Специфіка журналістського розслідування: основи жанру й методу

Нікітіна Н. В.

студ.
УДК 070:347.938

Розглядаються різні аспекти роботи журналіста-дослідника над створенням журналістського розслідування, головні умови та вимоги до професійного твору, різнобічність та складність жанру, важливість юридичної обізнаності та дотримання етичних норм професійного журналіста.
Ключові слова: журналістське розслідування, громадська думка, владні структури.

The article shows different aspects in work of exploring journalists aimed at making a journalistic investigation; mentions essential conditions and requirements for a professionally written work, reveals diversity and difficulty of the genre, underlines the necessity of law competence and esthetic norms of a professional journalist.
Keywords: journalistic investigation, public opinion, imperious structures.

Рассматриваются различные аспекты работы журналиста-исследователя над созданием журналистского расследования, главные условия и требования к профессиональному произведению, разносторонность и сложность жанра, важность юридической осведомленности и соблюдения этических норм профессионального журналиста.
Ключевые слова: журналистское расследование, общественное мнение, властные структуры.

У науковій практиці поняття "журналістське розслідування" розглядається у двох аспектах: як жанр та як метод. Серед усього спектру жанрів саме журналістське розслідування є найскладнішим. Професійність журналіста-дослідника набувається тяжкою працею у названій царині та нескінченними роками досвіду.
Термін "розслідування" означає всебічний розгляд, вивчення фактів, подій, проведення досліджень, тобто визначення обставин, пов'язаних із якимись подіями. Цей складний жанр досліджували багато публіцистів, одним з перших був Гюнтер Вальраф, який підготував збірник публіцистичних творів у жанрі журналістського розслідування [1]. Американський журналіст Роберт Грін визначив журналістське розслідування як "матеріал, що ґрунтується на власній роботі та ініціативі, на важливу тему, який окремі особи або організації хочуть залишити у темряві" [2]. Український дослідник О. Глушко пояснює, що журналістське розслідування — це жанр аналітичної публіцистики, мета якого виявити потаємні пружини гострих суспільних проблем, справжні причини існування яких старанно приховуються від широкої громадськості владними, політичними та іншими впливовими колами. Факти, вчинки і поведінка людей, колізії, що виникають між ними — є складовими, на підставі яких журналіст вибудовує власну концепцію досліджуваного явища, його природу та умови існування. За формою реалізації авторського задуму журналістське розслідування — складний, синтетичний жанр, у якому
можуть бути використані елементи проблемної статті, памфлету, нарису, фейлетону, репортажу, рецензії, а також документи, листування, протоколи, угоди, архівні, статистичні дані [3]. Бути майстром у цій справі надзвичайно важко, тому важливо знати всю специфіку та методологію роботи над журналістським розслідуванням.

Головним принципом у роботі журналіста, який проводить розслідування, є гласність, створення відповідної атмосфери, громадської думки стосовно тих чи тих суспільних явищ, що включало б їхнє повторення у майбутньому. Для здійснення цієї мети в журналістському розслідуванні використовується весь арсенал літературно-публіцистичних засобів і стилістичних прийомів, які стимулювали б розумову енергію та впливали на емоції людей, викликаючи в них відповідну реакцію на подію.

Сприяти розумінню певного факту, ситуації, персонажів, послуговуючись, за необхідності, й іншими жанрами журналістики задля досягнення вагомішого результату, що його легко перевірити, — така мета розслідування.
Методика журналістського розслідування по-різному сприймається суспільством: в офіційних представників влади вона викликає певні негативні емоції, інші, навпаки, сприймають діяльність журналіста-розслідувача як єдиний засіб вирішення проблеми та розкриття правди. I насправді пріоритетом цього жанру є не розкриття прихованого, а інформування суспільства про об'єктивний стан справ, поширення вкрай необхідних фактів.

Мета розслідування — з'ясувати й довести. Воно має розкрити механіку події та її підтекст, інколи прихований, а інколи просто невідомий. Це залежить від обраного журналістом об'єкту зображення, де розслідування поділяються на два типи:
1) проблемне;
2) історичне.
У проблемному розслідуванні за предмет дослідження взято певну проблему, вирішення якої шукає журналіст. В історичному ж автор оцінює історичний факт, досліджуючи документи та свідчення очевидців.
Загальне правило стверджує, що матеріал має містити відповіді на такі запитання: хто? що? де? коли? як? чому? Але розслідування йде значно далі, даючи гострі відповіді на ці запитання. Хто насправді є головною дійовою особою події? Що саме відбулось? У якому точно місці це сталося? Чим саме займалися учасники цієї події? Як функціонує система, що спричинила подію? Чому це могло статися?
Професор В. Здоровега вважає, що журналістське розслідування проводиться тоді, коли ситуація є предметом:
— журналістського (а не, наприклад, юридичного) аналізу;
— коли інший (юридичний, медичний або інший) аналіз не задовольнив [4].
Із цього варто зробити висновок, що журналіст відображає у розслідуванні своє бачення проблеми переважно з морально-етичної точки зору.
Журналістське розслідування вимагає особливих інтелектуальних зусиль і спеціальної підготовки. Тут, як ніде, перевіряються фахові знання автора-дослідника, аналітика і репортера, інтерв'юера та психолога, критика і, звичайно ж, літератора, який майстерно володіє словом, видобуваючи з нього магічну силу переконання.

Мабуть, жоден із жанрів, що ними послуговуються в наш час ЗМК, не викликає стільки цікавості, а водночас діаметрально протилежних думок і суджень щодо свого походження та природи, як журналістське розслідування. Цей жанр відрізняється від інших тим, що він використовує різні інструменти в пізнанні істини, в тому числі й найголовніший із них — дослідження фактів, документів, тенденцій, конфліктних ситуацій, вчинків людей тощо.

Специфіка цього жанру полягає саме в тому, що журналіст, який проводить власне і, відповідно, незалежне розслідування, опиняється наодинці з собою. Він має шукати правду, добре розуміючи, що всі, з ким він спілкуватиметься, будуть проти нього. У кожного з них свій інтерес, у журналіста він має бути один: знайти істину, з'ясувати, що ж насправді відбулося. А для цього треба уникати не лише будь-яких зовнішніх впливів, а й свого власного упередження та самовпевненості. Треба не боятись здаватися простачком і ставити наївні запитання. Іноді саме вони допомагають зрозуміти, що відбулося [2]. Усе інше — різноманітні види розслідувань на замовлення, або псевдорозслідування за підкинутою інформацією, не мають жодного відношення до журналістики і непотрібні нашому читачеві. Незалежна журналістика може бути професійною і не дуже, а залежна — тільки непрофесійною. Тому головним мірилом тут є чесність. Журналіст має бути чесним перед самим собою та перед споживачем своєї творчості.

На думку В. Ворошилова "журналістське розслідування споріднює з науковим єдина методологія пізнання соціальних явищ" [6]. У ньому використовуються перевірені в науці методи: спостереження, опитування, вивчення документів, порівняльний аналіз, узагальнення, синтез, індукція, дедукція, абстрагування тощо. "Розслідування — це полювання на факти, які дозволяють читачеві зрозуміти те, що він має зрозуміти", — вважає французький критик і теоретик журналістики Жак Мурікан. Аналізуючи природу жанру, автор розрізняє такі його форми: розслідування навколо події; розслідування навколо пригод; розслідування журнального типу, що може базуватися лише "на схожості певних подій"; дослідницькі розслідування, за яких нерідко "робота провадиться в атмосфері напруження, ворожості та дезінформації"; розслідування-портрет, коли журналістові доводиться вивчати характер, вчинки, поведінку певної особистості; а також розслідування-документ або есе — це коли автор, витративши чимало часу і коштів на вивчення якоїсь проблеми, видає свій твір окремою книжкою [5].

