ДЖЕРЕЛА ЗНАХОДЖЕННЯ МАТЕРІАЛУ

ПРЕДМЕТ РИТОРИКИ

Термін "риторика" походить від давньогрецького слова "оратор" і означає теорію ораторського мистецтва, науку красномовства.

Серед розмаїття визначень риторики можна виділити дві головні традиції, що мають дуже давню історію.

Перша традиція найбільш яскраво репрезентована у творчості давньогрецького філософа Аристотеля (IV ст. до н. е.). У її межах риторика визначається як "мистецтво переконання". Відповідно до цієї традиції головне завдання оратора - переконання аудиторії.

Друга традиція найбільш яскраво репрезентована у творчості давньоримського ритора Квінтіліана (I ст. н. е.). У її межах риторика визначається як "мистецтво говорити витончено". Відповідно до цієї традиції завдання оратора - краса, вишуканість, витонченість виразу думки. Переконання ж виступає як можлива, але далеко не головна мета оратора.

Кожна з цих традицій, без сумніву, містить у собі раціональне зерно. Разом з тим, наголос лише на одному аспекті ораторської діяльності призводить до втрати цілісності у розумінні предмета й завдань риторики.

Предмет риторики - це публічний виступ у процесі комунікації.

Таким чином, риторика - це наука про способи підготовки та виголошення ораторської промови з метою певного впливу на аудиторію.

Вплив - це дія на стан, думки, почуття і вчинки іншої людини за допомогою вербальних і невербальних засобів, у результаті якої відбуваються зміни в поглядах чи поведінці.

МОДУСИ

У процесі будь-якого публічного виступу оратора перед аудиторією можна виділити такі модуси: логос, етос і пафос.

Логос (від давньогрец. logos - "слово", "смисл") -це засоби впливу, що апелюють до розуму.

В сучасній риториці логос здебільшого тлумачать як власне аргументи, тобто ті положення (основи, резони, доводи та ін.), за допомогою яких оратор прагне вплинути на аудиторію таким чином, щоб вона прийняла певні твердження або наміри.

Етос (від давньогрец. ethos - "норов", "звичай", "характер") - це засоби впливу, що апелюють до моральних принципів, до норм людської поведінки.

норм людської поведінки.

Оратор повинен "впізнаватися" аудиторією як "людина гідна" - і в широкому значенні, й у вузькому (гідна того, щоб говорити, гідна того, щоб її слухали). Йдеться про те, що особисті етичні якості оратора при виголошенні промови можуть впливати на сприйняття її аудиторією як позитивно, так і негативно.

По-перше, значно легше впливати на тих слухачів, які йому довіряють. По-друге, втрачену довіру аудиторії повернути надзвичайно важко.

Пафос (від давньогрец. pathos - "пристрасть") -це засоби впливу, що апелюють до почуттів.

Суть пафосу полягає в тому, що оратор повинен вміти викликати в аудиторії почуття, які могли б вплинути на її думку. В основі класичної патетики міститься уявлення про дві головні пристрасті - любов та ненависть, всі інші почуття є похідними. Дійсно, з пари протилежностей, що виражають відповідне бажане та небажане для людини, можна вивести всі інші почуття.

РОЗДІЛИ РИТОРИКИ

Ще в епоху Античності було встановлено, що ораторська діяльність складається з п'яти етапів.

Найбільш яскраво ця думка виражена у відомого давньоримського оратора Цицерона: "Всі сили й здібності оратора слугують виконанню таких п'яти завдань: по-перше, він повинен підшукати зміст для своєї промови; по-друге, розташувати знайдене по порядку, зваживши та оцінивши кожний доказ; по-третє, оповити й прикрасити все це словами; по-четверте, укріпити промову в пам'яті; по-п'яте, виголосити її з гідністю та приємністю".

Кожний з етапів ораторської діяльності вивчається у відповідному розділі риторики:

1) інвенція (добір матеріалу);

2) диспозиція (розташування матеріалу);

3) елокуція (словесне вираження);

4) меморія (запам'ятовування промови);

Акція (виголошення промови).

У першому розділі риторики (інвенції) розглядаються аспекти розробки предметної царини промови. На цьому етапі оратор повинен визначити свою стратегію, сформувати задум промови, розгорнути її тему через підбір відповідного матеріалу.

У другому розділі риторики (диспозиції) розглядається структура ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен організувати матеріал, винайдений у процесі інвенції, тобто розчленувати його та забезпечити певну послідовність у промові.

