ПРО ПАРАДОКСАЛЬНУ СУТНІСТЬ ТЕКСТУ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Paradoxical essence of text of mass communication is grounded in the article. Proved, that it is

impossible to apply the concept of canon to the text of mass communication, that is non-stable cultural

product, but in the same time the text of mass communication is capable to product steady cultural products.

Keywords: communication, text, canon, cultural product, text of mass communication, journalism, mass

communication, social communication.

В статье обосновывается парадоксальная сущность текста массовой коммуникации. Доказы-

вается, что текст массовой коммуникации не является устойчивым культурным продуктом, к

нему невозможно применить значимое для творчества понятие канона, однако он способен про-

дуцировать устойчивые культурные продукты.

Ключевые слова: коммуникация, текст, канон, культурный продукт, текст массовой коммуни-

кации, журналистика, массовая коммуникация, социальная коммуникация.

Розмову про сутність тексту масової ко-

мунікації та обґрунтування його парадокса-

льної природи потрібно почати з позначення

трьох дуже відомих, широко підтриманих,

всебічно розроблених дослідниками-гумані-

таріями ідей, які вже навіть встигли стати

загальними місцями сучасної гуманітарної

науки. Вони здаються переконливими та

підтриманими у своїй вмотивованості прак-

тикою сучасної культури, яка базується та

здійснюється в наскрізь медіатизованих фо-

рмах, типах, стилях і форматах поведінки

людини та соціуму в цілому.

Ідея перша. На межі ХХ–ХХI ст. голо-

вним при дослідженні сутності європоцент-

ричного історико-культурного процесу нові-

тнього часу виявляється панування Тексту

як провідного репрезентанта культури, точ-

ніше будь-якого (без винятку) її вияву, у то-

му числі й людини. При цьому вже доволі

чітко усвідомлюється та цілеспрямовано

наголошується, що “Захід” як духовний кон-

тур охоплює більше, ніж тільки Європу”, і

“цей духовний вигляд (Habitus), відзначений

індивідуалізмом, раціоналізмом й активніс-

тю, європейські нації розділяють із націями

Сполучених Штатів, Канади й Австралії” [8,

с. 43–44]. Західна культура та людина все

більше відчувають та самі продукують дію

різноманітних текстуальних практик. Текст

як певна знаково-змістовна єдність, сукуп-

ність формально-змістовних елементів будь-

якого надбання та прояву культури впевне-

но виступає ґрунтом гуманітарних теорій,

методологій і методик. Текст, як і мова, в

XX ст., особливо в його другій половині,

стає однією з актуальних і провокаційних

проблем. Хрестоматійне все є текст

(Р. Барт) і немає нічого поза текстом

(Ж. Дерида) – найбільш яскраве й демон-

стративне відображення загальної текстуа-

льності свідомості й текстуалізації світу. За-

хідна культурна свідомість онтологізує текст

та різноманітні пов’язані з ним явища (пись-

мо, мову, мовлення): адже нічого не існує

поза текстом (Ж. Дерида), людина, світ

здійснюються й реалізуються як текст

(Ж. Дерида). Всі розмови навколо специфіки

культури Нового та в особливості новітнього

часу так чи інакше, але наполегливо фоку-

суються навколо проблеми тексту й тексту-

альності, які розуміються передусім у межах

загальноструктурально-семіотичних теорій

(Я. Мукаржовський, Р. Барт, У. Еко,

Ю. Кристєва, М. Ріффатер, П. Де Ман, Р.

Белур, Ж. Дерида, М. Бахтін, Ю. Лотман,

Б. Успенський) та актуалізують сукупність

певних ментальних, національних, худож-

ньо-культурних, соціокультурних систем,

практик, кодів, фонів та фондів знань реци-

пієнта, завдяки яким і стає можливою кому-

нікація між певним текстом та людиною, те-

кстом і культурою.

Ідея друга. На сучасному етапі існування

культури слово все частіше підмінюєть-

ся/замінюється інформацією, як певним

складним чином організованим словесно-

знаково-кінетично-аудіальним потоком, який,

у свою чергу, невпинно організує та харак-

теризує свідомість наскрізь медіатизованої

культури й людини. На думку Ж. Бодріяра,

зараз уже панує гіперреальне інформаційне

середовище, в якому мешкають зачаровані

люди, що втратили уявлення про реаль-

ність. Американські фахівці з масової кому-

нікації Л. Гріндстафф та Д. Грінгуолд наго-

лошують на тому, що внаслідок безупинних

мас-медійних ігор з реальностями, почуття-

ми, свідомістю публіки виникає стійкий

ефект розмитої плями, коли реципієнтам

стає все сутужніше відокремлювати реаль-

не життя від уявлюваних подій. І як природ-

ний наслідок відбувається виникнення ново-

го складного міфічного електронного прос-

тору. Ця теза на самому початку ХХI ст. на-

була розвитку в розробках поняття багато-

бічних інформаційних середовищ (Г. Рейн-

гольд), які вже не лише зачаровують та за-

полонюють людей усе більш видовищними

ЗМІ, а й одночасно “наділяють споживача

владою, яка ніколи не була притаманна ЗМІ:

