Частина ІІІ. ОСВОЄННЯ ОСНОВ ТА ОПЕРАЦІЙ МУЗИЧНО-ВИКОНАВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

І. ХУДОЖНІ ЗАСАДИ МУЗИЧНОГО ВИКОНАВСТВА

Музичне виконавство, як відомо, відіграє визначальну роль у “життєдіяльності” музичного мистецтва, в усіх видах і формах його виявлення і є основним засобом комунікації художніх образів і художньо-емоційного впливу на слухачів. Воно завжди ставить перед виконавцем великі вимоги стосовно технічної і художньої спроможності, глибини музичного мислення і творчих потенцій, оскільки якість виконавства безпосередньо впливає на рівень передачі художнього змісту музичного твору. Разом з тим якість виконання не існує як самостійна величина чи характеристика, виокремлено, незалежно від музичного твору та його іманентних якостей: досконалість виконавських дій та операцій допомагає успішно вирішувати художньо-творчі завдання, але не має самостійної художньої цінності. Якість виконання – це насамперед всебічне і глибоке розкриття ідейно-художнього змісту, художнього потенціалу твору. У зв’язку з цим вивчення сутності виконавської діяльності, шляхів реалізації конкретних виконавських операцій, досягнення високого рівня звучання можливе лише в контексті усвідомлення інтерпретації музичного твору, відтворення його як певної художньої цінності.

Оскільки якість виконання і якісні характеристики твору взаємозв’язані і взаємообумовлені, а перше значною мірою залежить від другого, передусім необхідно зосередити увагу на творі як художній цінності. Не усвідомивши сутності цієї цінності, не можна визначити оптимальні шляхи та ефективні засоби її реалізації, досягти високого художньо-виконавського рівня.

Питання цінності як такої, естетичної і художньої зокрема, розглядалися стародавніми і сучасними філософами, першовідкривачами в галузі фольклору і дослідниками сучасних музичних систем. Вони вивчалися науковцями, що жили в різні історичні періоди і репрезентували різні науки: математику, логіку, соціологію, естетику, мистецтвознавство, фольклористику. Тому в переліку дослідників, які зробили певний внесок у розвиток наукових знань, сприяли поглибленню розуміння сутності цінності, у тому числі і художньої, рядом стоять прізвища старогрецьких філософів Арістотеля і Платона, німецьких філософів І.Канта і Г.Гегеля, основоположників російської реалістичної естетики В.Белінського і мислителя енциклопедиста М.Чернишевського, письменника Л.Толстого і теоретика марксизму Г.Плеханова, американських філософів Ч.Моріса і Ч.Пірса, неореаліста А.Уайта і критика та естетика А.Річардсона, композитора-музикознавця Б.Асаф’єва і теоретика мистецтва А.Луначарського, французького культуролога А.Моля і австрійського музичного теоретика і критика Е.Гансліка, українських і російських філософів і естетів М.Когана, Т.Кетової, І.Ляшенка, Л.Столовича, О.Чеснокова, І.Шишова, Т.Чередниченко, музикознавців А.Костюка, В.Мадушевського, Л.Мазеля, Є.Назайкінського, А.Сохора, дослідників фольклору С.Гриці, Є.Гусєва, О.Правдюка, П.Путілова, А.Іваницького.

Зусиллями названих та інших дослідників закладався фундамент наукового розуміння сутності художньої цінності та оцінки, висвітлювалися об’єктивні та суб’єктивні фактори їхньої суспільної та індивідуальної мотивації, взаємодії та взаємо обумовленості, визначалися певні рівні виміру і критерії.

Переважну більшість вчених, які досліджують проблеми естетичного мистецтва, художньої цінності музики, зокрема, об’єднує одна світоглядна і методологічна платформа: вони розглядають цінні якості мистецтва з позицій естетики і за допомогою її аксіологічного інструментарію (у відповідності, зрозуміло, з рівнем розвитку естетики на певному історичному етапі, вибраною науковою позицією, конкретними завданнями дослідження тощо). Такий світоглядний “консенсус” обумовлений об’єктивними обставинами: художність завжди розглядалася як складова частина естетичного, чи як естетика у вузькому розумінні – музична естетика. Це дозволило Л.Н.Столовичу створити математично точне формулювання: “Художня цінність – це естетична цінність твору мистецтва”[202, 40].

Тотожність, однозначність художньої і естетичної цінності, залежність першої від другої знайшли своє відображення в тому, що художня цінність має фактично аналогічні з естетичною цінністю умови виникнення, функціонування, суспільно-історичної та індивідуально-оцінювальної детермінації, ідентичну причинну мотивацію. “Естетичне” твердження С.Л.Рубінштейна, що цінність, тобто значимість – це необхідне похідне від співвідношення світу і людини [187, 37], характерне і для мистецтва.

Проекція естетики на предмет музики звужує, конкретизує об’єкт і спосіб відображення, дещо змінює його світоглядні і методологічні принципи. Адже не можна повністю ігнорувати той факт, що об’єктивна реальність, як пізнавальний об’єкт естетики, виявляється незалежно від людських потреб та інтересів, у той час як художнє бачення об’єктивної реальності суб’єктивується людиною у процесі творчої діяльності. М.І.Киященко і М.Л.Лейзеров пишуть, що “головним, якщо не єдиним, об’єктом відображення в музиці..., стає внутрішній світ художника. Його переживання і рефлекси, зрозуміло, зумовлені конкретними соціально-психологічними факторами, але стають вони перед художником кожного разу в якості особливої суб’єктивної естетичної реальності... Ця остання одержує об’єктивну художню цінність”[100, 67].

Об’єктивація художньої цінності, процесу її створення і самореалізації лише зовнішніми, зокрема, соціальними (ідеологічними, моральними, вузько естетичними, чи історично-суспільними) факторами, що досить часто практикується в ідеологізованій естетиці, ставить під сумнів істинність цієї цінності. Адже при зміні ідеологічних настанов ідейно-естетичного світогляду, моральних норм і правил, що панують у суспільстві, будуть змінюватися і ціннісні характеристики музичних творів. Деякі автори вважають це становище закономірним, розглядаючи його як діалектичний процес суспільного розвитку. Але тут виникають глибокі протиріччя між суб’єктом і об’єктом, об’єктивною цінністю і суб’єктивною оцінкою в системі ціннісно-оцінних відносин. Зрозуміло, що музичне мистецтво може використовуватися в різних сферах суспільного життя і існує об’єктивна необхідність надання йому опосередкованої, прикладної значимості. Але необхідно мати на увазі, що визначення ціннісних якостей музичних творів з позицій світоглядних настанов, конкретних умов, вироблених критеріїв, норм, які можуть змінюватися, перетворюватися, може спотворити сутність цих творів як художньо-історичного, художньо-національного, художньо-фольклорного, чи власне художнього явища. Такий підхід відмовляє творам бути цінними самими по собі, володіти такими властивостями, які втілюють постійну і незмінну загальнолюдську цінність. Розуміючи це, М.Киященко і М.Лейзеров пишуть: “Разом з тим у творах справжнього (розрядка – авт.) мистецтва є такі якості, які однаково оцінюються в усі епохи, – загальнолюдські естетичні цінності”[100, 75-76].

Що розуміють автори під “справжнім мистецтвом”, “загальнолюдськими естетичними цінностями”? Не виникає сумніву, що вони розуміють під цим внутрішньо іманентні мистецтву якості, які не підлягають впливу з боку тих чи інших зовнішніх факторів, і за будь яких обставин зберігають свою сутнісну цінність. 

