I УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ШКОЛИ

ОСВІТНІЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Донецьк–2009

К. І. Приходченко. Освітній менеджмент : навчальний посібник. – Донецьк : ДонНУ, 2009. – 481 стор.

Рецензенти:

– Алфімов В. М., доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри управління освітою Донецького національного університету;

– Кучерявий О.Г., доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри педагогіки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

К. І. Приходченко

ОСВІТНІЙ МЕНЕДЖМЕНТ

Затверджено на засіданні

кафедри управління освітою ДонНУ (протокол № 1 від 29.08.2008р.)

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………....6

I УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ШКОЛИ…………………………………………..15

1.1. Школа як заклад життєвої самотворчості………………………………...…….15

1.2. Формування творчого освітньо-виховного середовища в закладах освіти       як педагогічної системи…………………………………………………………21

1.3. Критерії і показники ефективної діяльності загальноосвітніх закладів у творчому освітньо-виховному середовищі…………………………………….27

II УПРАВЛІНСЬКІ ДІЇ УЧИТЕЛЯ-ФАЦИЛІАТОРА ПІД ЧАС НАДАННЯ ОСВІТНІХ ПОСЛУГ………………………………………………………….......38

2.1. Навчально-виховний процес школи як цілісна розвиваюча система…………38

2.2. Пріоритетні аспекти управління становленням учнівської особистості у творчому освітньо-виховному середовищі шкіл гуманітарного напряму розвитку………………………………………………………………..................43

2.3. Управлінські дії розвитку особистості у творчому освітньо-виховному середовищі……………………………………………………………………….55

III ПРОЯВ ПЕДАГОГІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ В НЕСТАНДАРТНИХ   ФОРМАХ РОБОТИ З УЧНЯМИ………………………………………………...65

3.1. Організаційно-управлінська основа становлення особистості через  розвиток творчих нахилів в урочній діяльності…………...…………………..65

3.2. Шляхи підвищення ефективності навчально-виховного процесу в школі з поглибленим вивченням окремих предметів …………..……………………..82

3.3. Організація впровадження освітньо-виховного потенціалу ігор у     навчальний процес занять з фізичної культури……………………………….89

3.4. Самореалізація учня у творчому освітньо-виховному середовищі школи.......95

IV НЕ ОЦІНЮВАТИ, А МОТИВУВАТИ……………………………………........111

4.1. Управління функціонуванням творчого освітнього середовища в загальноосвітніх навчальних закладах гуманітарного профілю……….........111

4.2. Характеристика сучасних концепцій формування творчого середовища…..139

4.3. Діяльність педагогічного колективу у творчому освітньо-виховному середовищі закладу освіти……………………………………………………..169

4.4. Управління інтенсифікацією навчання як розвиваючим технологічним процесом становлення учнівської особистості………………………..……...184

V ДІАГНОСТИЧНИЙ ПІДХІД ДО ОРГАНІЗАЦІЇ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ………………………………………………………….….............198

5.1. Погляди учених на проблему діагностування творчого освітньо-     виховного середовища…………………………………………………………198

5.2. Діагностика у виховному процесі……………………………………………...210

5.3. Управління процесом стимулювання соціально-комунікативної    активності творчо спрямованих учнівських особистостей………………….276

5.4. Управлінська діяльність із формування націотворчої учнівської      особистості на засадах козацької педагогіки…………………………………285

5.5. Системно-функціональний підхід до створення творчих умов для        атестації педагогічних працівників…………………………………………...297

5.6. Дослідно-експериментальна робота зі створення творчого освітньо- виховного середовища в загальноосвітніх закладах освіти…………………328

