Харківська школа романтиків і початки її видавничої діяльності.

На рубежі 1825 і 1826 років в Росії розпочалася нова епоха. Було зроблено все, аби придушити в країні вільну думку, творчу свободу, які негайно породжували в свідо­мості людини заперечення соціального довкілля.

Прийнятий у 1826 році новий «Цензурний устав» наклав важкі кайдани на будь-яку розумову діяльність. Людина, яка б наважи­лася створювати періодичне видання, повинна була пройти спеці­альну перевірку цензурного комітету з поданням до нього програ­ми видання, своїх попередніх творів, а також послужного списку та інших документів, що засвідчували ревне виконання осо­бою її посадових обов'язків.

У різних параграфах уставу забо­ронялися твори, де прямо або опосередковано засуджувався мо­нархічний спосіб правління; твори, у яких послаблювалося або піддавалося сумнівам святе учення; твори, у яких містилися розду­ми про державне управління без згоди того міністерства, що до його предмета діяльності торкалися роздуми. Заборонялася вся логічна й філософська література, окрім навчальних книг для юнацтва. Недарма цей устав дістав назву «чавунного».

Кількість охочих видавати періодичні видання в Росії різко скоротилася, а в провінції вони зовсім зникли. Та знищити цілком духовне життя ще нікому не вдавалося, бо воно є об'єктивною функцією суспільства. Потреба людини думати, висловлювати свої уявлення, пізнавати світ за допомогою художніх образів і ло­гічних категорій призвела до пошуку нового типу друкованих видань. Так в Україні народжується альманахова журналістика. Місцем її зародження став усе той же університетський Харків, де традиційно концентрувалася талановита молодь з усього півдня Росії.

У тому ж 1826 році на етико-політичне від­ділення Харківського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським чотири його давні І.В.Розковшенко, О.Г.Шпигоцький та брати О.С. та Ф.С.Євецькі. Усі вони виявилися людьми обда­рованими, енергійними, мали потяг до літературної й наукової праці і склали те середовище, той літературно-науковий осередок, у яко­му заклалися паростки літературного руху, що був пізніше кваліфікований як Харківська школа романтиків.

Під час навчання в університеті (1826-1829) гурток лишається «річчю в собі», ніяких зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших нотаток.

З часом гурток І.Срезневського міцніє внутрішнім духовним зростан­ням його старих учасників і притоком нових свіжих сил. У 1830-х ро­ках на довший чи коротший час до гуртка примикають А.Хиждеу, М.І.Костомаров, А.Л.Метлинський, В.В.Пассек, І.М.Петров, О.О.Корсун, І.Є.Бецький.

Срезневський підтримав М.Костомарова в його намірах писати українські художні твори і всіляко заохочував майбут­нього науковця до праці на цьому шляху. М.Костомаров роз­повідає, що перші його вірші, пізніше зібрані в збірку «Украинские баллады», викликали несхвальні відгуки.

Треба сказати, що окрім відомих діячів, котрі залишили свій слід в історії, існувала ще певна кількість осіб, пасивних щодо творчої чи ви­давничої діяльності, а це робило вплив Харківської школи роман­тиків ширшим і універсальнішим.

У всякому разі закордонна подорож І.Срезневського (19.09. 1839 - 23.09.1842) не спинила культурного життя Харкова. Лідер­ство в Харківській школі романтиків переймають інші особи: той же М.Костомаров, А.Метлинський, О.Корсун. Виходять не лише альманахи, але й авторські книжки: «Сава Чалий» (1838), «Украинские баллады» (1839), «Ветка» (1840) Ієремії Галки (М.Кос­томарова), «Думки і пісні та ще дещо» (1839) Амвросія Могили (А.Метлинського), «Украинские поверья» (1840) О.Корсуна. Рух, зініційований І.Срезневським, тривав і за його відсутності, вийшов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворивсяназначне літературне явище - Харківську школу романтиків.

Вона не лишила по собі якихось літературних маніфестів - документально засвідчувати свої погляди стало прийнято значно пізніше. Але естетична програма школи поза всяким сумнівом існу­вала і була виявлена в непоодиноких літературно-критичних вис­тупах її провідних представників, у листах, у самій практичній діяльності.

 Харківські романтики ніде не писали, що зростання й поширення української літератури приведе до підняття національної само­свідомості, зміцнення національної гордості українців і в кінце­вому рахунку спричинить виникнення ідеї політичного сепаратиз­му. Але, очевидно, інтуїтивно зв'язок літератури й політики вони відчували. Слід гадати, що саме цим пояснюються неодноразові спроби довести нешкідливість для російського самодержавства розвитку в імперії української літератури.

