Тема: Цивільні правовідносини.

Право - особливий державний регулятор суспільних відносин. Здійснюючи регулювання тих чи інших відносин, що складаються та об'єктивно існують у суспільстві, воно тим самим надає їм правової форми, в результаті чого ці відносини набувають нової якості - стають правовими.

Цілеспрямований юридичний вплив на суспільні відносини здійснюється у формі правовідношення, яке виступає правовою формою зв'язків та взаємодії їх учасників. Отже, в найбільш загальному вигляді правовідношення можна визначити як суспільне відношення, урегульоване правом.

Цивільне правовідношення - це результат правового регулюван­ня відносин між його учасниками нормами цивільного права. Водночас цивільне правовідношення виступає і засобом правового впливу на фактичні відносини людей, адже за межами практичної діяльності суб'єктів права правова норма втрачає своє значення, а вплив останньої на суспільні відносини не можна відокремити від правовідношення.

Право в об'єктивному розумінні поділяється на дві великі сфери: право публічне і приватне. Цей поділ заснований на тому, які саме інтереси захищаються юридичними нормами. Норми, які регулю­ють інтереси, носієм яких є держава, складають публічне право. Державна влада вказує своїми нормами кожній конкретній особі її юридичне місце, її права та обов'язки. Ці відносини носять безумовний, примусовий, імперативний характер. Такий спосіб врегулювання суспільних відносин має назву «спосіб юридичної централізації». Норми публічного права визначають, головним чином, державний устрій і порядок управління державою. Згідно з висловлюванням римського юриста Папініана, «публічне право не може бути змінено угодою приватних осіб».

З іншого боку, є інтереси, носіями яких визнаються приватні особи. Сукупність норм, призначених для регулювання діяльності окремих осіб з приводу захисту їх власних інтересів, складає приватне (цивільне) право. Ініціатива щодо виникнення приватно­правових відносин, визначення правового положення учасників та захисту їх прав визначається самими учасниками. Даний спосіб врегулювання суспільних відносин мас назву «спосіб юридичної централізації». До цієї групи підносяться, головним чином, норми,  які стосуються договірних, сімейних та спадкових відносин.

Держава також може виступати носієм приватних прав (наприклад, у сфері зобов’язальних або спадкових відносин). Як суб’єкт публічного права держава стоїть над особами, а в якості носія приватних (цивільних) прав вона стоїть поряд з ними.

Існує два критерії розмежування норм приватного та публічного права -  матеріальний (в основу покладений зміст правовідносин та їх суб’єктний склад) та формальний (спирається на спосіб судового захисту прав). Згідно з першим критерієм приватно-правовими є норми, які на засадах юридичної рівності регулюють відносини між окремими індивідами, а публічними — норми, що складають між державою і окремими індивідами, у яких держава займає панівне становище. Згідно з формальним критерієм приватними є норми, що охороняються за ініціативою самих суб'єктів у порядку цивільного судочинства (як правило, позовного — наприклад, позов про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я чи іншим деліктом); публічно-правовими є норми, які охороняються за ініціативою влади в порядку кримінального судочинства або в адміністративно-правовому порядку.

Класичне розмежування публічного і приватного права дає Ульпіан в Дігестах Юстиніана: «публічне право - те, що відноситься до положення (статусу) римської держави; приватне - те, що підноситься до користі окремих осіб» .

Отже, усі цивільні правовідносини мають приватно-правовий характер.

Цивільні правовідносини характеризуються наступними ознаками:

а) це майнові та особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права;

б) учасники цих відносин володіють майновою відокремленістю та є юридично рівними;

в) підставою їх виникнення виступає, як правило, вільне волевиявлення учасників;

г) зміст цивільних правовідносин, тобто права та обов'язки їх учасників, реалізуються на власний розсуд суб'єктів відповідно до положень законодавства, умов правочину. Однак у випадку, коли реалізації цивільних прав уповноваженою особою перешкоджає зобов'язана сторона правовід ношення, цивільні права можуть бути здійснені і незалежно від волі зобов'язаної особи, в порядку цивільного судочинства.

