Семінар № 16. Тема: Речові права на чуже майно.

Питання для обговорення

1. Поняття та види обмежених речових прав.
2. Звальна характеристика володіння чужим майном.
3. Поняття та види сервітутів. Земельні сервітути. Особисті сервітути. Припинення сервітутів.
4. Право користування чужою землею для сільськогоспо­дарських потреб (емфітевзис).
5. Право користування чужою землею для забудови (суперфіций).

Нормативні акти:

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-41. - Ст. 356; з наступними змінами і доповненнями.
2. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 21-22. - Ст. 135.
3. Земельний кодекс України. Затверджений Законом України від 25 жовтня 2001 р. // Бюлетень законодавства і юридичної практики. - 2007. - № 5.

Література:

1. Дзера о. В. Розвиток права власності громадян в Україні. - К., 1996. право Ясності в Україні / За ред. О. В. Дзери та Н. С. Кузнєцової. - К., 2000.
2. Право собственности в Украине / Под ред. Я. Н. Шевченко. - К., 1996.
3. Проблеми вдосконалення правового регулювання права приватної власності / Ч. М. Шевченко, М. В. Венецька, І. М. Кучеренко. - К., 2002.
4. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. О. В. Дзери Н. С Кузнєцової, В. В. Луця. - К.: Юрінком Інтер, 2005.

Методичні вказівки

Категорія речових прав на чуже майно охоплює права володіння та користування майном власника іншими суб'єктами. Права воло­діння та користування у цьому разі не є елементами змісту права власності, а виступають самостійними правовими інститутами. Оскільки зміст таких прав є вужчим, ніж право власності, їх прийнято називати «обмеженими речовими правами». Крім того, в літературі для позначення цих прав іноді вживається узагальню­юча назва «сервітутні права», хоча формально сервітутом ЦК України визнає лише один з численних різновидів цих прав.

В історії вітчизняного законодавства доля обмежених речових прав складалася по-різному. В дореволюційній Росії до категорії речових прав включали широкий спектр цивільних прав, особливо в сфері земельних відносин. Проте пізніше, із проголошенням радянської влади та подальшим проведенням націоналізації землі та інших природних ресурсів, були підірвані основні засади існування цього інституту. Його трансформацію в СРСР можна дослідити за змінами норм ЦК УРСР та Основ цивільного законо­давства Союзу РСР і союзних республік.

Спочатку існування інституту речових прав було легальним. Так, ЦК УРСР 1922 р. містив спеціальний розділ «Речове право», який включав право власності, право забудови і заставне право. Проте в подальшому у зв'язку з визнанням за громадянами права власності на жилий будинок право забудови втратило свою актуальність. Щодо застави в тогочасній юридичній літературі панувала думка, що воно належить швидше до зобов'язального права і являє собою один із способів забезпечення зобов'язань. В результаті все це призвело до висновку про відсутність стійких наукових обґрунтувань для відокремлення речових прав як самостійного підрозділу системи цивільного законодавства. Негативно вплинула на долю інституту обмежених речових прав також відмова від принципово важливого поділу речей на рухомі та нерухомі. Ще одним негативним чинником було те, що земля, а також інші природні ресурси відносились до об'єктів виключної власності держави і були вилучені з цивільного обороту.

Слід відзначити, що час від часу в цивілістичній науці відбу­валися спроби реанімувати категорію речових прав. Так, до речових прав іноді відносили право оперативного управління, право безстрокового користування землею, право наймача жилого приміщення в державному і громадському житловому фонді та низку інших. На превеликий жаль, підтримки законодавця у вирішенні цього питання не було.

Таким чином, з прийняттям Основ цивільного законодавства СРСР та союзних республік у 1962 р. і на їх базі - республіканських кодексів, від класичного римського речового права в СРСР лишився лише інститут права власності. При цьому саме поняття «речове право» майже не використовувалось. Воно згадувалось в юридичній науці лише у зв'язку з характеристикою речово-правових способів захисту суб'єктивних цивільних прав як протиставлення їх зобов'язально-правовим способам. Таке негативне ставлення законодавця до категорії речових прав не могло не відбитись і на їх оцінці в юридичній науці. Зокрема, у працях В. К. Райхера, О. С. Іоффе та інших авторів містились твердження про відсутність чітких критеріїв щодо відокремлення речових прав в окремий цивілістичний інститут і, як наслідок, про відпадіння як соціально-економічних, так і правових підстав для його закріплення у вітчизняному законодавстві.

Разом з тим і в радянський період відносини, що опосередко­вували права володіння та користування чужим майном (тобто обмежені речові права), реально існували. Для прикладу можна назвати хоча б право користування особою житловим приміщенням у будинку державного житлового фонду.

В новому законодавстві обмежені речові права одержали значно детальніше закріплення і більший розвиток. Певну межу в питанні про регулювання обмежених речових прав підвів ЦК України, в якому сконцентровані основні норми з регулювання цього питання. Разом з тим студентам слід звернути увагу на те, що перелік обмежених речових прав, наведений ЦК у ст. 395, не є вичерпним, і може бути розширений як самим ЦК, так й іншими законами. Зокрема, до цього переліку слід віднести також право застави (ст. ст. 572-593 ЦК), притримання (ст. ст. 594-597 ЦК), господарського відання та оперативного управління майном (ст. ст. 136, 137 ГК України).

Завдання

Завдання № 1

К. приватизував земельну ділянку, що раніше належала йому на прані користування. Після приватизації К. заборонив своїм сусідам проходити через свою ділянку до джерела питної води, посилаючись на те, що обсяг його повноважень у зв'язку з приватизацією істотно збільшився, адже він є вже не тільки користувачем, але й має інші права, що входять до змісту права власності. Зокрема, він згідно частин першої і другої статті 4 Закону України «Про власність» володіє, користується і розпоряджається майном на власний розсуд, а також вчиняє щодо нього будь-які дії, що не суперечать закону.

Сусіди К. не були згодні з його запереченнями, вважаючи, що він порушує належні їм права щодо використання чужої земельної ділянки для проходу до джерела питної води. Крім того, вони обґрунтовували доцільність своїх вимог тим, що поблизу немає іншої водойми, яка могла б задовольнити їхні потреби.

Яка сторона має рацію в даному спорі? Вирішіть спір.

Завдання № 2

А. є власником земельної ділянки. Сусідню ділянку придбав Б. і почав зводити на її території котедж. Враховуючи порівняно невеликі розміри своєї ділянки, Б. не вистачало місця для зберігання будівельних матеріалів і, оскільки не було іншої придатної для цього території, він частково здійснив їх складування на ділянці, належній А.

А. заперечував проти дій Б., вважаючи їх такими, що обмежують належне йому право власності і виклав свої заперечення у негаторному позові.

А. в свою чергу послався на те, що його дії повною мірою узгоджуються з законом і є різновидом законного сервітуту (пункт ж ст. 99 Земельного кодексу України).

Вирішіть спір.

Завдання № З

Між наймодавцем П. і наймачем М. був укладений договір найму (оренди) транспортного засобу, належного П. на праві приватної власності. Після завершення строку дії договору М. намагався повернути П. транспортний засіб, проте виявилося, що наймодавець за адресою, зазначеною в договорі, більше не проживає. Заходи, вжиті М. і спрямовані на встановлення місцяпроживання П., результату не дали.

М. звернувся до юридичної консультації з проханням ознайо­мити його з правами та обов'язками, належними йому щодо транспортного засобу в даній ситуації. Зокрема, він цікавився, чи має можливість набути право власності на це майно, адже витратив на його утримання та ремонт значну кількість коштів.