владою створювати, оприлюднювати та об-

говорювати власні погляди. Аудиторією пре-

си, радіо, телебачення були споживачі, а ось

аудиторією Інтернету стали “користувачі” –

самі собі господарі” [7, с. 277]. Текст масової

комунікації стає провідним ґрунтом здійс-

нення культури та людини навіть у їх спо-

конвічно приватному просторі життєдіяль-

ності. Саме ця, за своєю суттю тотальна,

багатобічна, дивергентна й безперервна

медіатизація, що проникнула в найбільш

інтимні й потаємні глибини людини й взагалі

культури початку XXI ст., задає тенденції й

перспективи своєї особливої текстуальності.

Вже межа століть приносить кардинальну

внутрішню трансформацію життєвих засад

як культури в цілому, так і людини звичай-

ної, яким свідомо заманулося зробити свою

повсякденність і приватний простір життєді-

яльності, через низку розмаїтих нескінчен-

них шоу, мас-медійних акцій, заходів, публі-

чними, медіатізованими й тектуалізованими.

Не випадково П. Бурдьє, П. Віріліо, Ж. Бод-

ріяр, Ж. Баландьє й інші представники гу-

манітарної науки визначили масову комуні-

кацію як тотальну, панівну іносферу буття

сучасності.

Ідея третя. До тексту масової комуніка-

ції (або в інших тлумаченнях медіатексту,

мас-медійному тексту, тексту масової інфо-

рмації) фахівці відносять поряд з власне

традиційним журналістським текстом ще й

рекламний текст, а також PR-текст (Р. Барт,

У. Еко, Ж. Бодріяр, Ф. Фаулер, М. Монт-

гомері, А. Бел, Я. Засурський, Г. Солганик,

В. Славкін, Р. Гіляровський, М. Шишкіна,

Н. Кирилова, С. Сметаніна, Т. Добросклон-

ська, О. Кривоносів, Л. Коханова, О. Калми-

ков). Текст масової комунікації розуміється

як украй складне формально-змістовне

явище, якому споконвічно притаманна нелі-

нійна будова та спосіб існування, а також

передусім об’ємна, багатошарова, іноді ла-

біринтоподібна структура, що одночасно

поєднує вербальну, аудіовізуальну частини.

У тексті масової комунікації зустрічаються й

активно взаємодіють різноманітні мови

культури, внаслідок чого відбувається руй-

нування панівної влади Слова та Письма.

Текст масової комунікації – це текст, який

втілює одну з провідних ідей новітньої куль-

тури – здійснення принципу децентрації та

рівноправного існування багатоголосся куль-

тури. Текст масової комунікації повною мі-

рою існує, а головне – здійснює свою сут-

ність через споконвічно споріднені для ньо-

го поняття дискурсу, контексту (точніше –

низки різноманітних контекстів), комунікати-

вного фону, медіатопіки, гіпертексту, інтер-

текстуальності. Дослідження тексту масової

комунікації у другій половині ХХ ст. відбу-

ваються переважно в лінгвосоціоцентричній

площині, здебільшого з позицій когнітивних,

культурологічних та структурно-семіотичних

методологічних підходів (У. Еко, Р. Барт,

Т. ван Дейк, Р. Нич, Н. Арутюнова, Т. Добро-

склонська, К. Серажим). При цьому вже на

початку ХХI ст. сформувалася та встигла

доволі швидко розвинутися як самостійна

галузь науки – медіалінгвістика. Виходячи з

тих методологічних позицій, значуща пер-

винна двоєдність тексту масової комунікації,

який водночас звернений і до соціально-

емпіричної реальної, і до дійсності, яка

створюються словом (точніше, комплексом

знаків), живе за їх закономірностями. А це

все більше активізує проблему референції,

що розуміється як “поєднання думки та реа-

льності за допомогою мови, як спосіб “заче-

пити” вираз, висловлювання за світ” [1, с. 5,

18]. Саме референція з її орієнтацією, з од-

ного боку, на логіко-філософські проблеми,

пов’язані з поняттями смислу, ідентифікації,

тотожності, а з іншого – на питання повсяк-

денної мови та мовлення, фонду знання

реципієнтів, типів мовних знаків, контексту,

дискурсу, дає змогу по-новому побачити та

дослідити складну природу й сутність тексту

й текстуальності масової комунікації. Рефе-

ренція, яку “цікавить “повернення” мови до

дійсності, турбує питання про те, як значущі

одиниці мови застосовуються до світу, за-

вдяки чому вони можуть зрозумілим для

адресата чином ідентифікувати предмети”

