ВНЕСОК АРИСТОТЕЛЯ В РОЗВИТОК РИТОРИКИ

Систему філософської риторики створює Арістотель (384- 322 рр. до н. е.). Він присвячує цій науці спеціальний трактат під назвою "Риторика". В ньому, зокрема, подається таке визначення риторики: ".здатність знаходити можливі способи переконання відносно кожного даного предмета".

Велику увагу Арістотель приділяє також вирішенню питання про те, чим риторика відрізняється від інших мистецтв, які теж мають справу зі Словом, а саме: аналітики, діалектики, софістики та еристики. Аналітика у нього - це вчення про доведення. Діалектика - це певне мистецтво ведення бесіди, коли шукаються першооснови якоїсь науки, особливо філософії. Софістика й еристика дуже схожі між собою, відмінність полягає лише в меті: софісти прагнуть до позірної мудрості, а еристики - до позірної перемоги в суперечці будь-якими засобами.

Крім того, у трактаті "Риторика" закріплюється уявлення про "риторичний трикутник". Стагиріт пише про те, що існує три види способів переконання. Перший вид залежить від характеру промовця, другий - від настрою слухача, а третій - від самої промови. Іншими словами, для досягнення переконання оратору необхідно продемонструвати свій етос, тобто викликати довіру до себе; скористатися пафосом, тобто вплинути на почуття аудиторії; спертися на логос, тобто належним чином аргументувати свої положення.

Стагиріт докладно аналізує також структуру промови. На його думку, вона повинна містити такі основні компоненти: вступ, оповідання, доведення, завершення. Крім того, Арістотель розглядає й інші питання риторики: поняття стилю, метафори, жарту; аналізує пристрасті.

Таким чином, "Риторика" Арістотеля - це, мабуть. єдина ґрунтовна й систематична праця з цієї дисципліни, що збереглася з часів Давньої Греції й не втратила своєї актуальності до нашого часу.

Для риторики як практичної дисципліни велике значення має ще й така робота Арістотеля, як "Про софістичні спростування". В ній Стагиріт намагається певним чином систематизувати захисні прийоми проти софістів.

ОСОБЛИВОСТІ ЕЛЛІНІСТИЧНОЇ РИТОРИКИ

Як відомо, Арістотель у своїй творчості виділив три види промов: політичні, судові та епідейктичні. У Давній Греції класичного періоду провідну роль відігравали політичні промови. В період еллінізму ця роль переходить до урочистих промов. У системі античної риторики відбуваються значні зміни. Насамперед змінюється естетичний ідеал красномовства. Метою політичної промови було переконання слухачів, а урочистої - сподобатись аудиторії. І грецьке красномовство шукає пафосу, вишуканості, пишноти, блиску. В промовах з'являються рідкісні слова, пишномовні метафори, підкреслений ритм.

Особливо це виявилось в азіатському стилі - напрямі в риториці, що утворився в риторичних школах і досяг найбільшої досконалості в містах Малої Азії в ІІІ ст. до н. е. Риторика тепер була позбавлена гострого змісту політичної боротьби, що наснажувала політичних ораторів минулого. В риторичних школах культивувалось урочисте панегіричне красномовство на честь монарха, а також судові ораторські промови на обрану тему. За відсутності живого змісту риторика звертається переважно до формальних ефектів, серед яких розрізняли два стильові напрями - "ошатний" і "високомовний".

Характерна ознака "ошатного" стильового напряму полягає у пошуках слухових ефектів, під впливом яких в аудиторії складалось враження співу. Представники "високомовного" стилю тяжіли до емоційної патетики та пишномовності. Обом відгалуженням було притаманне намагання максимально піднести навантаження кожного елементу фрази.

Інший елліністичний напрям у риториці отримав назву аттикізм. Він набув розвитку в II-І ст. до н. е. й орієнтувався на архаїчну на той час мову та стилістику аттичної прози, зокрема, на твори Лісія, а також Фукідіда.

Крім зміни естетичного ідеалу зростає також значення теоретичних приписувань для красномовства. Це зумовлюється тим, що, на відміну від політичних промов, які повністю залежать від неповторної конкретної ситуації, зміст урочистих промов більш одноманітний і тому його можна підготувати наперед. Відповідно до цього розробляються теоретичні системи риторики, що прагнуть охопити якомога більше різноманітних випадків, з якими доводиться мати справу оратору.

