СТРУКТУРА ТА ВИДИ АРГУМЕНТАЦІЇ

Аргументація (від лат. "argumentum" - "основа") -це обґрунтування прийнятності, слушності певних тверджень або намірів дії.

У структурі аргументації виділяють такі компоненти:

Теза (від давньогрец. "thesis" - "положення") - це твердження, в якому оратор намагається переконати аудиторію.

Аргументи - це твердження, за допомогою яких оратор обґрунтовує тезу.

Форма (схема) - це спосіб зв'язку аргументів і тези.

Існує багато класифікацій аргументації. Зупинимось на тих, що є важливими для ораторської діяльності.

1. Залежно від способу обґрунтування розрізняють:

1) емпіричну аргументацію (обґрунтування тези шляхом безпосереднього звертання до дійсності)

2) теоретичну аргументацію (обґрунтування тези, в основу якого покладені міркування)

2. Залежно від форми (схеми) розрізняють:

1) симптоматичну аргументацію (обґрунтування тези шляхом наведення в аргументах певних ознак того, що постулюють у тезі)

2) причинну аргументацію (обґрунтування тези шляхом наведення причинно-наслідкового зв'язку між аргументами і тезою)

3) аналогійну аргументацію (обґрунтування тези шляхом наведення схожості того, що говорять в аргументах, з тим, що говорять у тезі)

3. Залежно від процедури обґрунтування розрізняють:

1) пряму аргументацію (в ході якої наводять аргументи, що безпосередньо обґрунтовують тезу.

2) непряму аргументацію (в ході якої теза обґрунтовується опосередковано шляхом встановлення неприйнятності антитези (твердження, що є запереченням тези) або шляхом встановлення неприйнятності конкуруючих із тезою положень.)

КРИТИКА ТА ЇЇ ВИДИ

Критика - це обґрунтування неприйнятності певної аргументації. Залежно від того, на який структурний компонент буде спрямована критика, розрізняють такі її види: критика тези; критика аргументів; критика форми.

Критика тези - це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності того твердження, що захищалось іншою людиною.

Як правило, для критики тези вибирають:

1) шлях "зведення до абсурду" - виведення таких наслідків із тези, які суперечать загальновизнаним положенням або фактам.

2) шлях обґрунтування антитези - побудова оратором аргументації на користь власної тези, коли вона є антитезою до запропонованого іншою людиною положення.

Критика аргументів - це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором неприйнятності тих аргументів, які використовувала інша людина на підтримку своєї тези.

Наприклад, оратор може показати, що неприйнятними є наслідки з наведених аргументів або продемонструвати обґрунтоване заперечення вихідних положень іншої людини.

Критика форми - це вид критики, який спрямований на обґрунтування оратором відсутності зв'язку між аргументами та тезою іншої людини. Наявність такого зв'язку забезпечується дотриманням тих правил, що встановлені логікою для певних видів міркувань.

Критика тези є найбільш сильним видом критики, адже тільки в такому випадку теза визнається неприйнятною, які б ще аргументи не наводились на її підтримку. Інші види критики (критика аргументів та критика форми) тільки руйнують процес аргументації.

ВИДИ АРГУМЕНТІВ

Залежно від модусів публічного виступу розрізняють види аргументів в ораторській промові: аргументи до логосу; аргументи до етосу; аргументи до пафосу.

Аргументи до логосу - це твердження, які стосуються предмета промови, тези, яка захищається оратором. У логічній аргументації саме такі аргументи вважаються коректними, а всі інші розглядаються або як певні хитрощі, або навіть як помилки, здебільшого навмисні (софізми).

Аргументи до етосу й аргументи до пафосу - це твердження, які апелюють не до суті справи, а до учасників спілкування (як самого оратора, так і аудиторії). Найбільш поширеними серед аргументів до етосує: аргумент до авторитету (наведення оратором на підтримку своєї тези тверджень чи дій людей, що є певним зразком для аудиторії) та аргумент до особи (твердження, що підкреслюють особистісні якості іншої людини.)

Аргументи до пафосу - це твердження, які апелюють до почуттів.

Вони спрямовані на те, щоб викликати в аудиторії такі почуття, які б сприяли прийняттю слухачами тез оратора. Ставка виключно на логос не завжди приносить бажаний ефект. Більшість аргументів до пафосу теж належать до групи argumentum ad hominem. Поширеними серед них є: аргумент до вигоди; аргумент до пихи; аргумент до жалю; аргумент до сили; аргумент до публіки.