Згодом у І.Срез­невського та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у яко­му могли бути оприлюднені їхні творчі спроби.

Так, уже в люто­му 1830 року в середовищі харківських друзів виникла думка створити збірник літературних та наукових праць під назвою «Украинский альманах». Він мав стати першим (але не останнім) твор­чим звітом українських авторів, своєрідним оглядом літературних сил півдня Росії.

Організаторами видання стали І.Срезневський у Харкові й І.Розковшенко, що на той час знайшов собі службу в Москві. В альманасі взяли участь практично всі друзі І.Срез­невського. Окрім них були запрошені й інші автори, які так чи інакше потра­пили в поле зору упорядників.

У вересні 1831 року вийшла перша книжка «Украинского альманаха».Була це невеличка книжечка на 136 сто­рінок, якій, однак, судилося стати первістком української альма­нахової журналістики.

Упорядниками альманаху висувалася істотна вимога до ав­торів - подавати твори або українською мовою, або пов'язані з українською тематикою, але послідовно дотриматися її не вдалося, що надало книжці еклектичного характеру. Разом з тим все ж можна говорити про український вектор альманаху.

На сторінках «Украинского альманаха» дебютував і сам Є.Гре­бінка, надрукувавши романтичний вірш російською мовою «Рогдаев пир». Це був твір на історичну тематику, що мав складну по­будову. Опис бенкету слугував підставою вивести образ Бояна, що співав пісню про похід князя Олега на Царград. За ще невправною мовою і стилістикою ховалося прагнення поета-початківця розроб­ляти українську тематику, заглядати в минуле свого народу.

Крім названих авторів, в альманасі взяли участь А.Яковлев, П.Морачевський, П.Іноземцев, О.Афанасьєв-Чужбинський. Вагомою була участь найближчого оточення І Срезневського - тут опубліковано твори І.Розковшенка та О.Шпигоцького. І якщо перший надрукував маловиразні російські вірші, другий помістив у книзі українські твори.

Сам І.Срезневський всебічно представив себе на сторінках кни­ги: тут були опубліковані під різними псевдонімами і криптоні­мами («А.Погорельцев», «Й», «XXX») п'ять його оригінальних російських віршів, уривки з наукової прози, фольклорні записи.

У невеликому уривку з наукової прози «Думки і зауваження» І.Срезневський висловився про велике значення мови в історії людства, її зв'язок з мисленням певного народу, реаліями його життя.

У другому творі наукової прози «Кілька зауважень про крити­ку» І.Срезневський виступав проти суб'єктивності в критиці, яка має бути заснована на наукових засадах, а не на свавільних сма­ках і думках окремих індивідів. Її завдання не лише відшукувати вади, але й захоплюватися гарни­ми сторонами творів. У цьому відношенні науковець був близь­кий до розуміння критики як інтерпретації художньої творчості.

«Украинский альманах», незважаючи на свою зовнішню скром­ність і непретензійність, започаткував цілу низку подібного роду видань в Україні.

Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської періодики, зокрема «Украинского вестника» та «Украинского журнала», що декларували свій зв'язок з Україною, спиралися на місцеву автуру, охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко висвітлювали місцеву темати­ку.

Другим джерелом традицій, що їх увібрав у себе «Украинский альманах», були засади декабристської альманахової літератури, передусім «Полярной звезды» О.Бестужева і К.Рилєєва та «Мнемозины» В.Кюхельбекера і В.Одоєвського, зорієнтованих на уні­версальність, енциклопедичність як принципи організації книжок.

Основні засади добору матеріалу, виявлені в «Украинском альманахе», такі як поєднання прозових і поетичних творів, науко­вих, історико-літературних праць і красного письменства, фольк­лорних записів і літературних писань, перекладів і оригінальних творів, вміщення поруч російських і українських текстів, - усе це було продуктивно сприйняте творцями майбутньої альманахової журналістики. Таку засаду упорядкування альманаху й слід нази­вати журнальною.

За взірцем І.Срезневського й І.Розковшенка упорядковуються наступні українські альманахи. В умовах заборони української журналістики в Росії вони стали тим природним річищем, у якому протікало україн­ське культурне життя.

Альманахова традиція протрималася в Росії до 1900-х років і припинилася лише тоді, коли з'явилася мож­ливість легального видання української періодики.