[1, с. 11], відкриває, робить прозорими для

дослідження ті смисли й механізми, які да-

ють тексту масової комунікації змогу пере-

творитися на панівну інфосферу буття сьо-

годенної культури [2].

Ці три ключові ідеї не викликали б особ-

ливих запитань. Більше того, вони навіть

були б яскравим і майже вичерпним дока-

зом того, що текст масової комунікації віді-

грає в новітній культурі ключову роль, особ-

ливо у впливі на зміни ідеологічного та, як

наслідок цього, політичного, економічного,

соціального порядків (О. Бергер). Як важко

було б не погодитися з аргументовано до-

веденою думкою Т. Добросклонської, що

“реалізація ідеологічної функції тісно пов’я-

зана з формувальною властивістю текстів

масової інформації, тому що вона заснова-

на на здатності мас-медіа впливати на гро-

мадську й індивідуальну свідомість за до-

помогою ідеологізованих концептів й інтер-

претацій, що відображають певні системи

цінностей і відносин. Із цього погляду тексти

масової інформації майже завжди “прозорі”,

тому що в їх словесній тканині чітко прогля-

даються ті ідеологічні структури, які лежать

в основі їх створення. Ця якість більшою

мірою властива новинним та інформаційно-

аналітичним медіатекстам, лінгвістичні осо-

бливості яких як в експліцитній, так і в імплі-

цитній формі передають ідеологічні розбіж-

ності в оформленні змістів” (виділено авто-

ром. – Е.Ш. ) [4, с. 213–214].

Проте є один момент існування тексту

масової комунікації, який дослідники оми-

нають увагою або сприймають апріорі. Уна-

слідок цього з текстом масової комунікації

“працюють” як з готовим, заданим явищем,

яке існує та здійснює свій сенс так само, як і

інші тексти культури. Скажімо, на кшталт

текстів художньої літератури, музики, тан-

цю, співу, зодчества чи малярного мистецт-

ва або навіть тексту цвинтарів, соборів, це-

рков тощо. Проте текст масової комунікації

як те явище, яке активно, безупинно та все-

бічно впливає на культуру, створює в ній та

для неї стійкі образи, формує стереотипи,

задає для людини й соціальної культури в

цілому межі та напрями розвитку, діапазони

інтерпретацій, утворюючи певні фони та

фонди знань, актуалізації емоційно-чуттєвої

та морально-етичної площин існування лю-

дини та культури, не існує в традиційному й

звичному для тієї самої культури й людини

вияві та форматі. Це якось не помічається

крізь активний, всебічний розріст системи

масової комунікації, репрезентованої різно-

манітними текстами масової комунікації.

Проте вкрай важливо розуміти, що текст

масової комунікації споконвічно парадокса-

льний за своєю сутністю, коли парадокс ро-

зуміється не в розмовному, а у своєму фі-

лософському значенні. Так, на думку

Ж. Дельоза, “парадокс – це, насамперед, те,

що руйнує не тільки здоровий глузд [bon

sens] як єдиноможливий зміст [sens unikque],

а й загальнозначущий зміст [sens commun] як

приписування фіксованої тотожності” [3,

с. 18]. При цьому Ж. Дельоз наголошує, що

сила парадоксу “не в тому, що він супереч-

ливий, а в тому, що він дає нам змогу бути

присутнім при генезисі суперечності” [3,

с. 107]. Текст масової комунікації – саме як

провідний репрезентант соціальної комуніка-

ції інформаційного суспільства – дає змогу

бути присутнім при генезисі суперечностей і

взагалі засад тієї культури, яка прийшла на

зміну тривалої епохи Нового часу.