Правові відносини можуть виникати і функціонувати лише за наявності певних передумов. Оскільки правовідношення виступає юридичною формою та одночасно результатом правового урегулю­вання суспільних відносин нормою права, останні і є вихідними матеріальними передумовами його виникнення, існування яких обумовлюється суспільними потребами.

Інтереси та потреби людей, під впливом яких вони вступають у різноманітні правовідносини, можуть бути матеріальними, духовними або фізіологічними. Прагнення до задоволення вказаних інтересів та потреб і викликає до життя відповідні правовідносини. У більш широкому значенні під матеріальними передумовами розуміється сукупність економічних, соціальних, культурних та інших чинників, що обумовлюють об'єктивну необхідність правового регулювання тих або інших суспільних відносин.

Проте одних лише загальних передумов недостатньо для набуття суспільними відносинами правової форми. Для того, щоб у конкретних випадках виникали і діяли реальні правові відносини, потрібні також формально-юридичні підстави. До них відносяться: а) правові норми; б) право- та дієздатність (правосуб'єктність) їх учасників; в) юридичні факти.

Правова норма - первинний елемент будь-якого правовідношення. Норми права регулюють специфічні зв'язки між учасни­ками правових відносин, які здійснюються шляхом встановлення правовими приписами їхніх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Правосуб'єктність - це передбачена нормами права можливість реалізації вказаних у ній прав та обов'язків суб'єктів правовідносин.

Правові норми та правосуб'єктність, будучи необхідними передумовами правовідношення, самі по собі не породжують, не змінюють і не припиняють цивільних правовідносин як динамічних явищ. Даний рух правовідносин залежить від настання передбачених правовими нормами реальних обставин, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин між їх учасниками, що називаються цивільними юридичними фактами. Тому юридичні факти (або їх сукупність - юридичні склади) виступають в якості зв'язуючого ланцюга між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Без юридичних фактів не встанов­люється, не змінюється і не припиняється жодне цивільне правовідношення.

Згідно з твердженням нроф. Красавчикова О. О. «юридичні факти реалізують створену матеріальними та...юридичними передумовами можливість виникнення цивільного правовідношен­ня, перетворюють її у дійсність учасники урегульованого правом суспільного відношення, будучи необхідною мірою правосуб'єктними, стають пов'язаними між собою певними правами та обов'язками».

З метою індивідуалізації цивільно-правових відносин наука цивільного права виділяє елементи правовідносин: суб'єкт, об'єкт пі зміст (суб'єктивне цивільно право та суб'єктивний цивільний обов'язок).

Цивільне правовідношення, як і будь-яке правове відношення взагалі, є суспільним, тобто складається між людьми або їх певними групами, колективами. Кожне правове відношення є конкретним, таким, що складається між чітко визначеними суб'єктами — учасниками правовідношення. Відповідно до ст. 2 ЦК України в цивільних відносинах суб'єктами виступають фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники.

Правове регулювання суспільних відносин здійснюється шляхом закріплення у нормі права моделі належної поведінки суб’єктів цих відносин. Досягається це шляхом надання останнім суб'єктивних прав та покладення на них суб'єктивних обов'язків. Без наділення учасників правовідношення відповідними правами та обов’язками норми права взагалі неспроможні регулювати суспільні відносини, а правове регулювання перетворюється на фікцію.

Правові відносини, виступаючи формою суспільних відносин, не розчиняються в них, оскільки мають власний юридичний зміст: права та обов'язки учасників правовідношення. Усі суспільні відносини, урегульовані правом, створюють між їхніми учасниками особливий зв'язок, який полягає у тому, що останні наділяються суб'єктивними правами та кореспондуючими їм юридичними обов'язками. Суб'єктивні права та обов'язки утворюють юридич­ний зміст будь-якого правовідношення, у тому числі й цивільного.

В основі суб'єктивного цивільного права лежить цілий комплекс можливостей, що надаються уповноваженій особі (володільцеві права) правовою нормою: можливість вільного вибору варіанту власної поведінки (право на власні дії), можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи (право на чужі дії), а також звертатися у необхідних випадках до сприяння примусових засобів державного апарата з метою реалізації вимоги, зверненої до боржника (право домагання).

