РИТОРИКА В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

В епоху Відродження спостерігаємо суттєві зрушення в системі світогляду: "царство бога" поступилось місцем "царству людини". "Знання людського" були поставлені на один щабель із теологією. Гуманістичне світорозуміння стверджувалось головним чином засобами емоційного переконання, за допомогою образів та прикладів. Образи безпосередніше та сильніше за все впливають на почуття людини, спонукають її до дії. Петрарка, наприклад, критикує Арістотеля за те, що читання його "Етики" не впливає на почуття людини, не спонукає людину до доброчесності, а тільки дає знання про неї. Лоренцо Валла підкреслює переваги риторики над логікою і вбачає ці переваги в різноманітних способах впливу оратора - у порівнянні з філософом.

Тому не випадково, що риторика і поезія виступають на перший план. Бо саме вони містять у собі спонукальні слова, впливають на емоції. Красномовство нерозривно пов'язане з моральністю. Гуманісти захищають у красномовстві саме зв'язок морального слова з життям.

Гуманізм як конкретне історичне явище виникає в епоху Ренесансу, виступає як розповсюдження певного кола гуманітарних знань і означає світську науку та освіченість на противагу вченому богослов'ю. Для позначення гуманістичної освіченості в епоху Відродження був введений термін "studia humanitatis", який означає: "Старанне вивчення всього, що складає цілісність людського духу" .

В центрі філософування представників італійського Відродження було слово, культ прекрасного і чистого класичного мовлення. Слово ототожнювалось із "знанням" і "доброчесністю". Звідси ідея виховання душі через вивчення античних творів, ідея актуалізації через "studia humanitatis" можливостей, закладених природою в індивіді. "Humanitas" для латинських авторів (наприклад, Цицерона) означав приблизно те саме, що давні греки виражали терміном "пайдейя", тобто виховання й освіту людини. У гуманістів цей термін означав повноту й неподільність природи людини. Вважалось, що в становленні духовної освіти основна роль належить словесності, а саме поезії, риториці, історії та філософії.

                   Крім цього, в добу Відродження риторика збагатилася живими національними мовами, залишив латину старих підручників.

Таким чином, Античність і Ренесанс - це епохи, коли до риторики ставились із надзвичайною повагою. В епоху Відродження риторика посіла чільне місце серед " studia humanitatis". Виходячи з того, що головною своєю якістю "humanitas" людина не володіє від народження, то вона повинна здобувати її протягом всього життя через " studia humanitatis". Тут особливо наголошується на зв'язку риторики з філософією, бо красномовство без мудрості й доброчесності може бути небезпечним для багатьох людей. Інакше риторика перетворюється на суто формальну справу, що не пов'язана з істиною, моральністю, життям у цілому і не відповідає ідеалу універсальної людини. Слово тісно пов'язане з духом, що породжує його. Отже, не можна нехтувати цим і зосереджуватись виключно на слові, на різноманітних способах виразу.

РИТОРИКА НОВОГО ЧАСУ

Один із засновників філософії Нового часу - англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626) - писав, що риторика, як і логіка, - це наука наук. Отже, її слід вивчати на високому рівні, а не починати з неї. Головне, на що спирається філософія Нового часу - це людський розум. А риторика, на думку Ф. Бекона, якраз і вивчає розум, правда, не в його природній якості (це завдання діалектики), а його ходячому використанні. За великим рахунком, призначення цієї дисципліни полягає в тому, щоб настанови розуму передавати волі, аби збудити її для виконання потрібних дій. Відповідно, аргументи і засоби переконання, що використовуються в риториці, повинні змінюватися залежно від характеру аудиторії.

Звичайно, вважає видатний філософ, красномовство поступається мудрості. Тим не менш, воно виявляється особливо корисним у практичній діяльності та повсякденному житті.

У цілому для представників філософії Нового часу характерним було встановлення й обґрунтування тих способів доведення, які переважно використовуються в математичних науках. Показовою в цьому плані є робота французького філософа Блеза Паскаля (1623-1662) "Про геометричний розум і про мистецтво переконувати". Він розрізняє два шляхи, за допомогою яких людина оволодіває поняттями. Це шлях розуму й шлях волі.

Б. Паскаль намагається ретельно дослідити все ж таки шлях розуму, оскільки, на його думку, саме він більш характерний для розумної людини. Відповідно, мистецтво переконання він розглядає як сукупність методично вивірених процедур, що складаються із дефініцій термінів, аксіом, доведення.

Новий час - це період, коли бурхливо розвивається парламентське красномовство. Зокрема, важливою політичною традицією, спочатку в США, а потім і в інших країнах, стали виступи президентів під час їх вступу на посаду (інаугурації).

Серед теоретиків ораторського мистецтва цього періоду слід відмітити творчий доробок відомого німецького філософа Артура Шопенгауера (1788-1860). Він займався зокрема мистецтвом суперечки (еристикою).

Головна мета еристичної діалектики полягає у вдосоконаленні техніки суперечки. А. Шопенгауер пропонує певну сукупність прийомів, застосування яких сприятиме досягненню перемоги в суперечках.

Якщо в цілому оцінювати розвиток риторики в добу Нового часу, то слід відмітити її занепад як окремої науки. Вона все більше зближується з мовознавством, особливо та її частина, що стосується вивчення тропів і фігур. Цьому великою мірою сприяв стиль бароко. Про значний вплив філософії на риторику говорити не доводиться.

Таким чином, саме в цей період риторика остаточно перетворюється в дисципліну, яка займається красою, витонченістю мовлення. Вона все більше відокремлюється від реальної практики спілкування й відповідно втрачає статус самостійної науки. Поступово складається негативне уявлення про риторичність як беззмістовність, пишномовне базікання тощо.

ХІХ ст. - це занепад риторики й як навчальної дисципліни. 1836 р. один французький науковий журнал зазначив, що якби риторику за традицією не продовжували вивчати у навчальних закладах, то вона давно вмерла б.

РИТОРИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Остаточне формування ораторського мистецтва відбувається вже в епоху Київської Русі. Досить важливим чинником у цьому процесі було, звичайно, прийняття християнства. Разом з ним приходить і мистецтво красномовства, збагачене потужною античною та візантійською традицією. Саме тому Київська Русь залишила видатні пам'ятки насамперед гомілетичного красномовства.