СТАНОВЛЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ГОМІЛЕТИКИ

Слово гомілія грецького походження і означає "промова перед народом, бесіда з кількома людьми". Воно вживалося ще в античні часи. На початку християнства це слово стало використовуватися для означення храмової проповіді священників, які переважно не мали відповідної освіти і тому пояснювали Святе Письмо якомога простіше.

Проповідь - одна із характерних і масових форм середньовічної словесності. Більш того, це єдина жива форма публічного мовлення. Відмітною рисою проповідей було те, що вони створювались латинською мовою.

Слід зазначити, що тільки наприкінці середньовіччя, в ХІІІ- XIV ст., з'являються нормативні твори з мистецтва проповіді, в яких дійсно відчувається вплив шкільної риторичної традиції. Але до цього майже протягом тисячі років латинська проповідь розробляється стихійно, без нормативних правил.

Взагалі антична та християнська риторики докорінно відрізняються. Ці відмінності полягають у таких моментах: 1) в античності мовлення - це вираз думки, в християнстві - вираз істини; 2) в античності не існувало авторитетів, у християнстві авторитет - Святе Письмо.

По-перше, для античного оратора мовлення було виразом думки, що переважає інші думки. Ця перевага вбачалась у кращому обґрунтовані та кращому вираженні. Проповідь же - це вираз істини, яка переважає просто тому, що вона істинна.

Тобто, якщо аудиторія не сприймала думку оратора, значить оратор погано володів своїм мистецтвом. Якщо ж аудиторія не приймала божественну істину, значить на неї не зійшла благодать, необхідна для такого прийняття. Все, що може зробити проповідник, - це підготувати душу слухача.

Більше того, у риторичному трикутнику "оратор - промова - слухач" антична риторика переважно зосереджувалася на другому елементі, тобто на "промові". Християнська риторика зосереджується на третьому елементі - "слухач".

Наявнне було неуважне ставлення християнської проповіді до питань композиції. Переважна більшість проповідей не піддаються композиційному аналізу, а являють собою нагромадження сентенцій, кожна з яких яскрава і дієва, однак мало пов'язана з іншими.

Друга відмінність християнства від античності полягає в тому, що для античного оратора не існувало абсолютного авторитету з будь-якої обговорюваної проблеми, інакше неможлива була б суперечка. Для християнського оратора існував абсолютний авторитет – Святе Письмо. Міркування були потрібні лише для того, щоб підвести кожний конкретний випадок під те чи інше висловлювання священного тексту. Тому середньовічні проповіді наповнені посиланнями на Святе Письмо. Для християнського мислення – це останній пункт будь-якого міркування, до якого автор намагається підійти якомога швидше.

Антична риторика була тісно пов’язана з необхідністю переконувати, обґрунтовувати ті думки, які співрозмовники не визнавали. В середньовічних проповідях ці функції поступово відходили на другий план. Звичайно, що проповідник намагався переконати свою паству, але здебільшого проповідь виголошувалась не в ситуації суперечливих точок зору, а в протиставленні знання та незнання, простого пояснення нових істин.

У ХІІ ст. виникає потреба полеміки з єретиками, які не визнавали авторитет Святого Письма. Це було поштовхом до розвитку діалектики, яка стала згодом основою схоластики.

ВІЗАНТІЙСЬКА РИТОРИКА

Візантія успадкувала від античності теорію риторики, однак тепер красномовство базувалося на новому змісті - християнстві. Стосовно стилю, то панівним був азіанізм.

Основоположником візантійської риторичної теорії вважається Гермоген Тарсійський (II-III cm. н. е.). Він першим залишив арістотелів погляд на риторику як "прикладну логіку".

Найбільш значний внесок у розвиток і вдосконалення християнської риторики зробив так званий "Каппадокійський гурток". Представники цього гуртка - Василій Кесарійський, Григорій Ниський, Григорій Богослов - прекрасно знали античну літературу, риторику і філософію.

Василій вважав, що християнський оратор повинен знати античну риторику, але брати у язичників лише те, що пасує християнським чеснотам, відкидаючи вихваляння пороків.

Відповідно до цього Василій обирає не азіанський, а аттичний стиль для своїх промов. Адже завдання християнського оратора - не вразити, а переконати слухача в істинності вчення. Всі зусилля проповідника повинні бути спрямовані на те, щоб проповідь була засвоєна. Тому Василій вимагав, щоб паства під час промови перебивала його і запитувала про те, що залишилось незрозумілим.

Розквіт християнської риторичної прози досягає своєї кульмінації в IV ст. у творчості антиохійського проповідника Іоана, якого за красномовство прозвали Златоустом (344-407 рр.).

Промови Іоана є зразком християнської риторики. Він писав надзвичайно багато. Іоан став ідеалом проповідника для всього регіону візантійської культури, в тому числі й для України. Його стиль - бурхливий, захоплюючий.

Велике значення мають екзегетичні гомілії Іоана, які він імпровізував, а скорописці за ним занотовували (сам Іоан згодом лише редагував ці твори). Звідси - жива, невимушена форма бесіди.

Для гомілетики важливими є такі його погляди, а саме: перш ніж створювати проповідь необхідно: 1) вибрати тему з Святого Письма; 2) обміркувати її виклад.

Крім того, Іоан Златоуст підкреслює переваги християнства над античною філософією, які полягали насамперед у тому, що християнство - це релігія для всіх, її може зрозуміти кожний. На протилежність цьому античні філософи намагалися пояснити досить складні питання у довгих та незрозумілих промовах.

Згодом візантійська риторика починає тяжіти до все більш точної, навіть дріб'язкової класифікації типів риторичного слова.

Особливістю ранньовізантійської риторики було те, що її підтримувала імператорська влада. Укази Юстиніана прямо приписували містам мати й утримувати своїх риторів. Однак згодом значення політичного красномовства все більше знижується.

Загалом, починаючи із ст., можна говорити про занепад не лише політичної, але й християнської риторики. В цей період християнська проза поступово витісняється поезією.

Пізньовізантійська риторика високо тримала рівень риторичної майстерності. Хоча, наприклад, Михаїл Псьолл (XI ст.), сам блискучий представник світської словесності, дещо іронічно хвалив ораторів, мова яких "немов насильно підкорює міркування, але не ллє солодощів у душу".

У візантійському вжитку встановлюється три типи риторичних творів за правилами гомілетики Василя Великого:

1. Проповідь як екзегетика, тобто витлумачення прихованого, містичного змісту Святого Письма, розрахованого на інтелектуалів.

2. Настановча проповідь, призначена для простого люду.

3. Богословська проповідь, що трактує питання віри й оберігає від єретичних відхилень.

Деякі люди мають природний хист до ораторства. Цим не були обділені вже й античні софісти. Тому виникало питання: як об'єднати людське вміння з благодаттю?

Давня церква до риторів ставилася дуже обережно: достатньо сказати, що до хрещення їх допускали лише після формального зречення своєї професії.

З середини ІІІ ст. Церква припинила практику, коли проповідь довзолялася не лише священникам, але й іншим особам, зокрема вченим мирянам.

На Заході від VII до ХІІ ст. спостерігається занепад гомілетики як теорії. Звичайно, були проповідники, однак латинська проповідь розвивалась хаотично.