Наукові, публіцистичні та літературно-критичні матеріали «Основи».

Другу рівнозначну частину журналу (поруч з художньою літературою) складали наукові розвідки, публіцис­тика та літературна критика. Серед наукової частини журналу, безумовно, лідерство захопили історичні праці. Головними їх авторами були М.Костомаров і П.Куліш. Лідером, зрозуміло, ви­глядав М.Костомаров, який саме в цей час займав кафедру ро­сійської історії Санкт-Петербурзького університету.

Головна властивість історичних праць М.Костомарова, опу­блікованих в «Основі», - їхня історіософічність.

З першого ж номера 1861 року М.Костомаров захопив читачів великою працею «Думки про федеративне начало в давній Русі», у якій доводив, що Київська Русь не являла собою етнічно моно­літну державу, а вже тоді складала федерацію племен, які й були підставою і головною причиною утворення ук­раїнців, білорусів і росіян.

З праці М.Костомарова виходило, що ук­раїнці й росіяни за типом національного характеру виглядали такими відмінними, що не лишалося сумнівів у тому, що це два різних народи. До того ж автор розпочав свій нарис з викладу географічних та давніх історичних обставин формування росіян і українців, обґрунтувавши цілком об'єктивний характер їхнього існу­вання.

Праця «Дві руські народності» сприяла становленню української націо­нальної самосвідомості, формуванню уявлень про окремішність українського народу, а відтак і потреби для нього самостійно роз­в'язувати питання організації свого національного життя.

З цієї концепції виросла ідея української державності, хоча сам М.Костомаров не тільки до неї не доходив, але був противником її. Він був федералістом, сподівався на демократичне розв'язання національного питання в самій Росії, а свою концепцію розглядав як обгрунтування необхідності тако­го демократичного розв'язання, запровадження федеративного усторою Російської держави.

Цю ж мету мав на увазі науковець і в праці «Думки про федеративне начало в давній Русі». Але істо­рія довела утопічність його сподівань: імперія не може бути демократичною.

Третя велика праця М.Костомарова, опублікована в «Ос­нові», - «Риси народної південноруської історії» (1861, № 3; 1862, № 6) - являла собою викладену за стародавніми літописами історію України Київського періоду. Але аспект висвітлен­ня обраний новаторський: це історія не князівських дворів, а на­родних рухів, глибоко споріднена з іншими «основ'янськими» працями М.Костомарова, спрямованими на опис українського національного характеру і узалежненого від нього історичного розвитку народу.

Праця складається з трьох частин. Перша охоплює час від легендарної давнини до держави Ярослава Мудрого, яка розгля­дається як найвищий вияв державотворення в часи Київської Русі. Другий розділ присвячений періодові міжусобиць і удільної роз'єднаності давньоукраїнських земель. Третій - історії західноукраїнських територій після захоплення Київської держави монголо-татарами.

З праці М.Костомарова випливали важливі висновки:

1) його південноруси були українцями, принаймні - протоукраїнцями, їх національний характер відповідав тому взірцю, що був змальо­ваний у статті «Дві руські народності»;

2) був відкритий механізм становлення національного характеру: він походив від особливостей географії, землі, яку заселяв даний народ;

3) історія південноруського краю виявлялася реалізацією українського національ­ного характеру, прихід варязького княжого дому лише на короткий час уповільнив його дію, але через кілька поколінь варяги зукраїнщилися, і знову були приведені в дію відцентрові сили, заґрунто­вані на засаді індивідуалізму;

4) головною особливістю Київської землі, що сформувала костомарівських південноросів, були при­родні багатства, родючість грунтів даного краю, це породжувало добродушність і терпимість, індивідуалізм і волелюбність, яскра­во виявлені в характері українців як у давню, так і в нову добу.

Праця М.Костомарова «Риси народної південноруської історії» стала окрасою журналу, розглядалася в ньому як програмова, як така, що формує його ідеологічне обличчя.

