ПРИРОДНІЙ ТА ШТУЧНИЙ СПОСОБИ ПОДАЧІ МАТЕРІАЛУ

Після вступу оратор пропонує аудиторії той матеріал (тези, аргументи), який було відібрано на етапі інвенції. Загальна мета головної частини - це обґрунтування тез оратора. Залежно від характеру впорядкування підібраного на етапі інвенцї матеріалу, він може подаватися шляхом природним або штучним.

Природний, або історичний, шлях подання матеріалу характеризується лінійністю та найменшим втручанням оратора у виклад. Матеріал викладається в хронологічній послідовності крок за кроком від більш ранньої події до більш пізньої. Цей спосіб зображує події так, як вони відбувались у реальній дійсності. Роль оратора в таких випадках подібна до ролі літописця (головне - не забути, що за чим відбувалось). Перевагою історичного способу є прозорість такого подання матеріалу для аудиторії. Він легко сприймається, запам'ятовується, не викликає напружень думки.

Природний шлях викладу рекомендують використовувати у промовах, мета яких полягає в інформуванні аудиторії.

Штучний шлях викладу характеризується ієрархічністю, коли оратор сам впорядковував певний матеріал, при цьому він міг порушувати хронологію, ставити наслідки перед причинами тощо.

Подібне впорядкування матеріалу вимагає від оратора досить високого рівня майстерності, адже в таких випадках аудиторія є досить вимогливою. З іншого боку, слухачам теж доводиться докладати певних зусиль для того, аби вичленити людину з її промови, тобто розібратися, де самі факти, а де - робота оратора з фактами.

Штучний шлях реалізується трьома способами: дедуктивним (подання матеріалу характеризується рухом від формулювання тези до формулювання аргументів) ; індуктивним (подання матеріалу характеризується рухом від формулювання аргументів у вигляді окремих положень до формулювання тези); компаративістським (подання матеріалу характеризується зіставленням предметів і перенесенням властивостей з одного на інший. Цей спосіб може проявлятися у двох формах: спочатку подаються аргументи, які засвідчують подібність предметів у деяких ознаках, а потім положення про те, що предмет має ще одну ознаку (теза). Або навпаки: спочатку теза про властивість предмета, а потім - аргументи-зіставлення цього предмета з іншим)

Незалежно від способу викладу матеріалу при штучному впорядкуванні промови в риториці пропонують певний порядок розташування аргументів. Він полягає в тому, що спочатку подаються сильні аргументи, потім - слабкі, а наприкінці - найсильніший аргумент. Більшість майстрів ораторського мистецтва застерігають від "висхідного" чи "нисхідного" порядку аргументів.

ПОМИЛКИ ПРИ АРГУМЕНТАЦІЇ

Слід підкреслити, що залежно від структури аргументації /критики правила поділяють на три групи:

1) правила щодо тези;

2) правила щодо аргументів;

3) правила щодо форми.

Правило щодо тези: теза повинна залишатись незмінною протягом усієї аргументації або критики.Порушення цього правила призводить до того, що оратор у своїй промові обґрунтовує положення, яке відрізняється від того, що було ним заявлене. Заміна однієї тези на іншу в процесі аргументації/критики може відбуватися навмисно й ненавмисно. Відповідно розрізняють такі помилки, що виникають у результаті порушення правила щодо тези: "підміна тези"; "втрата тези".

"Підміна тези" - це помилка, яка полягає у навмисній заміні оратором того положення, яке обґрунтовується в промові.

"Втрата тези" (лат. ignoratio elenchi) -це така помилка, яка полягає у ненавмисній заміні того положення, яке обґрунтовується в промові.

Розглянемо тепер правила щодо аргументів.

Правило 1: Аргументи повинні бути обґрунтованими твердженнями.

У випадку порушення цього правила виникає помилка, яка має загальну назву "необгрунтований аргумент".Вона має декілька різновидів: "хибний аргумент"; "випередження основи"; "коло в обґрунтуванні".