І хоча журналістові-розслідувачу доводиться часто діяти на свій страх і ризик, він тільки виграє, дотримуючись правил, вироблених як вітчизняною, так і зарубіжною практикою мас-медіа. Одне з найперших — бути компетентним у тій сфері, проблеми якої стали предметом вашого розслідування. Ніщо так не роззброює журналіста, як поверховість, дилетантизм.
Накопичуючи необхідний матеріал з обраної проблеми, журналіст-розслідувач мусить знати усталені закони та порядки в країні, де він творить. Конституцією та законами України гарантуються свобода слова і вільне вираження своїх поглядів та переконань, що означає право кожного вільно й незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію. Тобто для ефективного виконання своєї роботи журналіст має право виконувати всі зазначені дії стосовно інформації, потрібної для журналістського розслідування. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації за винятком випадків, передбачених законом. Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Водночас Конституція забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, і це підтверджено рішенням суду. Конфіденційною інформацією про особу вважаються будь-які відомості про неї, які не є загальновідомими. Цей аспект досліджував російський журналіст О. Тер-тичний [6].

І це лише "крапля в морі", бо існує чимала кількість правових актів, що їх журналіст має знати та використовувати. Не менш важливим є дотримання етичних норм у роботі журналіста, а тим паче, коли він працює в такому екстремальному жанрі, як журналістське розслідування, — не тільки показник професіоналізму, а й високої культури автора [7]. Воно здатне застерегти від багатьох помилок, а то й від судових позовів.
Журналістський твір як продукт творчої діяльності, результат тривалої праці має певні стадії. Узагальнюючи їх, можна назвати три основні:
— пізнання дійсності або накопичення матеріалу;
— написання тексту;
— його редагування.
На практиці кожен журналіст складає власний план розслідування, який має задовольнити автора й та містити вимоги до процесу та передбачуваного результату.
Розслідування будується на протиставленні різних елементів. Аби з'ясувати певну ситуацію, явище треба, щоб певні поняття були чітко визначені. Саме з цією метою використовують цитати, малюнки, графіку — все, що працює на висвітлення події.
Цитування має різне призначення. По-перше, воно робить оповідь жвавішою. Цитати запам'ятовуються тоді, коли вони дають пояснення у зрозумілій формі або засвідчують відповідальність цитованої особи. Такі елементи використовуються, оскільки журналістське розслідування — це, як правило, великий та складний текст, який буває доволі важким для сприймання пересічного споживача.
Отже, головна умова для журналіста-роз-слідувача — професійність. Це навички, що їх набувають тільки з досвідом. "Знайти, виявити факт, подію, явище, розібратись у його сутності, зрозуміти "навіщо", "про що" і "як" показати його в телевізійній програмі — ось фундамент журналістського розслідування. Фундамент, якщо "закладати" його по-справжньому, важка праця. Праця, яка потребує і сил, і знань, і навичок, і успіху, і інтуїції, і ... таланту!" [8].

1. . Вальраф, Г. Репортер обвиняет / Г. Вальраф. — М., 1988. — 397 с.

2. Уиллмен, Дж. Журналистское расследование / Дж. Уиллмен. — М., 1998. — С. 10—12.

3. Глушко, О. К. Журналістське розслідування: Історія, теорія, практика : навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / О. К. Глушко. — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Арістей, 2006. — 144 с.

4. Здоровега, В. Пошуки істини, утвердження переконань / В. Здоровега. — Львів, 1975. — С. 14—23.

5. Мурикан, Ж. Журналистское расследование / Ж. Мурикан. — К., 2001. — 74 с.

6. Тертычный, А. А. Расследовательская журналистика : учеб. пособ. для вузов / А. А. Тертычный. — М. : Аспект Пресс, 2002. — 384 с.

7.Етичні засади роботи журналіста: західний досвід. — К., 2002. — С. 95.

8. Саруханов, В. А. Азбука телевиденья / В. А. Саруханов. — М. : Аспект Пресс, 2003. — 222 с.

9.Ворошилов, В. В. Журналистика : учебник / В. В. Ворошилов. — 4-е изд. — С.Пб. : Изд-во Михайлова В. А., 2002. — 656 с.

Глушко О.К. „Вищий пілотаж” журналістики // Наукові записки Інституту журналістики. – К.: Інститут журналістики, 2006

У статті розглядаються жанрові особливості журналістського розслідування. Дається авторське визначення специфіки жанру, розкривається лабораторія роботи журналіста над розслідуванням складних суспільних проблем, подій та явищ навколишньої дійсності.

У кожній сфері людської діяльності є справи, підвладні лише високим професіоналам. Журналістика – не виняток. У ній теж є свої вершини. Досягти їх здатний тільки фахівець за покликанням, тобто людина, для якої буденна чорнова робота – не тяжкий хрест, а творчий процес.

Журналістське розслідування для працівника пера, мікрофона і є тією творчою вершиною, яка може підкоритися лише майстрові. Не випадково відомий американський журналіст і дослідник преси Джон Уллмен афористично характеризує цей складний і захопливий жанр як "зоряну журналістику". Хто оволодів ним – склав найважчий іспит на звання публіциста-аналітика. Тож цілком логічно, що журналістське розслідування називають і жанром публіцистичного детективу. Існує ще й такий термін: "журналістика обурення", в якому мов би закодована позиція автора, його ставлення до розслідуваних фактів і явищ.

Весь цей образний ряд свідчить, що ми маємо справу з особливим, непересічним жанром публіцистики, потенційні можливості якого привертають до нього увагу і досвідчених практиків-журналістів, і відомих дослідників мас-медіа.

Так що ж таке журналістське розслідування, які його родові ознаки і специфіка? До якої групи жанрів воно належить? І чи жанр це взагалі, якщо під час розслідування журналістові доводиться брати інтерв'ю, зіставляти й аналізувати факти, вибудовуючи власну концепцію явища, а то й вести репортаж з місця події?

Питання не такі прості, як це може здатися не перший погляд. І єдиної думки тут не існує. Французькі дослідники, наприклад, не вважають журналістське розслідування публіцистичним жанром, покликаним, на їхню думку, розвивати авторське бачення подій. Розслідування, як зазначають вони, є ніби завершенням підсистеми інформаційних жанрів, до яких, за їхньою класифікацією, входять факт, розширене повідомлення, замітка, повідомлення для агентства, звіт, репортаж, інтерв'ю.

Звичайно, має право на існування й така точка зору, тим більше, якщо вона зумовлена традиціями країни, практикою діяльності засобів масової інформації. Проте, якщо на думку французьких колег, завдання цього "найскладнішого журналістського жанру" – не лише захопити читача унікальною ситуацією, а й дати "якомога об'єктивніше роз'яснення події або явища", то як можна обійтися без їх авторського бачення, іншими словами, позиції журналіста? Індивідуалізація в осмисленні реальної дійсності – важлива риса української преси взагалі.

"Журналістика різних епох, – зауважує Володимир Різун, – відрізняється методами роботи, подачею фактів тощо. Але незмінним для неї залишається одне: фіксація й відображення сьогодення в авторському викладі (тобто авторське інформування)…" [7, 65].

Розглядаючи специфічні особливості журналістського розслідування, більшість науковців і практиків, як українських, так і закордонних, зокрема російських, вважають, що цей складний жанр потребує всебічного осмислення і вивчення проблеми, яка привернула увагу публіциста-професіонала. На думку В. Ворошилова, "журналістське розслідування споріднює з науковим єдина методологія пізнання соціальних явищ" [1, 97]. У ньому так само, вважає вчений, використовуються перевірені в науці методи: спостереження, опитування, вивчення документів, порівняльний аналіз, узагальнення, синтез, індукція, дедукція, абстрагування тощо. Водночас не слід забувати, що публіцистичний твір як результат копіткої дослідницької роботи журналіста – все ж не наукова праця. Він має свої специфічні особливості та завдання. Вони полягають насамперед в органічному поєднанні логічно вмотивованих умовиводів і емоційно-образного осмислення фактів, подій, характерів, вчинків людей. У цьому жанрі виняткову роль відіграє професійне вміння журналіста к

ористуватися мовностилістичним інструментарієм для увиразнення і поглиблення думки, яскравішого висвітлення й окреслення різних граней порушеної проблеми.