Так ось, якщо до інших культурних про-

дуктів, які сформували власні стійкі тексти-

репрезентанти, можна застосувати вже тра-

диційний підхід, який, передусім, легітимно

базується на дослідженні їхнього впливу на

культуру, то текст масової комунікації із цьо-

го погляду – відкрите поле суцільних супе-

речностей та провокацій. Тексту масової

комунікації, з одногу боку, так само, як тра-

диційним культурним продуктам, притаман-

на більш-менш чітка й обов’язкова зафіксо-

ваність і знакова закріпленість, а з іншого –

фіксованість і закріпленість виявляються

химерно-примарними або просто формаль-

ними. Ніхто, крім певних музеїв та бібліотек,

як самозначуще цінне культурне явище не

зберігає текстів масової комунікації. Ніхто,

крім фахівців, не намагається отримати й

“утримати” текст масової комунікації саме як

самобутнє культурне явище, заволодіти

ним, як значним культурним продуктом на

кшталт романів Панаса Мирного, фуг

С. Баха чи записів співу Л. Паваротті. При

цьому й сам текст масової комунікації спо-

конвічно не претендує на ставлення до себе

як до традиційного культурозначущого про-

дукту. При цьому нетрадиційність і парадок-

сальність його існування, здавалося б, ста-

ють на перешкоді для здійснення тієї визна-

чальної ролі, яку текст масової комунікації

відіграє в нашій сучасності. Що власне ма-

ється на увазі?

Для того, щоб був заснований та сфор-

мувався певний загальнозначущий і загаль-

нооб’єднувальний фонд та фон знань куль-

тури, щоб створилися та, головне, були зна-

чущими соціально-ідеологічні, емоційно-

чуттєві, морально-етичні усталені, стабільні,

міцні й стійкі площини існування культури, у

тому числі й соціальної комунікації, потрібне

створення та існування певних стійких

стрижневих текстів культури як репрезента-

нтів стійких культурних продуктів. Саме во-

ни слугують підґрунтям для утворення,

утримання, розвитку та існування культури

як системи, що пронизана складною систе-

мою соціальної комунікації та споконвічно

заснована на феномені негенної пам’яті

(Ю. Лотман).

Стійкому культурному текстові прита-

манні певні риси та властивості, які дають

йому змогу бути підґрунтям та репрезентан-

том негенної пам’яті й тривалий час бути

здатним модифікуватися та визначати об-

личчя культури, підтримувати та бути віта-

льною засадою її соціальної комунікації.

Зрозуміло, що стійким культурним текстом є

будь-який, наприклад, текст _____художньої куль-

тури, архітектури, музики, який тривалий час,

обов’язковим чином зазнаючи інтерпрета-

ційних модифікацій, визначає життєво важ-

ливі чинники та орієнтири культури. Приро-

дно, що це стосується не лише “Іліади” та

“Одиссеї” Гомера чи Парфенона, “Махабха-

рати”, “Рамаяни” чи “Шакунтали” Калідаси,

єгипетських пірамід чи “Книги Мертвих”,

“Трійці” А. Рубльова чи живопису А. Гро. Це

може бути й тема Венери чи Давида в куль-

турі Заходу, тема з “Кодзіки” або “Маньосю”,

“Кокінсю” у культурі Сходу. Або, наприклад,

всесвітньо відомі пригоди героя англійської

просвітницької літератури Робінзона Крузо

навіть у ХХ та ХХI ст. є культуровизначальни-

ми, такими, що перетворили роман Д. Дефо

на стійкий культурний текст. На його заса-

дах протягом XVIII–XX ст. та навіть початку

ХХI ст. були створені своєрідні тексти-

переспіви, тексти-діалоги, які породили тра-

дицію робінзонади, створили робінзонаду як

значущу культурему Заходу: у XVIII ст. –

фантастичний роман Р. Пелтона “Життя та

пригоди Пітера Уілкінса” та ідилічно-просвіт-

ницький роман Ж.А. Бернардера де Сент-

П’єра “Поль та Вергілія”, І.Г. Кампе “Новий

Робінзон”, XIX ст. – пригодницькі романи

Ж. Верна “Таємничий острів” та Р. Стівен-

сона “Острів скарбів”, у XX ст. це і серія

авантюрних романів для легкого чтива

Е.Р. Берроуза про пригоди Тарзана, й мо-

дерністські романи-антиутопії Г. Гауптмана

“Острів великої матері” та Голдинга “Воло-

дар мух”, а також відомий філософський

роман японського письменника Кабо Абе

“Жінка у пісках”, соціально-філософська пост-

модерна антиутопія французького літератора

М. Турньє “П’ятниця” та англійського митця

африканського походження Дж.М. Кутзеє

“Містер Фо”. Проте жоден з текстів масової

комунікації1, які були надруковані у пресі у

1719 р. (рік, коли вийшов у світ роман

Д. Дефо “Робінзон Крузо”2), не зазнав такої

долі й не став стійким культурним текстом.