Обов'язковою умовою реалізації уповноваженою особою належного їй суб'єктивного права є сполучення цього права із кореспондуючим йому юридичним обов'язком іншої сторони правовідношення - зобов'язаної особи. Юридичний обов'язок - це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи, передбачена нормою права і гарантована державним примусом (у формі невигідних наслідків у випадку її невиконання), що відповідає правомочності іншої особи і здійснюється в її інтересах. Поведінка зобов'язаної особи у правовідношенні може полягати як у формі здійснення позитивних дій (активний обов'язок), так і у формі утримання від дій (пасивний обов'язок).

Суб'єктивне право і юридичний обов'язок - необхідні елементи змісту цивільного правовідношення, що є тісно взаємопов'язаними і не можуть існувати один без одного. За відсутності хоча одного б з цих елементів неможливо стверджувати про виникнення та функціонування правового відношення, оскільки немає суб'єктив­ного права, не забезпеченого обов'язком, і немає обов'язку, якому не відповідало б право. Здійснення права одним з учасників правовідношення є водночас виконанням обов'язку іншим його учасником. Тому зміст права і обов'язку у кожному правовідношенні є рівнозначним.

Правовідношення є відношенням між окремими суб'єктами, пов'язаними між собою правами і обов'язками, що складаються з приводу певного об'єкта. Об'єкт правовідношення - невід'ємний елемент структури останнього.

Під об'єктом цивільних правовідносин зазвичай розуміють те, на що впливає правове відношення. Це можуть бути речі, дії, особисті немайнові блага, продукти духовної, інтелектуальної творчості тощо. Детальніше про об'єкт цивільних правовідносин дии. методичні вказівки до теми «Об'єкти цивільних прав».

Цивільно-правові відносини можуть бути класифіковані в залежності від кількох критеріїв: а) підстав виникнення право­відносин; б) кола зобов'язаних осіб та ступеня конкретизації відносин; в) об'єкта правовідношення; г) поведінки зобов'язаної сторони.

За першим критерієм цивільні правовідносини поділяють на регулятивні, що мають на меті врегулювання нормального процесу розвитку економічних відносин; та охоронні,що виникають тоді, коли відбулося порушення суб'єктивного цивільного права, і мають на меті забазпечення поновлення порушеного права або інтересу. За колом зобов’язаних осіб і ступенем конкретизації відносин цивільні правовідносини поділяються на абсолютні, в яких чітко відома одна особа - уповноважена, в той час як зобов'язаними можуть бути всі і кожен (наприклад, відносини власності); та відносні,де чітко відомі обидві сторони: і уповноважена, і зобов'язана, які пов'язані між собою конкретними правами та обов'язками (наприклад, зобов'язальні відносини). В залежності від об'єкта цивільні правовідносини можуть бути поділені на: майнові,в яких об'єктом виступає майно, та особисті немайнові,де об'єктом є немайнове благо: право на ім'я, честь, гідність, право авторства тощо. Крім того, об'єкт цивільного правовідношення відрізняється в залежності від виду (типу) цих відносин. Так, у речовому праві об'єктом правовідносин є річ, в зобов'язальному - поведінка учасників. Поведінка зобов'язаної особи в цивільному праві, як правило, виражається у формі вчинення дій (активних дій), хоча може бути й у вигляді утримання від дій (пасивних дій). Це дає підставу виділяти існування активних і пасивних цивільних правовідносин.

Завдання

Завдання №1.

Тематика рефератів:

1) Наука цивільного права: поняття, сутність та система;

2) Витоки становлення науки цивільного (приватного) права в творах римських юристів;

3) Розвиток науки цивільного права в працях дореволюційних цивілістів;

4) Перша кодифікація цивільного законодавства УРСР;

5) Друга кодифікація цивільного законодавства УРСР;

6) Розвиток науки цивільного права в радянський період;

7) Сучасний стан та перспективи розвитку науки цивільного права.