Історичні праці М.Костомарова стали вагомим здобутком журналу «Основа». За різного тематичного спрямування вони були об'єднані спільною історіософською концепцією: утвердити самобутність українського народу, показати його відмінність від російського етносу, засвідчити цю відмінність у глибинах нашої давньої історії, показати захист своєї національної свободи в добу козацтва.

Виступив М.Костомаров в «Основі» і як літературний кри­тик, опублікувавши працю «Спогад про двох малярів» (1861, № 4). Це мало не перший мемуарний твір про Т.Шевченка, тобто написаний невдовзі після смерті великого поета.

Тоді, в 1861 році, М.Костомаров уперше заговорив не лише про всеукраїнське, але й про всеросійське, всеслов'янське і світове значення Шевченка, показав глибинний зв'язок його творчості з народним світобаченням і світорозумінням. Ця стаття мала програмовий характер для шевченкознавства.

Важливу методологічну роль відіграли дві полемічні статті М.Костомарова, спрямовані на захист спадщини Г.Сковороди.

Шукаючи нових форм роботи з читачем, з п'я­того номера 1862 року «Основа» розпочала вести рубрику «Дум­ки південноруса», у якій надавалося слово різним авторам з питань політичного й культурного життя українського краю. Розпочала цю рубрику стаття М.Костомарова «Про викладання південно-руською мовою». Цей твір є взірцем прагматичної, ужиткової журналістики, а його наслідки - хрестоматійним прикладом дієвості та ефективності журналістських виступів.

Українська народність відроджується, вказував публіцист, свідченням чого є прикметні успіхи в галузі нашого слова, поява самої «Основи». А відтак необхідний розвиток української освіти. М.Костомаров був першим, хто заговорив про те, що для пов­ноцінного українського відродження замість повістей, комедій, віршів потрібні наукові книжки. Вони повинні забезпечити українську освіту.

Далі публіцист накреслив план початкового вихован­ня, що включало, на його думку, дві групи творів. Першу групу повинні скласти коротка священна й церковна історія, катехизис, уривки з повчань святих отців церкви, з житій улюблених наро­дом святих і пояснення богослуження. Другу групу книжок мають скласти ті, що забезпечать для народу знайомство з при­родою, - арифметика, космогра­фія, географія і легкі для читання твори, які б знайомили його з найважливішими сторонами природознавства.

М.Костомарова був одним з провідних авторів «Основи» і опублікував на її сторінках видатні свої історичні та публіцистичні праці.

Другим видатним публіцистом «Основи» і взагалі видатним її автором був П.Куліш. Його часто протиставляють М.Костома­рову, називаючи саме М.Костомарова публіцистом, а П.Куліша - провідним літературним критиком «Основи». В журналі були опубліковані видатні літератур­но-критичні твори М.Костомарова («Спогад про двох малярів»), а також видатний публіцистичний твір П.Куліша «Листи з хуто­ра» (1861, №№ 1-4, 11-12). Саме тут була розвинута своєрідна Кулішева філософія хуторянства, що стала надалі програмовою для цього письменника.

Важливе місце в концепції П.Куліша займала проблема осві­ти. Вона була монополією міста, тобто, за концепцією П.Куліша, не відповідала народним потребам і запитам.

Так само критично оцінювалася в системі «хутірської філо­софії» П.Куліша й книжна культура, література. Замість книжності П.Куліш проголо­шував орієнтацію на правдиве слово «Учителя всеблагого» (тоб­то Ісуса Христа). Український національний одяг - свитка - стає для публіциста символом істинності українського світу.

У числі 2 1861 року в «Основі» П.Кулішем була опублікована програмова стаття «Характер і завдання української кри­тики», у якій була сформу­льована концепція стосунків української літератури й критики, висловлювалися слушні й актуальні суд­ження про розвиток художнього слова.

Головне гасло П.Куліша - народність, під якою він розуміє вірне відображення в літературі не лише етнографічних подробиць, а передусім морального світу народу, його філософії, світосприймання і світобачення.