Більше того, мабуть, лише рафіновані знав-

ці з історії тієї чи іншої національної преси

можуть сказати, які тексти масової комуні-

кації в той час викликали бурхливу реакцію

публіки та певний, хоча і нетривалий, час

впливали на її уявлення, бажання, уподо-

бання, смаки, страхи тощо.

Аналогічним чином і жодний текст масо-

вої комунікації ХIХ ст. не викликав такої реа-

кції, як, скажімо, байронічні поеми, які поро-

дили байронічний тип героя не лише в літе-

ратурі, а й у житті, або тургенєвський тип

жінки, який впливав й опосередковано досі

впливає на європейське життя, або уайль-

дівський денді. Або творчість Т. Шевченка,

І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської,

Л. Костенко, А. Міцкевича, яка й у наш час є

1 Тут потрібно наголосити на такому. Текст масової

комунікації, безперечно, включає й публіцистичні текс-

ти як власне журналістські, так само й тексти письмен-

ницької публіцистики. Проте коли йдеться про парадо-

ксальну сутність тексту масової комунікації, то переду-

сім на увазі маються не письменницькі, а традиційні

журналістські доробки. Доробок класичного митця зав-

жди буде зберігатися, відшукуватися, відроджуватися в

якомога повнішому обсязі, включаючи чернетки й урив-

ки, “спроби пера”, а доробок журналіста має якісно

іншу долю, демонструючи, у свою чергу, парадоксаль-

ність тексту масової комунікації.

2 А як добре відомо, роман Д. Дефо виріс зі справ-

жньої історії моряка, який перебував на безлюдному

острові чотири роки. Про що й писалося у пресі тих

часів. Цю історію, крім самого Д. Дефо, розробля-

ли У. Роджерс та Б. Грасіан-і-Моралеса.

вагомим показником життєспроможності

національної свідомості. Як це, теж аналогі-

чним чином, відбувається з музикою

Дм. Бортнянського чи Ф. Ліста. Саме це є

усталеним культурним продуктом, здатним

продукувати стійкий культурний текст, який,

у свою чергу, здатний суттєво впливати на

культуру. Саме стійкість, усталеність і за-

требуваність цих культурних продуктів дає

їм змогу формувати культуру та людину.

Стійкі культурні тексти постійно тримають у

напруженні свідомість культури, “притягують”

у своє “силове поле” нові покоління, скажі-

мо, європейців чи японців, українців чи

французів, задають напрями та перспективи

їх соціальних комунікацій, фонди й фони

знань людини звичайної. Недаремно “Коб-

зар” Шевченка і досі, навіть для сучасної

глобалізованої України, визначає сенси, на-

прями та діапазони розвитку та руху її соці-

альної комунікації, яка не завжди збігається

з політичною, економічною, офіційно-

ідеологічною комунікаціями.

Текст масової комунікації принципово не

є стійким культурним продуктом, який саме

своєю усталеністю й тривалою соціальною,

духовною затребуваністю здатний утриму-

ватися в культурі та утримувати, рухати,

здійснювати її. Текст масової комунікації, із

сутнісного погляду, принципово не подібний

до текстів архітектури, музики, малярства,

літератури, навіть сценічного мистецтва.

Проте текст масової комунікації не менш,

ніж стійкі культурні продукти, споконвічно, з

моменту свого входження в простір культу-

ри, впливає на обличчя й буття культури та

людини. Він здатен створювати образи, які

не менш захоплюють і навіть зачаровують

культуру й людину, ніж бальзаківський жи-

гало чи лермонтовська зайва людина. Але

на противагу стійкому культурному тексту

тут спрацьовує не конкретне ім’я автора чи

культурного героя, які стали загальними або

вічними образами. Текст масової комунікації

продукує споконвічно абстрактний образ,

який є життєспроможним та дієвим завдяки

певній споконвічній розпорошеності, лише

абрису, загальнозаданої моделі (будь-якої

складності та змістовного наповнення) на

зразок ідеї вічної молодості, що протягом

ХVIII–ХХI ст. наполегливо репрезентується

різноманітними медійними образами, в ос-

нові яких – безперервно змінювана мозаїка

конкретних облич, чи ідеї безкомпромісного

революціонера, цілеспрямовано втіленої

системою образів радянських ЗМІ 20–30-х рр.