Шляхи подолання різного ціннісного відношення до музики Т.Чередниченко вбачає в співвідношенні кожного оцінюючого аспекту з іманентною художньою цінністю музики. Вивчаючи проблему історичної обумовленості художньої цінності, вона розробила типи музичної цінності: “Інструментальної цінності” – засобу досягнення позамузичної і позахудожньої мети; “Інструментально-самоцінний” – музика як прикладний засіб усвідомлення також у вигляді самоцінності; “автономної цінності” – специфічної художньої цінності, якою володіють музичні шедеври. Кожний історичний тип має критерії цінності, які і присвоюють цим типам конкретне функційно-семантичне значення. Т.Чередниченко наголошує, що “художньо-естетична цінність музики втілює своєю структурою систем категорій мзичної естетики,.. по-перше, в історичній супідрядженості категорій, по-друге, у відношенні кожної з них з категорією специфічної художньої музики”[224, 225]. На її думку “...подолання в музичному мистецтві прикладних функцій стає передумовою до повнішого виявлення творчої цінності мистецтва – його специфічно художньої цінності”[244, 207].

Отже, музика володіє природною самоцінністю. “Самоцінність мистецтва, – писав А.Л.Закс, – казуально і функціонально зв’язана з його художньою специфікою. Вона є “функція”, ціннісний спосіб актуального буття..., атрибут і симптом художності як притаманної виключно мистецтву сутнісної якості, феномена, ефекту”[76, 67]. Кожний музичний твір володіє певним художнім потенціалом і має відповідну самоцінність, а не тільки твори “справжнього” мистецтва чи “музичні шедеври”. Усвідомлення цього факту не заперечує цінності музики в інших вимірах, з інших точок зору. Важливо, щоб в усіх сферах людського буття, де музика використовується як певний засіб, інструмент, вона розглядалася насамперед як художнє явище і не виключалася з системи художніх ціннісно-оцінних відносин. В.Г.Белінський писав, що без усякого сумніву мистецтво насамперед повинно бути мистецтвом, а потім воно уже може бути вираженням духу і напрямку суспільства у відому епоху.

Відомо, що художня цінність музики пізнається через художню оцінку. Не дивлячись на соціально-естетичну обумовленість, залежність від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів, художня оцінка як форма і рівень відношення суспільства і окремого індивіда до твору мистецтва є єдиним еквівалентним відображенням художньої цінності. Адже об’єктивна самоцінність музики, високі художні якості окремого музичного твору виникають внаслідок суб’єктивно-творчої діяльності людини і, у свою чергу, усвідомлюються і затверджуються як такі шляхом емоційно-розумової діяльності людини, формування індивідуального ставлення і суспільно-громадської думки.

У науковій літературі проблеми естетичної (художньої) оцінки переважно розглядаються в одному контексті з проблемами естетичної (художньої) цінності. Об’єктивність оцінки часто вбачається в об’єктивних якостях навколишнього світу. На думку Л.І.Новикової “...основа естетичної цінності не існує ні як певні “естетичні якості” самої дійсності, ні як духовної сутності, але їхнє існування не зводиться і до психологічного переживання. Основа естетичної оцінки закладена в самій дійсності, в її об’єктивних властивостях, які актуалізуються і перетворюються в процесі активної естетичної діяльності...”[165, 27]. Л.Столович трактує оцінку як вираження суб’єктивного ставлення до цінності, Л.Мазель – як форму пізнання, А.Луначарський – як відносини між об’єктом і суб’єктом, з точки зору якого оцінюють і т.п.

У переважній більшості випадків підкреслюється важливість соціальної суб’єктивації критеріїв оцінки, роль світоглядної позиції оцінюючого. Т.С.Щукіна пише: “Естетичні оцінки не довільні. Критерії, якими вимірюється естетична цінність, знаходиться у тісній взаємозалежності від тих соціальних ролей, які відіграє мистецтво у певний час і в певному місці. Являючи собою категорію надзвичайно рухому, ці категорії з’являються, піднімаються до рівня загальнозначимих, змінюються і нарешті, зникають, уступаючи місце новим, у тісній залежності від тих змін, які відбуваються у взаємовідносинах мистецтва і суспільства”[256, 114]. Подібних поглядів дотримується переважна більшість філософів, соціологів, естетів, культурологів, які репрезентують різні наукові і світоглядні позиції. Назвемо, для прикладу, філософа-марксиста В.П.Тугаринова і західного соціолога А.Моля.

Немає потреби розглядати сутність критеріїв оцінки, які залежать від тих соціальних ролей, які відіграє мистецтво у певний час”. Зрозуміло, що ці критерії не передбачають винесення об’єктивної оцінки безпосередньо художнім якостям творів мистецтва. Вони виконують іншу функцію – показати ці твори в контексті суспільно-ідеологічних чи суспільно-духовних інтересів, відповідності чи невідповідності з пануючою орієнтацією на належне, на естетичний ідеал. Така орієнтація передбачає вирішення й інших, не менш важливих завдань, зокрема, виховання естетичних смаків. Формуючись під впливом соціально-субєктивних ідеалів, ці естетичні смаки виявляються у ставленні до творів мистецтва, віддзеркалюються в соціально-суб’єктивованій оцінці. Таким чином у духовну сфер суспільства, в коло соціально-художніх відносин попадають музичні твори, які не мають художньої цінності, але одержують з боку соціума, окремих особистостей високу оцінку.

Як же домогтися істинності оцінки, забезпечити її відповідність дійсній цінності? Відомо, що об’єктивним критерієм істинності є суспільно-історична практика, в процесі якої складаються самі цінності. На ці обставини наголошує багато хто з дослідників, проте не всі вони пояснюють, що стоїть за цим тлумаченням. Коротко можна відповісти так: мова іде не про довго проживання творів мистецтва як таке, а про їхнє багаторічне знаходження і визнання в сфері духовних потреб суспільства незалежно від ідейно-естетичних настанов, естетичних ідеалів і смаків, що змінюються під впливом суспільно-історичних факторів. Тобто, мова іде про самоцінність творів мистецтва, на оцінку яких суттєво не можуть впливати зовнішні чинники.

Зрозуміло, що не всім творам мистецтва судилося стати шедеврами, яким забезпечується визнання протягом століть. Проте і до творів меншої художньої цінності необхідно застосовувати той же оцінний підхід, що і до високохудожніх творів. Особливо важливо домогтися об’єктивної оцінки на рівні індивідуального сприймання. Оскільки індивідуальне ставлення до мистецтва достатньо нормоване запрограмоване. “Художня цінність, – пише М.Лейзеров, – ... оволодівається найповніше за допомогою емоційно-оцінних засад, які більшою чи меншою мірою, свідомо чи несвідомо, зв’язуються з уявленням про належне, тобто з естетичним ідеалом”[124, 56]. І хоча художня оцінка виноситься шляхом установлення безпосереднього контакту суб’єкта з об’єктом, цілеспрямованої пізнавальної діяльності, переживання суб’єктом “матеріального субстрату” об’єкта, відомий суб’єктивізм оцінюючого не дозволяє забезпечити її дійсної істинності по відношенню до цінності. Художній ідеал, художні смаки і критерії – це ті відправні позиції художнього світосприймання, які успішно формуються суспільством, розвиваються і видозмінюються під його безпосереднім впливом. Незважаючи на значну роль “Індивідуального” у світоглядній орієнтації людини, постулюючи фактори і критерії значно мірою детермінують певну запрограмованість оцінного ставлення, а звідси і суб’єктивний характер оцінки.

Істинність індивідуальної оцінки полягає в тому, що судження про об’єкт, його цінність виноситься безпосередньо на підставі сприймання і усвідомлення (чуттєво-емоційного в тому числі) об’єктивної реальності. Самоцінність мистецтва вимагає відповідного, звільненого від зовнішнього впливу судження, свого роду “самоцінної” оцінки. Цікаву думку з цього приводу висловив Б.Бернштейн. “мистецтвознавство, – пише він, – яке прагне до максимальної науковості, зовсім не повинно ховати “безоціночність” свого підходу до предмету. Навпаки, подібний підхід повинен бути як раз ознакою наукової методології [21, 254]. Не треба думати, що може бути винесена оцінка, яка повністю звільнена від впливу різноманітних факторів суспільного життя, суб’єктивного ставлення з боку того, хто її виносить. “Безоціночність” оцінки необхідно розглядати як метод і спосіб пізнання твору мистецтва, зокрема музичного, коли судження виносяться тільки на підставі інтелектуального і емоційно-чуттєвого сприймання, аналізу і переживання його художнього образу. Музичний твір – це самоцінний художній феномен, якісним виразником якого є його внутрішній художній потенціал.