«Украинский альманах» мав успіх, сколихнув читаючу публі­ку, з симпатією налаштовану до України. Натхненні успіхом, І.Срезневський та його друзі виношують ідею створення альманаху «Радуга», який планувався в 1831-1832 ро­ках, а згодом, у 1833 році - альманаху «Отрывки». Про поважність намірів гуртка свідчить те, що саме для «Радуги» І.Срезневський підготував статтю про Г.Сковороду, а за порадою О.Шпигоцького місцевий художник І.І.Альгенштедт виготовив літографію «Краєвид Харкова», яка повинна була б відкривати альманах, та літографічний портрет Г.Сковороди. Але з різних причин, пере­важно через нестачу коштів, ці задуми не були реалізовані.

«Утренняя звезда» і «Русалка Дністровая».

Наступним виданням Харківської школи романтиків та розвитком традицій «Украинского альманаха» був альманах «Утренняя звезда», що вийшов у двох книжках у Харкові на межі 1833 і 1834 років. Видавцем нового видання виступив Іван Матвійо­вич Петров. Журналістську діяльність він роз­почав у Красноярську, де спільно з О.В.Аляб'євим (батьком відо­мого композитора) видав «Енисейский альманах на 1828 год». Ця книжка, однак, була надрукована в Москві, у друкарні С.Селівановського, ближче до її потенційних читачів. Цими зв'язками І.М.Петров скористався згодом, надрукувавши в Москві першу книжку альманаху «Утренняя звезда». У 1833 році його переведе­но до Харкова на високу посаду губернського казначея, згодом він служив директором народних шкіл у Бессарабії. З'явившись У Харкові, він відразу завів знайомства серед місцевої творчої інтелігенції. З огляду на появу не стільки творчо активної, скільки спроможної профінансувати видання особи, Г.Квітка подав ідею нового альманаху. Вагому участь у його підготовці взяв І.Срезневський, ухопившись за можливість реалізувати свої попередні наміри.

Спочатку планувалася книжка на зразок «Украинского аль­манаха», але в міру надходження матеріалу змінювалася й загаль­на концепція видання.

Дві книжки альманаху вийшли на початку 1834 року. Перший том друкувався в Москві, в друкарні С.Селівановського (і містила твори російською мовою), дру­гий - у Харкові, в друкарні університету (в ній були надруковані українські твори).

Таким чином, на початку 1834 року в Харкові (а можливо, і на всій підросійській Україні) вийшла перша книжка українською мовою. Це була друга книга альманаху «Утренняя звезда». Її по­ява була закономірною, випливала з усього попереднього розвит­ку української літератури в Харкові. Саме тут були виховані провідні діячі української літератури тих часів, надруковані в жур­налах та альманахах окремі українські літературні твори.

Г.Квітка був першим в Україні, хто дуже виразно відчув від­повідність мови й предмета відображення (під яким розумів на­ціональне життя, національні характери тощо) і став на всю Росію знаменитим українським письменником. Як представник ду­ховної еліти свого народу він просто не міг реалізуватися в іншій, позаукраїнській, сфері, втілити свій художній світ у творчості ін­шою мовою. Тому були для нього марними всі умовляння писати російською, що лунали з Москви і Петербурга.

«Утренняя звезда» була для Г.Квітки програмовою книжкою, тому її композицію він продумав з особливою старанністю.

Від­кривала український том «Супліка до пана іздателя», яку можна вважати естетичним маніфестом Г.Квітки й водночас першим тво­ром української літературної критики. «Супліка» була написана в бурлескному стилі, за формою наслідувала котляревщину. Г.Квітка вино­сив на люди свою приватну суперечку з П.Гулаком-Артемовським, надавав їй публічного, громадського звучання. Далі він перелічував здобутки українського письменства: І.Котлярев­ський, П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка. Їхня творчість слу­жила для критика важливим аргументом життєспроможності ук­раїнського слова.

Г. Квітка висміяв ліквідаторів української літератури в образі «пана Усезная». Це назвисько з прозорою семантикою: це люди освічені, але такі, що зневажливо ставляться до рідної культури.

Як упорядник українського тому Г. Квітка згуртував на сто­рінках «Утренней звезды» провідних авторів молодої української літератури.

І.Срезневський виступив з циклом «Запорозькі пісні», опу­блікувавши уривки зі своєї знаменитої праці «Запорозька старо­вина», що саме тоді розпочала виходити першими випусками.

