Газета Леоніда Глібова «Черниговский листок».

Видання щотижневої газети «Черниговский листок» можна розглядати як приклад благотворного впливу журналу «Основа» на українське громадянство й українську журналістику.

Навесні 1861 року він подав до Київського цензурного коміте­ту клопотання про дозвіл видавати в Чернігові щотижневу га­зету. У газеті передбачалося друкувати літера­турні твори невеликого розміру; новини й повідомлення зі столи­ці губернії та повітових міст; популярні статті з сільського госпо­дарства, домоводства, промисловості, торгівлі, медицини, освіти тощо; бібліографічні повідомлення та короткі відгуки про книж­ки; а також об'яви приватних осіб та офіційних установ.

Ціна «Черниговского листка» встановлювалася на 1861 рік - два карбо­ванці сріблом. На цей час Л.Глібов уже був відомим письмен­ником, автором поетичної книжки російською мовою, числен­них українських байок, опублікованих у газеті «Черниговские губернские ведомости», а також публікації великої добірки вір­шів в «Основі».

12 липня 1861 року Л.Глібов розпочав видання «Черниговского листка». У серпні 1863 року його видання було припинене у зв'язку з процесом над членом народницької організації «Земля і воля» І.О.Андрущенком, який був товаришем і автором Л.Глібо­ва. Незважаючи на те, що, крім дружніх листів, ніяких компроме­туючих матеріалів знайти не вдалося, Л.Глібову не лише було заборонено видавати газету, але його було звільнено з посади вчителя й вислано адміністративним порядком до Ніжина.

На­прикінці життя він став відомий як дитячий письменник, друкуючи в народовському дитячому журналі «Дзвінок», що почав виходи­ти з 1890 року, багато дитячих віршів, загадок, акростихів тощо.

Видання «Черниговского листка» на початку 1860-х років було журналістським подвигом Л.Глібова. Чернігів у ті роки, хоч і був невеликим провінційним містом, але в ньому жили відомі діячі свого часу: Павло Чубинський, Опанас Маркевич, Степан Ніс. До участі в газеті йому вдалося залучити П.Куліша, О.Кониського, П.Кузьменка, П.Сфименка, М.Вербицького, М.Номиса, О.Лазаревського, І.Андрущенка.

Через брак коштів і невелику кількість читачів регіонального! видання Л.Глібову так і не вдалося налагодити більш-менш три­валий випуск газети, у її виданні раз у раз траплялися великі пе­рерви. Так, у 1861 році вийшло лише 11 чисел часопису, у 1862 - 36, а в 1963 - 14 (усього було видано 61 число газети). Це не дозволяло залучити до сталого співробітництва відомих діячів, участь яких у газеті мала принагідний характер. З цих же причин не вдавалося створити й кореспондентську мережу хоча б у по­вітових містах Чернігівщини. Проте видання було помічене місце­вою інтелігенцією.

Переважну більшість матеріалів до­водилося писати самому редактору, який і був єдиним співробітником «Черниговского листка», виконуючи в ньому функції кореспондента, коректора й навіть кур'єра.      

Його захопила журналістика так, що стало не­можливим займатися власне художньою творчістю. За 1861-1863 роки він опублікував на сторінках «Черниговского листка» всього дві українські байки, два давніх (з 1846) перероблених вірша російською мовою, а також 13 нових російських віршів. Тож, газета створювалася не для публі­кації художніх творів, а для виконання чисто журналістських, інформативних функцій.

В кожному номері газети друкувалися власні матері­али Л.Глібова, статті і нариси, де він описував місцеві події, по­давав хроніку культурного життя міста, створював картину ту­тешніх звичаїв і порядків.

Видання «Черниговского листка» велося з великими перервами, що були спричинені постійними матері­альними труднощами, які відчувала редакція.

Незважаючи на матеріальну скруту, байдужість місцевої пу­бліки, розхолоджуючі перерви у випуску, Л.Глібов продовжував видавати газету. Зрозуміло, що за­робітку вона йому не приносила, а збитки він змушений був по­кривати з власних коштів, але пекуча потреба розмови з читача­ми, висловлення власних думок і оцінок, формування суспільної думки спонукали його до продовження справи, аж поки видання не було забороне­не урядом.

Найбільш охоче Л.Глібов писав про освіту, культуру, але не обминав і політичні події, створював цікаві описові подорожні нотатки, звичаєві нариси. Також охоче писав «Черниговский листок» про місцеві події культурного життя.

