II ступеня «Гарт», для учнів III ступеня «Олімп». На всіх трьох рівнях ведеться пропаганда здорового образу життя через використання літературно-публіцистичних творів, через вивчення культурної спадщини українського народу, проводиться робота з посилення фізичної підготовки, що сприяє зростанню фізичної витривалості, військово-козацького вишколу, духовної стійкості, сили волі, працездатності, фізичного гарту, самовдосконалення. Також високий виховний заряд має створення Ради «Вогник великого осяяння». Мета Ради – зібрати в єдине ціле проміння української духовності минулого, теперішнього, майбутнього, щоб ліквідувати розрив у міжпоколінній спадкоємності і духовній наступності. Такий підхід до роботи не дасть впасти в історичне безпам’ятство, а творче відродження національної спадщини може бути одним із могутніх гарантів зміцнення незалежності України, виховання молоді в націотворчому середовищі.

Навчально-виховний процес організовується на принципах гуманності, гуманізації і гуманітаризації, пріоритетними напрямками яких є:

· оптимістична віра в дитину;

· співробітництво, майстерність, спілкування;

· пріоритет позитивного стимулювання;

· творчий розвиток і саморозвиток.

Слід відзначити позитивний вплив інтегрованих занять на зростання інтелектуального, творчого потенціалу всіх учасників взаємодії; підвищення ймовірності розкриття нових аспектів, ракурсів аналізу проблеми та альтернативних способів її розв’язання; зростання відповідальності працівників за виконання рішення.

Отже,  завдяки  такій систематичній і копіткій роботі рівень національної

свідомості і самосвідомості, духовності, фізичної досконалості молоді буде неухильно підійматися все вище і вище, що сприятиме відродженню України як держави, а молоді як державотворців.

Література:

1. Аврахова Г. Гра в залізного ключа (Народні дитячі ігри, пісні та казки в записах Лесі Українки). – К.: Веселка, 1972. – 132с.

2. Боберський І. Рухові забави і ігри. – Нью-Йорк: Січовий Базар, 1917. – 153с.

3. Воробей Г.В. Впровадження народних ігор і забав у систему фізичного виховання школярів: Тези відповідей // Система національного виховання як фактор цілісного розвитку особистості. Актуальні проблеми та історичний досвід. – Івано-Франківськ: ІПОПП, 1995. – 249с.

4. Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття). – К., 1994. – 48с.

5. Исупов К.Г. Игра в литературном творчестве и произведении: дис… канд. філолог. наук. – Донецк, 1975. – 166с.

6. Приходченко К.І. Плекаймо творчу особистість. – Донецьк, 1999. – 243с.

7. Приходченко К.І. Управління процесом становлення національної свідомості творчо обдарованих учнівських особистостей. – Донецьк, 2000. –148с.

8. Самотулка Т. Історія України в іграх. – Київ–Нью-Йорк, 1995. – 518с.

9. Суховерська О. Рухові забави й ігри. – Львів, 1923. – 105с.

10. Устименко В.И. Игра и эстетическая деятельность: дис… канд. филос. наук. – М., 1969. – 172с.

11. Федосенко О.М. Ігри та розваги. – К., 1977. – 84с.

3.4. Самореалізація учня у творчому освітньо-виховному середовищі школи

Перед сучасною педагогічною наукою та школою гостро стоїть питання корінних реформ у сфері освіти, які спрямовані на всебічну підготовку підростаючого покоління, вивчення інтересів, можливостей дитини, її цілісний і

гармонійний розвиток та особистісне зростання.

Важлива роль у вирішенні цієї проблеми належить організації навчання і виховання в школі, які покликані забезпечити розвиток кожного учня, створенні таких умов, завдяки яким вільний творчий розвиток кожного є умовою вільного розвитку усіх. Саме цим завданням відповідають спеціалізовані заклади гуманітарної спрямованості. Головне завдання розумового виховання Я.Чепіга вбачав у формуванні активної, творчо мислячої особистості. Він більше схилявся до концепції Ж.Руссо, який вважав, що розум дитини розвивається в природній, активній, самостійній діяльності.

З психологічних позицій порушували тему особистісної самореалізації Г.Балл і М.Бургін, які обстоювали розвивальну стратегію впливу, що ґрунтувалася на діалогічних відносинах. Проблемою взаємодії особистості із соціальним оточенням у контексті ідеї самоактуалізації займалися А.Маслоу, К.Роджерс та ін. Вихідним для них є положення про те, що кожна людина має внутрішню натуру, яка є вродженою і чинить опір змінам [2]. Сьогодення вимагає розвитку активного пізнання, коли суб’єкт під керівництвом учителя розвиває свої можливості до самостійного навчання, використовуючи різні джерела знань. Педоцентризм націлює на пріоритет інтересів і потреб дитини. Завдання школи – створити умови для розвитку її позитивного потенціалу і подальшого соціального самоствердження. Адже за висловом Дж.Дьюї, який ґрунтовно розробляв ідеї педоцентризму, дитина – це сонце, навколо якого повинні обертатися всі засоби освіти [3]. Філософ Г.Батищев наголошував: „...Людину не можна „зробити”, „виробити”, „виліпити” як річ, як продукт, як пасивний результат впливу ззовні, але можливо тільки обумовити його виключно в діяльність, викликати власну активність, і виключено через механізм цієї його власної (сумісно з іншими людьми) діяльності він формується в те, чим робить його ця (суспільна в своїй суті) діяльність” [4, С.54].