Універсальні прояви об’єкту релігійної свідомості.

Оскільки релігія - світоглядна форма суспільної свідомості, вона може відображати все суспільне буття.Як світогляд релігія не обмежена нічим, для світогляду немає заборонених тем. Релігія в значній мірі - це фантастичне відображення у свідомості людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в буденному їх життя.

Отже, об'єктом релігійного відображення є умови життя людей, перш за все ті суспільні відносини, що безпосередньо зачіпають інтереси людей.

У процесі історії об'єкти релігійного відображення змінюються. Спочатку ними були грізні сили природи, які обожнювали. Згодом виникли суспільні сили, чужі і нерідко ворожі щодо певної людини. Вони, як і природні, обожнювали й сприймалися як потойбічні сили, що керують життям людини незалежно від її волі. Поступово грізні природні та суспільні сили втілювалися в образі богів, а згодом - в образі одного всемогутнього Бога. Виникло уявлення про надприродне світі. Форма релігійного відображення. Специфікою релігійного відображення є уявлення про надприродне. Будь-які сторони суспільного буття людина сприймає через призму надприродного і усвідомлює себе як його невід'ємна частина. Умови власного буття людина сприймає як наслідок втручання добрих чи злих надприродних сил. Об'єктом релігійної віри та поклоніння можуть бути лише явища культури. Людина обожнює не природу взагалі, а лише ту його частину, яка міститься у процесі її особистої життєдіяльності, тобто лише окремі явища свого культурного простору. Це стосується і суспільного життя людини. Об'єктом поклоніння є не Бог, а лише ідея Бога. Різноманітні уявлення про надприродне в релігії завжди матеріалізовані у символах, скульптурах, іконах, піснях, молитвах, образах тощо. Все це форми культури. Християнин у своїй вірі має справу не з реальною істотою, а лише з уявою про Бога. У Євангелії він читає не слово самого Христа, а лише розповіді євангелістів про вчення Ісуса Христа. Отже, ідея Бога, що виникла в свідомості людей, існує як дійсно людська ідея, що виражена в культурній формі.

3.З огляду на хронологію першим підступом до осмислення релігії став, очевидно, погляд із середини самої релігії. Тепер ми називаємо таку позицію «теологією» (від давньогрецьких слів theos — «бог», logos — «закон», «знання», «наука», тобто «наука про божественне»). Незважаючи на те, що власне теологія з'являється лише в добу Середньовіччя, певною мірою спекулятивно-теологічними були підходи до пояснення Божественного, його походження, зв'язку людства й світа богів тощо ще в Стародавньому світі. Про це свідчать просякнуті глибоким міфологізмом, а тому й символізмом, тексти стародавніх єгиптян, вавилонян (насамперед представників жрецької касти), стародавніх китайців — даосів та конфуціанців, представників грецьких містичних сект — піфагорійців та орфіків тощо. Вони намагались пояснити божественний устрій Всесвіту, а через це — необхідність тих чи інших ритуалів, обрядів, культових гімнів та заклять.

Справжня теологія — це вчення про Бога в католицькій та протестантській традиції та богослов'я як наука про славлення Бога в православній та мусульманській традиціях (оскільки останні відкидають будь яку можливість пізнання Бога і вважають можливим лише його славлення). Теологія чи богослов'я виникають з намагання роз'яснити основні положення тієї чи іншої релігії, перекласти образи та догматичні формули, що містяться в священних книгах, постановах соборів, на мову понять; зробити зрозумілими масам парафіян складні символи віри.

Отже, богословсько-теологічний підхід до релігії— це підхід до релігії зсередини, з позицій самої релігії. Основу такого підходу становить релігійна віра. Збагнути релігію, на думку теологів, може лише релігійна людина. Нерелігійній людині релігія недоступна.

Такому підходу до релігії протистоять філософський і науковий способи пояснення релігії як підходи «ззовні». Такий підхід не передбачає безперечно негативну позицію по відношенню до релігії. Він може бути реалізованим з тією самою метою, що й богословсько-теологічний підхід, але спиратиметься на принципово іншу методологію. Якщо теологічний підхід здійснюється на основі прийняття релігійного віровчення як вихідної та безсумнівної істини (догми) в межах «релігійного досвіду», то філософська й наукова методологія мусить вийти за межі цього досвіду, піддати релігію критичному дослідженню з позицій раціо, логічно-теоретичних та емпірично-наукових критеріїв істинності. При цьому в методології філософії й науки дослідження релігії існують свої суттєві відмінності.

Філософській методології притаманний універсалізм та субстанціоналізм. Філософія намагається пояснити всі явища й процеси дійсності з позицій виявлення її узагальнюючих принципів і законів, визначення «сутності» речей, процесів, явищ. Її характеризує критичний підхід до всіх явищ дійсності, в тому числі й до релігії. Філософія, так би мовити, не вдовольняється прийняттям на віру, а все ставить під сумнів. І це не означає безперечного намагання філософів зруйнувати колективні вірування, духовні устої життя людей. Фі-лософи «сумніваються» для того, аби перевірити міць цих людських інституцій, відкинути ті з них, що виявили свою неістинність, рутинність, зайвість, стримуючи розвиток суспільства.