На сторінках «Черниговского листка» Л.Глібов постав не про­сто як письменник, що з нудьги заблукав у журналістику, а як цілком професійно сформований журналіст. Його матеріали роз­маїті, охоплюють всі сфери життя, цікаві спостереженнями, оригі­нальні і яскраві за поетикою. Л.Глібов виявив себе й політичним аналітиком, і вимогливим рецензентом, і, нарешті, просто глибо­ким оглядачем місцевого життя.

Виявив себе редактор і як гарний організатор. Незважаючи на всі перешкоди, що виникали на шляху видання газети, Л.Глібов зумів залучити до співпраці у «Черниговском листке» багато відо­мих діячів. У газеті друкувалися П.Куліш (вірші, уривки з прозо­вих творів, статті, наукові праці), О.Кониський (вірші, статті, кореспонденції, рецензії, подорожні нариси), О.Лазаревський (історичні розвідки, наукова публіцистика, полемічні замітки), П.Єфименко, П.Кузьменко, О.Маркевич, О.Тищинський, М.Олександрович, І.Андрющенко та ін.

Орієнтуючись на «Основу», Л.Глібов запровадив у своїй га­зеті рубрику «Из уст народа», де друкував українські народні каз­ки, пісні та оповідання. З історико-етнографічними та фольклористичними розвідками виступали П.Чубинський, М.Номис, О.Маркевич, О.Тищинський.

З власне інформаційних журналістських матеріалів Л.Глібов обирав суголосні зі своїми власними поглядами статті. «Заметка о г. Остре» (30 червня 1862) М.Александровича нагадувала власний нарис Л.Глібова про Ніжин.

Проблемам народної освіти, зокрема запровадженню в неї ук­раїнської мови, була присвячена стаття О.Лазаревського (2 лип­ня 1863). З'явившись після Валуєвського циркуляра і заборони діяльності недільних шкіл, вона аргументовано доводила немож­ливість заборони живої мови, якою розмовляє багатомільйонний народ і успішно створюється література.

Цій же меті захисту освіти українською мовою була присвя­чена стаття І.Лашнюкова «Чеські народні школи і педагогіч­ний інститут для приготування вчителів народних шкіл у Празі» (28 травня, 4,11 червня 1863), яка розповідала про корисний досвід розв'язання національного питання в Австрії, до складу якої тоді входила Чехія.

Л.Глібов-редактор був досить поміркованим, вів свою газету так обережно, що вона продовжувала виходити й після Валуєвського циркуляра. Лише арешт народовольця І.Андрущенка, у яко­го були виявлені цілком безневинні листи Л.Глібова, відчутно зашкодив репутації редактора й призвів до непередбачуваних наслідків. Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у розпорядженні від 10 серпня 1863 року категорично вимагав від губернського начальства відібрати в Л.Глібова право на видання газети.

Залишившись без засобів до існування, Л.Глібов виїхав до Ніжина, де жив кілька років на утриманні свого тестя. Після цього в умовах самодержавної Росії ні йому, ні комусь іншо­му здійснити видання українського періодичного органу не вда­валося.

«Черниговский листок» завершив перший період історії україн­ської журналістики. Газета була видатним явищем української провінційної преси свого часу, гідним супутником столичного журналу «Основа». Тижневик виносив на суд громадськості важливі проблеми суспільного жит­тя, був тим дзеркалом, у якому чернігівське громадянство могло бачити свій реалістичний образ.

Репресивні заходи проти українського слова і перенесення української журналістики до Австрії.

Появі Валуєвського циркуляра, який остаточно законодавче закріпив заборону української журналістики в Росії, передували кілька важливих суспільно-політичних чинників.

Першим стало українське відродження, яке розпочало­ся наприкінці 1850-х років унаслідок загальнополітичного потеп­ління в Росії, пов'язаного з «епохою великих реформ».

- Виникнення громад; заснуван­ня недільних шкіл для народу з українською мовою навчання;

- активізація творчої діяльності українських письменників і україн­ського книговидавництва;

- перехід у журналістиці від ненадій­них і несталих альманахових спроб до справжніх періодичних видань - усе це стало ознаками того великого процесу, який призвів до бурхливого розвитку національної самосвідомості, поклав початок перетворенню українського етносу з етногра­фічного матеріалу на свідому своєї гідності й духовної величі істо­ричну націю.