Не викликає сумніву, що оцінка формується у процесі сприймання конкретних характеристик звучання, які підлягають усвідомленню, аналізу, судженню, і мають свої одиниці виміру і критерії. Ці характеристики належать конкретним виражальним елементом музичної мови, особливостям побудови музичного твору і його виконання, і сукупно передають його ідейно-художній зміст, емоційно-образну сферу, відтворюють “художність” звучання як специфічну якість музики, її основний оцінний критерій. Отже, природна самоцінність музики детермінується такою сутнісно-іманентною властивістю, як художність. Усвідомлення цього факту логічно приводить до думки, що виконання музичних творів полягає відтворенні їхніх художніх засад. Художність – це потенціал твору, а не об’єктивна реальність. Такою вона стає тільки у процесі виконання. Оскільки виконання передбачає реалізацію художності, доцільно називати його художнім виконанням. Щоб відтворити художню сутність твору, досягти потрібного рівня художності звучання, необхідно мати уявлення про художність як поняття, форму мислення, якість, зміст та структуру. Вона, художність, повинна матеріалізуватися у таких видах, формах і складових частинах, які б дозволили розглядати її цілісність як логічну сукупність конкретних елементів, а звідси, визначити закономірності і шляхи її усвідомлення і відтворення.

Поняття художності переважно використовується в науковій літературі як визначення, що показує на належність явищ, процесів, об’єктів, різних видів і форм людської діяльності до мистецтва. Наприклад, художнє пізнання, художнє мислення, художній ідеал, художній образ, художня діяльність, художній метод, художній смак, художнє виховання тощо. Разом з тим художність є своєрідним індикатором якісного боку мистецтва, ідейно-художньою субстанцією його творів. “Художнє, – писав К.Ф.Кюн, – має мету дати самим коротким і образним шляхом вираження сутності явища... Художність твору полягає так би мовити схованому в ньому нерві. Будучи самим тонким і чуттєвим боком мистецтва, що служить посередником між художником і глядачем, ця художність лише супроводжує все, що відображається, несучи, проте, на собі головну напругу і навантаження...”[132, 276-277].

Аналіз наукової і спеціальної літератури з музичного мистецтва свідчить про те, що багато теоретиків, музикантів-практиків у своїх роботах постійно торкалися вузлових питань якості музичного звучання, досягнення глибини і переконливості передачі художності образу, розкриття ідейно-художнього змісту творів. Тобто питань, які мають безпосереднє відношення до художності музики, її сутнісних характеристик. Наприклад, Р.Вагнер відносив до факторів художнього виконавства “спів мелодії”, динаміку, правильний темп і його модифікації, оскільки “мова іде про життєво важливий принцип усієї нашої музики”[36, 132]. Г.Шерхне також переконаний, що “спів – життєва функція музики” [249, 229]. Ф.Вейтгартнер відзначав, що до художнього виконання веде цілісне відчуття всього музичного твору”[40, 177].

Про художні критерії Б.Вальтера свідчать питання, які він розглядає в статті “про музику і музикування”: “Про темп”, “Про ясність”, “про виразність”[38, 312-341]. Відомий диригент А.М.Пазовський відображає своє розуміння художніх закономірностей музики в книзі “Записки диригента”, в якій він глибоко розкрив такі питання: “Про виражальні засоби”, “Метр і ритм”, “Темп”, “про ритм”, “про наскрізний ритм”, “Про наспівність”, “Про динаміку”, “Про штрихи”. Він відмічає як найважливішу особливість музики емоційну природу музичного образу і музичної мови, їхню спроможність знаходити найкоротші шляхи до почуття людини [169, 36]. Г.Нейгауз викладає своє розуміння музики в книзі “про мистецтво фортепіанної гри”[164]. Зокрема в таких розділах, як “Художній образ над технікою” та ін..

Відмий психолог Б.М.Теплов, вивчаючи складові музики як мистецтва, визначає такі її елементи, як тембр, мелодію, лад, гармонію, ритм. Л.А.Мазель до художніх принципів музичного мистецтва відносить: принцип множинного і концентрованого впливу (або принцип комплексного впливу), згідно з яким художній результат, необхідний виражальний ефект, як правило, досягається в творі за допомогою не якого-небудь одного засобу, а декількох засобів; принцип суміщення функцій, який є противагою принципу множинного впливу з метою економії виразних засобів, досягнення художньої простоти; принцип використання інерції сприймання та її порушення передбачає з метою оволодіння увагою того, хто сприймає, додержання пропорцій між задоволенням чекань і їх виправданим обманом. Здібність несподіваності згущуватися до парадоксальної суперечності, а природності – до відчуття “єдиного можливого” склали третю пару принципів. Одне з виявлень парадоксального протиріччя автор називає принципом найбільшого опору. Принцип попереднього відведення розвитку в бік, протилежний тому, де лежить його справжня мета, показує шляхи досягнення виразності мелодичного малюнку [134]. 

Наведені приклади свідчать про те, що до факторів, які обумовлюють художність виконавства, відносяться цілком конкретні властивості і якості музики, елементи музичної мови, засоби музичної виразності і різноманітні способи впливу музики на слухачів. Тобто художність має реальну, конкретну матеріальну основу свого буття і виявлення: як самодостатнє поняття, як абстраговане “щось” вона в природі не існує.

Художність є відображенням і носієм ідеальної якості музичного мистецтва, його невід’ємною константною властивістю. “Художність, – писав М.С.Каган, – це ж саме така специфічна властивість музики, яка не зводиться ні до пізнавальної інформації,... ні до системи оцінок, ні тим більше до конструктивної “зробленості” твору чи його комунікативних якостей... Художність – це якість інтегральна, в оцінці... беруться до уваги всі перераховані вище моменти, але не у вигляді простого підсумовування як різних граней до одного цілого, яке розглядається саме як ціле” [90, 124-125].

Домінуючим фактором матеріалізації абстрактної художності є сприймання її як “емпіричного факту”, як певної структурної цілісності і вивчення складових елементів цієї цільності. Художність може стати інтегральною якістю тільки за умови визначення інтегруючих елементів, їхніх сутнісних властивостей і якостей, а також створення нової якості шляхом злиття характеристик цих елементів, що виявляються у взаємозв’язках, у межах певної логічної художньої системи. Як слушно відзначив Б.Г.Лукянов, “спроби ж визначити художність..., минаючи підготовчу оціночну роботу частинами, етапами, як правило, вироджуються у безплідну схоластику”[129, 59]. Отже, щоб визначити художні основи музичного мистецтва, необхідно виявити їхні структурні елементи, складові компоненти, властивості і якості, які сукупно є сутнісною детермінантою художності.

Треба думати, що художні засади музичного мистецтва являють собою раціональну сукупність таких властивостей, якостей та елементів музики, за допомогою яких воно функціонує як суспільна свідомість і мислення, як засіб пізнання відображення дійсності, як художня форма і художній зміст, як художній процес і художній образ, викликаючи у слухачів образні уявлення, переживання, пробуджуючи у них глибокі почуття та емоції.