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА……………………………………………….461

ВСТУП

Навчально-виховний процес є системою умов, що сприяють самореалізації особистості, формують високу моральність, спонукають до творчості. Уміле управління цим процесом сприятиме його покращенню. Адже навчання і виховання – це розвиток, а розвиток – самоствердження особистості. На кожну сферу дитини – інтелектуальну, мотиваційну, емоційну, вольову, регулятивну, предметно-практичну, екзистенційну переважно впливають бінарні методи „виховання-самовиховання”. Самовиховання тільки тоді виховання, коли воно „само”. Людина сама себе створює. Це „само” надмірно проявляється у підлітковому віці, особливо в 13–14 років, коли активно складається уявлення про своє „Я”. Аксіологічний підхід до навчально-виховної діяльності – це орієнтація на цінності особистості, що відповідають її запитам, а також визначеним суспільством нормам у певній історичній та життєвій ситуації. Творче освітньо-виховне середовище передбачає забезпечення поваги до чужої думки, виявлення таких суб’єктивних якостей учнів, як участь у діалозі та вміння робити вибір, обстоювання своєї позиції в оцінюванні фактів, подій, почуттів і відкриттів, відповідальність і самодисципліна.

Як показала практика, управління творчим освітньо-виховним середовищем, яке відповідає зазначеним параметрам, створює передумови для особистісної орієнтації змісту освіченості, що передбачає навчання та виховання з урахуванням інтересів і схильностей як підґрунтя розвитку життєвої самотворчості, життєвої активності особистості через застосування інтерактивних методів, які детермінують процеси особистісної трансформації та підвищують адаптивну здатність людини в комплексі, допомагають знайти шлях переходу від епохи жорстокості до епохи духовності, подолання кризи духу як найстрашнішої кризи людства. Адже тільки високодуховна людина здатна сприймати, відчувати, мислити, жити, творити, розрізняти рятівне та згубне у своєму оточенні.

Творче освітньо-виховне середовище як освітній менеджмент сприяє розширенню уявлення людини про себе та ступінь її включеності до соціуму; дає змогу змінити межі взаємозв’язку учнівської індивідуальності з її оточенням; усуненням або послабленням захисних механізмів. Це слугує підвищенню ступеня взаємодії у відносинах «індивідуальність – навколишній світ»; до саморегуляції, що фіксується в змінах ієрархії потреб; сприянню гуманізації відношень суб’єктів навчально-виховного процесу; розвитку самосвідомості – когнітивної, поведінкової; зростанню творчого потенціалу; спрямуванню його в русло життєвої самотворчості; побудові стратегії адаптації; розвитку здатності до рефлексії й саморефлексії; формуванню стійкої мотивації саморозвитку; забезпеченню особистісних духовних потреб. Творче освітньо-виховне середовище – це таке оточення особистості, в якому гармонізується стан людини; нейтралізуються наслідки стресу; розвиваються творчі здібності; здійснюється оздоровчий вплив на весь організм; взаємовідносини із соціальним оточенням спрямовуються у конструктивне русло; полегшуються контакти з власною сутністю, з внутрішнім „я”; зростають можливості виявлення цілеспрямованої творчої активності, збільшуються можливості включення до процесу творчої імпровізації з максимально можливою індивідуалізацією, саморозвитком і самотворчістю, осмисленням і визначенням можливостей і життєвих цілей.

Термін «менеджмент» далеко не новий у світовій науці. Зробимо екскурс в історію педагогічної думки. Так, ще Сократ сформулював принципи універсальності менеджменту (IV ст.). Ксенофонтом в цьому ж IV ст. було висунуто думку про визнання менеджменту як особливого виду мистецтва. Генрі К.Меткалф поновив думку, піднесену Ксенофонтом про мистецтво менеджменту та розробив його положення як науки управління (1886). Фредеріком У.Тейлером розвинено вчення про науковий менеджмент. Також ним запропоновані положення кадрового менеджменту, висловлені цінні поради щодо кооперації між працею і менеджментом (1900). В наступний, 1901р. Генрі Л.Гантт висунув думку відносно відповідальності менеджера за підготовку працівників до здійснення своєї діяльності. А перший підручник з менеджменту був виданий Дж.К.Дунканом у 1911 році. Через декілька років, у 1916 році, Анрі Файоло розробив першу повну теорію менеджменту, що надало можливість широкого впровадження менеджменту в навчальний процес. В цьому ж таки році Олександр Г.Черч створив функціональну концепцію менеджменту, взявши за основу вперше розглянутий комплекс концепцій менеджменту, зв’язавши в одне ціле.