Стаття М.Костомарова «Про викладання малоросійською мо­вою», опублікована в п'ятому числі журналу «Основа» в 1862 році в рубриці «Думки південноруса», виявилася максимально актуальною. Вона узагальнювала вже існуючий досвід будівництва національної освіти, підсумовувала його перший етап, окреслю­вала шляхи дальшого поступального руху. Публіцист пропону­вав створити для національної освіти міцну методологічну й на­вчальну базу, покінчивши з її стихійним характером. Навчальні книжки українською мовою, яких перед тим не знала Росія, стали цілковитою реальністю. Це викликало негативну реакцію их російських діячів, які раніше співчували ідеї української освіти (на­приклад, у редакції «Московских ведомостей» М.Катков оголо­сив збирання пожертв для видання українських книжок), раптом усвідомили можливі кінцеві наслідки цього процесу і зайняли ворожі щодо українства позиції.

Процес українського відродження загрожував цілісності й не­подільності Росії, з погляду імперського мислення він повинен був бути негайно зупинений.

У 1863 році в Польщі розпочалося національно-визвольне повстання, метою якого була реставрація Польської Речі Посполитої в кордонах 1772 року, тобто до першого розподілу цієї держави - до того часу, коли вона включала в себе й велику кількість українських земель.

Перед Російською імперією постала реальна загроза прецеденту відторгнення національних окраїн. Уся військова й дипломатична могутність імперії була кинута на придушення повстання. Лише в травні 1864 року поль­ське повстання було розгромлене Росією за допомогою військ Прусії та Австрії.

Польське повстання було другою причиною репресій росій­ського уряду проти українського руху. Воно засвідчило перед ро­сійською громадською думкою, якою могутньою силою володіє будь-який національно-визвольний рух.

Особливо обурювалися слов'янофіли, активно використовуючи для боротьби свою друковану трибуну - газету «Московские ведомости». На чолі слов'янофільства в цей час стояв російський журналіст і громадський діяч Михайло Никифорович Катков (1818-1887). Його ім'я стало символом реакції і великодержавного шовінізму. У 1850-1855 і в 1863-1887 роках він редагував газету «Московские ведомости», а у 1856 -1887 роках - журнал «Русский вестник». Зі сторінок цих видань він і розпочав боротьбу проти українського національного відродження.

Крім неофіційного шляху - полеміки з опонентами в пресі, яка доходила часто й до використання жанру публічного доно­су, - був використаний і офіційний шлях безпосередніх доносів на українофілів до політичної поліції. Для Росії це був типовий шлях боротьби з політичними опонентами чи економічними кон­курентами.

18 липня 1863 року з'явилося за № 364 розпорядження міністра внутрішніх справ міністру народної освіти «Про книги, що видаються для народу малоро­сійським наріччям». Воно увійшло в історію під назвою «Валуєвський циркуляр (обіжник)». Його зміст може бути зведений до таких трьох головних положень:

1) уже давно в пресі йдуть дискусії про можливість існування самостійної української літератури. Останнім часом це питання різко політизувалося. Ра­ніше твори українською мовою були зорієнтовані на освічені вер­стви Південної Русі, але тепер призначаються для «маси неосвіченої». Під виглядом поширення освіти ці твори переслідують злочинні політичні задуми (сепаратизм);

2) у С.-Петербурзі вже збираються пожертви на видання деше­вих книжок українською мовою. Цензура відчуває утруднення, адже в усіх без винятку навчальних закладах Росії до використан­ня українська мова не допущена, а питання про її використання для цього викликає обурення в самих малоросів... ;

3) по цензурному відомству віддавався такий наказ:

- друкувати українською мовою тільки твори художньої лі­тератури;

- заборонити пропускання книжок українською мовою:

а) духовного змісту,

б) навчальних,

в) призначених для початкового читання народу.

Дане розпорядження віддавалося як тимчасове, що має діяти до остаточного розв'язання в законодавчому порядку пи­тання про навчання грамоті на місцевих наріччях. Але це питан­ня в Росії так ніколи й не розглядалося, а відтак дія тимчасового локального розпорядження нічим не була обмежена, а його на­слідки були фатальними для української журналістики й літера­тури.