Загальновідома спроможність музичного мистецтва, як специфічної форми людської свідомості і діяльності, відображати реальну дійсність. “Є підстави думати, – писав А.Л.Андрєєв, – що музика може розглядатися як своєрідна, дуже абстрактна і, у той же час, емоційна модель дійсності”[7, 23]. Музика забезпечує не достовірне у фізичному стані, а правильне і гносеологічному розумінні відображення дійсності – відображення всебічності матеріального процесу і його єдності. Оскільки це відображення є плодом специфічного емоційного мислення і здійснюється за допомогою художніх образів, є всі підстави вважати його виявом і органічним елементом художності.

Властивість музики образно відображати дійсність, визначати ставлення до того, що відображається, дозволяє розглядати її як специфічну, художньо образну форму пізнання.Художній аспект пізнання починається тоді, коли сприймання викликає певні почуття, породжує художню уяву, пробуджує фантазію, які втілюються в конкретних художніх образах. Знання, як результат пізнання, у тій чи іншій формі, як історичний факт чи інтонація, завжди присутнє в музичному творі. Художнє пізнання, відповідаючи основним принципам теорії відображення, відрізняється від інших видів пізнавальної діяльності спрямованістю на емоційну, почуттєву сферу мислення людини. Участь у пізнанні уяви, фантазії надає йому творчого характеру, специфічних рис художності.

Спроможність музичного мистецтва виражати оцінне ставлення до навколишньої дійсності, виносити естетичну оцінку тому, що відображається, є невід’ємною складовою частиною його художності. Художнє мислення не може не мати оцінного ставлення до об’єкту відображення, оскільки зародження почуттів та емоцій відбувається на грунті співставлення, порівняння того що відображається, з існуючими моральними і естетичними нормами, поняттями про досконале, ідеал, які сформувалися як історичний досвід суспільної практики.

Музичне мистецтво, як відомо, не має свого специфічного предмету відображення. Як ефективний засіб художнього усвідомлення світу, воно включає в сферу своїх інтересів усю реальну дійсність. Не дивлячись на узагальнений характер змістовності музичних творів, ідей, почуттів, настроїв, що виражаються, недостатньо міцну (за параметрами буденного мислення) прив’язку художніх образів до конкретних явищ, процесів чи об’єктів, конкретність предметності музичного мистецтва не викликає сумніву. Вона не настільки очевидна як у малярстві, скульптурі чи танці, проте достатньо переконливо втілюється в думці, у почутті та характері. Конкретна предметність музики (на рівні образу, характеру, почуття, настрою тощо) – обов’язкова умова художності. Музика, яка не відображає “дещо”, не несе певної образності, губить свої сутнісні якості як художнє відображення, як засіб художнього пізнання.

Важливою рушійною силою художності відображення об’єктивної дійсності є активна участь в її модулюванні уяви і фантазії. За словами К.С.Станіславського, мистецтву “за самою його природою потрібна художня вигадка”. Музичне мислення, збагачене творчою уявою, перетворює дійсність у художні образи, формує ідеальні моделі, нові якості, що пробуджують почуття та емоції. Виробництво духовних цінностей, яке здійснюється поза зв’язком з реальною дійсністю, не збагачується уявою і фантазією, і більше того, орієнтується на певні схеми і моделі, не має і не може мати необхідної цінності.

Музичне мистецтво, будучи результатом напруженої розумової діяльності, яка організовує у художню форму об’єктивну реальність і художню вигадку, буденне пізнання і емоційне переживання, спирається на логіку творчої діяльності, уяву і фантазію. Сила художньої творчості видатних композиторів полягає у глибині і оригінальності мислення, у незвичній активності ірраціональної свідомості, інтуїції. Саме інтуїція дозволяє художнику побачити в буденному небуденне, зробити оригінальне художнє відкриття. Інтуїція – це рушійна сила творчої уяви композитора. Вона, згідно з твердженням С.Х.Раппорта, “дозволяє сформувати уявлення (чи абстрактно-логічні структури), для яких ми не маємо скільки-небудь повних рецептивних даних в якому б то не було вигляді – усвідомленому, чи неусвідомленому”[185, 89].

Безпосередній контакт суб’єкта музичної творчості з дійсністю, викликаючи естетичне, перцептивне ставлення до об’єктів, які сприймаються, породжує художнє явлення – сенсуальний образ реальності, що формується свідомості як певна художня дійсність. Матеріалізація художнього уявлення здійснюється шляхом створення музичного твору, в якому логіка музичного мислення конструює змістовний виклад образної субстанції творчої діяльності. Участь художнього уявлення в народженні художньої ідеї, створення емоційно-образної сфери здійснює важливий вплив на формування художніх якостей твору.

Музичний твір – це художня ідея, що знайшла своє відображення в конкретному змісті та художньому образі. Твір мистецтва уже в силу тих обставин, що він репрезентує спосіб логічної організації емоційно-образного уявлення, є феноменом художнім. Як обов’язкова умова виникнення художнього образу, твір є визначальним фактором художніх засад музичного мистецтва.

Розглядаючи художній образ в контексті загальних питань художності музичного твору, необхідно підкреслити, що він є одним з найважливіших її носіїв. Як невід’ємна складова частина суб’єктивної естетичної свідомості особистості, художній образ репрезентує основну форму “духовної матеріалізації” процесу естетичного засвоєння дійсності, чуттєвого відображення і творчого відтворення її за допомогою засобів музичного мистецтва. Він є природною субстанцією художності, її стрижньовим компонентом.

Таким же важливим фактором музичного мистецтва є його спроможність передавати у своїх творах конкретний зміст. Оскільки музика, як відомо, абстрактна в образному уявленні і конкретна в почутті, зміст музичного твору відображає абстрактні акти мислення за допомогою конкретних чуттєво-емоційних виявлень. Музичний зміст – це “багатство думки” (Гегель), “мислення про дійсність, яке стало звучанням”[14, 26]. Відсутність у творі емоційно-семантичного змісту, підміна його ірраціональною побудовою структур, що звучать, лишають музику спроможності відображати процеси мислення, викликати змістовні почуття та емоції, внаслідок чого вона залишається без своєї основи іманентної якості – художності.

Серед найважливіших компонентів художніх засад необхідно виділити музичну форму. Не дивлячись на ті обставини, що зовнішні ознаки музичної форми досить консервативні, вона не обмежує художньо-виражальних можливостей музики, творчого підходу до викладу музичної думки, побудови музичного образу. У кожному музичному творі конкретний зміст і художні принципи певною мірою “реконструюють”, видозмінюють форму, пристосовуючи її до конкретних художніх завдань, надаючи їй рис оригінальності, неповторності. Музична форма кожного твору завжди індивідуальна, як індивідуальні ідеї, образ і зміст. Розгортаючись процесуально в часі, вона завжди є оригінальним засобом викладу конкретного змісту, важливим фактором ефективної передачі його художньої сутності.

Необхідно виділити як специфічну властивість художності, важливий компонент художніх засад єдність форми і змісту музичного твору. “перше дуже важливе положення і той же час вимога при створенні художнього так і наукового твору, – пишуть В.С.Тюхтін і Ю.Ф.Ларкін, – це його цільність, органічна єдність змісту і форми відображення”[217, 25-26]. Поняття художності форми і змісту взаємообумовлені, оскільки художній зміст існує лише у певній художній формі, а форма сама по собі завжди змістовна. Діалектичні взаємозв’язки і взаємовідносини форми і змісту створюють цілісну якість твору. Невідповідність форми і змісту, чи відсутність змістовності у конструктивній побудові, що утворює форму, значно знижує художньо-виразні можливості твору, його художню цінність.

Прояви художності вбачаються у належності музики, окремих її творів до певного жанру – одно з формоутворюючих засобів художнього втілення ідейно-тематичного задуму композитора, структурної модифікації, яка на початковому етапі формалізує цей задум. Жанр орієнтує твір мистецтва на ті чи інші сфери реальної дійсності, характерні особливості суспільного буття, наповнюючи його відповідною змістовністю, специфічними ознаками, а також обумовлює своєрідністю їхньої побудови і закономірності викладу музичної думки. Основна жанрова ознака – предметно-тематична спрямованість, відносна конкретність форми, характеру музики та умов її побутування. Виступаючи на першому етапі як “зовнішня змістовність форми”, жанр дальше виявляє себе як тип художнього узагальнення, що організує зміст, форму, засоби музичної виразності у певну художню модель, яка прив’язана до конкретної форми художнього виробництва і мислення.