У 20-ті роки удосконалюється державний апарат управління. Цей процес відбився і на Статуті єдиної трудової школи (1923р.) щодо прав і обов’язків керівників. Розділ «Управління школою» вперше підносив ідею визначення функціонального статусу завідуючого навчальним закладом: керівництво педагогічною, адміністративною та господарською частиною; контроль за перебігом навчально-виховного процесу, за розвитком учнівського самоврядування; організація праці школярів та створення системи ідейно-політичного виховання. У його функціональні обов’язки входило все, що стосувалося санітарно-гігієнічного стану шкільного приміщення, його ремонту, матеріально-технічного забезпечення навчально-виховного процесу. Передбачалося, що завідуючий школою має право скасувати постанову Ради школи, а в окремих випадках приймати самостійні виконання без Ради школи.

Великою подією ознаменувався і 1930 рік. Мері Р.Фоллетт розробив філософію менеджменту, основану на індивідуальній мотивації. Ним же розроблено і груповий менеджмент. Згодом, у 1938 році, Честер Барнард описав соціологічні аспекти менеджменту. Не дивлячись на складні проблеми світового масштабу, увінчався успіхом і 1943 рік. Ліндал Урвик здійснив кореляцію принципів менеджменту. 1949 рік приніс славу Норберту Вінеру та Кладу Шеннону за розроблену теорію інформації у менеджменті. У 1951 році Франк Абрамс та Селекман ввели мистецтво управління у мислення менеджерів. Нова хвиля відкриттів у менеджменті з’явилася 1960 року. Дуглас Мак Грегор довів, що відношення менеджера до своїх підлеглих суттєво впливає на їхню поведінку та на робочу атмосферу в організації. В теорії «Х» – утвердження пріоритету контролюючого менеджера, в теорії «У» – принцип розподілу відповідальності.

У 70-ті роки Г.Горська звертає увагу на необхідність постійного, цілеспрямованого професійного спілкування керівників школи з учителями, уважного   ставлення   до  їхнього  теоретичного та методичного зростання,

заохочення до опанування основ педагогічної майстерності.

І після деякого затишшя у розвитку менеджменту в 1976 році Розмарі Стюарт зробив детальний опис понять «альтернатива» та «обмеження дій менеджера» в найрізноманітніших ситуаціях. Також ним було розроблено відмінності між видами управлінських завдань.

Багато уваги дослідник С.Хозе приділяє взаємодії педагогічного колективу з науковцями, впровадженню розробок учених у практику. Він вважає, що саме цей підхід набуватиме все більшого значення, оскільки забезпечує активізацію суб’єктивного фактору в управлінні школою. С.Хозе відзначає, що сутність педагогічної діяльності керівника полягає у висуванні ідеї, опрацюванні творчого замислу.