 Є. Гребінка, поруч з двома байками «Будяк та Конопелечка» й «Пшениця», опублікував уривки з другої й третьої пісень поеми О.С.Пушкіна «Полтава», яку він тоді перекладав українською. Переклад, втім був недосконалий, з порушеннями граматичних норм української мови і схильністю до бурлескної лек­сики, яка дисгармоніювала з трагічністю відтворюваної картини.

Завершували другий том «Утренней звезды» твори І.Котля­ревського. Його добірка теж розпадалася на бурлескну й сенти­ментальну частини. Тут був опублікований уривок з шостої книж­ки «Енеїди», але на закінчення друкувалися пісні з «Наталки Полтавки».

Альманах «Утренняя звезда» мав велике значення в розвитку ук­раїнського письменства та журналістики. Воно полягало в тому, що:

1) він об'єднав літературні й наукові сили краю, засвідчив мо­гутній творчий потенціал Слобожанщини;

2) другий його том став першим окремим українським видан­ням у Харкові;

3) ця книжка продемонструвала народження прози в новій ук­раїнській літературі, де до того часу існували лише поезія і драма;

4) засвідчила наполегливе прагнення ряду авторів вийти за межі традиції котляревщини (бурлескно-гумористичної творчості), що склалася на той час, і започаткувати новий сентиментально-ро­мантичний (просвітницько-реалістичний) напрямок;

5) дала перший зразок української літературної критики, за­хисного спрямування, стала моментом згуртування українських авторів.

«Утренняя звезда» була по-справжньому видатним звершен­ням українського духу, помітним явищем.

Натомість дуже високо підноситься значення альманаху «Ру­салка Дністровая», виданого у 1837 році в Будапешті й підготова­ного до друку так званою «Руською трійцею», у чому виявляється, власне, вищий рівень національної самосвідомості, історично властивий західноукраїнській інтелігенції, звідки й більш шаноб­ливе ставлення її до власних духовних скарбів.

Якщо про «Утреннюю звезду» можна прочитати лише у відпо­відних розділах історії журналістики і літератури як про прохідне явище, то «Русалка Дністровая» удостоїлася чотириразового пе­ревидання: 1910 року в Тернополі, 1950 і 1972 років у Києві, 1961 року у Філадельфії (США).

«Русалка Дністровая» мала величезне значення для західноукраїнських земель, засвідчила їхню єдність з підросій­ською Україною, продемонструвала творчий потенціал підавстрійського українства.

Проте в розробці творчих питань діячі «Руської трійці» орієнтувалися на вже існуючі в Східній Україні зразки.

Відкривався альманах анонімним «Передслів'єм». У ньому названі «Енеїда» І.Котляревського (тричі видана в С.-Петербурзі в 1798, 1808 і 1809 роках) «Опыт собрания старинных малороссийских песней» кн. М.Цертелєва (1819), два ви­дання українських пісень, зібраних М.Максимовичем (1827,1834), «Запорожская старина» І.Срезневського (1833-1834), «Малоросійські повісті» Грицька Основ'яненка (1834), твори Є.Гребін­ки, П.Гулака-Артемовського та деяких інших авторів. Цей пе­релік засвідчує, що «Руській трійці» були добре відомі видані на той час в Росії українські книжки.

Тож і свою працю автори «Русалки Дністрової» вписують у все­український контекст.

У «Русалці Дністровій», подібно до «Украинского альманаху» й «Утренней звезды», під однією обкладинкою були зібрані фольк­лорні записи й авторські твори, вірші й проза, наукові розвідки й красне письменство, переклади й оригінальні твори, художня творчість і літературна критика, тобто все те, що могла витвори­ти фантазія упорядників.

Естетична програма «Руської трійці» цілком суголосна з поглядами представників Харківської школи романтиків: тут і боротьба за повноцінний літературний статус української мови, і пошук аргументації цієї можливості у народній творчості, і прак­тичне здійснення мрії про українську літературу в своїй власній творчості, і навіть утвердження думки про легітимний характер появи нової писемності; адже саме так слід розуміти згадку про «добрих владнувателів».

«Русалка Дністровая» важлива передусім як свідчення єдності українців, розділених австрійсько-російським кордоном, як свідчен­ня спільності духовних процесів національного пробудження й тво­рення нової української літератури, що виявилися як на Сході, так і на Заході України. Але на загальноукраїнських обширах зна­чення «Русалки Дністрової» не є більшим за значення «Украин­ского альманаху» і «Утренней звезды», виданих у Харкові.