"Розслідування – це полювання на факти, які дозволяють читачеві зрозуміти те, що він має зрозуміти", – вважає французький практик і теоретик журналістики Жан Мурікан [6, 8]. Аналізуючи природу цього "чи не найпрестижнішого журналістського жанру", автор виділяє такі його форми: розслідування навколо події; розслідування навколо пригод, тобто наближене до поліційного; розслідування журнального типу, яке може базуватися "лише на схожості певних подій"; дослідницькі розслідування, за яких нерідко "робота йде в атмосфері напруження, ворожості й дезінформації"; розслідування-портрет, коли журналісту доводиться вивчати характер, вчинки, поведінку певної особи, а також розслідування-документ або есе – це коли автор, витративши чимало часу і коштів на вивчення якоїсь проблеми, видає свій твір окремою книгою.

На думку іншого французького теоретика сучасних мас-медіа Брюно Пфейфера, журналістське розслідування "грає на всіх регістрах сприйняття: і аналітичному, й емоційному. Воно об'єднує в собі елементи інтерв'ю, портрета, репортажу, хроніки, аналізу, синтезу. Завдання розслідування – зацікавити читача унікальною темою і далі розповісти, чому все склалося саме так" [4, 16]. Пфайфер пропонує своє визначення жанру. Це – розслідування на актуальні теми, об'єктом яких є здебільшого місцеві або регіональні події; розслідування на людські теми (про особу, про таємничі факти, зокрема кримінал, про роботу окремих установ тощо). Як і Жан Мурікан, дослідник окремо виділяє і журнальне розслідування. Але, на його думку, специфіка цього жанрового різновиду полягає у розкритті й аналізі глибинних процесів реальної дійсності. Виходячи з того, що складні явища не мають простих пояснень, помітних неозброєним оком, завдання журналістів, як вважає він, – допомогти читачеві розібратися в них, знайти нову, ще невідому інформацію, яка змушує побачити ситуацію під іншим кутом зору.

Свої погляди з приводу журналістики розслідування висловлює і канадський публіцист, автор популярних у Північній Америці документальних творів "Ворота до раю", "Торговці смертю" Віктор Маларек. Вважаючи, що основною метою жанру є висвітлення того важливого, що приховують інші, він зазначає: "Журналіст-слідчий ставить ті ж самі запитання, що й звичайний репортер, але він значно глибше проникає у серцевину справи (підкреслення моє. – О.Г.), при цьому дивлячись професійним боковим зором у пошуках додаткових фактів. Його вже не задовольняють стандартні запитання та відповіді. Його більше цікавить: "А що ще?". Він хоче знати більше деталей про "Яким чином?" та "Чому?" І все глибше копає в питанні "Хто?" [5, 1].

Саме таке проникнення у "серцевину справи", прагнення копати якомога глибше, щоб виявити і корені, і складові, та, зрештою, і наслідки досліджуваного явища, й змушують журналістів бути аналітиками, а не сторонніми фіксаторами подій і фактів, навіть якщо вони переконливі самі по собі.

Без авторського одухотворення зібраного матеріалу годі й думати про громадський резонанс публікації. Як театральний глядач часто відвідує ті вистави, в яких зайняті відомі актори, так і в засобах масової інформації увагу людей нерідко привертає насамперед ім'я журналіста, за публікаціями якого вони постійно стежать, а потім уже тема, проблема, жанр. Покоління 60–70 рр. добре пам'ятає блискучу плеяду журналістів, які працювали здебільшого в тодішній центральній пресі. Імена Валерія Аграновського, Василя Пєскова, Бориса Панкіна, Анатолія Стреляного, Бориса Агапова, Ярослава Голованова, Анатолія Іващенка були популярніші від імен багатьох політиків. Їхні публікації (і журналістські розслідування в тому числі, хоча такої рубрики в нашій пресі не існувало), де нерідко порушувалися надзвичайно гострі проблеми тогочасної дійсності, викликали жвавий інтерес широких кіл читачів. І не лише змістом, професійною досконалістю тексту. Приваблювала непересічна особистість самого журналіста, яка вгадувалася і в сюжетно-композиційній будові публіцистичного твору, і в трактовці колізій, фактів, які часто висвітлювалися з несподіваного ракурсу.

Особистісні якості журналіста, можливо, один із найголовніших чинників для успішної роботи в такому інтелектуальному жанрі, як журналістське розслідування. Такої думки дотримуються й відомі західні дослідники мас-медіа.

"Журналістське розслідування – це шанс відновити справедливість і зіграти роль Давида в боротьбі з Голіафом, – зазначає директор програми журналістики університету Джона Гопкінса (США) Девід Еверет. – Це ґрунтується на вірі в те, що журналісти, редактори і фотографи можуть відігравати величезну роль у поліпшенні суспільного життя" [3, 36].

Вчений вважає, що в справжньому журналістському розслідуванні можуть бути використані всі традиційні жанри преси, а також документи та інші джерела, які сприяють проясненню ситуації. Водночас однією з основних умов успіху в цьому складному жанрі, на його думку, є вміння писати. А ще, як вважає Д. Еверет, журналістське розслідування "вимагає наполегливості, іноді мужності і завжди бажання вийти за рамки звичайного" [3, 36].

Не викликає сумніву й те, що реалізація такого бажання передбачає відповідний напрям думок журналіста, його вміння за окремими фактами, вчинками, поведінкою людей, навіть деталями розгледіти явище в усіх його іпостасях.

На початку 90-х рр. посилилася увага до жанру розслідування російських практиків і теоретиків мас-медіа. Виникли відповідні агентства, інші структури у ЗМІ, журналісти яких намагаються розслідувати здебільшого економічні, соціальні злочини, конфліктні ситуації в різних сферах життя, історичні таємниці, що з різних причин досі замовчувалися, тощо.

"У загальному плані, – вважає російський вчений Олександр Тертичний, – мета серйозного, соціально важливого журналістського розслідування може бути визначена так: робити явною ту інформацію, яка необхідна, життєво важлива для народу, але від нього приховується; боротися зі зловживаннями сильних світу цього; протистояти беззаконню з тим, щоб змінювалося на краще і все суспільство" [8, 102].

З таким визначенням перегукуються і думки петербурзької журналістки, члена Гільдії судових репортерів Юлії Шум. Аналізуючи природу журналістського розслідування, вона вважає, що головним у цьому жанрі є виявлення фактів, матеріалів, "які влада воліла б не розкривати" [13, 24].

Цікавими з цієї точки зору видаються й міркування автора розвідки "Журналістське розслідування" Марини Шостак: "Журналіст збирає факти як детектив, але робить це, не стільки націлюючись на звинувачення конкретної особи, скільки в надії розітнути певний "суспільний нарив" [12, 62].

Російська дослідниця за формою авторської реалізації матеріалу ділить журналістське розслідування на три своєрідні жанрові підвиди: розслідування-репортаж, розслідування-панораму й розслідування-статтю. Перше з них передбачає наочне відтворення етапів пошуку журналістом викривальних фактів. Композиційно публіцистичний твір будується за схемою детективу: напружений сюжет, інтрига. Автор мовби веде читача за собою потаємними, часом ризикованими стежками розслідування здебільшого складних, гострих колізій, розкриваючи таким чином лабораторію своєї роботи.

Розслідування-панорама, на думку М. Шостак, будується за іншим принципом. Автор концентрує увагу не на пошуку, а на його результатах. Він "складає мозаїку" виявлених фактів на очах у читача, зіставляючи вчинки, поведінку різних людей, їхні висловлювання, цитуючи різні документи. Читач у такий спосіб ніби теж запрошується до співтворчості, самостійної оцінки результатів пошуку.

