Список використаної літератури

1. Беневоленская Т.А. Композиция газет-ного очерка / Т.А. Беневоленская. – М., 1975. – С. 98.

2. Вуароль М. Гід газетяра / Мішель Вуа-роль ; [пер. з франц. Ю. Сабрі]. – К. : Ін-ститут масової інформації, 2003. – 64 с.

3. Глушко О. Художня публіцистика: євро-пейські традиції і сучасність : моногра-фія / Олександр Глушко. – К. : Арістей, 2010. – 192 с.

4. Гужва В. Західнонімецька мозаїка / Ва-лерій Гужва // Вітчизна. – 1965. – № 1. – С. 169–184.

5. Журбина Е.И. Теория и практика художес-твенно-публицистических жанров. Очерк. Фельетон / Е.И. Журбина. – М., 1969. – С. 24.

6. Здоровега В.Й. Теорія і методика журна-лістської творчості : підручник / В.Й. Здо-ровега. – Л. : ПАІС, 2004. – 268 с.

7. Ким М.Н. Жанры современной журнали-стики / М.Н. Ким. – СПб. : Изд-во Ми-хайлова В.А., 2004. – 335 с.

8. Киселев А.Г. Теория и практика массо-вой информации / А.Г. Киселев. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2010. – 431 с.

9. Козаченко В. В країні крилатих вершни-ків / Василь Козаченко // Вітчизна. – 1963. – № 2. – С. 161–172.

10. Прохоров Е.П. Введение в теорию жур-налистики / Е.П. Прохоров. – М. : Аспект Пресс, 2011. – 351 с.

11. Речмедін В. Перлина Балкан / Валентин Речмедін // Вітчизна. – 1964. – № 1. – С. 173–183.

12. Рудаков В. Індійський щоденник / Віктор Рудаков // Вітчизна. – 1967. – № 3. – С. 185–197.

13. Скофенко В. Канада крупним планом / Володимир Скофенко // Вітчизна. – 1963. – № 4. – С. 180–192.

14. Сорока М. Ой, на річці на Йордані / Ми-кола Сорока // Вітчизна. – 1969. – № 3. – С. 171–185.

15. Станіславський М. Веселий Відень сьо-годні / Микола Станіславський // Вітчиз-на. – 1965. – № 7. – С. 179–189.

16. Стровский Д.Л. Отечественная журналис-тика новейшего периода / Д.Л. Стров-ский. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2011. – 359 с.

17. Танкіна М. Mexico es bonito / Маргарита Танкіна // Вітчизна. – 1963. – № 1. – С. 190–199.

18. Тендюк Л. У портах країни олімпіади / Леонід Тендюк // Вітчизна. – 1964. – № 11. – С. 184–194.

19. Тертичный А.А. Жанры переодической печати / А. Тертичный. – М. : Аспект-Пресс, 2011. – 320 с.

20. Чалий Б. Марокко. Світанок / Богдан Ча-лий // Вітчизна. – 1963. – № 1. – С. 182–196.

21. Шкляр В.І. Журналістська майстерність: поетика журналістського твору : конспект лекцій / В.І. Шкляр. – К., 1999. – С. 25.

Гиленко О.И. Путевые очерки на страницах журнала “Вітчизна” 1960-х гг. сквозь призму политических настроений

В статье проанализированы путевые очерки, которые печатались на страницах журнала “Вітчизна” в 60-е гг. ХХ в. Внимание уделяется проблематике и тематике материалов, а также влиянию политической ситуации в стране на смысловую и эмоциональную нагрузку очерков.

Ключевые слова:путевой очерк, публицистика, хрущевская оттепель, период застоя.

Gilenko O. Travel Essays in the “Vitchyzna” Magazine 1960’s Through the Prism of Political Attitudes

The article looks into travel essays that were published in “Vitchyzna” magazine in the 60’s of the XXth century. special attention is devoted to the problems and topics of the analyzed materials, as well as to the influence that the political situation in the state had had on the content and emotional colouring of the essays.

Key words:travel essay, journalism, the Khrushchev’s thaw, [Brezhnev]’s stagnation.