За своїм особистим і внутрішнім відношенням до проблем взаємовідношення Людства та Абсолюту філософська методологія існує у формі релігійної філософії й філософії релігії. Якщо релігійна філософія спрямована на те, аби засобами суто філософськими досягти тих же цілей, що й богослов'я й теологія, то філософія релігії намагається з початку свого становлення у XVII — XVIII ст. вийти за межі суто конфесійного погляду на Абсолют взагалі й на релігію зокрема. Це означає, що походження релігії та її вплив на людство (й окрему людину) намагаються пояснити не божественним одкровенням, а вивести на основі певних абстрактно-логічних схем. Саме одними з відгалужень філософії релігії є: деїзм (від лат. Deus — Бог), що тлумачить Бога як вищий Розум, з буттям якого пов'язаний устрій Всесвіту; пантеїзм (від др. гр. — pantheos — «бог у всьому, скрізь»), який декларує розчиненість Бога в природі й культурі.

Філософські методології вивчення релігії заклали основи наукового підходу до цього соціокультурного феномену. Найвагоміший вплив на становлення науки про релігію та її наукового дослідження справив абстрактно-філософський, передовсім матеріалістичний підхід. Напрацьована в ньому методика й методологія проявилися в таких наукових дисциплінах, як соціологія релігії (О. Конт, М. Вебер, Е. Дюркгейм), психологія релігії(У. Джеме, З. Фрейд, К. Юнг), історія релігії тощо.

Релігієзнавство використовує здебільшого три філософські методи - діалектичний, феноменологічний та герменевтичний.

Головною функцією цих наукових дисциплін є пояснення на базі історичного методу, синхронічного, діахронічного, генетичного та інших підходів до генезису, причин поширення в масах та на індивідуальному рівні релігії як соціального та психологічного феномену.Кожна з цих наукових методологій, звісно, дає своє визначення релігії взагалі, свою типологію та онтологію релігії. Саме

розвиток наукового напрямку, спроба пояснити цей феномен не «суспільним договором», не «особливостями індивідуальної й масової свідомості», а самим ходом розвитку й структурою людської культури, соціорегулюючим, соціомоделюючим елементом якої є релігія, привели до появи синкретичної за методологією та базою джерел, порівняльно-історичної за типом дослідження культурологічної дисципліни релігієзнавства.

4. Феноменологія релігії. Майже водночас із розвитком психології релігії набувають самостійного статусу й феноменологічні дослідження. Їх автори прагнуть зрозуміти смисл релігійних явищ без світоглядних та ідеологічних упереджень, цікавляться способами, у які конкретна особа сприймає у своєму досвіді релігійну реальність. Вони вивчають форми вираження релігійного, відшукують обставини, за яких воно має для особи певне значення.

Феноменологія релігії намагається аналізувати феномен релігії без опертя на раціональні засоби, посилаючись при цьому на так зване ейдетичне (вільне від наявних у досвіді суджень та оцінок) бачення, інтуїцію, особливе вчування тощо. Феноменологія релігії має на меті з'ясувати власні якості релігійних явищ - риси, ознаки, які безпосередньо не дає процес релігійного відображення і які є продуктом мисленнєво - фантазійного виповнення сущого й творення віруючим належного (категорії «спасіння», «спокута», «святе», «священне й профанне» тощо). Вона є плідним теоретико - методологічним засобом вияву глибинного сенсу релігійності, слугує створенню передумов для адекватного теоретичного відтворення історії релігії.

Феноменологія релігії - розділ релігієзнавства, що досліджує розуміння смислу релігійного вираження конкретної людини на основі її інтуїції, особистих відчуття і бачення.

Незважаючи на введення самого терміна ще у 1887 р. голландським теологом та істориком релігії Шантепі де ла Соссе (1848 - 1920), феноменологія релігії набуває розвитку тільки в XX ст., особливо з виходом двох монографій голландського теолога і релігієзнавця Герарда ван дер Леува (1890 - 1950) - «Вступ до феноменології релігії» (1925) і «Феноменологія релігії» (1933). Значний внесок у розроблення проблем феноменології релігії зробили німецький філософ, теолог Рудольф Отто (1869 - 1937), німецький філософ і соціолог Макс Шелер (1874 - 1928), франкомовний філософ, історик Мірча Еліаде (1907 - 1986) та ін..

Основні напрямки буддизму

Пізніше в межах буддизму Індії виникли два напрями: Хінаяна і Магаяна, кожен з яких пропонує способи пробудження людської свідомості.

· Хінаяна – "вузький" (або дослівно - "малий") шлях порятунку, який передбачає певний аскетизм, відлюдництво і був розрахований в основному для практики монахами-бгікшу.

· Махаяна – "широкий" (або дослівно - "великий") шлях порятунку, при якому припускається можливість досягнення самадгі та нірвани мирянином, який дотримується обітниці духовного вдосконалення під керівництвом бодгісаттви. На відміну від ченців, мирянам давався більш спрощений етичний кодекс поведінки, який зводився до дотримання п'яти заповідей: 1) відмова від вбивства; 2) відмова від привласнення чужого майна; 3) відмова від надмірного статевого життя; 4) відмова від зловживання довірою, брехні та шахрайства; 5) відмова від речовин, які збуджують свідомість.