Досить плідними в історії розвитку управлінської думки, теорії та керівництва є 80-ті роки. Керівник цього періоду разом із Радою школи повинен був вирішувати всі питання, які стосуються життєдіяльності закладу: вироблення режиму роботи, добір кадрів, оцінка діяльності вчителів, планування та організація навчально-виховного процесу, контроль за його перебігом, аналіз результатів педагогічного процесу тощо. Директора обирав колектив школи. У Положенні про загальноосвітню школу було передбаченовивільнення директора від адміністративно-господарської діяльності. Це дало змогу зосередитися на педагогічній роботі, творчо-пошуковій діяльності, керівництві учительським та учнівським колективами. У 1983 році науковець М.Портнов розробляє системний підхід в управлінні школою, беручи за основу зарубіжний досвід теорії управління системами. В 1987 році дослідник В.Симонов звертається до принципу гуманізації чяк необхідної умови розвитку здібностей учнів у навчально-виховному процесі. Він науково обґрунтовує цілі, зміст, методи управління на засадах системного підходу. Основні цілі управління він характеризує у двох напрямках: як раціональне використання ресурсів навчального закладу, а також як виховання активної творчої особистості. Науковець наголошує на необхідності узгодження мети управління із основними напрямками соціально-економічного та духовного розвитку суспільства. Зміст управління представлений як сукупність таких функцій прийняття рішення (планування), організації виконання, контролю та координації діяльності виконавців. Прогресивним для цього періоду є підхід до організації внутрішнього контролю. Найпильнішу увагу В.Симонов приділяє аналізу як найважливішому методу контролю та системному підходу як головному його принципу, актуалізує аналітичну та прогностичну функції керівника школи.

Учений В.Бондар (1987р.) визначає найбільш значущі функції управління, а саме: науково-теоретичну та контрольно-оцінювальну.

П.Худоминський підкреслює, що функції управління, до яких належать планування, організація, контроль , мають сенс тільки тоді, коли наповнюються педагогічним змістом. Оскільки функції управління доповнюють одна одну, то ефективним буде системний, інтегрований підхід, який дозволяє розглядати школу як цілісне динамічне утворення, соціальну систему.

П.Фролов (1988р.) за основу методології управління вважає системний підхід, який повязується з необхідністю опанування закономірностей педагогічного процесу. Система педагогічної діяльності розглядається як механізм досягнення мети. Вперше об’єктом внутрішкільного управління визнано педагогічний процес як взаємодію його учасників. Дослідником виділено такі групи методів: організаційно-педагогічні, соціально-психологічні, адміністративно-господарчі. Особливо підкреслює П.Фролов значення методичної роботи для зростання педагогічної творчості.

Чималий внесок зроблений: в теорію менеджменту В.С.Лазаревим, М.М.Поташников, О.М.Моісєєвим, Г.К.Капто, В.І.Єрошиним, О.Г.Хомерікі, В.Афанасьєвим, Б.Божиком, І.Новаком; в теорію системного підходу до проблеми управління – Д.Гвішіані, В.Кузьміним, Е.Юдіним; в теоретичне положення управління освітою – Є.Березняком, І.Зязюном, О.Кондратюком, В.Лазарєвим, А.Ліготським, В.Луговим, В.Масловим, В.Олійником, І.Підласим, В.Пікельною, М.Поташником, Р.Шакуровим; в удосконаленні та оновленні управлінських функцій керівника закладу освіти – В.Анжієвським, Є.Березняком, М.Захаровим, В.Мадзігоном, О.Савченко; в ідею демократизації, гуманізації, системності, інноваційності управління, впровадження менеджменту, цільового та адаптивного управління – Л.Даниленком, Г.Дмитренком, Г.Єльниковою, В.Крижоком, В.Масловим, В.Олійником, Є.Павлютенковим, В.Пікельною, Є.Хриковим; О.В.Лоренсовим розроблено менеджмент у розвитку школи. Суспільство чекає нових розробок, оновлених педагогічних технологій. Так, побудова діяльності учня досліджена Ю.Бабанським, М.Поташником, Г.Победоносцевим. Ними розглянута така класифікація організації навчальної роботи, як: навчально-організаційна, навчально-інформаційна, навчально-інтелектуальна, основаних на застосуванні евристичних, логічних, проблемно-пошукових завдань, активних та інтерактивних формах роботи. Діалектику виховання і самовиховання творчої особистості вивчав В.Андрєєв. Ним класифіковано основні уміння і навички управління творчим розвитком учнів. Сучасні системи творчого розвитку особистості базуються на уявленнях про людину як творчу особистість, якій наставник допомагає розвивати творчі якості на основі вибору видів урочної, позаурочної, позакласної, позашкільної, самостійної, самоосвітньої діяльності, зокрема використання інтерактивних технологій.