Зразком для риторів епохи еллінізму виступали давньогрецькі оратори класичного періоду. В III ст. до н. е. у Пергамській бібліотеці створюється відомий канон десяти аттичних ораторів, до складу якого увійшли Антифонт, Андокід, Лісій, Ісократ, Ісей, Лікург, Демосфен, Гиперід, Динарх, Есхін, До цього канону пізніше часто звертались видатні оратори, теоретики й вчителі ораторського мистецтва.

Якщо говорити про співвідношення риторики та філософії в епоху еллінізму, то слід зазначити, що елліністична риторика все більше відмежовується від філософських інтересів. Риторичні школи цього періоду більшу увагу приділяють саме мистецтву слова. В них поступово виробляється тип оратора, що здатний промовляти на будь-яку тему, але при цьому майже не знати нічого.

Саме шкільна риторика ще з часів Ісократа стала основою античної освіти. У риторичних школах поширюються вправи, які називаються декламації - промови на вигадані теми. Спочатку цим терміном позначали суто вокальні вправи, а вже згодом вони виступають як специфічні вправи у риторичних школах. Існувало два види декламацій: контроверсії та суазорії.Контроверсії - це судові промови по вигаданих справах, а суазорії - промови на вигадані політичні теми.

Якщо говорити про ставлення філософських шкіл епохи еллінізму до риторики, то варто зупинитися на двох школах. Особливий інтерес викликає ставлення академіків, спадкоємців Платона, до риторики. Деякий час вони відхиляли цю дисципліну. Однак з II ст. до н. е. в Академії панує вже скептицизм. Представники цього покоління академіків охоче залучають до викладання риторичні прийоми. А саме: "про будь-який предмет говорити і за, і проти" й тим самим підводити слухача до потрібних висновків. Філософ Карнеад, який очолював Академію у 160-129 рр. до н. е., навіть став у такий спосіб відомим оратором.

Представники ще однієї елліністичної філософської школи - стоїчної - вважали, що риторика складає необхідну частину знань справжнього мудреця. Вони виходили з внутрішньої єдності риторики та діалектики. Риторика є наукою витончено говорити за допомогою складних міркувань, а діалектика - наукою правильно сперечатися за допомогою міркувань у вигляді запитань та відповідей. Крім того, вони дотримувались аристотелівського поділу промов на політичні, судові й урочисті; сама ж ораторська промова, на їх думку, складається із вступу, оповідання, заперечення й завершення. Щодо загальної структури риторики, то стоїки виділяли чотири частини: винахід, виклад, побудова й виконання.

РИТОРИКА ЦИЦЕРОНА

Цицерон залишив після себе чималу кількість промов, а також кілька теоретичних творів, присвячених ораторському мистецтву: "Про оратора", "Брут", "Оратор" та ін. Видатний давньоримський оратор вважав, що для красномовства необхідними є: природне обдарування; навички; знання.

При цьому перевагу він віддавав третьому компоненту, оскільки першість належить освіченому оратору. Зокрема, свої ораторські успіхи він пов'язував не з талантом, а з освітою. Без знань немає справжнього красномовства. Цицерону належать також відомі слова про те, що багатство змісту породжує й багатство вираження. Якщо зміст значний, то він викликає природний блиск і в словах.

Цицерон удосконалив розробку риторичної техніки. Зокрема, у творі "Оратор" він характеризує турботи ідеального оратора таким чином: "що сказати", "де сказати", "як сказати". "Що сказати" означає винахід матеріалу. Тут оратор, на думку Цицерона, має керуватись розумом. "Де сказати" означає розташування матеріалу. Тут римський оратор пропонує сильні аргументи ставити на початку та в кінці, а слабкі - посередині. "Як сказати" стосується і виголошення, і викладу. Щодо виголошення, то оратор, на думку Цицерона, повинен володіти голосом, рухами та обличчям. Однак основним завданням оратора є словесне вираження (виклад). Саме в цьому пункті Цицерон вбачає схожість латинського "eloquens". Він розробляє теорію трьох стилів. При виборі стилю оратор повинен керуватись доречністю. Взагалі ідеальний оратор - це "такий оратор, який вміє говорити про низьке просто, про високе яскромовно й про середнє помірно".