Виконання художніх вимог жанру сприяє узнаванню, глибшому сприйманню музики, усвідомленому проникненню в її образно-змістовну сферу, детермінує умовно спрямоване емоційне ставлення до музики.

Важливими факторами художності є стильові ознаки музики, оскільки вони відображають специфіку музичної мови і музичного мислення, особливості викладу музичної думки і побудови творів, використання засобів музичної виразності. Відображаючи характерологічну модель музики, будучи її ведучим структурно-типологічним елементом, стиль виступає як опредмечене вираження змістовної єдності і світоглядної спрямованості основних аспектів способу художньої виразності в системі конкретних виразних засобів [39, 168]. Л.А.Мазель писав, що музичний стиль – “це система музичного мислення, ідейно-художніх концепцій, образів і засобів їх втілення, яка виникає на певному соціально-історичному ґрунті і зв’язана з певним світоглядом – система, яка розглядається як нерозривне ціле. Отже, у поняття стилю входять і зміст, і засоби музики, входить змістовна система засобів і втілений у засобах зміст”[134, 18].

Сукупність ознак стилю сприяє художньому звучанню музики у відповідності з епохою її створення, художнім напрямом, стильовою системою, художніми смаками і манерою письма композитора. Відсутність стильових ознак знеособлює музику, негативно впливає на якість її художності.

У загальному конгломераті художніх основ музики виокремлюється її унікальний спосіб і засіб реального буття, комунікації художніх образів – музична мова. Мова музики – це художньо-смислова організація звуків. Вона несе специфічну музичну інформацію, яку не спроможна передати якась інша чи штучна мова. Ця інформація містить чуттєві образи дійсності, що відображається, емоційне ставлення та оцінку.

Музична мова є основоположним, домінуючим фактором генезису художності музичного мистецтва, оскільки вона формально є її головним носієм і основною ознакою. Основні виразні засоби музичної мови – лад, гармонія, ритм, темп, динаміка, артикуляція, фактура, мелодія – це елементи художності, з яких і за допомогою яких формується музична думка, викликається у слухачів відповідна чуттєво-емоційна реакція. Музична мова – це “будівельний матеріал” художньої образності.

Важливим фактором художності музичного мистецтва є інтонаційна природа музики. Саме в музичній інтонації, за словами Ю.А.Кремльова, ясніше і матеріальніше всього виявляється чуттєва, звукова специфіка музики, її своєрідність. Поняття інтонаційності музики не може обмежуватися якою-небудь штучно сконструйованою інтонаційною системою. Інтонація – це життєва першооснова музики. Вона проникає в усі елементи музичної мови, детермінуючи їхню виразну якість. Інтонаційна природа музики є основою життєдіяльності і природності звукового відображення, однією з найважливіших передумов художності.

Разом з тим музична інтонація не може самореалізуватися, виявлятися у саморозвитку і саморусі як художнє мислення. Її необхідні організуючі засади, що дозволяють вишикувати інтонації в ряд взаємопов’язаних елементів таким чином, щоб чуттєва основа кожного з них у цій упорядковані сукупності створювала певний емоційний стан як необхідної умови художності звучання. Таким організуючим елементом у мистецтві є художня логіка.

Музична логіка – це фактор внутрішньо закономірної організації музичного мислення від найпростіших інтонаційних відносин, до найскладніших музичних структур і форм. Вона організує музичне мислення у часі, обумовлює доцільність і необхідність тієї чи іншої послідовності звуків, інтонацій, ладових співвідношень, кульмінацій, взаємозв’язків між частинами твору і т.п., створюючи і зміст, і форму, і образ, і почуття. Зрозуміло, що логіка відіграє важливу роль у забезпеченні художності.

Одним з характерних носіїв художності музичного мистецтва є лад. Такі його зовнішні, конструктивні ознаки, як взаємозв’язок музичних звуків, взаємозалежність стійких і нестійких звуків, акорди, інтервали та ін.. Інтегрується в поняття мажорного, мінорного, натурального, перемінного, чи побудованого за іншими ознаками ладу. Кожний лад організовує певну систему, що має ті чи інші емоційно-виразні можливості, відповідний інтонаційний “зміст”, які зв’язані з особливостями історичного розвитку, національними чи регіональними особливостями музики. У такому аспекті лад безумовно є важливим фактором змістовності і виразності музики, однією з ознак художності звучання.

Таким же значним атрибутом музичного мистецтва є тональність. У практиці лад і тональність складають єдине ціле – ладо тональність, яка є одним з найважливіших засобів музичної виразності. Ладотональна організація музики “може служити не лише вираженню емоцій, але і передаванню логіки і характеру найрізноманітніших явищ дійсності” – писав Л.А.Мазель [134, 232].

Основним художньо-виразним елементом музичного мистецтва є мелодія. Такі поняття як мелодичні засади, мелодизм музики відображають і її природу, і спосіб конструювання образності, і засіб організації і передавання емоційного елементу. Мелодія, за визначенням Б.В.Асаф’єва, – це “найбільший з усіх елементів засіб вираження”[14, 32]. Відсутність мелодії неможливо компенсувати ні витонченістю гармонічних послідовностей, ні вигадливою конфігурацією ритмічних малюнків, ні динамічними ефектами. Мелодія – це спосіб музичного мислення, детермінований суспільно-історичними факторами, національними особливостями, художньо-концептуальними аспектами; це художня думка і змістовна емоція твору. Безумовно, мелодична основа є домінантою художності музики.

До основних засобів музичної виразності відноситься ритм. Він є організуючим фактором формування інтонацій, побудови великих і малих музичних структур. Логіка чергування музичних звуків різної тривалості є засобом передавання музичної думки, певного змісту, і забезпечує художність музичної мови.

Не можна недооцінювати також роль метра у досягненні художнього музичного звучання. Він не лише забезпечує точне чергування різних за тривалістю долей але і дає внутрішню пульсацію всьому музично-часовому процесу, починаючи з найменших інтонаційних елементів, і закінчуючи змістовно-образною концепцією крупних музичних форм.

Таке ж важливе художнє значення має темп. Кожний музичний жанр, музичний твір, кожна його окрема частина вимагають свого темпу, в якому найповніше і найвиразніше виявляється характер і зміст музики. Наприклад, художнє вираження від траурної музики багато у чому обумовлюється повільним темпом, гуморески – швидким темпом і т.п. Зміна темпу в середині твору – це важливий засіб логічного художнього розвитку. З приводу модифікації темпів Р.Вагнер писав, що “мова іде про життєво важливий процес нашої музики”[36, 105]. Темпова різноманітність є об’єктивною умовою образної виразності, важливим фактором художнього виконання.

Неможливо досягти художньої виразності, переконливості звучання без динамічної різноманітності виконавства. Сила звучності має безпосередній вплив на характер музики. У побудові музичних фраз, речень, періодів використовуються, як основоположні, динамічні принципи часової організації. Логіка співвідношень частин твору значною мірою залежить від правильного відтворення їхніх динамічних характеристик. Динамічні кульмінації, ефекти, як і всі супутні динамічні відтінки, – це важливий фактор досягнення художності музики.

Значно збагачує звучання, поглиблює художнє враження темброве забарвлення. Ніжний звук скрипок, світлий голос флейти, насичене звучання віолончелей, експресивна міць духових інструментів – це особливий “матеріал” для створення точних, емоційно-виразних характеристик музичних образів, тем, мелодій, для передачі їхньої внутрішньої змістовності.