Запропонована й обґрунтована П.Кулішем програма була взята на озброєння українською літературною критикою. Вимог­ливість у ставленні до художнього слова, боротьба з літератур­ним графоманством, низькою якістю літературних творів стали для неї важливою стороною її діяльності.

Другою програмовою працею П.Куліша в «Основі» стала стат­тя «Простонародність в українській словесності» (1862, № 2), при­свячена визначенню національного обличчя української літера­тури й багато в чому споріднена концептуально з попередньою статтею.

П.Куліш, безумовно, намагався практично втілити свої тео­ретичні настанови, але короткочасність існування «Основи» спри­чинила зредукованість цього виду його діяльності. Віддаючи пе­ревагу теоретичній, програмовій критиці, він все ж опублікував у другий рік існування часопису в ньому дві рецензії. На відміну від програмових статей, написаних хоч і про українську літерату­ру, але російською мовою, практичну літературну критику з розгля­дом українських книжок П.Куліш пише українською мовою, здається вперше створюючи подібний прецедент.

Перша рецензія «Казки і байки з сусідової хатки, перелицьо­вані і скомпоновані Придніпрянцем» (1862, № 1) розглядає два випуски книжки, що вийшла в Києві в 1850 і 1860 роках. Це відвер­те графоманство.

А в № 3 1862 року П.Куліш започаткував цілу критичну руб­рику «Перегляд українських книжок», оглянувши в першій рецензії відразу три видання: анонімну збірку «Скарб» (К., 1859), збірку віршів М.Юркевича «Разок намиста» (СПб., 1861) і драму Марка Онука «Мотря Кочубеївна» (К., 1861). Низький художній рівень цих книжок приводить до того, що в П.Куліша замість аналізу виходить пародійний переказ і цитування. Обидві рецензії швид­ше можуть правити за зразок літературного фейлетону з усіма вла­стивостями цього жанру: висміюванням бездарності і претензій авторів, рясним цитуванням текстів для аргументації своїх думок, використанням знижувальної лексики тощо.

В цілому діяльність П.Куліша - теоретика й історика літератури - була кориснішою для «Основи», ніж його праця на терені власне практичної літературної критики. У своїх роботах він виклав головні засади розвитку української літерату­ри, ставлення до неї літературної критики, створив початковий нарис історії української словесності. Якщо додати до цього ху­дожню творчість та публіцистику П.Куліша, то він виявиться мало не провідним автором журналу, у всякому разі - одним з основ­них його діячів.

Прикладом плідного впливу «Основи» на становлення україн­ської громадянської свідомості стали виступи в журналі молодого покоління українських діячів, що приходило на зміну кирило-мефодіївцям. Серед них найбільшої уваги заслуговує стаття Воло­димира Антоновича «Моя исповедь», опублікована в першій книжці журналу 1862 року.

Журнал «Основа» припинив своє існування на десятому числі 1862 року. Причини його занепаду крилися в складній суспільно-політичній та літературній боротьбі того часу в Росії, були неоднозначними й розмаїтими.

Отже, причини припинення видання «Основи» були такі:

1) вичерпання коштів, що були виділені на видання журналу меценатом. Це був час бурхливого розвитку журналістики в Росії, коли саме приватні, а не урядові часописи становили головну ча­стку її корпусу. Отримавши перший поштовх за допомогою меце­натського стартового капіталу, видання міцніли, завойовували місце на ринку преси і далі продовжували існувати за рахунок читацької передплати. Розраховували на це й організатори «Ос­нови», але їхні очікування не виправдалися. У долі журналу фа­тальну роль відіграв другий чинник;