За характером взаємодії суб’єктів навчання виділено такі форми його організації:

- внутрішньошкільні (профільні класи, статичні профільні групи, профільне навчання за індивідуальними планами і програмами курсів за вибором з метою задоволення запитів обдарованих дітей, динамічні профільні групи);

- зовнішні (міжшкільні профільні групи, вивчення предметів за інтересами на факультативах, спецкурсах, у гуртковій роботі).

В середині 90-х років поряд із поняттям «керівник» почав широко вживатися термін «менеджер». Розвивається менеджмент в освіті – вид управлінської діяльності, який складається із сукупності засобів, методів та форм впливу та індивідуумів і колективу з метою ефективного функціонування даної галузі. А людина, яка володіє цими знаннями та уміннями – менеджер.

Л.Даниленко визначає нові функції директора школи: прогностичну, консультаційну, представницьку, менеджерську та політико-дипломатичну, які найкраще реалізуються у створюваному творчому освітньо-виховному середовищі. Воно виконує вимогу сьогодення – спрямування основної функції директора школи на управління розвитком освітнім закладом. Вчені В.Єрошин, Г.Капто, В.Лазарєв, В.Лоренсов, О.Мойсеєв, М.Поташник, О.Хомерікі заклали теоретичні основи управління розвитком школи, розробивши систему, яка вміщує відомості про школу як об’єкт розвитку, роз’яснює функцію управління та розвиток керівної системи.

Творче освітньо-виховне середовище є відносно цілісною частиною реальної взаємодії педагогів, батьків, учнів, соціуму, що оптимізує позитивний розвиток кожного. Йому властива соціально-культурна парадигма освіти, в якій процес пізнання ставить кожного учасника в позицію здобувача та носія кращого духовного досвіду людства, в процесі освічення якого вони самі реалізуються як індивідуальності. Творче освітньо-виховне середовище – це спільний творчий пошук шляхів зростання, в якому домінуючими є емоційна, етична, духовна сфери розвитку інтелекту. Його місія – допомогти сучасному учню набути життєво необхідні знання і вміння: приймати рішення, застосовувати нові інформаційні технології, бути мобільним, адаптивним та здібним навчатися протягом життя. Нами зроблена спроба змоделювати творче освітньо-виховне середовище, яке покликане бути структуроутворюючим компонентом змісту навчально-виховного процесу закладу, що забезпечує входження учня в якості суб’єкта в суспільство, в життєві ситуації, в позитивно перетворюючу діяльність, змінює освітній вектор в такому напрямку, щоб учень був готовий і здатний безперервно набувати та оновлювати власний досвід, що адекватно відповідає тенденціям розвитку дійсності, попереджуючи можливі протиріччя та проблеми, тобто бути творчою особистістю з індивідуальною життєвою позицією, з власним стилем, з тільки йому притаманним творчим проявом. Адже кожна людина прагне набути власного „я”, бути індивідуальністю, особистістю та суб’єктом сталого розвитку самого себе, мінливого середовища своєї життєдіяльності, системи ціннісних відношень людини та суспільства до дійсності, результатів і наслідків перетворень, прагне до розкриття сутнісного потенціалу, самореалізовуватися,

бути носієм смислів людини, її індивідуальності та прийнятих нею духовних змін.

Розглядаючи творче освітньо-виховне середовище як основу модернізації освіти, можна стверджувати: воно сприяє забезпеченню сталості життєдіяльності учня за допомогою освіти, перетворюючої та творчої діяльності, його знань, світогляду, мислення; емоційно-ціннісне відношення до дійсності основане на гармонійній взаємозалежності існування всіх його складових; відбувається прагнення до постійного розвитку культури, науки, освіти тощо; вибудовується відношення до самого себе як до єдиної цілісної особистості, яка збагачується за рахунок самовдосконалення та розвитку всіх своїх якостей – розуміння внутрішніх потреб, що виникають і виростають безперервно; виробляється здатність до виявлення протиріч та проблем, що перешкоджають їх задоволенню через позитивно творчу діяльність; властивості до добротворення, до аналізу та оцінки умов; упорядковується система освіти, яка має орієнтованість на внутрішню і зовнішню рівнозначність її компонентів, що вирішують задачу розвитку, навчання та виховання учнів всередині інфраструктури, що складалася зовні, та разом з нею, формується особистість з різносторонніми якостями, які мають можливість проявитися в індивідуальній, колективній, груповій видах роботи тощо.