У цілому вони можуть бути зведені до такого:

1. Це був сигнал для цензури полювати на будь-яку українську книжку. Навіть твори художньої літератури, нібито дозволені до друку Валуєвським циркуляром, опинилися під прискіпливою увагою контрольних органів. Унаслідок чого одна з десяти худож­ніх книжок дозволялася до друку. Вихід у світ українських книжок катострофічно ско­ротився. Так, у 1866 році їх не було видано зовсім.

2. Після Валуєвського циркуляра під забороною опинилася українська журналістика в Росії.

Замість відміни тимчасового Валуєвського циркуляру україн­ство в Росії дочекалося від царського уряду вже постійної за­борони українського слова. 30 травня 1876 року російським імператором Олександром II Визволителем у німецькому місті Емсі був підписаний документ, який ще далі посилив репресії проти української духовної культури і ввійшов в історію під назвою «Емського указу».

Підписанню Емсь­кого указу предувало пожвавлення українського культурного руху, центр якого перемістився з С.-Петербурга в Київ. У 1869-1870 роках була здійснена знаменита етнографічна експедиція Павла Чубинського, матеріали якої оброблялись і друкувались кілька наступних років. 1872 року в Києві було відкрите Південно-західне відділення Імператорського російського географічного товариства, яке розгорнуло систематичні дослідження краю і ста­ло праобразом української академії наук.

У Києві того часу в «Громаді», що нараховувала коло ста членів, зосередилися видатні наукові сили: В.Антонович, М.Драгоманов, І.Білик, П.Житецький, К.Михальчук, О.Русов, П.Чубинський, Б.Кістяківський та ін. Поруч з ними працювали митці: М.Лисенко, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний. Цей колектив розгорнув дослідження з історії літератури й мови, фольк­лористики, етнографії, відбувалися цілком легальні зібрання, на яких обговорювалися наслідки наукової праці, читалися літера­турні твори, знову пробивала собі дорогу українська книга.

Саме тоді по українському відродженню знову було зав­дано нищівного удару. Не обійшлося тут без ганебно­го доносу до політичної поліції. Його автором став Михайло Юзефович (1802-1889), ініціатор слідства в справі Кирило-Мефодіївського братства в 1847 році. Він і виступив ініціато­ром антиукраїнського указу 1876 року, тому його іноді ще нази­вають «законом Юзефовича».

Це був дуже конкретний документ, який містив лише розпо­рядчу частину, аргументаційної преамбули, як у Валуєвському циркулярі, в ньому не було. Уряд Росії вже вважав зайвим теоретично обґрунтовувати придушення українського слова відсутністю української мови чи інтригами поляків. У тексті указу містилася лише сама постанова, стисла й афористична; тому її доцільно на­вести цілком. Отже, Емський указ оголошував:

1. Не допускати ввезення в межі імперії без особливого доз­волу головного управління в справах друку будь-яких книг і бро­шур, що видаються українським наріччям.

2. Друкування й видання в імперії оригінальних творів і пере­кладів тим же наріччям заборонити, за винятком лише:

а) історичних документів і пам'яток і

б) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам'яток безумовно утримувався правопис першоджерел; у творах же красного письменства не було допущено ніяких відступів від загальноприй­нятого російського напрямку і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше, як після розгляду в го­ловному управлінні в справах друку.

3. Заборонити сценічні вистави і читання українською мовою, а також друкування нею ж тексту до музичних нот.

Перший пункт Емського указу знищував комунікаційний ка­нал підросійських українців з Галичиною та іншими зарубіжни­ми центрами української культури.

Галичина перетворилася на столицю української журналістики й літератури. Там видавалися українські газети й журнали, друкувалися книжки, в тому числі й авторів з підросійської України. Тому в Емському указі і з'явився пункт про заборну ввозити українську друковану продук­цію з-за кордону в Росію.

Третім пунктом указу знищувався іще не народжений ук­раїнський театр, українське слово взагалі виносилося за межі публічного вжитку.

Від часу припинення «Основи» усі спроби українців мати своє періодичне видання українською мовою визнавалися в Росії «не подлежащими удовлетворению». До 1905 року на теренах вели­чезної Російської імперії не існувало жодного українського періодичного видання. Лишала­ся тільки можливість для проукраїнськи налаштованих російських журналів і газет, як-от: «Киевский телеграф», «Киевская стари­на», чи видання знову ж таки альманахової журналістики («Рада», «Степ», «Складка» тощо) українською мовою.