Абрамова І.Г., Дейнега Ю.О. Есе як художньо-публіцистичний жанр на сторінках газети «День» // Держава та регіони. Серія: Соціальні комунікації. – 2012. − №3. − С. 34-39

 УДК070.48:82-4

І.Г. Абрамова, Ю.О. Дейнега

ЕСЕ ЯК ХУДОЖНЬО-ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ ЖАНР НА СТОРІНКАХ ГАЗЕТИ “ДЕНЬ”

У статті розглянуто появу та розвиток есеїстики в Україні. Подано тлумачення понят-тя есе різними науковцями. Визначено декілька класифікацій різновидів есе. Проаналізовано види есе на сторінках газети “День”.

Ключові слова:есе, есеїстика, різновиди есе.

І. Вступ0

0  І.Г. Абрамова, Ю.О. Дейнега, 2012

Есеїстика в Україні отримала можливість легального існування і функціонування ли-ше в останні 10–15 років. Звісно, офіційної заборони на есеїстику не було, проте існу-вало презирливе ставлення до таких творів. Перевага віддавалась таким жанрам, як на-рис, памфлет, фейлетон, стаття. На думку М. Епштейна, “у глибині есе закладена пев-на концепція людини, яка надає єдність всім тим ознакам жанру, які перераховуються в енциклопедіях і словниках: невеликий обсяг, конкретна тема і підкреслено суб’єктивне їх трактування, вільна композиція, схильність до парадоксів, орієнтація на розмовну мову” [12, с. 34]. Сутність цієї концепції М. Еп-штейн вбачає у тому, що людина – носій думок, а не знань. Єдине завдання текстів цього жанру – не проголошувати істини, а розщеплювати закоснілу, помилкову ціліс-ність, відстоювати вільну думку. Тому ціл-ком закономірно, що популярності й актуа-льності в Україні есеїзм набув разом зі здо-буттям незалежності країни і розвитком свободи слова [12, с. 34].

Зазначимо, що окремі аспекти вивчення есе як художньо-публіцистичного жанру роз-глядали вітчизняні та зарубіжні науковці: М. Балаклицький, Д. Григораш, М. Епштейн, Е. Зикова, Д. Карп’як, І. Михайлин, С. Шебе-лист та ін. Так, дослідження М. Балаклиць-кого “Есе як художньо-публіцистичний жанр” [1] містить історію, теорію есе, а також прак-тичні поради до написання есе. У дисертації С. Шебелиста “Особливості розвитку сучас-ної української есеїстики у системі журналі-стських жанрів” простежена ґенеза есеїсти-ки, визначена специфіка есе як художньо-публіцистичного жанру. Автор виявив жан-рові особливості есе та його типологічні різ-новиди, встановив місце есеїстики у системі журналістських жанрів.

З 1910-х рр. ХХ ст. критичну реабілітацію есе почали Т. Адорно, Р. Барт, В. Беньямін, А. Камю, Г. Лукач, К. Ясперс. Упродовж 2000-х рр. починається систематичне ви-вчення теорії есе українськими інтелектуа-

лами. Часопис “Критика” періодично друку-вав есе С. Матвієнко “Есей. Між алібі та компроматом”, Л. Стефанівської, Б. Матіяш “Щось на кшталт есеїстики” тощо.

ІІ. Постановка завдання

Мета статті – розглянути появу виник-нення есеїстики в Україні, проаналізувати визначення поняття “есе”, проілюструвати його різновиди на прикладі щоденної всеук-раїнської газети “День”.

ІІІ. Результати

Дослідник Г. Вартанов зазначає, що есе – це “жанр художньо-літературної пуб-ліцистики, твір, у якому в невимушеній, до-вільній формі на ґрунті літературних, філо-софських чи естетичних проблем автор тра-ктує свої погляди та враження, навіяні почу-тим, побаченим або пережитим. Відзнача-ється оригінальністю стилю та художніми прийомами викладення” [2, с. 16].

Слід врахувати погляд Д. Григораша що-до визначення есе як друкованих на сторін-ках газет і журналів коротких творів, які за жанровими ознаками нагадують публіцисти-чні нариси на історичні, наукові, літератур-но-мистецькі теми. Автори есе, як правило, виступають зі своїми враженнями, у неви-мушеній легкій формі розповідають про ви-датних сучасників, у розмовній манері трак-тують філософські, естетичні, моральні й соціальні проблеми [3, с. 74].