Оволодівши всією системою відношень, особистість переходить на новий рівень самопроявів та отримує якості „суб’єкта буття”:

· самостійно організовувати своє середовище;

· насичувати його певним ціннісним змістом;

· підпорядковувати позитивним життєвим цілям;

· обирати індивідуально-неповторні засоби та способи діяння тощо.

Саме такі умови і створює середовище, що носить творчий характер і має освітньо-виховне спрямування.

Таким чином, формуючи творче освітньо-виховне середовище, відбувається становлення щасливої особистості, здатної до життєвої самотворчості, де тріада „громадянин-держава-освіта” і критично-креативна (трансформаційна) парадигма освіти є превалюючими. Виходячи з вище сказаного, творче освітньо-виховне середовище має такі характерні риси, як: культуроцентричність, аксіологічність, поліваріантність, діалогічність, емоційність, толерантність.

Удосконалюючи навчально-виховний процес, використовуючи різні розвивальні форми роботи, створюючи атмосферу зацікавленості кожного учня в роботі класу, стимулюючи його до висловлювання, прагнемо до формування особистості, здатної до творчого процесу вцілому, до життєвої самотворчості зокрема. Цим самим сприяємо вихованню людини-оптиміста, людини-життєлюба, людини-творця.

I УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ШКОЛИ

1.1. Школа як заклад життєвої самотворчості

Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить про те, що дослідженню проблеми становлення особистості, здатної до життєвої самотворчості, її духовному розвитку, завжди приділялася належна увага, зокрема таким її аспектам, як: індивідуально-диференційований, особистісно-орієнтований підходи у вихованні (І.Д.Бех, І.І.Єрмаков, І.А.Зязюн, Л.І.Рувінський та ін.); розкриттю сутності духовного розвитку (А.С.Макаренко, Е.О.Помиткін, О.К.Рудницька, В.О.Сухомлинський та ін.); підготовленості вчителя до здійснення процесу формування особистості (Е.К.Білозерцев, В.К.Бондар, І.С.Мар’єнко, С.М.Полгородник, В.М.Турченко та ін.); активності суб’єкта самовиховання (О.Арет, О.Кочетов, С.Єлканов).

Життєва самотворчість розглядається нами як сукупність якостей, що характеризують внутрішній, суб’єктивний світ людини, основні риси культурної спрямованості особистості, її життєві інтереси, переконання, погляди, ставлення до життя, до інших людей, до своїх обов’язків і до самої себе, її осмислення вчинків, бажання, воля, естетичні і моральні почуття. Формування духовної особистості, здатної до активної життєвої самотворчості, із розвиненими креативними якостями – вища мета педагогічного процесу. Дослідження О.Арета, Л.Рувінського, В.Симиченка, Я.Пономарьова дійшли висновку про адекватність процесів творчості та саморозвитку. Заслуга ж І.Канта полягає в пізнанні творчого процесу, в осмисленні спорідненості естетичної ідеї і мети життя людини як морального єства.

Значні надії покладаються на школу як на заклад, що з нього виходить у самостійне життя сформована особистість. Тому основною ідеєю є перехід спеціалізованої гуманітарної школи з режиму стабільного функціонування до режиму створення школи життєвого саморозвитку дитини, яка стане світом спокою, захищеності, співробітництва і взаєморозуміння.

