ОСОБЛИВОСТІ РИТОРИКИ СОКРАТА

Перший виклик софістичному ідеалу єдності філософії та риторики кинув Сократ (469-399 рр. до н. е.). Він вважав, що риторика непотрібна оскільки істинна думка збереже свою силу і без риторичного переконання, а хибна думка навіть за допомогою риторики не встоїть проти істини. Як свідчать діалоги Платона, Сократ намагається чітко розрізнити поняття віри й знання. Софістична риторика, на його думку, спрямована часто на формування віри без знання: "перед всіма іншими мистецтвами ритор і риторика перебувають у такому ж виграшному становищі. Бо нічого не треба знати про саму справу, треба тільки знайти якісь засоби переконування, щоб видатися невігласам більшим знавцем, ніж ті, хто справді знає".

Погляди Сократа на риторику формують певний риторичний ідеал, відмітною рисою якого є постулати Істини та Добра. Адже справжнім оратором може вважатися лише та людина, яка чітко знає предмет промови й прагне до вищого блага: "Бо коли риторика двоїста, то одна її частина є підлабузництвом, ганебною балаканиною для народу, а друга - прекрасна, яка прагне до того, аби душі громадян стали чимкращими, і яка завжди захищатиме в промовах те, що справді найкраще, незалежно від того, приємно це буде слухачам чи ні...".

З іншого боку, Сократ значно розвинув практичні методи публічної полеміки, на якій ґрунтувались всі його відомі бесіди. Сам термін "полеміка" у перекладі з грец. означає "воїн", "військова справа". Мистецтво ведення суперечок називається еристика. У ті часи вона була сферою застосування софістики. Цим мистецтвам Сократ протиставляв діалектику - мистецтво ведення бесіди, метою якої було досягнення істинного знання.

Зазвичай Сократ починав свої бесіди з того, що за допомогою майстерних запитань загоняв супротивника в глухий кут. Предметом розмови часто виступали на перший погляд нескладні проблеми, в яких софісти вважали себе знавцями. Однак протягом бесіди виявлялись суперечності в їхніх поглядах. Після цього Сократ підключав маєвтику (мистецтво повитухи), коли шляхом запитань та відповідей співрозмовники намагалися дійти до істини.

РИТОРИКА ПЛАТОНА

Думку Сократа про даремність софістичної риторики розвинув у своїх діалогах відомий давньогрецький філософ Платон(427-347 рр. до н. е.). Зокрема цим питанням присвячені його роботи "Горгій" та "Федр". У "Горгії" представлена, головним чином, критика існуючої риторики. Платон вустами Сократа говорить про те, що риторика - це марево однієї з частин мистецтва політики. Тобто риторика навіть не є мистецтвом, це вправність: ".як оздоблювання тіла відноситься до гімнастики, а софістика - до законодавства, так і куховарство - до мистецтва лікування, а риторика - до правосуддя. Однак я вже наголошував на тому, що за природою вони відрізняються між собою. Але оскільки водночас і близькі одне до одного, то від цього софісти й красномовці перебувають у цілковитому сум'ятті, й ні самі не знають, чим і в чому вони можуть бути корисними, ні іншим людям це невідомо"¹.

Софістичній риториці Платон протиставляє справжнє красномовство, що ґрунтується на справжньому знанні й тому доступне тільки філософу. Крім того, в творчості Платона вже можна побачити осмислення риторичного трикутника: оратор - промова - аудиторія. Зокрема, у діалозі "Федр" відмічається, що, по-перше, для ритора, який впливає насамперед на душу слухачів, важливим є знання видів душі. По-друге, важливим є також знання властивостей кожного з видів промов, як вони впливають на того чи іншого слухача. По-третє, Платон пише й про доречність, що стосується як моменту виступу перед аудиторією (оратор повинен знати, коли слід виступати, а коли слід утриматись), так і засобів підвищення впливовості свого виступу (коли слід застосувати стислість, жалісливість, запальність тощо). Щодо членування промови, то тут виділяються такі частини: вступ, розповідь із вміщеними в ній свідченнями, докази, правдоподібні висновки.

Однак головне, чим повинен володіти ритор, - це знання. Мистецтво пізнання складається, на думку Платона, з двох частин: вміння звести до однієї загальної ідеї всі розрізнені поняття і вміння розділити все на види. Таке мистецтво у діалозі "Федр" називається ще діалектикою.

Таким чином, найважливішою думкою Платона, яка справила велике значення для подальшого становлення риторики як теоретичної та практичної дисципліни, було те, що завдання оратора полягає не тільки в переконанні, тобто однобічному впливу на аудиторію, але й у пошуку істини. З іншого боку, видатний давньогрецький філософ відкинув досить продуктивне для практики ораторського мистецтва положення софістів про те, що кожна людина може мати свої переконання.