Погоджуємось із тлумаченням відомого вченого І. Михайлина: “есе – жанр худож-ньо-публіцистичної чи науково-популярної творчості, де довільно, не обов’язково виче-рпно, але виразно індивідуально трактуєть-ся певна подія, явище, проблема чи тема. Для есе властивий несподіваний, неустале-ний погляд на явища життя, мистецтва, нау-ки, вільна розкута композиція, асоціатив-ність, зміщення часово-просторових планів, поєднання значних елементів художньої образності з науковими міркуваннями. Есе не передбачає систематичності викладу і навіть аргументованості висновків” [7, с. 20]. Безперечно, наявність різних асоціацій, за-мальовок, спогадів, використання художніх засобів є доречним для жанру есе.

У словнику журналіста за редакцією Ю. Бідзілі зазначено: “есе (франц. essai – спроба) – невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і вислов-лює індивідуальні думки та враження щодо актуальних тем і проблем, не претендуючи на вичерпне і визначальне трактування те-ми. Есе може мати філософський, публіцис-тичний та ін. характер” [8, с. 36].

За М. Епштейном, есеїзм – це форма “слабкого знання”, що визнає свою прибли-зність, але може точніше відображати плин-ність, випадковість людського існування, ніж сильне, натреноване, “дисциплінарне” знан-ня. На думку науковця, есеїзм поєднує дез-інтегровані частини культури, залишаючи між ними простір гри, іронії, рефлексії, відс-тороненості, рішуче ворожий догматичності міфологій, заснованих на авторитеті. Він називає есеїста “професіоналом дилетант-ського жанру”, “майстром “творів із вільної теми”, представником словесності як такої [11, с. 76].

Есе слугує приводом для розгортання думки, яка, описуючи повне коло, поверта-ється до самої себе, тобто до автора. “Об-раз” надає всьому жанрові певної необо-в’язковості й незавершеності – тут думки “бачать одна іншу краєм ока”. Те, що “Я” в есе завжди уникає визначеності й не пода-ється прямо як предмет оповіді, відрізняє цей жанр від тих, які орієнтовані на саморо-зкриття, зокрема автобіографія, щоденник, сповідь.

Ці жанри мають суттєві відмінності: авто-біографія розкриває “Я” в аспекті минулого; щоденник – у процесі його становлення, в сучасності; сповідь – у напрямі майбутнього. Елементи трьох жанрів можуть бути наяв-ними і в есе, але своєрідність останнього полягає в тому, що “Я” постає не як суціль-на, безперервна, цілком конкретизована в оповіді тема, а як уривки в оповіді: “Я” на-стільки відрізняється від самого себе, що може виступати як “не я”, як “будь-що на світі”, – його наявність виявляється “за кад-ром”, у примхливій зміні точок зору, в рапто-вих скачках від предмета до предмета. “Пе-рша особа” тут інколи відсутня: “Я” не ви-ступає як тема, подібна до інших, воно не може бути “схоплене” як ціле саме тому, що все охоплює і привертає до себе [11, с. 34].

На Заході есе сприймають як своєрідний аристократичний жанр. У західній літературі існував навіть специфічний “жанровий об-раз” есе, про який, зокрема, згадує Є. Жур-біна: “для есе типовою є кабінетна форма опрацювання будь-яких загальних питань, кабінетна начитаність і філософське уза-гальнення, що зростає на цьому ґрунті... Ці ознаки жанру, здається, досить сталі та зберігаються в західній літературі до часів О. Генрі. Так, характеризуючи героїню одно-го зі своїх оповідань, талановиту, про-вінційну есеїстку, О. Генрі зауважує: “Вона виховувалася вдома, і її знання світу ґрун-тувалося на умовиводах та інтуїції. З подіб-них людей і складається нечисленна, але дорогоцінна й рідка порода есеїстів” [4, с. 11].

Есе – це жанр, який перебуває на межі художньої та публіцистичної творчості. Його появу пов’язують із діяльністю М. Монтеня, який 1580 р. написав працю “Essai”. Сут-ність свого твору автор пояснював так: “я вільно викладаю свою думку про всі пред-мети, навіть ті, що виходять за межі розу-міння і кругозору. Висловлюю її не для того, аби дати поняття про речі, а для того, щоб дати поняття про мої переконання” [5, с. 21].