Навчально-виховний процес організовується на принципах гуманності, гуманізації і демократизації, пріоритетними критеріями яких є:

– педагогічна любов до дітей, зацікавленість їх долею;

– оптимістична віра в дитину;

– співробітництво, співпраця, майстерність спілкування співтворчість учителя і учня;

– пріоритет позитивного стимулювання;

– творчий розвиток і саморозвиток.

Випускник школи повинен бути комунікабельним: уміти адаптуватися в різних соціальних умовах, працювати взаємно в різних галузях, у різних ситуаціях, попереджувати чи виходити з будь-яких кризових чи конфліктних ситуацій навколишнього соціуму, повинен бути всебічно розвиненою особистістю з позитивною «Я-концепцією», уміти здобувати самостійно нові знання, бути всебічно розвиненою людиною, здатною до життєвої самотворчості (рис.1.1).

Проектуючи і здійснюючи свій життєвий шлях, особистість набуває статусу творця, оскільки творчість стає для неї універсальним способом світовідчуття і життєздійснення. Тому принципово важливим стає прогнозування її розвитку, отримання інформації, яка попереджала б можливі соціально-економічні та психолого-педагогічні наслідки управлінських рішень. У нашій роботі надаємо перевагу педагогіці співдружності „Від педагогіки навчання до педагогіки життєвої самотворчості”. Основні положення її закладені в експериментальну програму „Педагогіка життєвої самотворчості в умовах становлення спеціалізованої гуманітарної школи”.

Пріоритетними є лінії педагогічної діагностики якостей особистості та лінії коригування її можливостей.

Перший блок включає:

– навчитися жити творчо, взявши за основу слова І.П.Котляревського „З честю і правдою служити Вітчизні” – на полі битви, на літературній ниві, у сфері громадського життя;

Рис.1.1. Особистість, здатна до життєвого саморозвитку

– навчитися жити разом так, щоб провідними були слова П.Куліша „Світ, правда, честь – оце мої догмати”;

– навчитися робити (працювати) так, щоб іскрометно проходили через все життя слова М.Шашкевича „протягом життя працювати на користь народу…”;

– навчитися пізнавати, взаємооб’єднуючою ланкою яких є девіз „Пізнай самого себе – тоді пізнаєш весь світ” (Г.Сковорода).

Навчитися жити творчо – значить оволодіти естетичним ставленням до життя, сприяти становленню особистості, розвитку її творчих здібностей, виявленню талантів, обдарованості, знайти смисл життя, зробити правильний життєвий вибір, виробити потребу в самопізнанні, саморозумінні, самореалізації у різних видах творчої діяльності.

Навчитися жити разом – виховувати толерантність, розуміння іншого й відчуття взаємозалежності, взаєморозуміння й миру, усвідомлювати потреби й погляди інших, володіти культурою спілкування, бути свідомим громадянином України, державотворцем.

Навчитися творчо робити (працювати) – розвивати інтерес до трудової діяльності, мати культуру життєвого самовизначення, сформувати соціально-активне ставлення до життя, проблемне соціокультурне мислення і соціальну дію.

Навчитися пізнавати – формувати зріле інтелектуальне і духовне ставлення до життя, виробляти високий рівень інтересу до пізнання, формувати оволодіння системою наукового знання, сприяти розвитку проблемного бачення і ставлення до світу, продуктивності, творчій спрямованості у ставленні до життя (табл.1.1).

Всі названі вище критерії і показники школи як закладу життєвого саморозвитку особистості беруть за основу пріоритетність творчої діяльності особистості, здатної до життєвої самотворчості перед репродуктивною, оскільки одним із засобів досягнення взаєморозуміння є, на думку психолога Е.Фрома, творча діяльність.

Тому провідним гаслом у нашій роботі є „Від творчості учителя – до творчості учнів”, яке ґрунтується на принципах:

1) Софійності – розвитку у дітей філософського бачення проблем життя, свого внутрішнього світу;

Таблиця 1.1