У третьому розділі риторики (елокуції) розглядається виразність ораторської промови. На цьому етапі оратор повинен забезпечити ефектність своєї промови.

У четвертому розділі риторики (меморії) розглядаються способи запам'ятовування промови.

У п'ятому розділі риторики (акції) розглядаються особливості безпосередньо публічного виступу оратора перед аудиторією.

СТРАТЕГІЯ ОРАТОРА

Інвенція (лат. "inventio" - "винахід") - це розділ риторики, який вивчає розробку предметної царини ораторської промови.

На цьому етапі оратор повинен визначити свою стратегію, сформувати задум промови, розгорнути її тему через підбір відповідного матеріалу.

Розпочинати підготовку до промови потрібно із визначення стратегії. Для цього оратору слід дати відповіді на такі запитання: Для чого я буду говорити? (В чому полягає моя мета?); Кому я буду говорити?; Що є найважливішим у моїй промові? (Що повинні з'ясувати слухачі?).

Мета промови - це той результат, до якого прагне оратор. Залежно від типу промови мета конкретизується. Перша наукова класифікація ораторських промов була запропонована Арістотелем. Він поділяв їх на три види: дорадчі (політичні), судові, епідейктичні (урочисті).

Політичні промови зорієнтовані на майбутнє й тісно пов'язані з практикою. Мету цих промов у найбільш загальному вигляді можна визначити через поняття "користь - шкода". Оратор намагається показати, що один спосіб дії є прийнятним, оскільки веде до користі, а інший, навпаки, неприйнятним, оскільки веде до шкоди.

Судові промови зорієнтовані на минуле. Основним тут є встановлення того, чи мало місце протиправне діяння. Відповідно, мета оратора полягає в обґрунтуванні винності або невинності певної людини. У найбільш загальному вигляді мета цих промов визначається через поняття "було - не було".

Епідейктичні промови зорієнтовані на теперішнє, й у найбільш загальному вигляді їх мету можна визначити через поняття "похвальне - ганебне" ("прекрасне - потворне").

Впродовж подальшого розвитку ораторського мистецтва до цих видів приєдналися ще академічні та гомілетичні промови. Загальна мета академічних промов, або промов наукового характеру, окреслюється через поняття "істина - хиба"; гомілетичних - через поняття "добро - зло". Гомілетичні промови дуже схожі з тими, які Арістотель називає дорадчими, оскільки вони покликані вказати людині на правильні дії.

Відповідь на друге запитання зі стратегії оратора передбачає попередній аналіз аудиторії. У сучасній літературі існує багато класифікацій слухачів за різними показниками. Готуючись до публічного виступу, оратору потрібно врахувати принаймні такі чинники: кількість слухачів (велика, мала аудиторія); рівень обізнаності у темі (підготовлена, не підготовлена аудиторія); соціально-культурні ознаки (гендерна ознака, вік, національність, віросповідання тощо); ставлення до промови (прихильна, байдужа, конфліктна)

Відповідь та третє запитання зі стратегії оратора передбачає розробку предмета промови.

Предмет промови - це той фрагмент дійсності, з яким співвідноситься промова. На початкових етапах створення промови встановлення її предмета передбачає вибір теми. Вибір предмета ґрунтується на інтересі. Мається на увазі, що тема повинна бути цікавою як для самого оратора, так і для аудиторії. Вибір предмета зумовлюється наявністю в оратора певних знань про нього. Особливо це стосується виступів перед підготовленою аудиторією.

Визначення стратегії оратора завершується формулюванням головних положень. Вони є тим, що повинні з'ясувати слухачі в промовах інформативного характеру, або тим, в чому оратор повинен переконати аудиторію. Подальша ораторська діяльність становить собою пошук матеріалу, який би розкривав або обґрунтовував ці положення.

ТИПИ ПІДГОТОВКИ ДО ПВ

Існують три типи підготовки до публічного виступу: написання повного тексту промови; запис головних положень (тез та аргументів); виголошення промови експромтом.

Перший тип підготовки (написання тексту) рекомендується для відповідальних, офіційних ситуацій. Написання повного тексту промови певним чином дисциплінує оратора, адже в нього є можливість ретельно продумати формулювання власних думок і точно розрахувати тривалість промови. Виступ з попередньо написаним текстом промови може здійснюватися трьома шляхами: промову читають за рукописом; промову повністю вивчають напам'ять; промову виголошують з опорою на текст.

