Історичний репортаж: парадокси жанру, методика підготовки і написання

Василенко М. К

к. філос. н., доц.
УДК 070.422

У самій своїй дефініції словосполучення "історичний репортаж" викликає занепокоєння філолога, здивування журналістикознавця і безумовне обурення історика.

По всіх параметрах, що були прийняті ще за часів "класичної" радянської журналістики, історичного репортажу просто фізично бути не могло. Це пріоритет літератури (згадаємо мініатюри Валентина Пікуля) або класичний репортажний початок у, як правило, науковопопулярному виданні, що за ним слідує зважена наукова довідка зі своєю специфікою: посиланнями, цифрами, наведенням різних точок зору і т.ін.

Автор статті стверджує, що історичний репортаж має право на існування на рівні із, скажімо, "канонічним" репортажемрозслідуванням. Та, на відміну від останнього, історичний репортаж несе в собі відповідальність автора не стільки перед людьми, скільки перед Всевишнім, бо про "мертвих нічого, крім хорошого".

На жаль, журналістлітераторісторик, який взявся за історичний репортаж, майже однозначно припуститься бодай однієї фактичної помилки, за що буде нести моральну відповідальність за життя і після смерті.

Подібне твердження досить емоційносміливе для наукової статті і тому автор не береться аналізувати чужі історичні репортажі. Поперше, тому що їх у сучасній журналістиці практично немає. Подруге, ті, що є, потребують аналізу літературознавця, бо за архітектонікою відповідають жанру оповідання чи історичної новели. Виходячи з цих посилань, автор прискіпливо розбере власні твори, видрукувані у власному виданні.

Отже, системному аналізу з точки зору журналістської майстерності та історичної правди підлягають два історичні репортажі: "Удар ятагана" (Волонтер. 2000. №17.) і "Последний бой сотника Александра Омельченко" (Волонтер. 2001. №18). Обидва вони написані, з огляду споживацького попиту російською мовою, обидва репортажі мають приблизно однаковий обсяг близько 12 тисяч знаків (7 сторінок комп'ютерного набору кеглем 12).

Перший момент, що його слід враховувати автору історичного (як і будьякого іншого) репортажу, класичний. Збір матеріалу.

Але в нашому випадку особиста присутність на полі битви (у буквальному розумінні цього слова) не передбачається. Дія першого репортажу відбувається у 1444 році, другого 29 січня 1918 року.

У першому варіанті автор збирав матеріал в історичній бібліотеці НАН України, фольклорноетнографічних записах народних історичних пісень, а також скористався люб'язною допомогою працівників історичного музею битви під Варною (Болгарія).

У другому варіанті, через важливість і неоднозначність події, що описувалася (бій під станцією Крути), довелося скористатися різноманітними історичними джерелами, у тому числі й сучасних дослідників, кожний з яких претендує на істину в: останній інстанції.

Одразу зазначимо, що останню крайку в процесі збору фактажу поставили записки Аверксія Гончаренка, який Скомандував військами Центральної ради і дожив до похилого віку на іншому континенті.

До відома небайдужих, які прочитають цю статтю. Правда про бій під Крутами (а правда ця єдина на всю Україну, бо ж і книжка одна) знаходиться у філії бібліотеки імені Ольжича.

Коли автор майбутнього історичного репортажу взяв до рук цю книжку долю матеріалу було вирішено однозначно, записки головнокомандувача стали "останнім і рішучим доказом" для можливої контратаки істориків сучасності, занепокоєних особистими амбіціями та іміджем школи (у кожного власної).

Отже, з огляду на цей приклад початківцю, який взявся за невдячну працю над історичним репортажем, треба запам'ятати: "Май на руках неспростовний доказ того, що описана тобою подія таки сталася".

Навіть у випадку бою під Крутами в сучасній історичній науці думки розходяться кардинально: чи це був бій, чи сутичка і хто саме брав у ній участь?

Виявляється, участь у бою під Крутами брали з обох боків переважно етнічні українці. Червоний командир АнтоновОвсієнко народився у Чернігові, а в двохтисячному загоні моряків Балфлоту, який ішов з Росії, було аж ніяк не менше двох третин призовників з ненькиУкраїни. Тому говорити про "експансію червоних більшовицьких орд" стає якось незручно.

Слід, очевидно, згадати слова Аверксія Гончаренка і говорити не про російськоукраїнські війни, що їх самовпевнені історики нарахували принаймні три за три роки, а про конфлікт у межах громадянської війни.

Тому акцентуємо ще раз. Виважені свідчення очевидця, бажано очевидця відомогеї??Іменитого" надають безперечної переваги автору історичного репортажу у двобої з потенційними конкурентамиісториками.

Другий момент. При написанні історичного репортажу слід пам'ятати арістотелівське визначення, згідно з яким: "поезія філософічніше і серйозніше за історію — адже поезія говорить про загальне, історія про окреме".

Себто. Журналісту дозволяється вимисел, а не вузькі рамки домислу, що декларується у всіх без винятку посібниках. Історичний репортаж це література. "Так не бмло, но так могло бьгй>!" за літературною легендою вигукнув Максим Горький, коли прочитав першу частину роману "Петро І" молодого прозаїка Олексія Толстого.

В "Ударі ятагана", де автор описує бій під Варною, "який змінив долю Європи, зупинивши Владислава III короля поляків і мад'ярів, сина литовського язичника Ягайла і православної княжни Софії Холщанської родом з, Києва", вимисел панує в усій архітектоніщ твору хоча б тому, що дія відбувається в середині п'ятнадцятого століття.

Зазначимо, що викласти сухі факти про битву, яка ледь не змінила долю Європи, зупинивши агресію ісламської цивілізації, можна в одному рядку.

Дати образну характеристику факту трагічної битви, після якої молода пасіонарна Польща звернула свій погляд із Заходу на Схід, треба хоча б для сучасників.

Журналіст, літератор суб'єктивна особа. Але ж суб'єктивні й потенційні опоненти його творчості історики.

Третій момент. Історичний репортаж відповідає всім законам жанру написання будьякого репортажу. Початок, роз'яснювальна частина, дватри діалоги (інтерв'ю), що динамізують розвиток події, історична паралель або посилання незалежного експерта, кілька цифр, що ними*досягається переконання читача (слід враховував ти особливості національного менталітету) і "ударне", метафоричне, "обірване", гумористичне, поетичне... варіантів безліч закінчення.

Правилами хорошого тону для історичного репортажу є, звісно, епіграф; для прискіпливих істориків слід тримати напоготові список наукових джерел, що використовувалися при написанні матеріалу.

Четвертий момент. Історичний репортаж відрізняється за кількістю коштів і часу, витраченого на збирання фактажу, "від звичайного, як "Конкорд" від "етажерки".

Себто. Пересічна редакція просто не може дозволити собі регулярної подачі історичних репортажів. Не спрацьовують і методи оплати істориківстрингерів, які заздалегідь готують фактаж. Таких істориків (різні епохи, різні школи) знайти фантастично важко, домовитися про оплату також досить проблематично.

Тоді спрацьовує феномен професійного і творчого фанатизму. Метод досить дієвий, коли враховувати, що вирішують "безнадійні" справи лише фанатики.

Наостанок трохи емоцій у стилі історичного репортажу (і водночас демонстрація технології поетичного закінчення).

Коли берешся за написання історичного репортажу, відчуваєш, як у тобі шалено пульсує кров твоїх предків. Воістину за словами Тютчева:

Счастлив, кто посетил сей мир

В его минутьі роковьіе. Е

го призвали всеблагие,

Как собеседника на пир.

Шестакова Е.Г.