"Хибний аргумент" (лат. fallacia falsi medii) -це така помилка, коли в якості аргументу використовується хибне твердження. Однак оратор може й не знати про це. Тому при відборі аргументів слід бути дуже уважними й ретельно продумувати обґрунтування кожного твердження, що використовується як аргумент в ораторській промові.

"Випередження основи" (лат. petitio principii) -це така помилка, коли в якості аргументу використовується твердження, яке й не є наперед хибним, але саме потребує обґрунтування. Тобто достовірність такого положення тільки припускається, однак не встановлюється з необхідністю.

"Коло в обґрунтуванні" (лат. circulus vitiosus) -це така помилка, коли для обґрунтування тези використовується аргумент, який, у свою чергу, випливає з цієї тези.

Правило 2: Аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування тези.

"Надмірне обґрунтування" (лат. argumentum nimium probans) -це така помилка, коли людина, намагаючись навести якомога більше аргументів на користь своєї тези, непомітно для себе починає використовувати необґрунтовані, суперечливі, хибні аргументи.

Правило 3: Аргументи повинні відповідати тезі, яка обґрунтовується.

"Безпідставний аргумент" (лат. argumentum externum) - це така помилка, коли людина на підтримку своєї тези наводить довільні, неочевидні твердження.

Правило щодо форми аргументації має такий вигляд: Відношення між аргументами і тезою повинно бути принаймні відношенням підтвердження. Суть цього положення полягає в тому, що між аргументами та тезою має існувати зв'язок, який відповідає правилам певних аргументативних схем.

Порушення правила щодо форми аргументації призводить до помилки, яка має загальну назву "не підтверджує".Ця помилка має декілька різновидів: "від сказаного умовно до сказаного безумовно", яка характерна для симптоматичної аргументації; "після цього, отже, з цієї причини", яка характерна для причинної аргументації; "хибна аналогія", яка характерна для аналогійної аргументації.

"Від сказаного умовно до сказаного безумовно" (лат. a dicto sekundum ruid ad dictum simplicifer) -це така помилка, коли аргументами, прийнятними або за певних умов, або в певний час, або в певному місці, обґрунтовують тезу безумовного характеру. "Після цього, отже, з цієї причини" (лат. post hoc ergo propter hoc) - це така помилка, коли послідовність у часі сприймається як така, що містить причинний зв'язок.

"Хибна аналогія" - це така помилка, коли наявні обставини, що роблять порівняння недійсним.

ПРИЙОМИ ЗАВЕРШЕННЯ ПРОМОВИ

Остання частина промови - завершення - дає можливість оратору посилити переконливість своїх думок, які було обґрунтовано в основній частині. Загальна мета завершення - закріплення оратором своїх положень у свідомості аудиторії. Найбільш поширеними є три прийоми, що використовуються в цій частині: формулювання висновків, розгляд перспективи, апелювання.

Перший прийом (формулювання висновків)полягає в тому, що оратор повертається до найважливіших пунктів головної частини. Формулювання висновків є досить поширеним способом завершення ораторських промов. Оратор ще раз наголошує на важливих думках свого виступу. При цьому доцільно перераховувати ті пункти, які повторюють, за допомогою конструкції: по-перше.... по-друге.... по-третє… . У таких випадках завершення промови покликане нагадати про них. Воно може розгортатися на: 1) предмет повідомлення; 2) структуру повідомлення.

Розгортання завершення на предмет промови передбачає підсумовування думок щодо нього. Для цього оратор повинний відібрати найбільш сильні суттєві положення головної частини. У завершеннях такого типу не рекомендується: вводити нові дані; занадто варіювати вихідні формулювання; відволікатися "цікавинками".