Стиль есе відрізняється образністю, рух-ливістю асоціацій, нерідко антитиповістю мислення, орієнтацією на інтимну відвер-тість, афористичністю, використанням сві-жих метафор, нових поетичних образів, сві-домою настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора.

Визначальними рисами есе, як правило, є незначний обсяг, конкретна тема, подана в підкреслено вільному, суб’єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадокса-льна манера мислення. Як правило, есе ви-ражає нове, суб’єктивне слово про щось. Жанр есе передбачає свободу творчості. Вся його привабливість у тому, що воно мо-же бути написано на будь-яку тему і в будь-якому стилі, тобто ким завгодно і як завгод-но, адже есе – це Ваші міркування з приво-ду почутого, прочитаного, переглянутого.

На першому плані есе – особистість ав-тора, його думки, почуття, ставлення до сві-ту. Це головна установка твору. Однак тре-ба пам’ятати, що, незважаючи на свободу творчості, писати в жанрі есе зовсім не лег-ко, тому що треба знайти оригінальну ідею, нестандартний погляд на будь-яку пробле-му [1, с. 73].

Дослідник О. Тертичний розрізняє такі рі-зновиди есе: публіцистичне, літературно-критичне, мистецтвознавче, науково-попу-лярне, філософське [9, c. 54]. Характерною ознакою публіцистичного есе є синкретич-ний характер роздумів його автора, близь-кий до характеру буденного роздуму. При-водом для підготовки публіцистичних есе, зазвичай, виступають будь-які актуальні пи-тання, які викликають підвищену увагу ауди-торії. Публіцистичне есе, як правило, багате асоціаціями, що спираються на досвід ауди-торії, а також – на життєвий досвід самого автора, його спогади, припущення. Прикла-дом може слугувати есе Георгія Шибанова “І знову про мову” (День. – 2011. – 10 листо-пада), у якому мова йде про рідну мову та її

використання. Без шанування і збереження рідної мови ми можемо надзвичайно багато втратити. Публіцистичне есе спирається на життєвий досвід автора. Есеїст зазначає, що нещодавно йому довелося почути діало-ги чотирьох хлопців і дівчат, які впродовж 15 хвилин найчастіше вживали такі слова: “блін”, “кайф”, “предки”, “хреново”, “наха-вався”, “чувак”, “лажа”. Причиною цього, на думку автора, є погане виховання, у якому беруть участь батьки, школа, ВНЗ. Автор акцентує увагу на самоосвіті. Нею потрібно опікуватися впродовж усього життя, попов-нювати свої знання. “На цей світ ми з’явились, щоб творити, постійно самовдос-коналюватися”.

Літературно-критичні есе являють собою загальні роздуми над літературним твором. На противагу рецензії, літературно-критичне есе не претендує на детальний аналіз тво-ру, чітке оцінювання його переваг і недолі-ків. Есеїст у цьому випадку розмірковує над загальними закономірностями літературного твору, цінностями літератури, котрим вона покликана служити або служить у цей мо-мент. При цьому конкретний літературний твір – це, перш за все, відправна точка роз-витку думки, призма, крізь яку переломлю-ються роздуми загального плану. Прикла-дом можна вважати есе Ігоря Сюндюкова “Доля і недоля Петра Дорошенка” (День. – 2011. – 4–5 листопада). Нотатки на берегах нової книжки Валерія Смолія та Валерія Степанкова, присвяченої політичному порт-ретові українського гетьмана. Постать До-рошенка бачиться в книзі не лише очима історика-професіонала, а і звичайного чита-ча. Творчо-політичний сюжет є більш пов-чальним і для нас сьогодні, бо невимушено підводить до вкрай важливих висновків – ідеться про Руїну. А крах державності – це глобальна трагедія сотень тисяч і мільйонів людей. Також автори наголошують на тому, що читач схвалить не занадто “академічну”, живу і водночас науково вивірену мову твору.

Мистецтвознавче есе відрізняється від літературно-критичного, перш за все, пред-метом відображення. Мова в подібних пуб-лікаціях йде про художню творчість, мистец-тво театру та кіно. Теми мистецтвознавчого есе пов’язані з роздумами про прекрасне й потворне в житті та мистецтві, про соціальне призначення мистецтва, про роль таланту в становленні мистецтва, про низьке та високе, про масове й елітарне в мистецтві. При цьо-му автор зазвичай звертається до тих чи ін-ших шедеврів, котрі сьогодні, з різних обста-вин, виявились у фокусі уваги публіки.