Сюжетним стрижнем розслідування-статті є формування авторської версії. Тут головну роль відіграє сам журналіст, "зигзаги" думки якого простежує читач. Це може бути не менш цікаво й захопливо, як вважає автор розвідки, ніж історія пошуку.

З такою думкою можна погодитися. Хоча сама класифікація наведених різновидів жанру видається трохи штучною. Практика як вітчизняних, так і закордонних мас-медіа засвідчує, що глибокі журналістські розслідування, як правило, містять у собі й сюжетну лінію пошуку, й авторську концепцію, що розвивається від версії до обґрунтованих документами висновків. Відомий американський журналіст і редактор Джон Уллмен уважає, що складовими кваліфікації, необхідної для підготовки журналістських розслідувань, є: "…дослідницька робота, встановлення і розробка джерел, пов'язаних з предметом розслідування; здатність розплутувати і пояснювати складні матерії; вибудовувати гіпотези (на основі підказок чи уважного спостереження) і перевіряти їх на відомих фактах і думках" [10, 13].

Як бачимо, тут окреслюється ввесь спектр професійних якостей журналіста, які в процесі пошукової і творчої роботи реалізуються в публіцистичному творі. У своїй ґрунтовній праці Джон Уллмен не дає власного визначення журналістського розслідування, вважаючи, що найкраще специфіку жанру розкрив колишній заступник редактора-розпорядника газети "Ньюсдей" Роберт Грін. Наведемо його формулювання: "Це журналістський матеріал, який ґрунтується, як правило, на власній роботі й ініціативі, на важливу тему, яку окремі особи і організації хотіли б приховати. Три основних елементи: журналіст проводить розслідування, яке не проводив хтось інший; тема матеріалу досить важлива для читача чи телеглядача; інші намагаються приховати порушені в розслідуванні факти від громадськості" [10, 13].

Аналізуючи й осмислюючи різні точки зору на журналістське розслідування, можемо дійти висновку, що, попри розбіжності в поглядах на його жанрову природу, форми подання матеріалу, роль авторського "Я" в публікації, усі фахівці сходяться на думці виняткової суспільної ваги цього феномену сучасної журналістики. "Саме журналістське розслідування, – вважає Джон Уллмен, – дає нам можливість служити суспільству, яке дедалі більше втрачає контроль над нашою демократією" [10, 12].

Йдеться про США, які мають незаперечні досягнення у розвитку демократичних засад у всіх сферах життя, служать своєрідним еталоном для світового співтовариства. Що й казати про Україну, де поняття "демократія" має поки що переважно декларативний характер, громадянські інститути лише зароджуються, а бюрократична система за попередніх режимів пустила глибокі корені. Природно, що журналістське розслідування у вітчизняних мас-медіа, особливо на теперішньому, перехідному, етапі розвитку держави, – жанр вельми актуальний. Зловживання службовим становищем і порушення законів як чиновниками державного апарату, так і бізнесовими структурами, факти корупції і кримінальної злочинності, суб'єктивні чинники гострих соціальних проблем і духовного переродження суспільства, з якими нова влада розпочинає боротьбу, – ось далеко не повний перелік тем, які можуть стати також об'єктами пильної журналістської уваги.

Розслідування цих проблем з оприлюдненням добутих фактів у пресі чи електронних ЗМІ – справа надзвичайно відповідальна. Вона вимагає великих фахових і неординарних людських якостей. Можливо, в цій площині й слід шукати пояснення, чому публікації під рубрикою "Журналістське розслідування" до недавнього часу рідко з'являлися як у друкованих, так і в електронних ЗМІ незалежної України. Часто навіть професійно підготовлені, досвідчені журналісти уникали цього жанру. І їх можна було зрозуміти. Уже сам процес розслідування складних, суспільноболючих проблем вимагає не тільки часу, максимальних затрат фізичних сил, розумової енергії, нервового напруження, а й сміливості. Викриття й обнародування за допомогою правдивого, влучного, а то й убивчого публіцистичного слова істинних причин тих чи тих суспільних негараздів – це нерідко був виклик існуючій системі, владі, її високим посадовцям. А чи всі могли зважитися на такий крок, враховуючи драматичну долю багатьох журналістів-розслідувачів, у тому числі Бориса Дерев'янка, Георгія Ґонгадзе, Ігоря Александрова? Питання, звичайно ж, риторичне.

І тому навряд чи можна погодитися з Ігорем Полянським, який одну з причин непопулярності журналістського розслідування в українській пресі вбачає в деяких особливостях нашої мови, не схильної, з його погляду, до "гострої фрази, разючого слова, обпалюючої думки", чим зазвичай оперують журналісти-розслідувачі. "Українська мова, – вважає він, – в основі своїй призначена принципово для іншого: вона не має навіть багатьох конструкцій, якими оперує негатив. Українською мовою неможливо "лютувати словом" (Мономах), до чого принципово спонукає викриття і покарання гріха". Натомість російська мова, на думку Полянського, "завдяки динамічним дієприслівниковим конструкціям, багатшій лексичній базі "негативу" органічніше вписується в систему вимог розслідувальної журналістики" [9, 370].

Немає сенсу доводити помилковість таких висновків. Їх переконливо спростовує як класична українська публіцистика, починаючи з гострополемічних творів Івана Вишенського, так і сучасна у своїх кращих зразках.

Працівників мас-медіа, які здійснюють журналістські розслідування, іноді називають на Заході "професійною елітою". У цьому є частка правди, якщо враховувати інтелект, здатність до глибокого концептуального мислення, ерудованість, зрештою, популярність авторів здебільшого сенсаційних розслідувань, які набули широкого громадського резонансу.

Якщо ж говорити про характер праці журналістів у цьому архіважкому жанрі, то їх аж ніяк не можна віднести до так званих "білих комірців" у мас-медіа. Навпаки, це чорнороби журналістики, які досягають успіху винятковою працездатністю й наполегливістю. Їм доводиться нерідко перелопачувати гори офіційних паперів, ділових, фінансових документів, аналізувати й зіставляти десятки, а то й сотні фактів, розплутувати складні колізії, вибудовувати власну концепцію подій. Не випадково своєрідним предтечею сучасних журналістських розслідувань був очолюваний талановитим публіцистом Йожефом Пулітцером так званий рух "розгрібачів бруду", який існував у північноамериканський пресі на початку століття.

Ще одна риса характеру публіциста, який зважується працювати в такому небезпечному жанрі, видається надзвичайно важливою. Це мужність. Журналіст повинен бути готовий до того, що його праця викличе різко негативну реакцію осіб, інтереси яких прямо чи опосередковано зачіпаються в публікації. Нерідко серед них можуть бути й "сильні світу цього", які мають чимало впливових засобів, аби приборкати журналіста, зробити його "кишеньковим", якщо ж ні – то звинуватити в наклепі й притягти до суду, а то й організувати його фізичне усунення.

Протистояти такому розвитку подій (при наявності, звичайно, громадянської мужності) можна лише єдиним способом – бездоганною аргументованістю авторських висновків, точністю і правдивістю кожного слова – друкованого чи мовленого в ефір. Найменша похибка, не те що факт – неточна деталь, яка, здавалося б, відіграє другорядну роль у матеріалі, може дорого коштувати авторові. Журналіст-розслідувач, на відміну від своїх колег, які працюють в інших жанрах, не має права на помилку. Спростування, як це робиться в інших випадках, тут здебільшого не проходять. Занадто великі бувають ставки у грі.

І все ж таки, незважаючи на труднощі, ризик, видимі бар'єри й приховані "підводні рифи", які часто підстерігають журналіста на шляху копіткої пошукової роботи, вона варта затрачених зусиль, часу, розумової і творчої енергії. Професійно проведене й реалізоване журналістське розслідування можна порівняти хіба що з вищим пілотажем в авіації. Журналіст має шанс продемонструвати свою виняткову фахову майстерність і підкорити вершину. Наслідки, якщо вони вдалі й вдалося довести і відстояти свою версію скоєного, повною мірою компенсують неминучі затрати нервової енергії та інтелекту.