Серед елементів художньої виразності особливе місце займає гармонія – специфічна якість музики. Гармонія являє собою цілу область музичної виразності, у межах якої відбувається об’єднання музичних звуків у співзвуччя, акорди, здійснюється їхня взаємодія і послідовний логічний рух у контексті розвитку музичної думки в часі. Гармонія безпосередньо зв’язана з ладотональністю і характеризує усі склади багатоголосого музичного звучання. Вона є також невід’ємним атрибутом, організуючим компонентом формоутворення. Гармонія визначає тональний план твору, посилює виразність звучання мелодії, всебічно збагачує музичний розвиток, тобто, бере безпосередню участь у досягненні художності звучання.

Перелік компонентів музичної мови, особливостей її логіко-художньої організації, засобів музичної виразності можна продовжувати. Зокрема, необхідно ще згадати правила музичної системи, фактуру, специфічні способи і прийоми звуковідтворення, музичні ефекти тощо. Усі вони є невід’ємними компонентами музичної виразності і здійснюють значний вплив на якість звучання. Конкретна мова про них піде під час розгляду проблем реалізації художніх засад звучання.

Проте самоцінність музики не може детермінуватися лише природними звуковими властивостями, чи внутрішньо іманентними закономірностями відображення. На неї впливають і багато чисельні зовнішні фактори, що детермінують її внутрішню сутність, обумовлюють соціальну та індивідуальну необхідність, визначають потребу в ній як способі емоційно-художнього відображення. Розглянемо деякі з цих напрямків детермінації художніх засад музичного мистецтва.

Отже, музика відображає оцінне ставлення до реального буття. Одним з боків цього ставлення є тенденційність. Музичне мистецтво тісно пов’язане з політичною, моральною та ідейно-естетичною свідомістю суспільства, тому художнє мислення не може бути абстрагованим від нагальних проблем суспільного життя. Тенденційна сутність мистецтва, його здібність оцінювати те, що воно відображує, є одним з рушійних факторів активного ставлення художньої творчості до реальної дійсності. Це ставлення характеризується творчою реакцією на ті чи інші явища і події, реакцією цілеспрямованою, соціально активною, яка відображає певну світоглядну позицію. Музичне мистецтво, окремі музичні твори не можуть мати дійсно художнього звучання, якщо вони не наповнені глибоким ідейним змістом, не відображають реального життя окремого індивіда і суспільства в цілому, не висвітлюють проблем моралі, гуманізму, внутрішнього світу людини тощо.

У музичному мистецтві ні одна тенденція не має яких-небудь інших засобів реалізації крім музичних, художніх. Тенденція може виявлятися лише в єдності, цілісності з музично-художнім елементом і тільки за допомогою цього елементу. Спроба наповнити музичний твір ідейним змістом без забезпечення художнього рівня звучання призводить до дискредитації самої ідеї. Безідейність такою ж мірою умертвляє художність, як і відсутність художності убиває ідею. Це твердження, зрозуміло, не заперечує думку про самоцінність музики.

Тенденційність відображує внутрішній зміст і пізнавальну якість мистецтва, його ставлення до реальності і пояснює з якою метою створено той чи інший твір, з якою метою він виконується. Отже мова йде не тільки про зовнішню детермінацію, але й про внутрішню, невідривну від художніх засобів властивість.

Треба думати, що художні засади музичного мистецтва являють собою раціональну сукупність таких властивостей, якостей та елементів музики, за допомогою яких воно функціонує як суспільна свідомість і мислення, як засіб пізнання відображення дійсності, як художня форма і художній зміст, як художній процес і художній образ, викликаючи у слухачів образні уявлення, переживання, пробуджуючи у них глибокі почуття та емоції.

Загальновідома спроможність музичного мистецтва, як специфічної форми людської свідомості і діяльності, відображати реальну дійсність. “Є підстави думати, – писав А.Л.Андрєєв, – що музика може розглядатися як своєрідна, дуже абстрактна і, у той же час, емоційна модель дійсності”[7, 23]. Музика забезпечує не достовірне у фізичному стані, а правильне і гносеологічному розумінні відображення дійсності – відображення всебічності матеріального процесу і його єдності. Оскільки це відображення є плодом специфічного емоційного мислення і здійснюється за допомогою художніх образів, є всі підстави вважати його виявом і органічним елементом художності.

Властивість музики образно відображати дійсність, визначати ставлення до того, що відображається, дозволяє розглядати її як специфічну, художньо образну форму пізнання.Художній аспект пізнання починається тоді, коли сприймання викликає певні почуття, породжує художню уяву, пробуджує фантазію, які втілюються в конкретних художніх образах. Знання, як результат пізнання, у тій чи іншій формі, як історичний факт чи інтонація, завжди присутнє в музичному творі. Художнє пізнання, відповідаючи основним принципам теорії відображення, відрізняється від інших видів пізнавальної діяльності спрямованістю на емоційну, почуттєву сферу мислення людини. Участь у пізнанні уяви, фантазії надає йому творчого характеру, специфічних рис художності.

Спроможність музичного мистецтва виражати оцінне ставлення до навколишньої дійсності, виносити естетичну оцінку тому, що відображається, є невід’ємною складовою частиною його художності. Художнє мислення не може не мати оцінного ставлення до об’єкту відображення, оскільки зародження почуттів та емоцій відбувається на грунті співставлення, порівняння того що відображається, з існуючими моральними і естетичними нормами, поняттями про досконале, ідеал, які сформувалися як історичний досвід суспільної практики.

Музичне мистецтво, як відомо, не має свого специфічного предмету відображення. Як ефективний засіб художнього усвідомлення світу, воно включає в сферу своїх інтересів усю реальну дійсність. Не дивлячись на узагальнений характер змістовності музичних творів, ідей, почуттів, настроїв, що виражаються, недостатньо міцну (за параметрами буденного мислення) прив’язку художніх образів до конкретних явищ, процесів чи об’єктів, конкретність предметності музичного мистецтва не викликає сумніву. Вона не настільки очевидна як у малярстві, скульптурі чи танці, проте достатньо переконливо втілюється в думці, у почутті та характері. Конкретна предметність музики (на рівні образу, характеру, почуття, настрою тощо) – обов’язкова умова художності. Музика, яка не відображає “дещо”, не несе певної образності, губить свої сутнісні якості як художнє відображення, як засіб художнього пізнання.

Важливою рушійною силою художності відображення об’єктивної дійсності є активна участь в її модулюванні уяви і фантазії. За словами К.С.Станіславського, мистецтву “за самою його природою потрібна художня вигадка”. Музичне мислення, збагачене творчою уявою, перетворює дійсність у художні образи, формує ідеальні моделі, нові якості, що пробуджують почуття та емоції. Виробництво духовних цінностей, яке здійснюється поза зв’язком з реальною дійсністю, не збагачується уявою і фантазією, і більше того, орієнтується на певні схеми і моделі, не має і не може мати необхідної цінності.

Музичне мистецтво, будучи результатом напруженої розумової діяльності, яка організовує у художню форму об’єктивну реальність і художню вигадку, буденне пізнання і емоційне переживання, спирається на логіку творчої діяльності, уяву і фантазію. Сила художньої творчості видатних композиторів полягає у глибині і оригінальності мислення, у незвичній активності ірраціональної свідомості, інтуїції. Саме інтуїція дозволяє художнику побачити в буденному небуденне, зробити оригінальне художнє відкриття. Інтуїція – це рушійна сила творчої уяви композитора. Вона, згідно з твердженням С.Х.Раппорта, “дозволяє сформувати уявлення (чи абстрактно-логічні структури), для яких ми не маємо скільки-небудь повних рецептивних даних в якому б то не було вигляді – усвідомленому, чи неусвідомленому”[185, 89].