8) Предмет і системи цивільного і торгового права зарубіжних країн;

9) Передумови прийняття та загальна характеристика Фран­цузького цивільного кодексу 1804 р.;

10) Передумови прийняття та загальна характеристика Німець­кого цивільного уложення 1896 р.;

11) Особливості англо-американської системи приватного права;

12) Вплив зарубіжного приватного (цивільного) законодавства та формування цивільного законодавства України.

Завдання № 2.

Які з перерахованих чинників, на Ваш погляд, найбільше сприяють розвиткові науки та наукових досліджень:

1) стабільне законодавство;

2) відсутність наукових розробок у певній сфері;

3) державне замовлення на здійснення наукових розробок;

4)  здійснення досліджень у межах спеціально створених наукових установ.

Завдання № 3.

Складіть порівняльну таблицю англо-американського та і континентального права, звертаючи увагу, зокрема, на: країни, в яких поширена та чи інша правова система; кількість та особливості джерел; сутність основних підгалузей та інститутів; вплив на формування законодавства і права інших держав тощо.

Завдання № 4.

Визначте, чи мають місце цивільно-правові відносини у наступних випадках:

1) укладення шлюбного договору між подружжям Сіренків щодо визначення режиму власності на майно, придбане під час шлюбу;

2) укладення договору про сплату неустойки у випадку не­ своєчасного виконання зобов'язання;

3) укладення договору підряду щодо пошиття одягу;

4) укладення трудового договору щодо пошиття одягу;

5) сплати пені за прострочення сплати квартирної плати та комунальних послуг за користування житловим приміщенням;

6) сплати відсотків за користування кредитом у банку;

7) подання заяви про приватизацію житлового приміщення;

8) прийняття спадщини;

9) укладення міністерством освіти договору про співпрацю з університетом;

10)укладення міністерством договору про купівлю обладнання для приміщень міністерства;

11) сплати громадянином штрафу за порушення правил дорожнього руху;

12) сплати громадянином штрафу за невиконання умов договору перед кредитором.

Завдання № 5.

10 січня 2004 р. податкова інспекція за наслідками документаль­ної перевірки прийняла рішення про сплату приватним під­приємством пені, посилаючись на порушення підприємством вимог Закону «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23 вересня 1994 р. Зазначений Закон передбачає здійснення резидентом нарахування виручки в іноземній валюті на валютні рахунки не пізніше 90 днів з дати митного оформлення продукції, що експортується. Порушення резидентами зазначеного строку тягне за собою стягнення пені у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки. Приватне підприємство допустило зазначені порушення, оскільки повинно було зарахувати валютну виручку на свої рахунки ще до 3 січня 2003 р.

Не погодившись з податковою інспекцією, приватне підприємство звернулося до суду із позовом про скасування прийня­тої и податковою інспекцією рішення. Обґрунтуванням позиції підприємства було те, що правовідносини щодо сплати пені не вважаються ні податковими, оскільки пеня по валюті не є податком, збором або обов'язковим платежем згідно ст. ст. 14, 15 Закону «Про систему оподаткування», ні бюджетними відносинами, адже згідно ст. 23 Закону «Про бюджетну систему» бюджетна система відокремлена від фінансів суб'єктів господарювання стосовно сплати їх боргів та зобов'язань. Крім того, зазначені відносини не можуть вважатися такими, що засновані на адміні­стративному підпорядкуванні, оскільки органи державної влади вправі вимагати від підприємств виконання обов'язків щодо сплати пені лише в силу прямого припису закону (ч. 2 ст. 1 ЦК України). Виходячи з викладеного, підприємство просило суд відмовити в задоволені вимог податкової інспекції і, відповідно, визнати неправомірним прийнято нею рішення у зв'язку з тим, що дані відносини регулюються Цивільним кодексом (ст. 1 ЦК України), який передбачає скорочений (спеціальний) річний строк позовної давності для стягнення пені (п. 1 ч. 2 от. 258 ЦК України), який був пропущений податковою інспекцією.