ДИСПОЗИЦІЯ

Диспозиція (від лат. "dispositio" - "розташування") -це розділ риторики, який вивчає структуру ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен організувати матеріал, винайдений у процесі інвенції, тобто розчленувати його та забезпечити певну послідовність у промові. На етапі диспозиції тактика полягає в тому, щоб структурувати матеріал та забезпечити зв'язок між окремими положеннями ораторської промови. У результаті промова представлятиме собою єдине ціле.

На сьогоднішній день оптимальною вважається така структура промови: 1. Вступ. 2. Головна частина. 3. Завершення.

Окремі частини промови та положення в межах самих частин мають бути пов'язані між собою. Тобто промова повинна мати так звану блочну структуру, в якій між блоками існує певний взаємозв'язок, а не просте нагромадження матеріалу. Зв'язок досягається завдяки використанню спеціальних слів чи словосполучень, які й забезпечують перехід. Ці "слова-перехідники" можна поділити на такі групи:  заперечувальні, підтверджувальні, нейтральні.

ВСТУП ДО ПРОМОВИ

В ораторській промові вступ має найважливіше значення. Загальна мета вступу - це встановлення контакту з аудиторією. Якщо в перші хвилини оратору це не вдалося зробити, тоді навряд чи його виступ у цілому буде успішним.

Найбільш поширеними є три прийоми, які використовуються у вступі: привертання уваги аудиторії;

початок здалеку, несподіваний вступ.

Перший прийом (привертання уваги аудиторії) передбачає три випадки залежно від того, якому компоненту риторичного трикутника надається перевага:

1) Оратор підкреслює своє право говорити на певну тему. Маються на увазі ситуації, коли аудиторія в принципі готова слухати, треба тільки стимулювати її інтерес до виступаючого. Риторика в подібних випадках рекомендує тактику, що зорієнтована не на презентацію особистості оратора, а на презентацію його ставлення до того, що відбувається.

2) Оратор підкреслює важливість теми для аудиторії. Маються на увазі ситуації, коли слухачі не готові до сприйняття промови. Риторика в подібних випадках рекомендує виходити з "нагальної необхідності", тобто звернутись до того аспекту події, який залишався досі поза увагою присутніх, однак співвідноситься з їх потребами та інтересами.

3) Оратор підкреслює значимість самого предмета промови.

Маються на увазі ситуації сприятливого контакту між учасниками спілкування. Здебільшого такі ситуації є конвенційними, коли заздалегідь відомо, кому належатиме ініціатива в спілкуванні й аудиторія готова слухати. Риторика в подібних випадках рекомендує відразу презентувати тему.

                   Другий прийом ("початок здалеку") використовується переважно в конфліктній аудиторії. Завдання оратора за таких умов полягає в тому, щоб налаштувати аудиторію на позитивне сприйняття промови. Риторика в подібних випадках рекомендує створити, по можливості, "нейтральний" фон для подальшого спілкування, відтягуючи момент "з'ясування стосунків". Для цього можна: вказати на багатомірність істини, неможливість однобічної оцінки певного явища й тим самим підштовхнути слухачів до готовності вислухати інші погляди на проблему або використати "обхідний маневр", тобто виразити думку аудиторії як власну й поступово завести її в "глухий кут" (показати, що наслідки з цього положення неслушні, неприйнятні, хибні).

Третій прийом ("несподіваний вступ") передбачає безпосереднє звертання оратора до основної проблеми. Як правило, подібний прийом використовується в тих ситуаціях, коли аудиторія вже жваво зацікавлена в розгляді певної теми, пристрасті слухачів у розпалі. Тоді оратору потрібно розпочати промову з сильної риторичної фігури. Здебільшого такою фігурою виступає риторичне запитання.

У риториці виділені також універсальні прийоми вступу, які можна використовувати в ораторських промовах на будь-яку тему в будь-якій аудиторії: цитата, яскравий приклад; комплімент; апеляція до загальновідомого джерела інформації; проблемне запитання; виклад мети й завдань виступу; демонстрація певного предмета та ін.

Окрім "позитивних" способів вступу, в риториці зафіксовані також і "негативні", невдалі прийоми початку промови. А саме: не варто розпочинати виступ з вибачень стосовно того, що ви не встигли підготуватись, що ви не заберете багато часу тощо.