ISSN 2219-8741. Держава та регіони

122

ширюються гарантії правового і соціального

захисту, передбачені законами України про ці

органи, а за наявності даних про загрозу жит-

тю, здоров’ю або майну працівника та його

близьких родичів у зв’язку зі здійсненням ним

оперативно-розшукової діяльності в інтересах

безпеки України, оперативний підрозділ зобо-

в’язаний вжити спеціальних заходів для за-

безпечення їх безпеки, у які входять: зміна

даних про особу, зміна місця проживання, ро-

боти й навчання, інших даних.

Норма захисту працівників правоохорон-

них органів наявна також у Законах України

“Про забезпечення безпеки осіб, які беруть

участь у кримінальному судочинстві” та

“Про державний захист працівників суду і

правоохоронних органів”, а також у ч. 1 і 2

ст. 21 Закону “Про міліцію” та ст. 28 Закону

“Про Службу безпеки України”.

Про правову та морально-етичну відпо-

відальність журналіста в цілому вже напи-

сано багато наукових праць, і до цієї теми в

нашій статті ми не будемо звертатися окре-

мо. Порівнюючи юридичну відповідальність

журналіста-розслідувальника та співробіт-

ника провоохоронних органів, ми мусимо

зупинитися на такому важливому аспекті

відповідальності в процесі розшукових дій,

як збереження таємниці слідства.

Що стосується відповідальності журналі-

ста за додержання таємниці авторства своїх

інформаторів, то хоч вона і є прописаною в

законодавстві (наприклад, у ст. 26 “Про дру-

ковані засоби масової інформації (пресу) в

Україні”, у якій зазначено, що “журналіст

несе відповідальність в межах чинного за-

конодавства за перевищення своїх прав і

невиконання обов’язків”), але є скоріше де-

кларованою, ніж реальною. І недобропоря-

дний журналіст може за різних умов практи-

чно безкарно (безоплатно чи ні) ділитися

отриманою ним інформацією. Щоправда,

безкарність мається на увазі лише з боку

закону, бо життя іноді по-своєму встанов-

лює порушену справедливість.

Крім того, як уже було зазначено вище,

ця таємниця й юридично не є повною, бо

розголосити її журналіста може примусити

суд. І це становить реальну небезпеку як

для інформаторів журналіста, так і для його

власної подальшої кар’єри розслідувача.

Відомий очільник російської агенції журналі-

стських розслідувань “Ажур” А. Константи-

нов, наприклад, радить навіть у суді не роз-

голошувати імена своїх інформаторів без

достатніх для того підстав і пояснює це так:

“К сожалению, российская система право-

судия не может гарантировать ни защиту

свидетеля, ни защиту источника информа-

ции. Имя вашего источника, названное даже

в закрытом судебном заседании, очень бы-

стро станет известно обиженной стороне. И

вы окажетесь в роли журналиста, предав-

шего человека, который вам доверился.

Опасность не только в том, что тот, кого вы

предали, будет мстить. Опасно приобрести

репутацию журналиста, с которым нельзя

иметь дело, которому невозможно дове-

риться. Так, российская разведка до сих пор

переживает последствия сдачи некоторыми

высокопоставленными чиновниками этого

ведомства части агентурной сети на заре

перестройки” [14].

Натомість відповідальність оперативного

працівника є більш суворою й чіткіше про-

писаною в законодавстві. За п. 4 ч. 1 ст. 8

Закону України “Про державну таємницю”,

інформація про осіб, які співпрацюють або

раніше співпрацювали на конфіденційній

основі з органами, що проводять таку діяль-

ність; про склад і конкретних осіб, що є не-

гласними штатними працівниками органів,

які здійснюють оперативно-розшукову, роз-

відувальну і контррозвідувальну діяльність,

належить до державної таємниці, за розго-

лошення якої настає дисциплінарна, адміні-

стративна та кримінальна відповідальність

згідно із законом (ст. 39 Закону України “Про

державну таємницю”, ст. 328, 329 Криміна-

льного кодексу України).

Окрім того, забороняється передавати й

розголошувати відомості про заходи безпе-

ки та осіб, взятих під захист, нерозкриті зло-

чини або такі, що можуть зашкодити слідст-

ву чи інтересам людини, безпеці України.

Забороняється оприлюднювати або надава-

ти зібрані відомості, а також інформацію

щодо проведення або непроведення стосо-

вно певної особи оперативно-розшукової

діяльності до прийняття рішення за резуль-

татами такої діяльності. Питання оприлюд-

нення або надання такої інформації після

прийняття рішення регулюється законом

(ч. 10 ст. 9 Закону України “Про оперативно-

розшукову діяльність”).

За ч. 2 ст. 387 Кримінального кодексу

України, розголошення даних досудового

слідства або дізнання, вчинене суддею,

прокурором, слідчим, працівником органу

дізнання, оперативно-розшукового органу,

незалежно від того, чи брала ця особа без-

посередню участь у досудовому слідстві чи

дізнанні, якщо розголошені дані ганьблять

людину, принижують її честь і гідність, – ка-

рається штрафом від ста до трьохсот не-

оподатковуваних мінімумів доходів грома-

дян або виправними роботами на строк до

двох років, або арештом на строк до шести

місяців, з позбавленням права обіймати пе-

вні посади або займатися певною діяльніс-

тю на строк до трьох років.

І нарешті, про результативність діяльно-

сті оперативного працівника і журналіста. Як

говорить закон, матеріали оперативно-роз-

Серія: Соціальні комунікації, 2011 р., № 4

123

шукової діяльності використовуються як

приводи та підстави для порушення кримі-

нальної справи або проведення невідклад-

них слідчих дій; для отримання фактичних

даних, які можуть бути доказами у криміна-

льній справі; для попередження, припинен-

ня і розслідування злочинів, розвідувально-

підривних посягань проти України, розшуку

злочинців та осіб, які безвісти зникли тощо

(ч. 1–3 ст. 10 Закону України “Про операти-

вно-розшукову діяльність”). Що стосується

журналістських розслідувань, то вони, у пе-

ршу чергу, забезпечують право суспільства

знати правду. Але для того, щоб вжити реа-

льних заходів для встановлення порушеної

соціальної справедливості, журналістського

розслідування замало – треба, щоб над йо-

го матеріалами працювали далі інші держа-

вні інституції: органи слідства та суд.

IV. Висновки

Українське законодавство далеко не по-

вністю забезпечує можливість повноцінного

застосування вітчизняними журналістами

методу журналістських розслідувань.

За відсутності повноцінної юридичної

підтримки, відповідного соціального захисту

журналісти, які працюють у розслідувальній

журналістиці, мають чітко розуміти етичні,

правничі, фізичні обмеження своєї діяльно-

сті та вміти їх обходити.

Журналісти мають ураховувати незрів-

нянно нижчий рівень власної юридичної від-

повідальності та регламентованості своєї

розслідувальної діяльності, ніж у працівника

правоохоронного органу, і не намагатися

підміняти органи слідства.