Найменш прийнятною для успішного публічного виступу є промова, яку читають за рукописом. Вона не є живим словом. Оратору важко встановити контакт з аудиторією тому, що записи утворюють певний бар'єр між ним та слухачами.

Промова, яку повністю вивчають напам'ять, вимагає чималих зусиль від оратора. Вона сприймається більш позитивно, ніж промова, яку читають.

Найбільш прийнятною є промова, яку виголошують з опорою на текст. В аудиторії створюється уявлення про вільне володіння оратором даним матеріалом.

Другий тип підготовки (запис головних положень) є оптимальним для досвідченого оратора. Текст не фіксується раз і назавжди. Промова допускає зміни під час виступу залежно від того, як аудиторія її сприймає.

Однак навіть за відсутності повного тексту риторика рекомендує певні положення записувати, а при виступі зачитувати. Це цитати й цифровий матеріал. Адже цитата, яку зачитують, сприймається як заздалегідь точна. Крім того, найменша неточність у таких матеріалах може змінити смисл повідомлення.

Якщо оратор вибирає такий тип підготовки до промови, то йому варто записати: 1) перші та останні фрази промови; 2) формулювання тез та аргументів; 3) цитати й цифровий матеріал.

При цьому тексти, що охоплюються пунктами 1 і 2 краще вивчити напам'ять, а матеріалу пункту 3 можна зачитувати при виступі.

Третій тип підготовки (умовно) - це імпровізована промова. Проте, як відомо, найкращий експромт - це підготовлений експромт. Перевагою імпровізованої промови можна вважати розвиток впевненості у собі. Якщо оратору вдалось підготувати промову за кілька хвилин і його виступ був успішним, то значення для нього подібного досвіду важко переоцінити. З іншого боку, це може призвести до того, що в подальшій діяльності оратор відмовлятиметься від ретельної підготовки й буде покладатись на натхнення.

ДЖЕРЕЛА ЗНАХОДЖЕННЯ МАТЕРІАЛУ

Найбільш вагомим джерелом знаходження інформації є, звичайно, читання. Виділяють три етапи роботи з літературою: 1) відбір літератури; 2) ознайомлення з відібраною літературою; 3) опрацювання відібраної літератури.

Підсумком першого етапу (відбору літератури) є список джерел. Щоб відібрати необхідні книги, достатньо проглянути їх "по діагоналі", тобто ознайомитися з анотацією, змістом, переглянути перший і останній розділи, звернути увагу на стиль викладу.

Підсумком другого етапу (ознайомлення з відібраною літературою) є розмітка матеріалу в різних книгах.

Підсумком третього етапу (опрацювання відібраної літератури) є виписки з книг. Якщо зустрічається думка, що сподобалась, її потрібно обов'язково виписати. Чимало інформації просто забувається. Однак виписки теж треба робити грамотно. Повний бібліографічний опис джерела повинен складатися з таких компонентів: автор, назва книги, місто, видавництво, рік видання, кількість сторінок, сторінка.

В сучасному світі є ще одне надзвичайно потужне джерело інформації - Інтернет. Робота в цій мережі значно економить час. У ній можна віднайти матеріал щодо будь-якої теми різної міри складності. Однак попередній перегляд того, що пропонують пошукові системи, не втрачає своєї значущості.

ТОПІКА

Топіка ( лат. "loci" - "місця") -це вчення про сукупність загальних місць, що виявляють аспекти розробки будь-якої теми.

На сьогоднішній день топоси можна охарактеризувати як загальновідомі рамки, в які вписуються оригінальні думки. Поняття інваріанту відповідає топосу, а поняття варіанту - конкретній промові. Топоси - це певні орієнтири.

Перша група (хто? що?) - це топоси, пов'язані з сутністю предмета промови. До них належать: ім'я, визначення, ціле й частина, рід і вид, ознаки, відношення, подібне й відмінне тощо. Наприклад: «це, а не те», розгляд різних тлумачень певного поняття.

Друга група (де? коли? як?) - це топоси, пов'язані з обставинами виникнення, розвитку та існування предмета. До них належать: час, місце, засоби, походження, спосіб дії тощо. Досить ефективним топосом з цієї групи є топос "від цього до того".

Третя група (чому? для чого?) - це топоси, пов'язані з причинами та наслідками існування предмета. До них належать: цілі, наміри, причини, наслідки тощо. Досить ефективними в ораторських промовах є такі топоси з цієї групи: "якщо це..., то...", "це не тому, що..., а тому..."