Альманах М.Максимовича «Киевлянин».

А тим часом Михайло Олександрович Максимович все ж таки зреалізував задум видання в Києві альманаху «Киевлянин».

Усього вийшло три книги альманаху: у 1840,1841 і 1850 ро­ках.

Перші два томи вийшли в Києві, останній - у Москві.

Го­ловна засада видання була сформульована в епіграфі з О.С.Пуш­кіна: «Да ведают потомки Православных Земли родной минувшую судьбу!», що виражав орієнтацію на місцеву, київську, або, при­наймні, українську, тематику.

М.Максимович був без перебільшення легендою української культури того часу. «Українська літератур­на енциклопедія» кваліфікує його як «ученого-енциклопедиста».

У 1823 році Максимович закінчив Московський університет, з 1826 року ставзавідувачем ботанічним садом, а з 1833 року — ординарним професором і завідувачем кафедри ботаніки.

У 1827 році він видав збірник «Малороссийские песни». В 1834 році Максимович видав другий фольклорний збірник «Украинские народньїе песни», а в 1849 - третій «Сборник украинских песен». Він, по суті, за­початкував українську наукову фольклористику.

У 1830 році М.Максимович виступив і як журналіст, упорядку­вавши літературний альманах «Денница» (Москва). Цим видан­ням упорядник створив собі ім'я в літературних колах. Альманах мав успіх, який надихнув М.Максимовича продовжувати літе­ратурну працю.

У 1831 і 1841 роках вийшли друга і третя книги «Денницы». Кожна з них була помітним явищем у російській сло­весності того часу, бо друкувалися в них твори видатних письмен­ників: О.Пушкіна, А.Дельвіґа, П.Вяземського, Є.Баратинського, Д.Веневітінова, М.Язикова тощо.

Літературна слава М.Максимовича призвела до того, що його колега, професор Московського університету М.І.Надєждін, розпочавши в 1831 році журнал «Телескоп» з додатком газети «Молва», запросив його до участі у своєму виданні.

М.Максимо­вич опублікував у «Телескопі» багато статей з природничих наук та філософії, як-от: «Про людину» (1831, № 17), «Про ступені життя і смерті» (1833, № 4), «Лист про філософію» (1833, № 12), «Мис-ленне й тілесне буття в житті рослин» (1834, № 2) та ін. У 1833 році М.І.Надєждін створив у своєму журналі для М.Максимовича спеціальний відділ «Мікроскоп», у якому подавалася інформація «про помилки й погрішності в галузі природничих наук».

У 1834 році М.Максимовича переводять до щойно відкрито­го Київського університету і призначають завідувачем кафедри російської словесності. А з початком академічного року його затверджують на посаді ректора. Однак М.Максимович у грудні 1835 року попросив­ся з цієї посади у відставку. Вище начальство задовольнило його клопотання, запросивши видатного вченого бути деканом філо­софського факультету.

У 1845 році М.Максимович вийшов у відстав­ку і оселився на родовому хуторі Михайлова Гора. Але творчості не полишив; навпаки, ще більше розши­рив її діапазон, звертаючись до проблем історії, давньої україн­ської літератури та ін.

М.Максимович зробив величезний вне­сок у розвиток української журналістики, зокрема в Києві,бов 1840-х роках періодики в цьому місті, за винятком офіційних «Киевских губернских ведомостей», не існувало. Він став і упорядником альманаху «Киевлянин».

Окрасою першої книги альманаху були твори самого М.Мак­симовича. Стаття «Огляд старого Києва» представляла цікаву реконструкцію старої частини міста з розглядом того, коли й ким побудована та чи інша споруда. До статті додавалася кар­та, що полегшувала орієнтацію читача.

Перу М. Максимовича належала й казка «Снігурка».

Стаття «Про надгробки в Печорському Монастирі» являє собою спробу того, що нині називається «Некрополь».

У статті «Спогад про міста Пересопницю і Дубровиці та про Князів, що ними володіли» викладено істо­рію цих знаменитих населених пунктів. Пересопниця, наприклад, знаменита тим, що тут в 1556-1561 роках створено пам'ятку, яка сьогодні вважається нашою національною святинею: Пересопницьке євангеліє -перший перекладчотириєвангелія україн­ською мовою.

Упорядник запросив до участі в альманасі В.Бенедиктова, Ф.Глинку, В.Жуковського, В.Домбровського, які запропонува­ли йому до друку свої твори. Це були відомі письменники того часу, публікація їхніх творів піднесла престиж альманаху.

Перша книжка «Киевлянина» прикметна й тим, що в ній відбув­ся літературний дебют Пантелеймона Куліша. Він опублікував тут цикл «Малоросійські оповідання», що складався з двох творів - «Про те, від чого в містечку Воронежі пересох Пшевців ставок» і «Про те, що сталося з козаком Бурдюгом у Зелену неділю». Обидва оповідання являли собою художню єдність: вони були виконані в жанрі фольклорних оповідок з народних уст, торка­лися української демонології, мали моралізаторський характер, тобто були просто повчальними.