До науково-популярного різновиду есе належать публікації, які присвячені загаль-нонауковим проблемам. Причому найчасті-ше ці проблеми розглядаються у зв’язку з життям суспільства як такого, технічними досягненнями й долею цивілізацій, нерідко мова йде про конфлікт техніки й людини, гуманізацію цілей і методів науки. Науково-популярне есе зустрічається на сторінках науково-популярних видань.

Автор філософського есе найчастіше пе-реймається більш загальними проблемами буття, його сенсом для окремої людини й суспільства в цілому. Матерія та дух, життя і смерть, їх нерозривна єдність, вічна боро-тьба; добро і зло – поняття, котрі не існують одне без одного, що перетікають одне в ін-ше явища; істина, її суть і шляхи досягнен-ня – ось що хвилює авторів подібних есе. Як відомо, такі проблеми є головним предме-том філософії, тому й есе, присвячені їм, мають назву філософських [9, с. 54–63]. Приклад, есе Петра Макаренка “Потрібна революція свідомості” (День. – 2011. – 2–3 вересня). Автор по-філософськи підхо-дить до розуміння та виправлення свідомо-сті українців. “Досить смутна картина в Україні буде доти, доки, по-перше, ми не усвідомимо, що підвалини наявного стану справ, на якому утворився сурогат еліти, економіки, – протиставлення минулого і сьо-годення, віра в ідолів…”; “а по-друге, постій-не засмічення мізків та відвернення уваги від справжніх проблем на ті, що не дадуть змогу народові усвідомити свою волелюбну природу і побудувати справжнє життя”. Ав-тор зазначає, що всім свідомим громадянам потрібно усвідомити це, так би мовити, зро-бити революцію в свідомості, бо в цьому, на його думку, порятунок нації.

О. Ципоруха подає іншу класифікацію, зокрема виділяє неформальне або літера-турне есе. Ця група, у свою чергу, поділя-ється на афористичне, періодичне, характе-рне, просвітницьке, дидактичне, соціально-пропагандистське, особистісне, описове та художнє (белетристичне). Друга група – це формальне есе, яке поділяється на критич-не, літературно-критичне, дослідне, інфор-мативне [10, с. 58–63].

Неформальне есе вважається єдиним власне літературним типом. Його відмітні якості виявляються у високому ступені осо-бистісного, де думка автора про предмет обговорення важливіша, ніж сам предмет. Неформальне есе може бути оповідкою, описом, анекдотом, роздумами. Афористич-не есе спочатку було дуже коротким, скла-далося зі збірки сентенцій і власних нотаток автора до них, у яких пропонувалися корисні поради щодо життєвої філософії.

Періодичне есе є значно коротшим, менш афористичним, але більш індивідуальним, інтелектуальним, інтроспективним, що не цурається сатири й гумору та охоплює ши-рший спектр тем. Саме цей жанр увів у тек-сти такі прийоми, як вигадані персонажі та місця, події, уявні кореспонденти. Найвідо-

міші представники – вчені Джордж Аддісон і Річард Стил.

Характерне есе – короткий скетч, “бать-ком” якого вважають Жана Лабрюйєра, опи-сує характер або властивості людини. Осо-бистісне есе розвинулося на початку ХІХ ст. разом із романтизмом та новим типом жур-нальної періодики. Започатковане Чарльзом Левом, воно відрізняється від попередніх інтимним стилем, автобіографічним інте-ресом, легким гумором і настроєм, вишука-ністю та тонким літературним смаком. Осо-бистісне есе, засноване на власному досвіді автора, розкриває аспекти авторської інди-відуальності, характеризується високим ступенем охудожнення ідеї. Часто створює досвід для читача через суб’єктивну точку зору, контекст або мотив. Завдання особис-тісного есе – швидше показати, ніж розкри-ти, тому воно може набирати форми спога-ду або сповіді.