Зрозуміло, що говорити про якісь універсальні, канонізовані елементи цього синтетичного жанру не доводиться. У різних країнах, а тим більше в Європі та Північній Америці, де склалися різні історичні, літературні, зокрема й мас-медійні традиції, журналістське розслідування має свої відмінності. Багато що тут залежить також від економічного, соціального й духовного розвитку суспільства, рівня його відкритості та наявності демократичних свобод.

В українському суспільстві авторитет друкованого слова завжди був високий. Журналістика, починаючи з проповідницької, полемічної літератури, з одного боку, виконувала просвітницькі функції, з іншого – викривала вади суспільства, прагнула відповісти на болючі питання, які постійно висувало життя, ставала на захист скривджених. На теренах України журналістика й література доповнювали одна одну. Це позначалося й на формі та стильових особливостях публіцистичного слова. Українська журналістика, на відміну від, скажімо, німецької чи американської, образніша, афористичніша. У ній відчутніша особа автора, його позиція. Це однаковою мірою стосується й журналістського розслідування, яке за фабулою, стилем, використанням мовної палітри може суттєво відрізнятися від аналогічних зразків західної журналістики.

З таких міркувань, а ще враховуючи своєрідну санітарну роль журналістського розслідування з оздоровлення суспільної атмосфери, відносити його до системи суто інформаційних жанрів, про що йдеться у фахових розвідках науковців деяких країн Західної Європи, навряд чи доцільно. Безперечно, читач мусить бути поінформований, знати правду, яку журналіст-розслідувач здобуває, долаючи нерідко лабіринти перешкод. Проте інформативні функції далеко не вичерпують аналітичних можливостей і завдань жанру.

Спробуємо бодай стисло окреслити їх, послуговуючись практикою закордонних і українських мас-медіа, а також власним багаторічним досвідом роботи в пресі.

Журналістське розслідування – жанр аналітичної публіцистики, мета якого виявити потаємні пружини гострих суспільних (економічних, політичних, соціальних, моральних, екологічних) проблем, справжні причини існування яких старанно приховуються від широкої громадськості владними, політичними та іншими впливовими колами. Факти, вчинки і поведінка людей, колізії, що виникають між ними, є складниками, на підставі яких журналіст вибудовує власну концепцію досліджуваного явища, його природи та умов існування. За формою реалізації авторського задуму журналістське розслідування – складний, синтетичний жанр, у друкованому чи електронному варіантах якого можуть бути використані елементи проблемної статті, памфлету, нарису, фейлетону, репортажу, інтерв'ю, звіту, рецензії, а також фінансові документи, ділове листування, постанови, протоколи, угоди, архівні, статистичні дані тощо. Головним принципом у роботі журналіста, який проводить розслідування, є гласність, створення відповідної атмосфери, громадської думки з приводу

тих чи тих антисуспільних явищ, що виключало б їхнє повторення у майбутньому. Для здійснення цієї мети в журналістському розслідуванні використовується весь арсенал літературно-публіцистичних засобів і стилістичних прийомів, які стимулювали б розумову енергію та впливали на емоції людей, викликаючи в них відповідну реакцію на скоєне.

Таке моє бачення головних теоретичних параметрів жанру журналістського розслідування. Його основне завдання полягає у тому, щоб зірвати покров таємничості з проблем, які нерідко штучно ускладнюють життя багатьох людей. У цьому великою мірою полягає суспільна значущість журналістських виступів узагалі. Безперечно, має рацію Володимир Різун, який вважає, що "жодному деспотові, тиранові, кланові не перебороти, зрештою, і не применшити ролі ЗМК у житті суспільства, навіть якщо ЗМК існують на їхні гроші.., бо засіб масової комунікації, природно, через включеність його у надособистісний, масовий простір спілкування, поза всякими політичними інсинуаціями й маніпуляціями, набуває такої сугестивної сили, яка рикошетом б'є й по тому, хто хотів би, аби та сила була для інших тільки негативною" [7, 7].

Проте було б наївним вважати, що особа чи угруповання (політичні, бізнесові, кланові), дії яких стають об'єктами журналістських розслідувань, вдаються тільки до "глухої оборони". Навпаки, використовуючи владні, фінансові та інші впливові важелі, вони зазвичай чинять надто зухвалим журналістам, котрі зважилися потривожити їхній спокій, жорстку, часом агресивну протидію. Тому, як уже зазначалося, професійна робота журналіста-розслідувача у багатьох випадках пов'язана з ризиком.

Проте якщо для працівників ЗМК, які працюють у так званих "гарячих точках" планети, у тому числі й у зонах воєнних конфліктів, Міжнародною федерацією журналістів, ЮНЕСКО та міжнародною організацією "Репортери без кордонів" розроблені правила індивідуальної безпеки і поведінки, то репортерам-розслідувачам за екстремальних умов у повсякденній роботі доводиться покладатися виключно на власні досвід, кмітливість, інтуїцію. Йдеться не лише про ті стресові моменти, які виникають часто при спілкуванні (а точніше – зіткненні) журналістів з усілякого рангу чиновниками, правоохоронцями, котрі відверто нехтують конституційним правом громадян "вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію…" (Закон України "Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні", розділ 1, ст. 2). Ситуація іноді складається набагато серйозніша, ніж пересічний конфлікт з певними силами чи структурами, не зацікавленими у правдивому висвітленні тих чи тих фактів, подій, явищ, що мали місце в житті. Тут нерідко приводяться в дію механізми, які ставлять під загрозу саме існування вільного слова. Тож журналістам-розслідувачам, які наважилися публіцистично осмислити своєрідне задзеркалля реальної дійсності, зазирнути за лаштунки офіціозної політичної вистави, нерідко доводиться працювати як на війні, в екстремальних умовах.

І за таких обставин багато залежить від індивідуальних якостей журналіста – його професіоналізму, вміння докопатися до суті проблеми, здатності орієнтуватися в складних ситуаціях, наполегливості, витримки і, звичайно ж, досконалого знання законів, особливо дотичних до предмета розслідування. Не зайве прислухатися до порад Олександра Шалого: "Перед тим, як розпочати розслідування, обов'язково прочитайте Закони України "Про прокуратуру", "Про міліцію", "Про СБУ", "Про оперативно-розшукову діяльність", ви зрозумієте, що в цій країні ви не маєте ніяких прав. Є лише обов'язок донести правду читачам" [11, 16].

Зважившись розслідувати справжні причини негативного явища, журналіст мусить бути свідомий того, що виходить на стежку війни, де його звідусіль може підстерігати небезпека. Аби убезпечити себе, сферу власної діяльності від небажаного візитера, його противники використовують різні методи протидії. Дзвінки, попередження, усні погрози, спроби чимось задобрити, підкупити, а то й підіслати свого інформатора, мета якого нерідко під личиною "друга", "однодумця" дезорієнтувати журналіста, спрямувати його хибним шляхом, щоб потім у слушний момент підловити на неточності. Це тільки невелика частина з "джентльменського набору" превентивних заходів тих, хто боїться оприлюднення в ЗМК своїх дій.

І хоча журналісту-розслідувачу за таких обставин доводиться часто діяти на свій страх і ризик, він тільки виграє, дотримуючись певних правил, вироблених як вітчизняною, так і закордонною практикою роботи мас-медіа.

Одне з найперших – бути компетентним у тій сфері, проблеми якої стали предметом розслідування. Ніщо так не роззброює журналіста, як поверховість, дилетантизм. У такому разі краще відмовитися від складної і небезпечної справи, надавши можливість зробити це іншим.