Перша книжка «Киевлянина» засвідчила, що М.Максимович мав намір видавати альманах науково-белетристичного характе­ру, зосередити його на історичній тематиці й залучити до його створення усіх відомих йому літераторів і науковців, переважно з України. Прагнення упорядника актуалізувати альманах зазнало поразки - найбільш гостра стаття М.Максимовича «Сказання про Коліївщину» була заборонена цензурою, а автору довелося давати з приводу неї пояснення міністру освіти С.С.Уварову.

Через свою здебільшого наукову проблематику перша книга альманаху «Киевлянин», зібравши позитивні відгуки в критиці, все ж не мала широкого попиту серед читачів, принесла матеріальні збитки друкарні і упоряднику. Але це не зупинило його.

Друга книга «Киевлянина» була гідним продовженням розпо­чатої справи. Крім віршів О.Хомякова, О.Подолинського, нарису В.Домбровського «Луцьк», кістяк книги складали вже добре відомі автори.

Повість «Огненний змій» опублікував тут П.Куліш.

Надіслав на прохання М.Максимовича твір і Г.Квітка. Він називався «Добрий пан» і відповідав звичному для пізнього Г.Квітки духові просвітницького реалізму.

Два нариси - «Видубицький монастир» і «Про мона­стир Гнилецький» - розповідали про найважливіші прикиївські монастирі: коли засновані, якими землями володіли, як будували стосунки з владою.

Великий інтерес становила стаття «Топографічні замітки “Киевлянина”», у якій М.Максимович встановлював сучас­не місцезнаходження відомих з Початкового літопису топонімів: села Предславина, Турової Божниці, Вітичевого холма, Копиревого кінця. На завершення статті М. Максимович навів латинські вірші Феофана Прокоповича з описом місця розташування Киє­ва.

Неперехідне значення мала стаття М. Максимовича «Про вірші червоноруські» - один з небагатьох перших паростків української літературної критики.

Важливою була й праця М.Максимовича «Про пра­вопис малоросійської мови. Лист до Основ'яненка», що являла собою першу наукову спробу розв'язати винесену в за­головок статті проблему. Стаття написана у вигляді листа до Г.Квітки тому, що саме він неодноразово піднімав у пресі і в при­ватному листуванні з М. Максимовичем питання про потребу створити єдиний правопис для книг, що друкуються українською мовою. Стаття М. Максимовича стала важливим етапом в становленні української правописної системи, виносила на обговорення її важливі аспекти, пропонувала на актуальні пи­тання продуктивні відповіді, які пройшли перевірку часом і були використані науковцями в майбутньому.

Останні три історичні праці ММаксимовича - «Волинь до XI століття (Уривок)», «Родослівні записки “Киевлянина”» і «Про пам'ятки Луцького Хрестовоздвиженського Братства» - створені на різні теми, визначені в заголовках, але об'єднані спільним зав­данням: довести непольський характер тих земель українського Правобережжя, які ще півстоліття тому входили до складу Поль­ської Речі Посполитої.

З другої книжки «Киевлянина» цензура також зробила деякі вилучення: були зняті окремі строфи з вірша О.Хомякова «Киев», стаття М.Надєждіна «Палладій Роговський, перший російський лікар». Цікаво, що в Петербурзі ці автори змогли провести свої твори через цензуру і згодом вони були опубліковані - стаття М. Надєждіна, наприклад, у журналі «Сын отечества» ще того ж 1841 року.

Попри це друга книга закріпила успіх «Киевлянина» і позна­чила тенденцію до перетворення його на часопис. Але цей задум не здійснився: М.Максимович захворів, переїхав на постійне мешкання до свого маєтку.

Третю книгу альманаху він збирався видати в 1846 році, замисливши водночас журнал з паралельним накладом усіма слов'янськими мовами, який би стояв на програмових засадах Кирило-Мефодіївського братства. Але посилення політичної реакції в Росії, розгром Кирило-Мефодіївського братства та товариства петрашевців спара­лізували діяльність М.Максимовича. Третю книгу «Киевлянина» йому вдалося видати лише через дев'ять років після другої, і не в Києві, а в Москві.

Упорядник розділив третій том на дві частини: наукової прози і віршів.

Другий відділ представляв твори І.Аксакова, М.Язико­ва, Ф.Глинки, Ф.Тютчева, О.Растопчиної, К.Павлової, тобто авторів, аж ніяк не пов'язаних з Україною. Їхні твори виразно засвідчили слов'янофільські симпатії М.Максимовича, що поси­лилися в цей час.

Розширився й склад наукового відділу, у якому виступили ві­домі російські історики того часу: С.М.Соловйов (нарис «Вели­ка княгиня Ольга», с. 51-65), М.П.Погодін (нарис «Про росій­ську торгівлю в удільному періоді», с. 68-81), кн. М.О.Оболенський («Про дві найдавніші святині Києва: мощі св. Климента і хрест великої княгині Ольги», с. 139-150), І.Д.Бєляєв («Великий князь Михайло Чернігівський», с. 82-116), В.Ф.Домбровський («Про Кременецький замок», с. 39-44), П.М.Дешко («Про Карпатську Русь», с. 19-31 і «Запис Анни Гойської на монастир Почаївський 1597 року», с. 32-38).