ХХ ст. При цьому для тексту масової комуні-

кації для втілення стійкої ідеї ім’я (як еквіва-

лент певного тривалого авторитету, довго-

часної стабільності, впізнаваності) за вели-

ким рахунком принципово неважливе, на

відміну від стійкого культурного тексту, який

базується на усталеності, наявності певного

зразка, моделі, витоку, які так чи інакше, але

тривалий час фокусуються навколо імені-

авторитету, імені-традиції. Проте текст ма-

сової комунікації, так само, як і стійкий куль-

турний текст, здатний утворювати навколо

себе міцне силове поле, може суттєво

впливати на культуру. Недаремно ленінська

“Іскра” робила свого часу з людиною те са-

ме, що й франківській “Каменяр”. І хоча ми й

не можемо на кшталт опер П. Чайковського

чи соборів Л. да Вінчі, чи опер Дж. Пучіні, чи

поезії Ш. Бодлера, чи навіть романів Ганни

та Сержа Галон назвати й тексти масової

комунікації, однак ми й не можемо запере-

чувати, що преса, а згодом і вся система

ЗМК, здатні робити з культурою та людиною

те саме, що й стійкі культурні продукти3.

Це все й визначає перший парадокс сут-

ності тексту масової комунікації. Саме він

зумовлює другий парадокс, не менш важли-

вий для розуміння субстанціальної сутності

тексту масової комунікації.

Якщо розглядати текст масової комуні-

кації з погляду традиційного підходу до тек-

сту як самостійної, самозначущої, автоном-

ної одиниці комунікації, яка характеризуєть-

ся виразністю, відокремленістю, структурні-

стю, що передбачає певну стабільну сукуп-

ність знаково закріплених у мові одиниць,

яким притаманна смислова єдність,

зв’язаність, цілісність, що обов’язково чут-

тєво сприймається, то він не виявить своєї

парадоксальної сутності. І тоді для тексту

масової комунікації доволі вичерпними бу-

дуть лінгвоцентричні, структурно-семіотичні

та загальнокультурологічні підходи, вже до-

сить добре розроблені у вітчизняній та ро-

сійській науці [2; 4]. Текст масової комуніка-

ції, який розглядається як готовий продукт з

певним, досить усталеним набором форма-

льно-змістовних ознак та властивостей, що

доволі тривалий історико-культурний час

характеризують його певні конкретні вияви,

не може прояснити й дати відповідь на пи-

тання: а як узагалі можлива субстанціальна

словесно-культурна цілісність тексту масо-

вої комунікації, на яких засадах вона заро-

джується, здійснюється та існує?

Текст масової комунікації – це не лише

текст, який зараз і тут з’явився та існує у

певному ЗМК, а згодом піде в небуття, зник-

не разом зі вчорашньою газетою, ранковим

радіооглядом новин чи політичним ток-шоу

з виборів, які щойно закінчилися. Текст ма-

сової комунікації завжди й обов’язково є

3 Акцентуємо увагу на тому, що мова в цьому випа-

дку йде не про традиційне розрізнення високої духов-

ної сфери культури та її масового вияву, а про можли-

вість і здатність загального впливу на свідомість куль-

тури й людини, спроможність тексту масової комуніка-

ції, так само як і стійкого культурного тексту, проникати

в тонкі тканини культурної свідомості, скеровувати її в

певному напрямі, завдавати орієнтири й тенденції роз-

витку.

продуктом і наслідком генезису тексту ма-

сової комунікації як такого. Саме це й за-

безпечує існування системи ЗМК взагалі та

системи журналістики, реклами, піару в їх

певній самостійності. Текст масової комуні-

кації, саме як явище, що має власну поетику

(у широкому значенні), якому однозначно

притаманна доволі чітка жанрово-стиліс-

тична система, тематична упорядкованість

(іншими словами, медіатопіка), структурно-

композиційна диференціація (що розумієть-

ся теж у широкому значенні), образні зако-

номірності та критерії, він знає проблему

автора й авторського начала, читача (реци-

пієнта) та читацького начала, споконвічно

проблематизує поняття канону. Те, що є

обов’язковим засадничим моментом для

кожного стійкого культурного тексту, для

тексту масової комунікації, який підпорядко-

вується загальнозначущим принципам, но-

рмам та закономірностям розвитку словес-

но-культурного процесу, виявляється про-

блематизованим. Точніше навіть буде так:

текст масової комунікації споконвічно пара-

доксальним чином реагує та втілює сутність

канону як значущої “системи стійких норм і

правил створення творів певного стилю,

зумовленого світоглядом та ідеологією епо-

хи” [5, стов. 338].