Стосовно ж співвідношення риторики та філософії відомий римський оратор відмічає, що філософія - це найважливіша частина освіти оратора, але частина. Він вважає, що в Римі настали часи для створення ідеального освіченого оратора, оратора-політика, який був би одночасно й філософом.

З переходом від республіки до імперії латинське красномовство повторило ту ж еволюцію, яку свого часу зазнало грецьке красномовство під час переходу від еллінських республік до елліністичних монархій. Значення політичного красномовства знизилось, а урочистого - зросло. Судове красномовство продовжувало процвітати. Римське право складається в систему. І тепер судові оратори прославляються вже як прокурори чи адвокати.

ПОЛІТИЧНА РИТОРИКА ЦЕЗАРЯ

   Видатним оратором був Гай Юлій Цезар (100—44 pp. до н. е.) — засновник Римської імперії, військовий полководець, політик, письменник. Його промови сягали рівня промов Цицерона, але він не надавав їм такого великого значення, як це робив Цицерон, і не зберіг їх. Увагу Цезаря більше привертали політика і державотворення. Про його ораторський хист свідчить такий факт. Під час громадянської війни між Цезарем і сенатом повстали легіонери. Хоча друзі відмовляли Цезаря, але він сміливо вийшов до повсталих, дав солдатам звільнення, а потім звернувся до них словом "громадяни!" замість прийнятого "воїни!" (гр. militas!). І цим єдиним, майстерно вимовленим словом, щирістю і повагою він привернув їх до себе. Воїни почали кричати, що хочуть йому вірно служити, і добровільно йшли за ним у Африку, хоча він і відмовлявся від їхньої допомоги. Можливо, тому, що Цезар розглядав риторику не як мистецтво, не як самодостатню науку, а як засіб для досягнення політичної мети — влади, його промови не мали якихось особливо вишуканих прикрас, як це ми бачили в промовах Цицерона, а були природними, сповненими сьогочасного, живого інтересу до конкретних подій, осіб, явищ.

   Найвідомішим твором Цезаря є "Записки про галльську війну". Це апологія Цезаря самому собі, щоб створити міфічний образ для римлян непереможного у війні з варварами (так римляни називали тоді всі народи Європи) і справедливого імператора, самого себе — Цезаря. Це об'єктивна оповідь з умовчаннями, з легкою іронією про себе в третій особі як благодійника римлян, імперії і всіх варварів, які не розуміють свого щастя. Воно не на волі, воно під рукою Цезаря. Така сама ідея зреалізована і в праці "Записки про громадянську війну", де Цезаря подано як борця проти зграї олігархів заради блага держави, турботи про народ. Він сміливий і рішучий, використовує в "Записках..." свої виправдання та інвективи, прямозвинувачення проти інших. "Записки..." Цезаря — це політична публіцистика простого, ясного і переконливого стилю без складних риторичних красивостей, але й без зневажливого просторіччя. Внутрішня впорядкованість і вміла побудова періодів роблять текст доступним і водночас вишуканим.

ПЕД. РИТОРИКА КВІНТІЛІАНА

Якщо в бурхливі республіканські часи красномовство було знаряддям політичної боротьби, то в період імперії воно втратило цю свою функцію і стало вченою розвагою, своєрідним літературним продуктом та знаряддям професійного оратора, що заробляє собі на життя. Марк Фабій Квінтіліан (приблизно 35- 100 рр. н. е.) - ще один відомий ритор Давнього Риму - не був оратором форуму, а був адвокатом і шкільним викладачем риторики. У 70 р. у Римі імператором була створена державна риторична школа, керівником якої і був Квінтіліан. Його твір "Дванадцять книг риторичних повчань" ("Institutio oratore") - це найбільш докладний із риторичних курсів, що зберігся з давнини.

На думку Квінтіліана, щоб оратор був "гідною людиною", необхідно розвивати його моральність; щоб оратор був "майстерним у промовах", необхідно розвивати його смак. Саме цьому й слугує весь курс риторичних занять, який був систематизований і зорієнтований на кращі класичні зразки, зокрема на Цицерона.