Та якщо вже взялися за неї, відчуваючи у собі сили і здатність довести задумане до успішного кінця, дотримуйтеся іншого, не менш важливого, правила – працювати винятково у правовому полі. Жодних протизаконних методів добування інформації. Не виключено, що кожне твердження, кожен висновок доведеться пояснювати у суді. Будьте готові й до цього.

Ще одне правило: не приймайте на віру інформацію, яка з першого погляду здається правдивою. Пам'ятайте, її можуть свідомо підкинути "доброзичливці". Попросіть назвати її джерела і викласти у письмовому вигляді. Якщо навіть після запевнення, що прізвище інформатора збережеться в таємниці, не буде оприлюднене, почуєте відмову, це може означати, що названі факти не відповідають дійсності. Аби остаточно переконатися в цьому, уважно проаналізуйте отриману інформацію, перевіривши її, як мінімум, з трьох джерел.

Враховуйте досвід, можливості (у тому числі й фінансові), а також зв'язки ваших потенційних опонентів. Спробуйте поставити себе на їхнє місце. Так ви не лише краще зрозумієте мотиви їхніх дій, а й виразніше побачите слабкі місця власної позиції чи поведінки.

Не оприлюднюйте всі виявлені факти у публікації. Прибережіть деякі з них, щоб у разі необхідності використати як додадковий аргумент на свою користь у полеміці з опонентами чи на суді.

У пошуку істини, особливо у складних, заплутаних ситуаціях, дотримуйтесь правила об'єктивності. Зіставляйте різні погляди, протилежні точки зору, даючи змогу читачам визначитися у своїх оцінках викладених вами фактів чи людських вчинків. Переконливості публіцистичним висновкам надають висловлювання офіційних осіб чи посилання на юридично вивірені документи.

Іноді журналісти у полемічному запалі вдаються до образливих висловлювань на адресу осіб, непривабливі дії яких розслідують. Варто пам'ятати при цьому, що образа, різкий, брутальний тон не тільки не є переконливими аргументами, а, навпаки, суттєво послаблюють вашу позицію, роблять її вразливою. Отже, дотримання правил журналістської етики є важливою умовою успішного проведення будь-якого розслідування. Такий висновок підтверджується як вітчизняним, так і закордонним досвідом.

"Свідомо чи несвідомо кожен надрукований чи переданий по радіо і ТВ матеріал відбиває етику журналістів і редакцій, які несуть за цей матеріал відповідальність, – вважає співробітник американського Центру для іноземних журналістів Лоренс Джолідон. – Якщо матеріал збалансований і повністю ґрунтується на фактах, а не на уяві й пристрастях журналіста, то з погляду етики його можна вважати досконалим і відповідальним" [2, 9].

Журналістське розслідування, як уже наголошувалося, не прогулянка по рівному полю, де всі факти на видноті, варто лише нагнутися й підняти. Працюючи у цьому жанрі, публіцистові треба бути готовим до того, що на його шляху траплятимуться як видимі, так і приховані за димовою завісою чиновницько-бюрократичних вивертів перешкоди. Чи не найпоширеніша з них – доступ до потрібної інформації. Вам ввічливо відмовлять у наданні, скажімо, статистичних даних, посилаючись на закритість чи конфіденційність такої інформації. В іншому випадку прикриються від наполегливого журналіста глухим щитом "комерційної таємниці". За сімома замками будуть приховувати факти корупції, фінансових махінацій, зловживань посадовцями своїм службовим становищем тощо.

Як за таких обставин повинен діяти журналіст? Насамперед нагадати особам, до яких звертається, що, як працівник ЗМІ, він реалізує не власні забаганки, а конституційне право громадян України на отримання правдивої і вичерпної інформації. Ваш професіоналізм, що передбачає зокрема вільну орієнтацію у тій темі, якою займаєтеся, не залишиться непоміченим. Досконале знання журналістом Закону України "Про статистику" значно послабить упертість найнепоступливішого чиновника. Він же знає, що в Законі чітко сказано, яка інформація не підлягає розголошенню (вона здебільшого стосується державних таємниць), а яку працівникові ЗМІ зобов'язані надати за першою ж вимогою. Така ж сама обізнаність журналіста, скажімо, з законами "Про міліцію", "Про державну таємницю", з законодавчими актами, які стосуються діяльності бізнесових структур чи правил приватизації державного майна лише сприятиме кращому порозумінню з відповідними службами, убезпечить від зайвих складнощів у отриманні потрібної інформації.

Накопичуючи необхідний матеріал з обраної проблеми, журналіст-розслідувач мусить знати, що інформація за режимом доступу, згідно з чинним законодавством, поділяється на відкриту, конфіденційну і таємну. Остання містить певні обмеження, конкретизовані зокрема в Законі України "Про державну таємницю". Ми не будемо їх торкатися. Що ж стосується конфіденційної інформації, яка перебуває у володінні, користуванні або розпорядженні фізичних чи юридичних осіб, то вони самостійно визначають режим доступу до неї. І тут багато чого залежить від самого журналіста, його професійного хисту спілкуватися з людьми, налагоджувати контакти з ними, вміння переконувати носіїв інформації у важливості її отримання. Водночас варто пам'ятати, що ст. 50 Конституції України і ст. 30 Закону України "Про інформацію" гарантують право вільного доступу і використання інформації, кому б вона не належала, про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту. Таким чином, журналіст має право вимагати від бізнесових, комерційних та інших недержавних структур розкриття такої конфіденційної інформації, приховування якої може загрожувати життю і здоров'ю людей, завдати непоправної шкоди навколишньому середовищу.

Джерела літератури:

1. Ворошилов В. В. Журналистика. – СПб, 1999.

2. Джолидон Л. Этические нормы газеты "Вашингтон пост"// Журналист. – 1995. – № 1.

3. Еверет Д. Навчальний посібник репортера. – К.: IREX ПроМедіа, 1999.

4. Журналістське розслідування: Матеріали семінару. – К.: ІМІ, 2003.

5. Маларек В. Розкривання фактів. Суть та практика журналістського розслідування. – К., 1999.

6. Мурікан Ж. Журналістське розслідування. – К.: ІМІ, 2003.

7. Різун В. В. Маси: Тексти лекцій. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2003.

8. Тертычный А. А. Расследовательская журналистика. – М.: Аспент пресс, 2002.

9. Українська журналістика в контексті доби: Матеріали всеукр. наук.-практ. конф. – Л., 2004.

10. Уллмен Дж. Журналистские расследования: современные методы и техника. – М.: Виоланта, 1998.

11. Шалий О. Технологія журналістського розслідування // Законодавчий бюллетень для засобів масової інформації. – 1998. – № 4.

12. Шостак М. Журналистское расследование // Журналист. – 1998. – № 9–10.

13. Шум Ю. Журналистское расследование: от теории к практике. – М.: Галерия, 2002.

Інна Гаврилюк,

канд. наук із соц. ко мунік. (Су ми)

УДК 007 : 304 : 070

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА КОЛУМНІСТИКА:

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ //Журналістика. Вип. 10 (35). 2011

Розглядається жанрова належність колумністики. Наголошується

на то му, що та кий різно вид мас_медійних текстів ще не має чіткої жа -

нрової ідентифікації. З’ясовується, що колумністика останнім часом

набуває все більшої популярності в українських ЗМІ. Окреслюються особ-

ливості розвитку сучасної української колумністики.

Ключові слова: колумністика, колонка, жанр.

The article deals with the genre characteristics of columnism. It is

emphasized that such kind of mass media texts has no precise genre

identification yet. It was found out, that columnistics is becoming more and

more popular in Ukrainian mass media. The peculiarities of modern

Ukrainian columnistics development are outlined in the article.

Keywords: columnistics, column, genre.

Рассматривается жанровая принадлежность колумнистики. От-

мечается, что такая разновидность масс_медийных текстов еще не

имеет четкой жанровой идентификации. Выясняется, что колумнис-

тика в последнее время приобретает все большую популярность в ук-

раинских СМИ. Показываются особенности развития современной

украинской колумнистики.