Канон – це, як відомо, правило, керівний

принцип, сукупність, точніше, система зако-

нів, закономірностей, які є нормою та зраз-

ком для створення й існування стійкого

культурного тексту. Канон (принаймні для

новоєвропейської доби) не є догмою чи жо-

рсткою системою нормативних директив, а

скоріше своєрідною вказівкою “на внутрі-

шню, глибинну основу, з якої мусить вихо-

дити та на яку має орієнтуватися митець” [5,

стов. 338]. Канон у широкому значенні є

обов’язковим принципом буття для текстів

художньої культури й задає для них модель,

загальну структуру та принципи “конструю-

вання множини подібних творів” [6, с. 90].

О. Лосєв, який присвятив цій проблемі спе-

ціальне дослідження, зазначає, що канон

одночасно є і оригіналом, і зразком для мо-

жливих його відтворень. Канон може, на

думку фахівців, слугувати й принципом оці-

нювання творів, передусім, мається на увазі

художній, ширше – естетичний принцип оці-

нювання тексту. Канон пов’язується зі стій-

кою системою ознак та властивостей тексту,

існуванням естетичного цілого. Д. Лихачов

говорить про особливу об’єктивну стійкість

структур твору, які забезпечує канон. Інши-

ми словами, саме завдяки канону (наголо-

шуємо ще раз, який розуміється в широкому

значенні) ми знаємо, що таке класицистич-

ний, просвітницький чи романтичний твір у

художній літературі, музиці, малярстві, тан-

ці, архітектурі, філософії, навіть науці.

Саме завдяки канону можливо існування

такого значущого для словесно-культурної

творчості поняття, як канонічні жанри, коли,

на думку Н.Д. Тамарченка, вони передусім

розуміються: “1) у точному значенні, стосов-

но традиціоналістської літератури: жанри,

що орієнтуються на канон і будуються на

його основі, тобто відповідно до традиційної

моделі певного типу художнього цілого: во-

ни зберігають власну ідентичність і обнов-

ляються завдяки відтворенню й варіюванню

готових і затверджених традицією зразків,

які розглядаються як найбільш адекватні

втілення ідеальних структурних прототипів

(“ейдосів”) у конкретній сфері творчості; 2) у

розширювальному значенні, стосовно “анти-

традиціоналістської” літератури: жанри, що

будуються на відтворенні й варіюванні фо-

рмальних структур авторитетних творів-

зразків” (курсив наш. – Е.Ш.) [6, с. 90]. Таким

чином, для канону вкрай важливе поняття

ідеальних прототипів, авторитетних, культу-

рно стійких текстів-зразків, на які орієнту-

ється автор, які він наслідує, втілює, розви-

ває, розхитує, руйнує, але завдяки яким мо-

жливо, наприклад, говорити про жанр нове-

ли, роману, повісті, про жанрові різновиди

на кшталт соціально-філософського, соціа-

льно-побутового, мелодраматичного, при-

годницького роману чи авантюрно-

історичної, жіночої, детективної повісті, ро-

ману у віршах або балади, есе. Канон за-

безпечує механізм здійснення пам’яті твор-

чості та зв’язок автора й реципієнта, який

реалізується на певній емоційно-чуттєвій,

змістовно-формальній єдності установок

митця та споживача.

Текст масової комунікації, підкреслимо

ще раз, підпорядковується та регулюється,

принаймні з погляду жанрово-стилістичної

репрезентативності, тими же самими нор-

мами, правилами та закономірностями, що

й стійкий культурний текст. Так, текст масо-

вої комунікації споконвічно знає жанр заміт-

ки, статті, інтерв’ю, репортажу, коментаря,

нарису тощо. Ці жанри, як і ті, що з’явля-

ються у мас-медійному просторі протягом

ХХ ст. (наприклад, журналістське розсліду-

вання, ток-шоу, документальний фільм, ра-

діорепортаж, телеінтерв’ю, рекламний те-

левізійний ролик, прес-реліз, бєкграундер,

реаліті-шоу), підпорядковуються загальним

жанровим принципам тексту масової комуні-

кації. І це не викликає концептуальних ме-

тодологічних запитань.

