Три доби “Киевской Старины”.

Час існування „Киевской Старины" можна поділити на три доби:

1) доба Т.Лебединцева - від 1882 до 1888 рр.;

2) доба керування О. Лашкевича - 1888 і 1889 рр.; 

3) коли журнал став фактично органом „Київської Громади" за ред. Є.Кивлицького та В. Науменка - від 1890 р. до 1906, перетворившися потім у жур­нал під назвою „Україна".

Перша доба визначається напруженою працею самого Т.Лебединцева, який був і видавцем, і редактором, і сек­ретарем, а часто і коректором, а крім того співпрацею з В.Антоновичем та М.Костомаровим. В.Антонович часто виконував обов'язки редактора. Згур­тувавши навколо журналу визначніші наукові і літературні сили, Т.Лебединцев підкреслював його громадський ха­рактер.

За перший рік існування журнал подав немалі надії. Передплатників назбиралося десь коло тисячі, що для журналу такого характеру було вже досить показним.

Але в наступних роках передплата почала падати. Щоб підтримати фінансове становище журналу, Т.Лебединцев у 1883 р. звернувся через куратора шкільної округи С.Голубцова до міністра внутрішніх справ з проханням про суб­сидію для „Киевской Старины" в розмірі 6.000 рублів, щорічно на п'ять років.

Міністр фінансів Н.Бунге, колишный київський професор пообіцяв одноразову субсидію в розмірі 2.000 рублів. В цьому розмірі Лебединцев і дістав її. Але вона не мо­гла вивести журнал з тяжкого фінансового стану. Це привело до того, що з кінцем 1885 р. Лебединцев заявив, що має намір припинити видання. Але співробітники та члени „Громади" спротивилися тому і приобіцяли енергійну підтримку та безплатне співробітництво. Так „Киевская Старина" продовжувала виходити.

Та в другій половині 1887 р. Лебединцев остаточно заявив, що з наступного року він видавати журналу не буде. Спри­чинився до того, крім фінансового становища, тяжкий стан здоров'я Лебединцева, який помер 12 бере­зня 1888 р.

Прихильники та найближчі співробітники „Киевской Старины" були поставлені перед тяжким завданням знайти нового видавця. Ним став земле­власник зі Стородубщини, учень Київського університету, мировий посередник 1860-х рр. і колишній голова з'їзду мирових суддів на Чернігівщині Олександр Лашкевич.

У самому кінці 1887 р. Т.Лебединцев перепродав Лашкевичу право на видання та непродані примірники „Ки­евской Старины" за 2.000 рублів.

У березні рішено було видати замість тримісячних книжок один том в 30 аркушів друку. Зовнішній вигляд журналу став також новим: ліпший папір, обсяг кожної книжки щораз збільшувався, за­мість 10-12 аркушів новий видавець давав 18-20, а то й більше аркушів, не збільшуючи передплатної ціни.

Передплата май­же подвоїлася. Проте О.Лашкевич захворів і через якийсь час помер. Перед співробітниками знову стала спроба продов­ження видання.

Було вирішено тимчасово доручити редагування „Киевской Старины" Є.Кивлицькому. В той же час розпочато акцію про перебрання видання до рук „Старої Громади". У грудні 1889 р. „Киевскую Стари­ну" було відкуплено від родини Лашкевича К.Гамалієм.

З кінця 1890 р. постійним редактором було обрано історика, члена „Старої Громади” В.Науменка.

За час свого існування „Киевская Старина" об'єд­нала навколо себе найвизначніші українські нау­кові сили та створила широке коло співробітників, що охоплювало не лише східні й західні українські землі, але сягало і далеко поза їх межі. Досить назвати тут хоч би такі імена, як В.Антонович, П.Житецький, О.Лазаревський, М.Костомаров, Д.Багалій, Беренштам, Б.Грінченко, М.Грушевський, М.Драгоманов, О. і П. Єфименки, О.Яворницький, А.Кримський, І.Левицький (Нечуй), О.Левицький, Г.Мачтет, К.Михальчук, В.Перетц, Б.Познанський, О.Потебня, Т.Рильський, О.Русов, С.Русова, М.Сумцов, М.Старицький, І.Франко (Мирон), Я.Шульгін, Ф.Щербина та багато інших.

Впродовж 25 років „Киевская Старина" в 97 томах видала багато різноманітних праць - з історії та археології України, історії красного письменства, етно­графії, а також листування визначних людей, спомини, бібліографії й т. п.

Так, були надруковані: „Уманский сотник Йван Гонта", „Киев, его судьбы и значение с XIV по XVI столетие" В.Антоновича; „Займанщина в Левобережной Украине XVII й XVIII в." та „Генеральная опись Малороссии" Дм. Багалія; з праць М.Грушевського - „Волынский вопрос 1097-1102 г."; М.Драгоманов опублікував тут між іншим також „Украинский вопрос в его историческом освещении"; П.Єфименко надрукував дослыдження „Ссыльные малороссияне в Архангельской губернии"; М.Костома­ров дав „Материалы для истории Колиивщины"; О.Лазаревський - „Отрывки из фамильнаго архива Полетик", „Описание старой Малорос­сии", „Суды старой Малороссии", „Запорожье в конце XVII в." та інші; з праць О.Левицького - „Очерки народной жизни Малороссии во второй половино XVII в.".

Тут же кілька праць і матеріалів до історії української журналістики. Зокрема, С.Русової „Харьковская журналистика начала настоящего столетия"; Г.Вашкевича „Неосуществившийся журнал Кулиша „Хата", дещо до історії „Основи" тощо.