Якщо ці автори подали в основному по одній статті, то упорядник - декілька: «Переяславські сказання», «Про місто Степан», «Книжкова старовина південноросійська», «Сказання про гетьмана Петра Сагай­дачного», «Про побудову й висвячення Київської церкви св. Георгія» та ін.

Третя книга «Киевлянина» в науково-історичному відділі була представлена цікавими людинознавчими матеріалами.

У цілому ж три книги альманаху «Киевлянин» відіграли ви­датну роль у становленні української журналістики, особливо в Києві; послужили справі пробудження українських авторів, ак­тивізували інтерес до української історії, літератури, мови. Альманах згуртував наукові й мистецькі сили навколо тво­рення української літератури й науки, але несприятлива політична ситуація і стан здоров'я упорядника не дозволили перетворити «Киевлянин» на повноцінне періодичне видання.

До даного видавничого проекту М.Максимовича прилягає віддалений у часі і відмінний за методом упорядкування другий його альманах «Украинец», перша книжка якого вийшла в Москві 1859, а друга - в Києві 1864 року. У власному розумінні слова ці книжки вже не були альманахами, а лише збірниками творів самого упорядника.

Перша книжка, видана в друкарні Каткова, містила велику добірку віршованих перекладів українською мовою Давидових псалмів з Біблії, а також український переклад «Слова о полку Ігоревім» з передмовою й супровідними увагами; проза була пред­ставлена подорожніми нотатками про Полтаву й Золотоношу; завершувала книжку праця «Листи про Богдана Хмельницького до М.П.Погодіна». Літературні твори друкува­лися в збірнику українською, а наукові російською мовами.

Друга книга мала назву «Украинец 1864 года». М.Максимович надрукував тут чотири невеликі наукові статті: «Дещо про землю Київську», «Замітка про землю Волинську», «Про литовського гетьмана князя Острозького» та «Сказання про Межигорський монастир». Без підпису були надруковані чотири вірші, стилізовані під усну народну пісенну творчість.

Друга книга збірника «Украинец» засвідчила, на жаль, вичер­пання організаторського потенціалу упорядника й автора. Він прагнув створити щось на зразок персонального періодичного видання, але для цього йому забракло сил, здоров'я й коштів. Журналістський досвід М.Максимовича дав швидше негативний результат: засвідчив неможливість існування персонального нау­кового періодичного видання, присвяченого проблемам стародав­ньої історії, коли суспільство тягнулося до політичне актуальної, публіцистичної інформації. Цю ідею через десятиліття зреалізу­вав Ф.Достоєвський, розпочавши в 1873 році серію публіци­стичних виступів у журналі «Гражданин» під рубрикою «Дневник писателя», а з 1876 року видаючи під цією назвою свій персональний журнал.                                    

«Южный сборник» А.Метлинського.

Цей альманах був останнім проявом діяльності Харківської школи романтиків. Видавцем альманаху виступив Амвросій Лук'янович Метлинський. На час виходу альманаху він був професором російської сло­весності Харківського університету.

В українській культурі А.Метлинський відомий не лише як упорядник «Южного русского сборника», але ще й як видавець книжки Л.Боровиковського «Байки і прибаютки», яку видав у Ки­єві 1852 року зі своєю передмовою, та фольклорним збірником «Народные южнорусские песни», що вийшли в Києві 1854 року.

Видання «Южного русского сборника» в 1848 році слід роз­глядати як подвиг А.Метлинського. Після розправи російського царизму з учасниками Кирило-Мефодіївського братства та реакцією єдиним видатним явищем цього періоду є «Южный русский сборник».

Альманах складався з п'яти частин, які продавалися як окремо, так і переплетені в одну книжку. Це було, власне, п'ять книжок, зібраних під одну обкладинку. Кожна книжка містила великий літературний твір, що й уможливлювало її окреме самостійне існування.

«Южный русский сборник» став видатним явищем в українській культурі. Це була товста українська книж­ка, що демонструвала рух української літератури до серйозних тем, стильового вдосконалення, нової культури видання. Альма­нах закріпив потяг до спеціалізації, він не містив фольклорних записів, наукових статей, джерел з історії, а мав виключно літера­турний характер, будувався як художня книжка для читання з не­величкими довідками про авторів. Він мав якоюсь мірою підсум­ковий характер, був покликаний зберегти для нащадків твори тих письменників, яких уже не було між живими і самі вони вже не могли потурбуватися про опублікування свого доробку. З усіх боків альманах свідчив про зрілість української літератури і був фактом самого її існування.

Глава 6.

“ЗОРЯ ГАЛИЦЬКА”, “РУСЬКИЙ СОБОР”, “ЛАДА”,

“СЕМЕЙНАЯ БИБЛІОТЕКА”.