Проте ніхто навіть не ставить проблеми

субстанціальної можливості існування мас-

медійного жанру, коли ми не знаємо й не

можемо знати в площині дії тексту масової

комунікації жанрових канонів. Так, для текс-

ту масової комунікації як нестійкого культу-

рного продукту не існує і не може існувати

апріорі ідеальних прототипів, авторитетних,

культурно стійких текстів-зразків, на які, по-

перше, орієнтується журналіст, рекламіст,

піар-майстер, які вони мають наслідувати,

втілювати, модифікувати, розвивати, розхи-

тувати, руйнувати, але все ж таки актуалізу-

ватися щодо них; по-друге, реципієнт, який

встановив з текстом масової комунікації,

його автором певний зв’язок, що базується

на прозорому й стійкому горизонті очікуван-

ня. Ми не можемо назвати жодного тексту

масової комунікації й сказати, що він слугує

зразком репортажу, новини, аналітичної

статті, реального шоу, рекламного ролика,

рекламного плаката, скажімо, як полотна

Пуссена як зразок французького класицис-

тичного живопису, драми Расіна – літерату-

рного класицизму, картини Джилберта –

романтизму в живописі, а поеми Байрона –

в літературі, новели Боккаччо, Стефаника,

Буніна – репрезентують сутність жанру но-

вели, а прозаїчні твори Карамзіна та Квітки-

Основ’ненка – жанр просвітницької реаліс-

тичної повісті. І це стосується не лише стій-

ких культурних текстів так званого першого

ряду, а й творів митців другого ряду, напри-

клад, прози Загоскіна чи поезії Петренка. Як

ми не можемо назвати якихось текстів ма-

сової комунікації, які, як би це позначив

Н.Д. Тамарченко, були затверджені традицією

зразками, що розглядаються як найбільш

адекватні втілення ідеальних, зразкових

структурних прототипів. Проте для тексту

масової комунікації це й неважливо. Про-

блема тут полягає в іншому.

Текст масової комунікації здатний спо-

конвічно обходитися без традиційного розу-

міння канону при створенні, існуванні й роз-

витку жанрово-стильової системи, підтри-

манні складної системи та механізму слове-

сно-культурної пам’яті. При цьому одночас-

но не відбувається й руйнації чи хаосу в по-

етиці тексту масової комунікації. Мас-

медійні жанри існують уже чотири століття

та зазнають загальної долі жанру, яка не

обходить і поетику стійких культурних текс-

тів. Однак це принципово не означає, що

ідея канону не притаманна для тексту масо-

вої комунікації. Скоріше, потрібно говорити

про сутнісну модифікацію цієї ідеї, коли го-

ловний акцент має ставитися на внутрішню

вітальну силу, міцну й стійку, здебільшого

самозначущу, самостійну творчу пам’ять

мас-медійного жанру на фоні ослабленого

авторського начала; на сильний внутрішній,

доки ще не до кінця зрозумілий та прописа-

ний зв’язок тексту масової комунікації зі

стійким культурним текстом.

Ця парадоксальність сутності тексту ма-

сової комунікації дає можливість говорити

не лише про перспективність лінгвістичних,

структурно-семіотичних підходів до цього

ще доволі загадкового та не дослідженого у

всій повноті та глибині явища. Текст масової

комунікації передбачає й розроблення щодо

нього такого суттєвого філософсько-есте-

тичного підходу, який усесвітньо відомий

фахівець з проблем словесно-культурної

творчості М. Бахтін позначив як складний

внутрішній взаємозв’язок мистецтва та від-

повідальності, коли всі складові будь-якого

цілого перейняті внутрішньою єдністю сми-

слу, що здійснюється на ґрунті єдності від-

повідальності.

Література

1. Арутюнова Н.Д. Лингвистические про-

блемы референции / Н.Д. Арутюнова //

Новое в зарубежной лингвистике. – М. :

Наука, 1982. – Вып. XIII.

2. Вестник Московского университета. Се-

рия 10 : Журналистика. – 2005. – № 2

(Медіатекст у сучасних ЗМІ).

3. Делёз Ж. Логика смысла : пер. с

франц. / Ж. Делёз // Фуко М. Theatrum

philosophicum / пер. с франц. Я.И. Свир-

ского. – М. : Раритет ; Екатеринбург :

Деловая книга, 1998. – 480 с.

4. Добросклонская Т.Г. Медиалингвистика:

системный подход к изучению языка

СМИ: современная английская медиа-

речь : учеб. пособ. / Т.Г. Добросклон-

ская. – М. : Флинта : Наука, 2008. – 264 с.

5. Литературная энциклопедия терминов и

понятий / [гл. ред. и сост. А.Н. Нико-

люкин]. – М. : Интелвак, 2003. –

1600 стб.

6. Поэтика : словарь актуальных терминов

и понятий / [гл. науч. ред. Н.Д. Тамар-

ченко]. – М. : Изд-во Кулагиной : Intrada,

2008. – 358 с.

7. Рейнгольд Г. Умная толпа: новая соци-

альная революция / Г. Рейнгольд ; пер.

с англ. А. Гаркавого. – М. : ФАИР-

ПРЕСС, 2006. – 416 с.

8. Хабермас Ю. Расколотый Запад : пер. с

нем / Ю. Хабермас. – М. : Весь мир,

2008. – 192 с.__

Дяченко М.Д.