ОСВІТНЯ СИСТЕМ ІСОКРАТА

Ісократ (436-338 рр. до н. е.) був учнем Горгія і прямим спадкоємцем софістичної освітньої системи. У 392-352 рр. до н. е. Ісократ створює школу красномовства. Навчання в цій школі тривало 3-4 роки, коштувало дорого (приблизно 1000 драхм) і було доступним тільки заможним людям.

Створюючи школу, Ісократ розглядає риторику як синонім знання, яким можна оволодіти в процесі навчання. Мистецтво створення промов визначається ним як філософія. Звичайно, таке розуміння філософії відрізняється від розуміння філософії Сократом і Платоном. У житті доводиться мати справу не з істинами, а з думками, отже умоспоглядальна філософія була не зовсім доречною для практичного життя. Тому Ісократ зосереджується більше на мистецтві слова. Адже для переконання аудиторії слід бути принаймні зрозумілим для більшості. Саме в школі Ісократа і з'являється таке поняття, як "думка більшості". Щоб виступ оратора був успішний, потрібно завоювати "думку більшості", тобто вловити настрій аудиторії, встановити з нею контакт і тим самим знайти схвалення своєї промови. Якраз ці ідеї і пов'язують школу Ісократа з практикою софістичного навчання.

Ісократ підкреслював великі потенційні можливості, що закладені в красномовстві. Природа слова така, що: "одне й те саме можна викласти різними способами: велике представити незначним, незначне возвеличити, старе представити новим, а про недавні події розповісти так, що вони будуть здаватися давніми".

Однак він, на відміну від софістів, наполягав на моральнісних аспектах риторики. Слід зазначити, що сам Ісократ не виголошував промови публічно, він навчав інших. Звичайно, така ситуація була неординарною і стала предметом глузувань. Як свідчать джерела, коли Ісократа запитували, як це він, сам нездатний виголошувати промови, навчає інших, він відповідав, що гострильний камінь не може різати, проте робить залізо гострим.

Риторика стояла в центрі освітньої системи Ісократа. Елементи інших знань були тільки підготовкою до неї. Однак оратор повинний знати й інші предмети (історію, міфологію, математику, астрономію тощо), адже невідомо на яку тему йому доведеться виступати.

Ісократ удосконалив риторичну теорію. В його школі були вироблені основні принципи композиції ораторської промови, яка повинна містити такі частини: 1) вступ, метою якого є привертання уваги й прихильності аудиторії; 2) виклад предмета виступу з усією переконливістю;

3) спростування положень противника з аргументацією на користь власних; 4) завершення, яке підводить підсумок всьому, що було сказане.

 Ідеалом в школі Ісократа було мовлення легке та вишукане, яке проста людина зрозуміє, а фахівець оцінить.

ВИДИ ПРОМОВ ЗА АРИСТОТЕЛЕМ

Дорадчі – їх справа схиляти чи відхиляти. Вони спрямовані на майбутнє і мають на меті користь або шкоду. У таких промовах використовуються приклади, тому що йдеться про майбутнє, але припущення робляться на основі минулого.

Судові – їх справа звинувачувати чи виправдовувати. Вони спрямовані на минуле і мають на меті справедливе або несправедливе. У такиї промовах використовуються ентимеми, тому що минуле через свою неясність особливо потребує вказівки на причину та доведення.

Епідейктичні – їх справа хвалити чи осуждати. Вони спрямовані на теперішнє і мають на меті прекрасне або ганебне. У таких промовах використовуються перебільшення, тому що оратор має справу з діяннями, що визнані беззастережно; він повинен лише представити їх у всій величі та красі.

ЕНТИМЕМИ

Энтимéма (др.-греч. ἐνθύμημα) — сокращённый силлогизм, в котором в явной форме не выражена посылка или заключение, однако пропущенный элемент подразумевается.

Иногда к энтимеме прибегают нарочно, желая получить неожиданное заключение. Эффект остроумия в значительной степени зависит от энтимемы.

Простой категорический силлоги́зм (греч. συλλογισμός) — рассуждение мысли, состоящее из трёх простых атрибутивных высказываний: двух посылок и одного заключения.

Согласно Аристотелю («Риторика»), энтимема представляет собой «риторический силлогизм»: его цель — убеждение, в отличие от полного «научного» силлогизма, используемого для доказательства.

В теории аргументации энтимема — неполно приведённый аргумент, недостающие части которого подразумеваются очевидными.