З історії української літератури: В.Антоновича „К вопросу о галицко-русской литературе"; Д.Багалія - праці про Квітку-Основ'яненка та Г.Сковороду; С.Єфремова про Грабовського („Позт-гражданин"), про І.Франка („Поэт борьбы й контрастов"); з історії української мови: П.Житецького „Очерки истории Малорусского наречия в XVII в.", „О языке й поэтическом стиле малорусских дум"; М.Костомарова про П.Куліша та його останню літературну діяльність; Мирона (І. Франка) про І.Вишенського; М.Сумцова „Слободское украинское дворянство в произведениях Г.Квитки" та інших; врешті, низка статей і заміток про Котляревсь­кого та Шевченка, подані М.Василенком, Б.Грінченком, В.Доманицьким, С.Єфремовим, П.Житецьким, Науменком, Павловським, О.Русовим та іншими.

Особливо багато дала „Киевская Старина" матеріалів з етнографії, як також інших цінних праць.

О.Левицький дав такі праці, як „Очерк старинного быта Вольїни и Украины, „Обычные формы заключения браков в Южной Руси", „Обычай помилования преступника, избранного девушкой в мужья" та інші.

І.Левицький дав нарис „Украинские юмористы и шутники"; В.Милорадович подав 16 праць про Лубенщину; П.Несторовський - матеріали про бессарабських українців…

Серед праць і матеріалів, що торкаються біографії та характеристики, можна згадати О.Лазаревського „Люди старой Малороссии", В.Шенрока „Життя П.Куліша" та інші. Серед бібліографічних матеріалів - покажчик праць П.Чубинського.

Врешті, спомини, денники, записки: В.Беренштамата Г.Вашкевича про М.Костомарова, О.Кістяковського, Б.Познанського („Картини моего прошлого", „Воспоминания о польском восстании в Украине"), М.Старицького, М.Чалого, тут же записки М.Чайковського („Садик-Паша"), „Дневник" Ханенката та ін­ших.

У 1890 „Киевская Старина" отримала дозвіл на дру­кування творів красного письменства. Одночасно з ініціа­тиви В. Доманицького поповнився відділ заміток відомостями поточного життя. Починає звучати і публіцистична нота, порушуватися пекучі питання сучасного життя і потреб українського на­роду.

Так українське суспільство отримало свій ор­ган, що став притулком української літератури та вперше органом критики і публіцистики.

Першим органом, що відгукнувся на „Киевскую Старину", був журнал „Киевлянин", який зустрів дозвіл на видання „Киевской Старины" гумористичним фейлетоном у віршах. По виході ж журналу не залишив його без своєї уваги, що найяскравіше вияви­лося у виступі в числі за 4 січня 1884 р., в якому було під­креслено, що в редакції треба було б принаймні вживати загальноруського („общерусского") правопису.

Інакше зустріли „Киевскую Старину" поважніші ро­сійські журнали. Так, „Вестник Европы" підкреслив, що це видання по­винно знайти місце в історичній літературі. Відгукнулися прихильним словом також „Новое Время", „Русь" І.Аксакова, а пізніше - „Исторический Вестник".

Глава 9.

Роки

Коли український рух і українське життя під Ро­сією після 1863 р. почало зазнавати особливо тя­жких утисків, на західних українських землях, завдяки новій австрійській конституції, політична ситуація дещо змінилася і полегшала. У зв'язку з цим тут відроджується українська преса і починає розвиватися в двох напрямках: староруському і москвофільському, з од­ного боку, та народовецькому і радикальному (українсь­кому) - з другого.

Літературно-політичний часопис „Слово^”.

Першим політичним і літературним часописом цього часу стає „Слово^”, що починає виходити з 25 січня 1861 р. двічі на тиждень. За своє появлення зобов’язаний він був громадському діячеві, судді М.Качковському, який забезпечив існування часопису не тільки вне­сенням застави в розмірі 3.000 гульденів, але і щомісяч­ним утриманням редактора, найближчих співробітників і, нарешті, постійною пенсією в розмірі 300 гульденів для редактора, на якого покликав Б.Дідицького. Через три місяці „Сло­во" мало вже 1.500 передплатників.

Такого успіху часопис здобув завдяки тому, що його редактор, залишаючись сторонником москвофільства, прибрав свій орган ніби в народний український одяг. По­біч з „язичієм" почали тут час від часу з'являтися твори і праці українською мовою, а серед співробітників можна було побачити представників українських наукових сил і письменників та звичайних дописувачів. Але такий стан потривав недовго. Невдовзі „Слово" стало відверто москвофільським. Того ж характеру були і додатки до нього, а саме: „Галичанин" (1867) та „Слово до громад", потім - „Письмо до громад" (1867).

З оригінальних праць можна згадати праці Я.Головацького („Об изследовании памяткников русской старины, сохранившихся в Галичини й Букови­ни", „Литературные известія из Украйны", „Червоно-русская литература"), його спомини про Достоєвського, А.Петрушевича та інші; його ж низка розвідок та статей, наприклад, про Волинсько-галицький Літопис, про Пилипа Орлика, Ф.Скорину, про „Слово о полку Іго­ревім" та інші. На різні теми дав довгу низку статей В.Площанський. Зокрема його „Возваніе к благополезному подвигу" (в справі збирання матеріалів з історії, етног­рафії і статистики Червоної Русі).

 Національно-політична частина обіймала пи­тання поточного суспільно-політичного життя, звертаючи велику увагу на питання церковно-обрядового характеру.

В перших роках добре поставлений був відділ красного письменства, що визначався багатством творів таких авто­рів як Верниволя (О.Кониського), Куліша, Федьковича, Кралицького та інших. Пізніше твори українських авторів зникають. На їх місці з'являються твори К.Аксакова, Язикова та інших.

У 1887 р. „Слово^”перестало виходити.