2) брак передплатників. Сприйнявши «Основу» спершу з енту­зіазмом, українське громадянство з часом почало змінювати став­лення до неї, позбавляючи її своєї моральної й фінансової підтрим­ки. 3) погана організація роботи редакції, яка взяла за правило не відповідати на листи читачів і навіть не повідомляти авторів про долю надісланих матеріалів. Це викликало численні нарікання з боку багатьох відомих діячів того часу, починаючи від визнаних авторитетів, яким була, наприклад, Марко Вовчок, і кінчаючи по­чатківцями, яким тоді почувався А.Свидницький. Розпочавши пи­сати для «Основи» свою знамениту повість «Люборацькі» й наді­славши до журналу її перші розділи, він так і не дочекався ні їх публікації, ні будь-яких роз'яснень редакції про її наміри щодо рукопису, сповнився гіркої образи і припинив стосунки з часописом;

4) внутрішні суперечності в редакційному колективі. Супереч­ності між В.Білозерським, реальним редактором, який ніс відпо­відальність за всі матеріали, надруковані в ньому, і П.Кулішем, який прагнув стати неофіційним лідером журналу, дедалі поглиблювалися. Усе це ускладнювало й без того складне становище «Основи» і, можливо, негативно позначалося й на роботі редакції з іншими авторами;

5) у ситуації революційного піднесення, коли в центрі суспіль­ного життя опинилася демократична, переважно студентська молодь, явно помилковою була орієнтація «Основи» на українське заможне панство, яке виявилося не готовим до згуртування навколо свого журналу, не сприйняло ідей українського відро­дження, покинуло часопис, що міг би стати його органом; з другого боку, революційно-демократична молодь була негативно на­лаштована на постановку національних проблем, вбачала своє завдання (під впливом дедалі ширше проникаючого в Росію марксизму) в соціальному визволенні народу. «Основа», зайняв­ши свою позицію, що визначалася її українським національним спрямуванням, виявилася ніби поза головними суспільними протиборствуючими таборами, від яких могла б дістати надійну підтримку;

6) негативне враження на читачів та передплатників справля­ла несвоєчасність виходу номерів «Основи», їх систематична за­тримка іноді на кілька місяців. В Росії того часу склалася стійка практика виходу в світ чергової книжки журналу першого числа поточного місяця. Навіть неве­лика затримка з виходом ставала помітною і призводила до втра­ти журналом популярності, затримка ж на місяць або кілька пе­ретворювала журнал на факт уже не журналістики, а книжкової торгівлі. Це й сталося з «Основою». Щоправда, затримувалася вона з виходом до читача не з власної вини, а через безкінечні цензурні утиски. Жоден журнал в Росії того часу не вів такої вис­нажливої війни з цензурою, як «Основа». Пропускаючії в «Современнике» і «Русском слове» досить різкі, хоч і алегоричні, висло­ви й цілі матеріали, цензура буквально прополювала «Основу», практично з кожного номера знімаючи кілька статей. Щоб їх за­мінити й у повному обсязі видати журнал, необхідно було затри­мати його вихід. Часто цензура знімала й вставлені на заміну статті, і тоді вихід номера запізнювався ще більше.

7) прихована війна здійснювалася за допомогою прямих по­літичних доносів до центрального жандармського управління.

Сама ідея вичерпаності «Основи» посту­пово ставала очевидною і для її організаторів. Ще 15 листопада 1862 року В.Білозерський подав до С.-Петербурзького цензурно­го комітету клопотання про реорганізацію журналу на двотижне­ву газету на три аркуші з додатком двох літературно-художніх збірників на рік (по 20 аркушів кожний) та періодичного видання при газеті додатка для народного читання (від 5 до 10 аркушів). На це звернення В.Білозерський 20 листопада 1862 року отримав відповідь, з якої становилося ясно, що існування періодичного українського друкованого орга­ну (а така ідея раз у раз виникала в колах української інтелігенції) в Росії стало юридичне неможливим.