Розгортання завершення на структуру повідомлення передбачає огляд того, в якій послідовності подавалась інформація про предмет промови. Тобто оратор наголошує не на головних рисах самого предмета, а на головному в повідомленні про нього. Для цього характеризується загальна структура промови та окремі частини. У завершеннях такого типу не рекомендується: на ходу перебудовувати повідомлення; надавати рівного значення всім частинам; випускати мотиви переходу від однієї частини до іншої

Другий прийом (розгляд перспективи) полягає в тому, що оратор окреслює гіпотетичний розвиток предмета промови. Для цього оратор може скористатися екстраполяцією: 1) часовою; 2) просторовою.

Завершення через часову екстраполяцію передбачає розгляд того, чим предмет буде завтра. Промова ґрунтується на загальній схемі: "чим був об'єкт учора - чим він є сьогодні - чим він буде завтра". Слід підкреслити, що така схема підходить до повідомлень майже на будь-яку тему.

Завершення через просторову екстраполяцію передбачає введення нових об'єктів для кращого засвоєння предмета промови. Ці об'єкти можуть бути подібними або контрастними до предмета промови.

Третій прийом (апелювання) полягає в тому, що оратор намагається емоційно завершити свою промову та вплинути на почуття аудиторії. Найчастіше використовується тоді, коли людина намагається сформувати у слухачів намір певним чином діяти. У завершеннях такого типу не рекомендується: надто підкреслювати дистанцію між оратором та аудиторією, характеризувати слухачів (особливо негативно), домагатися згоди аудиторії, протиставляти окремі групи слухачів між собою, примушувати аудиторію до відповідей на прямо поставлені запитання.

Останні фрази завершення мають бути ретельно продумані оратором, адже вони сприяють закріпленню того враження, яке склалось в аудиторії під час всієї промови. В межах риторики встановлені певні загальні прийоми завершення, що підходять до промов на будь-яку тему: цитата; ілюстрація; подяка аудиторії, яка має вигляд розгорнутого компліменту. При виборі прийому завершення як подяки оратору не слід обмежуватися простою фразою: "Дякую за увагу!". Потрібно конкретизувати комплімент аудиторії. Не треба завершувати промову: вибаченнями; додатковими даними після того, як сформульовано висновки; безнадійною перспективою.

ЕЛОКУЦІЯ

Елокуція (від лат. "elocurio" - "словесне вираження") - це розділ риторики, який вивчає виразність ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен забезпечити виразність матеріалу промови, що був підібраний та розташований на попередніх етапах.

Ще античною риторикою були запропоновані такі критерії до словесного виразу промови: правильність; ясність; краса; доречність.

Перші три критерії можна розвести по модусах переконання таким чином:

правильність пов'язана з етосом оратора (дійсно, чи може аудиторія довіряти людині, яка не володіє правилами певної мови?);

ясність пов'язана з логосом ("Не так кажіть, щоб міг зрозуміти, а так, щоб не міг не зрозуміти вас суддя");

краса пов 'язана з пафосом (інколи навіть вважають, що фігури як основні засоби виразності промови якраз і виражають доводи до пафосу).

Критерій доречності ніби виражає загальну настанову ораторської промови - вплив - й об'єднує в собі три перші риси.

Слід зазначити, що на сьогоднішній день поняття правильності майже повністю переведене в площину культури мовлення. Правильність - це відповідность ораторської промови певним мовним нормам.

Вимога ясностімає дуже важливе значення для оратора. При публічному виступі він повинен прагнути до того, щоб промова була доступна і зрозуміла слухачам.

Інколи оратори у своїх промовах використовують прийом, який називається "ускладнення мовних конструкцій".

"Ускладнення мовних конструкцій" - це такий прийом, суть якого полягає в тому, що для фіксації певних ситуацій, подій, предметів застосовуються складні для сприйняття та розуміння мовні вирази.

"Безглуздий аргумент" - це такий прийом, коли оратор у своїй промові пропонує певний набір фраз, які не мають смислу.

"Помноження аргументів" - це такий прийом, коли оратор один і той самий аргумент повторює декілька разів у різних формулюваннях.

Краса - це здатність промови досягати естетичного ефекту. Для цього створювались та вдосконалювались системи різноманітних засобів прикрашання, тобто риторичних фігур.