Ключевые слова: колумнистика, колонка, жанр.

Од ним із найцікавіших, але вод но час і най с кладніших для те о -

ре тич но го ро зуміння типів публікацій є ко лумністи ка (від англ.

сolumn – ко лон ка), то му у те орії соціаль но_ко мунікаційних до -

сліджень таке явище й досі не отримало повного осмислення, «гро-

мадянства». Проте відсутність теоретичних пошуків щодо належ-

ності ко лумністи ки чи то до жа н ру, чи то до фор ми по дан ня ма -

теріалу не оз на чає, що цей фе но мен не має місця у прак тич но му ко -

лообігу. На жаль, теоретичне осмислення часто не встигає за інно-

ваційними процесами, які відбуваються у системі ЗМІ. Отже, ос-

мислення колумністики, впровадження цієї парадигми у науко-

во_ме то до логічний обіг є ак ту аль ним. Тим більше, на часі ог ляд

тен денцій роз вит ку ко лумністи ки в су час но му медіап ро с торі

України.

«Уже протягом досить тривалого часу, – зазначає С. Успен-

сь ка, – на вко ло цьо го терміна йде по леміка. Одні дослідни ки те орії

журналістики говорять про те, що колонка – суворо визначена

кількістю рядків вер ти каль на га зетній шпальті – є ру б ри кою,

другі – про те, що во на є ви дом ко мен та ря, треті на зи ва ють її різно -

ви дом есе, чет верті за ува жу ють, що ко лумністи ки як та кої у нас в

країні взагалі не існує, п’яті називають авторську колумністику ос-

тан нь ою фор те цею вільної політич ної дум ки і совістю нації»

[3, 240]. От же, ко лумністи ка – це не ли ше поєднан ня різних жа н -

ро вих оз нак. Це ще й злит тя оз нак жа н ру та фор ми по дан ня жур -

налістського матеріалу.

У те орії і прак тиці світо вої жур налісти ки підтри мується по -

зиція, що ко лумністи ка – це са мостійний жанр.

Ось як окреслює жанрові особливості колумністики Л. Кройчик:

«У чому полягає жанрове розуміння колонки? По_перше, автор вис-

ту пає як ге рой_оповідач чи пер со наж_ма с ка (у комічно му варіанті ко -

лон ки), чия точ ка зо ру, влас не, і є пред ме том досліджен ня. […].

По_дру ге, ко лон ка як опе ра тив ний відгук на те, що відбу ло ся (чи –

відбу вається), за своєю то нальністю по лемічна. […]. Ко лумніст не

уточ нює, не по яс нює факт чи си ту ацію, яка ви ник ла, – він ви с ту пає

віднос но них опо нен том. По_третє, оскільки у ко лонці, як пра ви ло,

по гляд ав то ра не збігається із за галь ною точ кою зо ру, він про по нує

нове уявлення про ситуацію. Персональна точка зору – змістове ядро

колонки» [2, 152]. Отже, колумністика – це авторські виступи на зло-

бо денні (і не тільки) пи тан ня, це по гля ди на се бе в світі й світу в собі,

це маленькі шматочки приватного й соціального буття. Обов’язко-

вою умовою колумністики є те, що виступи повинні з’являтися з пев-

ною ре гу лярністю в од но му і то му ж ви данні і розміщу ва ти ся на од -

но му й то му са мо му місці, а та кож під пев ною ру б ри кою.

Ко лумністи ка – один із найбільш ак ту аль них жур налістських

жанрів у світовій жур налістиці. Ос таннім ча сом цей різно вид пер со -

налізованих журналістських матеріалів набуває все більшої попу-

ляр ності й в ук раїнських мас_медіа. Найбільш по вно про цес ак ту -

алізації персональної журналістики було розкрито та обґрунтовано

Л. Кройчиком: «Попит на особистісну журналістику в умовах зрос-

таючої конкуренції ЗМІ створив прецедент вибору. Публіцист відгу-

кується на цей по пит про по зицією влас но го імені. Ім’я (в ши ро ко му

значенні цього слова) стає знаком видання й каналу, які презенту-

ють це ім’я…» [2, 127]. В. Га лич за ува жує, що по яс ни ти цей фе но -

мен можна такою ментальною рисою українця – прагненням дізна-

ти ся, на відміну від західно го чи північно а ме ри кансь ко го ре -__ ципієнта, «про авторську характеристику відображених подій, щоб

порівня ти з влас ною або ж сфор му ва ти свою шка лу оцінок» [1, 225].

Предтечею колумністики можна по праву вважати рубрику «Ко-

лонка редактора», яка була обов’язковою для всіх типів друкова-

них ЗМІ у ра дянсь кий період. Ця ру б ри ка функціонує, але в де що

іншо му фор маті й у су часній ук раїнській пресі (особ ли вості роз вит -

ку редакторської рубрики розглядає В. Галич [1]). Як бачимо, ав-

торсь ка ко лон ка – не но вий для ук раїнської жур налісти ки жанр,

нове лише його жанрове прочитання, подання, окреслення. На

відміну від традиційної колонки редактора, колумністика за своїм

текстовим наповненням, оформленням – зовсім інше явище. Як за-

значає С. Успенська – це особлива текстова структура [3, 240].

Найпрогресивнішими у плані впровадження авторизованих вис-

тупів вва жаємо такі га зе ти, як «День» (ко лон ки Люд ми ли Засєди,

Ігоря Лосєва та ін.), «Галицький кореспондент» (колонки Тараса

Прохаська, Тетяни Єрушевич), «Газета по_українськи» (колонки

Світлани Пиркало, Віталія Жежери та ін.). Авторські колонки –

явище, притаманне й журнальній періодиці («Телекритика» (ко-

лонки Отара Довженка, Анатолія Розенвайна та ін.), «Женский

журнал» (колонки Лариси Денисенко та ін.) тощо). Останнім часом

колумністика стає атрибутивною рисою й інтернет_журналістики.

Зазвичай колумністику можна ідентифікувати за назвою, де є

слово «колонка» (наприклад, «Колонка Ольги Герасим’юк» (газета

«День»)). Проте існують й інші назви. Наприклад, рубрика Людми-

ли Засєди («День») називається «Післясмак», рубрика Ігоря Лосєва

(«День») – «ТелебаченнЯ», рубрика Мар’яни Закусило («Телекри-

тика») – «Рекламна діагностика з Мар’яною Закусило». Отже, ду-

же часто колонки виходять під епатажними назвами, які повинні

шокувати, привернути увагу реципієнта. Водночас автори прагнуть

до індивідуалізації (виділення із загальної маси колонок саме своєї)

і підтри ман ня іміджу ек с т ра ва гант но го ко лумніста. Є в ук -

раїнській пресі й такі ко лон ки, які вза галі не ма ють назв ру б рик

(наприклад, авторські колонки в «Газеті по_українськи»).

Хто мо же ста ти ко лумністом? По_пер ше, відомі лю ди, які хоч і не

ма ють відповідних літе ра тур них, жур налістських знань, про те, в си лу

публічності, ко ри с ту ють ся довірою як ре дакції, так і чи тачів. По_дру ге,

жур налісти, літе ра то ри, стилісти ка текстів яких є настільки ціка вою,

що не мо же не звер ну ти на се бе ува гу. Й по_третє, спеціалісти у пев них

га лу зях знань. Обов’яз ко ва умо ва до ко лумністів – влас ний стиль, по -

зиція й монофонічна точка зору. «Імідж періодичного видання, – зазна-

чає В. Галич, – знаходиться в прямій залежності від рівня авторитету й освіченості авторів колонок, їх прогресивного мислення й комунікатив-

ної компетенції, мовної культури й майстерності, психологічного впли-

ву на ре ципієнта» [1, 225].