Тож, не одна якась певна причина, а цілий комплекс не­сприятливих обставин і подій призвів до припинення видання журналу «Основа». Проте, незважаючи на його короткочасне існу­вання часопис мав величезне значення в історії української жур­налістики, та й українського суспільства в цілому. Най­головніші аспекти значення журналу зводяться до такого:

1) «Основа» гідно підсумувала перший період розвитку україн­ської журналістики, стала знаком переходу від інстинктивного українства до свідомого українофільства, тобто ознаменувала й за­свідчила появу нової якості в українському суспільному і літера­турному русі;

2) «Основа» відіграла важливу організаторську функцію, об'єд­навши навколо себе, особливо в перший рік свого існування, прак­тично всі сили української орієнтації; енергійно піднімала питання про розвиток української освіти, створення підручників для ук­раїнської школи, розширення українського книгодрукування та ін.;

3) «Основа» продемонструвала рівень сучасної української літе­ратури, представивши на своїх сторінках практично всі скільки-небудь значні імена. Від прагнення бути просто всеукраїнським журналом - відсутність певного політичного напрямку і неприєд­нання до певних протопартійних об'єднань того часу. Це був загальний журнал з представленням на його сторінках усього, що так чи інакше стосувалося України. У ньому сусідили критичний реалізм Марка Вовчка і фольклорний романтизм О.Стороженка, видатні класичні твори Т.Шевченка і прохідні, загублені в часі через свою художню невиразність вірші В.Кулика та П.Кузьменка. В «Основі» усім знаходилося місце;

4) «Основа» пробудила громадянство до української творчості, стимулювала й активізувала діяльність О.Стороженка, С.Руданського, О.Кониського А.Свидницького, Т.Рильського, В.Антоно­вича. Дехто з майбутніх громадівців (В.Антонович, Т.Рильський, О.Кониський) встиг виступити на сторінках «Основи», хоча це вже було інше, нове покоління українських діячів;

5) журнал мав величезний вплив на розвиток української літе­ратурної мови, яка до «Основи» розвивалася майже виключно в межах стилю художньої літератури. Тут же з'явилися і успішно розвивалися публіцистичний, науковий і навіть епістолярний стилі. Причому щодалі, то питома вага українських текстів зрос­тала. Не лише відомі діячі, але й рядові читачі дописували до жур­налу українською мовою, і їхні листи час від часу друкувалися в журналі;

6) «Основа» відіграла роль прикладу, якоюсь мірою навіть не­досяжного ідеалу художньої творчості, публіцистичної майстер­ності, наукової глибини, полемічної пристрасності. Друкуючи твори класиків (Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Куліша, О.Сто­роженка, М.Костомарова), «Основа» високо підняла творчу план­ку, запропонувала взірець для навчання. Показово, що народовська українська журналістика в Галичині, сприймаючи «Основу» за взірець, почала з чис­ленних передруків з неї, і не змогла рушити вперед, аж поки весь обсяг журналу не був засвоєний у духовний досвід місцевого гро­мадянства. На підросійській же Україні українська журналістика ще довго не могла піднятися до рівня «Основи» і рушити далі;

7) «Основа» створила взірцевий ідеал єдності українських діячів, консолідації їхніх сил задля україн­ського національного відродження. Як непри­пустиме лихо сприймала вона внутрішній розбрат і викохувала мрію про повернення до «основ’янської» єдності. Тому за зразком «Основи» як загальні консолідуючі видання замислюються і створюються і «Правда», і «Зоря», і, нарешті, справжній спадкоємець «Осно­ви» - «Літературно-науковий вісник»;

8) «Основа» спричинилася до різкого зростання ук­раїнської національної свідомості в усій Росії, бурхливого поштов­ху в розвитку української літератури, публіцистики, літературної критики, історичної науки. Внаслідок здійснення різноманітних репресивних заходів існу­вання української журналістики в Росії стало неможливим. Центр її розвитку перемістився за кордон, розпочалася нова, австро-українська сторінка в її історії.

Журнал «Основа», безперечно, входить до числа класичних надбань не лише історії української журналістики, але й у цілому української духовної культури, а значення різноманітних творів і журналістських матеріалів, опублікованих у ньому, виходить да­леко за межі його епохи.