Безпосередній контакт суб’єкта музичної творчості з дійсністю, викликаючи естетичне, перцептивне ставлення до об’єктів, які сприймаються, породжує художнє явлення – сенсуальний образ реальності, що формується свідомості як певна художня дійсність. Матеріалізація художнього уявлення здійснюється шляхом створення музичного твору, в якому логіка музичного мислення конструює змістовний виклад образної субстанції творчої діяльності. Участь художнього уявлення в народженні художньої ідеї, створення емоційно-образної сфери здійснює важливий вплив на формування художніх якостей твору.

Музичний твір – це художня ідея, що знайшла своє відображення в конкретному змісті та художньому образі. Твір мистецтва уже в силу тих обставин, що він репрезентує спосіб логічної організації емоційно-образного уявлення, є феноменом художнім. Як обов’язкова умова виникнення художнього образу, твір є визначальним фактором художніх засад музичного мистецтва.

Розглядаючи художній образ в контексті загальних питань художності музичного твору, необхідно підкреслити, що він є одним з найважливіших її носіїв. Як невід’ємна складова частина суб’єктивної естетичної свідомості особистості, художній образ репрезентує основну форму “духовної матеріалізації” процесу естетичного засвоєння дійсності, чуттєвого відображення і творчого відтворення її за допомогою засобів музичного мистецтва. Він є природною субстанцією художності, її стрижньовим компонентом.

Таким же важливим фактором музичного мистецтва є його спроможність передавати у своїх творах конкретний зміст. Оскільки музика, як відомо, абстрактна в образному уявленні і конкретна в почутті, зміст музичного твору відображає абстрактні акти мислення за допомогою конкретних чуттєво-емоційних виявлень. Музичний зміст – це “багатство думки” (Гегель), “мислення про дійсність, яке стало звучанням”[14, 26]. Відсутність у творі емоційно-семантичного змісту, підміна його ірраціональною побудовою структур, що звучать, лишають музику спроможності відображати процеси мислення, викликати змістовні почуття та емоції, внаслідок чого вона залишається без своєї основи іманентної якості – художності.

Серед найважливіших компонентів художніх засад необхідно виділити музичну форму. Не дивлячись на ті обставини, що зовнішні ознаки музичної форми досить консервативні, вона не обмежує художньо-виражальних можливостей музики, творчого підходу до викладу музичної думки, побудови музичного образу. У кожному музичному творі конкретний зміст і художні принципи певною мірою “реконструюють”, видозмінюють форму, пристосовуючи її до конкретних художніх завдань, надаючи їй рис оригінальності, неповторності. Музична форма кожного твору завжди індивідуальна, як індивідуальні ідеї, образ і зміст. Розгортаючись процесуально в часі, вона завжди є оригінальним засобом викладу конкретного змісту, важливим фактором ефективної передачі його художньої сутності.

Необхідно виділити як специфічну властивість художності, важливий компонент художніх засад єдність форми і змісту музичного твору. “перше дуже важливе положення і той же час вимога при створенні художнього так і наукового твору, – пишуть В.С.Тюхтін і Ю.Ф.Ларкін, – це його цільність, органічна єдність змісту і форми відображення”[217, 25-26]. Поняття художності форми і змісту взаємообумовлені, оскільки художній зміст існує лише у певній художній формі, а форма сама по собі завжди змістовна. Діалектичні взаємозв’язки і взаємовідносини форми і змісту створюють цілісну якість твору. Невідповідність форми і змісту, чи відсутність змістовності у конструктивній побудові, що утворює форму, значно знижує художньо-виразні можливості твору, його художню цінність.

Прояви художності вбачаються у належності музики, окремих її творів до певного жанру – одно з формоутворюючих засобів художнього втілення ідейно-тематичного задуму композитора, структурної модифікації, яка на початковому етапі формалізує цей задум. Жанр орієнтує твір мистецтва на ті чи інші сфери реальної дійсності, характерні особливості суспільного буття, наповнюючи його відповідною змістовністю, специфічними ознаками, а також обумовлює своєрідністю їхньої побудови і закономірності викладу музичної думки. Основна жанрова ознака – предметно-тематична спрямованість, відносна конкретність форми, характеру музики та умов її побутування. Виступаючи на першому етапі як “зовнішня змістовність форми”, жанр дальше виявляє себе як тип художнього узагальнення, що організує зміст, форму, засоби музичної виразності у певну художню модель, яка прив’язана до конкретної форми художнього виробництва і мислення.

Виконання художніх вимог жанру сприяє узнаванню, глибшому сприйманню музики, усвідомленому проникненню в її образно-змістовну сферу, детермінує умовно спрямоване емоційне ставлення до музики.

Важливими факторами художності є стильові ознаки музики, оскільки вони відображають специфіку музичної мови і музичного мислення, особливості викладу музичної думки і побудови творів, використання засобів музичної виразності. Відображаючи характерологічну модель музики, будучи її ведучим структурно-типологічним елементом, стиль виступає як опредмечене вираження змістовної єдності і світоглядної спрямованості основних аспектів способу художньої виразності в системі конкретних виразних засобів [39, 168]. Л.А.Мазель писав, що музичний стиль – “це система музичного мислення, ідейно-художніх концепцій, образів і засобів їх втілення, яка виникає на певному соціально-історичному ґрунті і зв’язана з певним світоглядом – система, яка розглядається як нерозривне ціле. Отже, у поняття стилю входять і зміст, і засоби музики, входить змістовна система засобів і втілений у засобах зміст”[134, 18].

Сукупність ознак стилю сприяє художньому звучанню музики у відповідності з епохою її створення, художнім напрямом, стильовою системою, художніми смаками і манерою письма композитора. Відсутність стильових ознак знеособлює музику, негативно впливає на якість її художності.

У загальному конгломераті художніх основ музики виокремлюється її унікальний спосіб і засіб реального буття, комунікації художніх образів – музична мова. Мова музики – це художньо-смислова організація звуків. Вона несе специфічну музичну інформацію, яку не спроможна передати якась інша чи штучна мова. Ця інформація містить чуттєві образи дійсності, що відображається, емоційне ставлення та оцінку.

Музична мова є основоположним, домінуючим фактором генезису художності музичного мистецтва, оскільки вона формально є її головним носієм і основною ознакою. Основні виразні засоби музичної мови – лад, гармонія, ритм, темп, динаміка, артикуляція, фактура, мелодія – це елементи художності, з яких і за допомогою яких формується музична думка, викликається у слухачів відповідна чуттєво-емоційна реакція. Музична мова – це “будівельний матеріал” художньої образності.

Важливим фактором художності музичного мистецтва є інтонаційна природа музики. Саме в музичній інтонації, за словами Ю.А.Кремльова, ясніше і матеріальніше всього виявляється чуттєва, звукова специфіка музики, її своєрідність. Поняття інтонаційності музики не може обмежуватися якою-небудь штучно сконструйованою інтонаційною системою. Інтонація – це життєва першооснова музики. Вона проникає в усі елементи музичної мови, детермінуючи їхню виразну якість. Інтонаційна природа музики є основою життєдіяльності і природності звукового відображення, однією з найважливіших передумов художності.

Разом з тим музична інтонація не може самореалізуватися, виявлятися у саморозвитку і саморусі як художнє мислення. Її необхідні організуючі засади, що дозволяють вишикувати інтонації в ряд взаємопов’язаних елементів таким чином, щоб чуттєва основа кожного з них у цій упорядковані сукупності створювала певний емоційний стан як необхідної умови художності звучання. Таким організуючим елементом у мистецтві є художня логіка.

Музична логіка – це фактор внутрішньо закономірної організації музичного мислення від найпростіших інтонаційних відносин, до найскладніших музичних структур і форм. Вона організує музичне мислення у часі, обумовлює доцільність і необхідність тієї чи іншої послідовності звуків, інтонацій, ладових співвідношень, кульмінацій, взаємозв’язків між частинами твору і т.п., створюючи і зміст, і форму, і образ, і почуття. Зрозуміло, що логіка відіграє важливу роль у забезпеченні художності.