Хто вхо дить до ко гор ти провідних ук раїнських ко лумністів?

Андрій Бондар, Андрій Кокотюха, Віталій Жежера, Віталій Коро-

тич, Ла да Лузіна, Люд ми ла Засєда, Ми ко ла Ряб чук, Світла на Пир -

кало, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Юрій Андрухович. Цей спи-

сок можна продовжувати, він, звичайно, неповний. Як бачимо, це

здебільшого журналісти, публіцисти, літературознавці, письмен-

ни ки то що. Але всі во ни, перш за все, – імпо зантні лю ди. Та ким чи -

ном, в цих осо бах поєдну ють ся усі важ ливі скла дові при ви борі ко -

лумніста як автора окремої рубрики.

Своєрідним за со бом діалогічності між чи та чем та ав то ром у ко лум -

ністиці є фотознімок останнього (автора). Колонки більшості україн-

ських колумністів також супроводжуються фотозображенням. Таким

чином, реципієнт має можливість дискутувати із візуальним зобра-

женням, тобто з автором, з приводу висловленої думки. Світлини вико-

ну ють функцію інтимізації. Вод но час це ще й засіб при вер нен ня ува ги,

оскільки важ ко оми ну ти публікацію, в якій, окрім ав торсь ко го підпи -

су, є ще і зо б ра жен ня, тим більше, як що це відо ма (чи тай мо: а то му

ціка ва для за га лу) лю ди на. Бе ру чи до рук га зе ту у дру гий, третій ра зи,

читач вже приблизно (за фотозображенням) знає, що може очікувати

від ав то ра. Й ос таннє: фо то графія у ко лумністиці – це бренд. Особ ли во

цікавими, на нашу думку, є фотографії колумніста Світлани Пиркало

у жур налі «Гла вред». На жаль, не всі ук раїнські ЗМІ ро зуміють важ -

ливість цьо го еле мен та у за гальній струк турі ви дан ня, а то му не по слу -

говуються фотосупроводом до авторської колонки.

Не іден тичні ав торські ко лон ки в ук раїнських ЗМІ й за розміром. Їх

обсяг перебуває як у загальноприйнятих (для європейської жур-

налісти ки) ме жах, так і ви хо дить да ле ко за ці межі. Се редній об сяг ав -

торсь кої ко лон ки в ук раїнській періодиці – 3000–4000 знаків.

Слід зауважити, що колумністика, представлена в українських

ЗМІ, важ ко піддається не ли ше жа н ровій, але й ви довій кла -

сифікації. Та все ж, на на шу дум ку, мож на го во ри ти про ко -

лумністику художню (розважальну) та колумністику публіцистич-

ну (хо ча цей поділ ми вва жаємо терміно логічно не точ ним). До

публіцистичної колумністики пропонуємо відносити такі тексти,

що за жанровими ознаками наближаються до коментаря, огляду,

рецензії, статті, тобто мають ознаки аналітичних жанрів. Художня

(розважальна) колумністика, за нашими міркуваннями, вбирає в

себе ознаки такого жанру, як есе.__ Огляд авторських колонок засвідчив, що колонки, які друкують-

ся в ук раїнських ЗМІ, здебільшо го ма ють оз на ки есеїв (на при клад,

авторські колонки Віталія Жежери, Людмили Засєди, Світлани Пир-

кало, Сергія Жадана, Тараса Прохасько, Тетяни Єрушевич).

Кла сифікацію ав торсь ких ко ло нок мож на про ва ди ти й за

об’єктом відображення, тематичною спрямованістю. На нашу дум-

ку, можна говорити про політичну, медіакритичну, мистецтвознав-

чу (зокрема літературозначу) та інші різновиди колумністики. На

жаль, не всі із ви ще заз на че них різно видів ма ють місце в ук -

раїнській періодиці. На при клад, не при та ман на для ук раїнської

жур налісти ки еко логічна ко лумністи ка, яка посідає од не із

чільних місць у світовому медіапросторі. Натомість особливо попу-

ля ри зується медіак ри тич на ко лумністи ка (на при клад, ру б ри ка

«ТелебаченнЯ» Ігоря Лосєва («День»), рубрика «Телеконтинуум з

Отаром Довженком» («Телекритика»)).

Ук раїнська ко лумністи ка має й до сить не звич ний, відмінний від

тра диційно го для неї фор мат. У га зеті «День» на першій шпальті не -

одмінно виходить рубрика «Щоденник», де авторські тести за формаль-

ними та стилістичними показниками наближаються до такого жанро-

во го різно ви ду, як етюд (шкіц, ескіз). Ціка вим є й те, що цю ко лон ку ве -

де не один автор, це почергова робота журналістів вищезазначеного ви-

дання. Отже, можемо говорити про запровадження в українському

медіапросторі й такого жанрового різновиду, як міні_колумністика.

От же, ав торсь ка ко лон ка – це жанр ди фузійної фор ми, який

кон тамінує в собі не ли ше оз на ки влас не жа н ру (жанрів), а й фор -

ми. Ко лумністи ка ос таннім ча сом посідає од не з чільних місць в

пресодруці України, вона активно розвивається. Вбираючи в себе

ряд ознак, які характерні для світової колумністики, авторська ко-

лонка в українських ЗМІ часто набуває специфічних рис.

1. Га лич В. М. Ко лон ка як жанр / В. М. Га лич // Вісник Лу гансь ко -

го національного університету імені Тараса Шевченка. Філологічні на-

уки. – 2009. – № 3. – С. 223–233.

2. Кройчик Л. Е. Система журналистских жанров // Основы творче-

ской деятельности журналиста : учеб. / [ред._сост. С. Г. Корконосен-

ко]. – С.Пб. : Зна ние ; СПбИ ВЭ СЭП, 2000. – С. 127.

3. Успенская С. С. Колумнистика : проблемы жанровой идентифи-

кации / С. С. Успенская // Вестник ВГУ. Серия: Филология. Журнали-

с ти ка. – 2007. – № 1. – С. 240–244.__

Морозова О. Авторська колонка на сторінках журнальної періодики / О. Морозова // Наукові читання Інституту журналістики. Присвячено пам’яті А.Г. Погрібного. 23 грудня 2008 р. / За ред.. В.В. Різуна. – К. : Інститут журналістики, 2009. – Вип. 16. – 168 с. – С. 137-140

Олена МОРОЗОВА

АВТОРСЬКА КОЛОНКА НА СТОРІНКАХ ЖУРНАЛЬНОЇ ПЕРІОДИКИ

За останні п'ять років вітчизняний медіа-ринок зазнав суттєвих змін. З'явились українськомовні суспільно-політичні видання, які працюють у жанрі "інфотейнмент" (англ. іпргтаїіоп , епіеіїаіптепі) — розважання інформуванням, або дослівно — "інформуй та розва­жай". Відповідно до цього принципу подачі матеріалу журналіст знаходить у будь-яких серйозних темах розважальні сюжети та оригінально обігрує їх у тексті [1].

Деякі науковці сприймають "інфотейнмент" як ознаку таблоіди-зації, жанр роботи "бульварної" періодики. Однак російські жур-налістикознавці класичним прикладом "інфотейнменту" назива­ють манеру подачі новин в інформаційних програмах каналу НТВ ("Страна и мир", "Намедни", "Профессия - репортер", "Програм-ма Максимум"), а звинуватити їх авторів у "жовтизні" та непрофе-сюналізмі — складно.

На вітчизняних теренах у жанрі "розважання інформуванням" працюють одразу кілька українськомовних журнальшгх видань: "Український тиждень", "Главред", "Новинар", а також російсько­мовні "Корреспондент", "Фокус", "Профиль". їхня популярність серед читацького загалу, комерційний успіх та зацікавленість з боку рекламодавців дозволяють припустити, що інформаційно-розважальні тижневики й надалі завойовуватимуть аудиторію, по­ступово збільшуючи свою кількість.