Описове есе, зазвичай, має вигляд коро-ткого біографічного нарису про місце або події. Воно інтригує читача незвичною те-мою опису або поглядом з новою перспек-тивою на знайомий предмет. Розвиток дій у такому есе також має описовий характер з живими образами, з графічно чіткими дета-лями та зрозумілими аналогіями, фактами, розпорошеними серед описів і діалогів. Та-кий різновид есе наявний у Наталії Малімон “Доки гори ще наші... Хто зазіхає на Писа-ний камінь?” (День. – 2011. – 7 грудня). Мо-ва йде про карпатську вершину з таємничою назвою “Писаний камінь”. Автор зазначає, що Писаний камінь для гуцулів є не тільки вершиною, а і святим місцем. Підкорення Писаного каменя, як стверджують, додає здоров’я, удачі. На вершині є заглибини не-відомого походження – наче блюдця з во-дою. Начебто це давні жертовники предків гуцулів. Якщо води в них не чіпати, буде хороший спуск із гори з добрим настроєм. А якщо зачепити, неодмінно вируватиме гро-мовиця, гора помститься стихією. Автор на-голошує, що навколо каменя ходять леген-ди. За однією – це язичницьке капище, за іншою – під каменем заховані скарби опри-шків Олекси Довбуша. Старі гуцули й досі вірять, що коли безплідна жінка сім раз пройде через ворота Писаного каменя, то неодмінно невдовзі завагітніє.

Формальне есе має розширений обсяг, поважну мету, логічну організацію структу-ри, ґрунтовність, урочистість, щільно органі-зовану експозицію особистих думок і став-лення до специфічних або персональних тем; у ньому жорсткіше організовані викла-ди особистих думок чи поглядів на загальні матерії. Воно може бути критичним, науко-вим, філософським. Має меншу суб’єктив-ність, ніж неформальне есе. Наближається до журнальної статті. Серед різновидів фо-рмального есе виокремлюють інформатив-не, критичне й порівняльне.

Інформативне есе водночас пояснює й розкриває, досліджує та визначає. У ньому увага сконцентрована на поясненні автор-ської ідеї, досвіду або точки зору. Інформа-тивне есе включає в себе та може набувати форми й визначального, й аналітичного, й класифікаційного, й досліджуваного. Вда-лим прикладом є інформативне есе Євгена Маїка “Олігархія – найбільше лихо України” (День. – 2011. – 9–10 вересня).

Автор дійсно одночасно пояснює, розк-риває, досліджує й визначає.

“Перше визначення явища олігархія дав давньогрецький мислитель Платон, який писав: “Псування влади призводить до зо-середження значних багатств у приватних осіб, а це веде до олігархії, де владу мають тільки багаті” (визначає).

“Процес творення олігархії. Сформува-лася вона внаслідок специфічної української приватизації, яка за своїми ознаками була наскрізь шахрайською, плановою й антисо-ціальною” (пояснює).

“Змінюються уряди й президенти, але в житті країни і людей все залишається не-змінним. І це тому, що за одним кланом приходять інші, у яких одна мета – збага-чення” (розкриває).

“І доки в країні пануватиме олігархія, до-ти Україна буде економічно відсталою, соці-ально бідною, псевдодемократичною й аморальною державою…”. “Тому відокрем-лення бізнесу від влади і знищення олігархії є найактуальнішими і найважливішими за-вданнями, які стоять перед українським сус-пільством на сучасному стані” (досліджує).

Критичне есе аналізує та оцінює твір або подію, воно є одночасно інформативним і переконувальним. Мета автора – краще по-яснити читачеві предмет обговорення та переконати його пристати на бік його влас-них оцінок. Загалом воно використовує по-рівняльні та контрастні приклади для де-монстрації власної оцінки. Для критичного есе характерні гра слів, дошкульні випади та ін. За приклад візьмемо есе кінокритика Сергія Тримбача “Не Висоцький!” (День. – 2011. – 9–10 грудня), де автор висловлює свої думки до фільму Петра Буслова “Висо-цький. Спасибі, що живий”. “Що відбуваєть-ся з поетом, коли він перетворюється на кумира мільйонів? Він стає лялькою, іграш-кою бажань тисяч людей. Висоцький є стра-дником двох тоталітарщиків – масового і державного. Обидва хочуть держати його на повідку – і спробуй вивільнитись. Хіба що через смерть…”. Автор зазначає, що Воло-димир Висоцький постає у фільмі людиною всуціль залежною. Передусім, від власного оточення, для якого він – “дійна корова”. У фільмі ясно звучить мотив приреченості ге-