Перший же, російсько-український, період характеризується такими провідними озна­ками:

1. Українська журналістика в цей час проходить період ста­новлення. Хронологічно цей етап має виразні чотири складові:

а) львівська журналістика кінця XVIII - початку XIX століть французькою, німецькою й польською мовами, що лише терито­ріально (але не інформаційно) належить Україні;

б) харківська журналістика 1810-1820-х років, що створюєть­ся російською мовою, але з окремими вкрапленнями українських творів;

в) альманахова журіналістика 1830-1840-х років, що пройшла шлях від універсальності до галузевої (літературної) спеціалізації, від переважно російських до власне українських за мовою й ду­хом видань;

г) журналістика кінця 1850 - початку 1860-х років як синтез розмаїтих пошуків попередніх періодів і взірець поєднання пу­бліцистичної активності й гостроти, наукової глибини й доскона­лості, художньої довершеності та активного використання ук­раїнської мови в журнальній практиці.

2. Українська журналістика в системі суспільної свідомості розглядалася як важливе завдання в духовній праці національної інтелігенції, тут працювали найвидатніші ук­раїнські діячі літератури й науки;

3. Українська журналістика з'являється не стільки з інформа­ційних, скільки з літературних потреб українського громадянства, яке вбачало в літературі спосіб виховання національної свідомості в позбавленому державності народі, покладало на літературу націобудівну функцію. Звідси велика кількість в даному періоді літе­ратурних альманахів та журналів і зовсім незначна кількість власне інформаційних видань. До того ж видаються вони іншими мова­ми. Це вказує на слабкорозвиненість українського суспільства, відсутність у ньому читацьких інтересів до україномовної інфор­мації за наявності можливості задовольняти інформаційні потре­би іншими мовами.

4. Як тільки з'явився журнал «Основа», розвиток української журналістики було штучно зупинено репресивними заходами російського уря­ду; цей крок унеможливив дальший розвиток української журна­лістики в Російській державі; її центр перемістився в Галичину, де й перебував до початку нового періоду її історії, який умовно можна назвати «Австрійсько-українським».

Глава 8.

«КИЕВСКАЯ СТАРИНА»

Альманахи 1880-х рр.

Життя ставило свої вимоги, треба було шукати виходу, і його знаходили у виданні альманахів, що мали тенденцію стати періодичними орга­нами.

Зміст їх був переважно з красного письменства, поде­куди з'являлися тут матеріали бібліографічного характеру, іноді етнографічного і подібних.

Першим з таких альманахів називався „Луна", що появився на 1881 р. у виданні Л.Ільницького.

У 1882 р. у Києві планувалося видавати український місячник під назвою „Рада". Проте М.Старицький не дістав дозволу на видавання. Замість часопису 1883 р. вий­шов під тією ж назвою альманах.

В Одесі появився 1885 р. український літературний збірник під назвою „Нива". У наступному, 1886 р. вийшов херсонський збірник красного письменства під назвою „Степ" (СПб - Херсон). Врешті, 1887-1888 рр. українсь­кий письменник В.Олександрів випускає у Харкові аль­манах під назвою „Складка".

“Киевская Старина”.

В той же час справа видання періодичного органу залишалася актуальною. У 1881 р. вона набрала конкретних форм. Це збіглося з такими фактами:

1) саме цього року В.Симиренко передав на українські справи 25000 рублів. Це був власник цукроварні, близький до „Київської Громади", що пізніше постійно під­тримував український національний рух і зокрема укра­їнську пресу. Частину з цих грошей було покладено на за­снування місячника, присвяченого, головним чином, українській історії, етнографії та почасти літературі;

2) цього ж року повернувся з Холмщини до Києва колишній співробітник „Основи" Т.Лебединцев. Він заходився коло видання науко­во-історичного журналу. З тією метою зв'язався з предста­вниками „Київської Громади" та визначнішими українсь­кими науковими силами.

Наприкінці січня 1881 р. відбулося підготовче за­сідання, в якому взяли участь В.Антонович, П.Житецький, О.Лазаревський та інші, де опрацьовано програму журналу, назвавши його „Киевская Старина". Т.Лебединцев після цього розпочав клопотатися про дозвіл на без­цензурне видання. 23 жовтня 1881 р. дозвіл було дано, але з умовою, що журнал підлягатиме цензурі.

У січні 1882 р. появилася перша книжка часопису, що, протримавшись без перерви 25 років, відігравши в історії українського національного відродження поважну роль.