Одним з характерних носіїв художності музичного мистецтва є лад. Такі його зовнішні, конструктивні ознаки, як взаємозв’язок музичних звуків, взаємозалежність стійких і нестійких звуків, акорди, інтервали та ін.. Інтегрується в поняття мажорного, мінорного, натурального, перемінного, чи побудованого за іншими ознаками ладу. Кожний лад організовує певну систему, що має ті чи інші емоційно-виразні можливості, відповідний інтонаційний “зміст”, які зв’язані з особливостями історичного розвитку, національними чи регіональними особливостями музики. У такому аспекті лад безумовно є важливим фактором змістовності і виразності музики, однією з ознак художності звучання.

Таким же значним атрибутом музичного мистецтва є тональність. У практиці лад і тональність складають єдине ціле – ладо тональність, яка є одним з найважливіших засобів музичної виразності. Ладо тональна організація музики “може служити не лише вираженню емоцій, але і передаванню логіки і характеру найрізноманітніших явищ дійсності” – писав Л.А.Мазель [134, 232].

Основним художньо-виразним елементом музичного мистецтва є мелодія. Такі поняття як мелодичні засади, мелодизм музики відображають і її природу, і спосіб конструювання образності, і засіб організації і передавання емоційного елементу. Мелодія, за визначенням Б.В.Асаф’єва, – це “найбільший з усіх елементів засіб вираження”[14, 32]. Відсутність мелодії неможливо компенсувати ні витонченістю гармонічних послідовностей, ні вигадливою конфігурацією ритмічних малюнків, ні динамічними ефектами. Мелодія – це спосіб музичного мислення, детермінований суспільно-історичними факторами, національними особливостями, художньо-концептуальними аспектами; це художня думка і змістовна емоція твору. Безумовно, мелодична основа є домінантою художності музики.

До основних засобів музичної виразності відноситься ритм. Він є організуючим фактором формування інтонацій, побудови великих і малих музичних структур. Логіка чергування музичних звуків різної тривалості є засобом передавання музичної думки, певного змісту, і забезпечує художність музичної мови.

Не можна недооцінювати також роль метра у досягненні художнього музичного звучання. Він не лише забезпечує точне чергування різних за тривалістю долей але і дає внутрішню пульсацію всьому музично-часовому процесу, починаючи з найменших інтонаційних елементів, і закінчуючи змістовно-образною концепцією крупних музичних форм.

Таке ж важливе художнє значення має темп. Кожний музичний жанр, музичний твір, кожна його окрема частина вимагають свого темпу, в якому найповніше і найвиразніше виявляється характер і зміст музики. Наприклад, художнє вираження від траурної музики багато у чому обумовлюється повільним темпом, гуморески – швидким темпом і т.п. Зміна темпу в середині твору – це важливий засіб логічного художнього розвитку. З приводу модифікації темпів Р.Вагнер писав, що “мова іде про життєво важливий процес нашої музики”[36, 105]. Темпова різноманітність є об’єктивною умовою образної виразності, важливим фактором художнього виконання.

Неможливо досягти художньої виразності, переконливості звучання без динамічної різноманітності виконавства. Сила звучності має безпосередній вплив на характер музики. У побудові музичних фраз, речень, періодів використовуються, як основоположні, динамічні принципи часової організації. Логіка співвідношень частин твору значною мірою залежить від правильного відтворення їхніх динамічних характеристик. Динамічні кульмінації, ефекти, як і всі супутні динамічні відтінки, – це важливий фактор досягнення художності музики.

Значно збагачує звучання, поглиблює художнє враження темброве забарвлення. Ніжний звук скрипок, світлий голос флейти, насичене звучання віолончелей, експресивна міць духових інструментів – це особливий “матеріал” для створення точних, емоційно-виразних характеристик музичних образів, тем, мелодій, для передачі їхньої внутрішньої змістовності.

Серед елементів художньої виразності особливе місце займає гармонія – специфічна якість музики. Гармонія являє собою цілу область музичної виразності, у межах якої відбувається об’єднання музичних звуків у співзвуччя, акорди, здійснюється їхня взаємодія і послідовний логічний рух у контексті розвитку музичної думки в часі. Гармонія безпосередньо зв’язана з ладотональністю і характеризує усі склади багатоголосого музичного звучання. Вона є також невід’ємним атрибутом, організуючим компонентом формоутворення. Гармонія визначає тональний план твору, посилює виразність звучання мелодії, всебічно збагачує музичний розвиток, тобто, бере безпосередню участь у досягненні художності звучання.

Перелік компонентів музичної мови, особливостей її логіко-художньої організації, засобів музичної виразності можна продовжувати. Зокрема, необхідно ще згадати правила музичної системи, фактуру, специфічні способи і прийоми звуковідтворення, музичні ефекти тощо. Усі вони є невід’ємними компонентами музичної виразності і здійснюють значний вплив на якість звучання. Конкретна мова про них піде під час розгляду проблем реалізації художніх засад звучання.

Проте самоцінність музики не може детермінуватися лише природними звуковими властивостями, чи внутрішньо іманентними закономірностями відображення. На неї впливають і багато чисельні зовнішні фактори, що детермінують її внутрішню сутність, обумовлюють соціальну та індивідуальну необхідність, визначають потребу в ній як способі емоційно-художнього відображення. Розглянемо деякі з цих напрямків детермінації художніх засад музичного мистецтва.

Отже, музика відображає оцінне ставлення до реального буття. Одним з боків цього ставлення є тенденційність. Музичне мистецтво тісно пов’язане з політичною, моральною та ідейно-естетичною свідомістю суспільства, тому художнє мислення не може бути абстрагованим від нагальних проблем суспільного життя. Тенденційна сутність мистецтва, його здібність оцінювати те, що воно відображує, є одним з рушійних факторів активного ставлення художньої творчості до реальної дійсності. Це ставлення характеризується творчою реакцією на ті чи інші явища і події, реакцією цілеспрямованою, соціально активною, яка відображає певну світоглядну позицію. Музичне мистецтво, окремі музичні твори не можуть мати дійсно художнього звучання, якщо вони не наповнені глибоким ідейним змістом, не відображають реального життя окремого індивіда і суспільства в цілому, не висвітлюють проблем моралі, гуманізму, внутрішнього світу людини тощо.

У музичному мистецтві ні одна тенденція не має яких-небудь інших засобів реалізації крім музичних, художніх. Тенденція може виявлятися лише в єдності, цілісності з музично-художнім елементом і тільки за допомогою цього елементу. Спроба наповнити музичний твір ідейним змістом без забезпечення художнього рівня звучання призводить до дискредитації самої ідеї. Безідейність такою ж мірою умертвляє художність, як і відсутність художності убиває ідею. Це твердження, зрозуміло, не заперечує думку про самоцінність музики.

Тенденційність відображує внутрішній зміст і пізнавальну якість мистецтва, його ставлення до реальності і пояснює з якою метою створено той чи інший твір, з якою метою він виконується. Отже мова йде не тільки про зовнішню детермінацію, але й про внутрішню, невідривну від художніх засобів властивість.

У контексті художньо-естетичних вимог до музичного мистецтва важливим фактором досягнення художності є його спроможність відображати реальну дійсність з позиції естетичного ідеалу. Як своєрідний орієнтир естетичної свідомості, ідеал репрезентує найвищий критерій естетичної оцінки. Він відображає модус художньої потреби, що склався в суспільстві, – синкретичний продукт практичного соціально-художнього досвіду людей і теоретичних концепцій істинності, правдивості, розумності художньої творчості. Зв’язок ідеалу з сферою “масового художнього переживання світу” приводить до того, що на нього значний вплив здійснює суспільна естетична свідомість. У зв’язку з цим естетичний ідеал певною мірою є критерієм, художнім “індикатором” цієї свідомості.