У своєму творі "Дванадцять книг риторичних настанов" Квінтіліан докладно описує п'ять основних розділів риторики: знаходження, розташування, словесне вираження, запам'ятовування та проголошення. При цьому він не намагається викладати лише правила, яких повинен дотримуватись оратор, справедливо наголошуючи на тому, що "...ритори, які писали про цю науку з особливою ретельністю та точністю, ніколи не були великими ораторами".

Своє завдання Квінтіліан вбачає в тому, щоб надати майбутньому оратору такі настанови, виконання яких сприятиме його формуванню. Він пише про те, що ці правила є насамперед наслідком досвіду та спостережень.

Розглядаючи розділи риторики, вчитель красномовства особливу увагу приділяє третій частині - словесному вираженню (елокуції). На його думку, саме це відрізняє справжнього оратора серед інших людей, адже риторика у його визначенні - це "наука говорити витончено".

Проте він також зауважує, що в жодному разі не можна віддавати перевагу тільки відбору слів, через те що слова слугують насамперед для того, щоб виражати думки.

У розділі про елокуцію Квінтіліан докладно пише про ясність, прикрашання промови, тропи, фігури тощо. При цьому він намагається чітко відрізнити тропи від фігур. На його думку, троп - це використання слів у непрямому значенні для краси промови. Фігура - це мовленнєвий зворот, що відступає від загальноприйнятого виразу думки. Тут можуть використовуватись слова у прямому значенні й у звичайному порядку в реченні. Тоді як у тропах одні слова замінюються іншими.

Взагалі погляди Квінтіліана на риторику символізують суттєві зміни в розумінні цієї дисципліни. Насамперед, відтепер риторика тлумачиться вже не як мистецтво переконання, а як мистецтво говорити витончено. Тобто покликання оратора полягає вже не в оволодінні душами багатьох людей через аргументовану промову, а в створенні прекрасної форми для своїх думок, що під силу оцінити тільки знавцю. Таким чином, риторика зрештою стає засобом дарувати естетичну насолоду й зближується з художньою літературою. Подальша діяльність риторів здебільшого якраз і була спрямована на ретельне вивчення й систематизацію фігур думки та фігур мовлення.

Т

АЦИТ ПРО КРАСНОМОВСТВО

Відомий давньоримський історик Корнелій Тацит (приблизно 58-117 рр. н. е.) у своєму творі "Діалог про ораторів" замислюється над питаннями про долю латинського красномовства, про місце риторики в житті суспільства. У період написання цієї праці Тацит ще не був істориком, він був політиком.

"Діалог про ораторів" написаний у традиційній формі, якої дотримувався Цицерон у своїх творах. Тацит визнавав і цінував ораторське мистецтво Цицерона, проте не абсолютизував його. Тобто якщо для Квінтіліана мистецтво Цицерона було еталоном найвищої майстерності оратора, то Тацит не вбачав необхідності у поверненні до минулого. Він вважав, що немає єдиних, незалежних від часу правил красномовства.

Спочатку в діалозі ведеться суперечка про те, чому варто віддати перевагу: судовому красномовству (оратори, що виступають у суді, мають дуже багато переваг) чи поезії? Потім поступово проводиться думка про те, що сучасне Тациту красномовство являє собою занепад порівняно з красномовством минулих часів. І причини цього - не лише в тому, що система виховання молоді стала менш суворою. Така думка була більш характерна для Квінтіліана.

Тацит розглядає це питання дещо в іншому аспекті, а саме у політичному. Занепад красномовства - це наслідок змін у римській формі правління.

Звичайно, добре гарно володіти красномовством, щоб відстоювати, наприклад, свої інтереси в суді, але, на думку Тацита: ".краще не мати приводів скаржитися, ніж звертатися до правосуддя".

Таким чином, у І ст. н. е. питання про долю латинського красномовства розпадається на два запитання: про жанр і про стиль. Квінтіліан визнавав непохитність жанру, але пропонував реформувати стиль. Тацит заперечує життєздатність самого жанру красномовства, насамперед політичного та судового, в нових історичних умовах. Проте при написанні своєї "Історії" він за основу візьме так званий "новий стиль".