роя, якому жити на “дві затяжки”. Автор ра-дить подивитись цей фільм нашим топ-чиновникам, які, схоже, вірять у те, що ситу-ацію можна втримати під бажаним контро-лем за допомогою “органів” стеження, випро-зорення всього і вся, вмонтовування у полі-тичні механізми своїх деталей. Також Сергій Тримбач акцентує увагу на тому, що фільм не зовсім про В. Висоцького. Хоча б тому, що сам В. Висоцький у картині, попри централь-ність позиції, не є нервом згаданої історії.

Порівняльне есе досліджує відмінність і подібність, обґрунтовує особисті переваги та вибір, описує світогляд і життєву філосо-фію. Певною мірою порівняльне есе вважа-ється не окремим видом, а лише особливим модусом висвітлення будь-якої теми в будь-якому жанрі, тому що цей вид слугує для інформування, переконання та аналізу [10, с. 58–63].

Проте західна типологія в інтерпретації О. Ципорухи занадто деталізована і не мо-же бути транспольована на українську есеї-стичну традицію. Хоча в українських дослі-дженнях із журналістської жанрології внут-рішньожанрова типологія есе представлена в зародковому стані. Спираючись на них, можна запропонувати більш пристосовану до реальної української практики і потреб типологію есе.

Загальне есе може поєднувати подорож, філософію, рецепцію прочитаної літератури. В Україні цей жанр запроваджує сентимен-талізм. Прикладом цього виду можуть бути “Мои безделицы” Івана Вернета.

Есе-лист, що передбачає адресата і роз-мову з ним. Приклад – “Відкритий лист до Івана Виргана” М. Рильського.

Есе-стаття, що зазвичай має дидактич-ний імператив (“Над озером. Баварія” Юрія Шереха).

Есе-щоденник – хроніка, зосереджена не на подіях або ділових нотатках, а на вира-женні авторського бачення світу (щоденни-кова есеїстика Сергія Єфремова, Олексан-дра Довженка, Аркадія Любченка, “блок-ноти” Володимира Брюггена). Іноді щоден-ники пишуться автором як заготовки для майбутніх есе або інших творів. Сучасні ав-тори, які рясно друкують свої есеїстичні но-татки, – Володимир Бразилевский та Костя-нтин Москалець [1, с. 73].

Отже, есе й досі користується великою популярністю серед інших жанрів журналіс-тики. Що стосується видів есе, також усе не стоїть на місці. Кількість його різновидів з кожним днем зростає, з’являються нові, більш сучасні, молодіжні. Це, наприклад, можна сказати про есе-щоденник, який ко-ристується великим попитом серед молоді та звичайних пересічних громадян, а також особистісне есе, яке розкриває аспекти ав-торської індивідуальності. Всеукраїнська газета “День” майже щономера друкує один з різновидів есе, переважно літературно-критичні, філософські, інформативні, публі-цистичні, описові. Кожне з них неповторне, цікаве, привертає увагу; певною мірою пов-чає, виховує та допомагає читачам розібра-тися в певних аспектах життя і буття тощо.

IV. Висновки

Підбиваючи підсумки, хотілось зазначити, що з часом інтерес до жанру есе зростатиме, що потребуватиме більш детальних, кваліфі-каційних наукових праць. У перспективах по-дальших досліджень передбачено ґрунтовне вивчення різновидів есе, зокрема у суспільно-політичному щотижневику “Дзеркало тижня”.

Жанр есе найбільш повно характеризує особистість автора-журналіста. Завдяки есе автор може висловлювати свої думки. Та-кож треба наголосити на тому, що останніми роками інтерес до слова, закріпленого за певним суб’єктом висловлювання, безсумні-вно, зростає. Аудиторія шукає в інформа-ційному просторі роздуми автора. Все це підвищує інтерес до жанру есе.

Отже, жанр есе повільно стає об’єктом наукової рецепції. Водночас слід зазначити, що сам жанр цілком “адаптувався” у східно-європейських країнах і проходить “апро-бацію” в навчальних виданнях. Це дає нам надію на появу комплексних академічних видань з цієї тематики.