ХАРКІВСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА 1810-1820-Х РОКІВ

Частина перша.

Зміст.

Глава 1………………..2

Глава 2………………..5

Глава 3………………..6

Глава 4………………..8

Глава 5………………..12

Глава 6………………..23

Глава 7………………..26

Глава 8………………..40

Глава 9………………..43

Глава 10………………50

Глава 11………………52

Глава 1.

Періодизація

1) зародження й становлення української журналістики — від найдавніших часів до середини XIX століття;

2) формування журналістських систем - 60-90-ті рокиXIX сто­ліття;

3) українська преса епохи першої народної революції - 1898-1905 роки;

4) українська журналістика 1905-1914 років;

5) українська журналістика в період першої світової війни - 1914-1917 роки;

6) українська журналістика періоду революцій у Росії та на­ціонально-визвольних змагань України, преса січових стрільців, початок комуністичної та офіційної радянської преси - 1917-1921 роки.

7) західноукраїнська преса 20-30-х роківXX століття;

8) преса Радянської України - 1920-1930-ті роки;

9) українська еміграційна преса 20-40-х років XIX ст.;

10) українська преса періоду другої світової війни - 1941-1945 років;

11) преса в Україні після другої світової війни; тоталітарна журналістика - 1945-1990-й роки;

12) українська преса поза межами України, преса української діаспори - 1945-1990 років;

13) українська підпільна й неформальна преса, самвидав - 1960-1990 роки; напівлегальні видання - 1957-1990 роки;

14) преса періоду розбудови української державності - 1991 р. і до наших днів.

Перші періодичні видання

Перша газета в Україні, як і перша книга, з'явилася у Львові. 9 липня 1749 року тут вийшов одноденний листок польською мовою «Кuryer Lwowski». Проте дане видання не належить до власне періодичної преси, а являє собою одноденний листок, випущений з нагоди інтронізації львівського греко-католицького єпископа Льва Шептицького.

Відразу після приєднання Галичини до Австрії в 1772 р. книгодрукар Антон Піллер почав видавати у Львові газету «Аvеrtissement» (тобто «Повідом­лення», «Вісті»). Та оскільки робив він це без належного дозволу влади, то львівський окружний уряд 11 січня 1774 року виніс ухвалу про заборону цього видання.

Першою газетою в Україні, що відповідала нашим нинішнім уявленням про подібного роду періодичні видання, була «Gazette de Leopol» («Львівська газета»), яка виходила у Львові французь­кою мовою впродовж усього 1776 року. Вона була тижне­виком, хоча виходила й нерегулярно. Але однаково за рік з'явилося 52 числа газети. Вона мала об'єм 4 сторінки.

До окремих чисел (таких усього 15) випускалися додатки по 2-4 сторінки формату газети. Вони були двох типів: «Supplements» («Новини») і «Les annonces» («Оголошення»).

У заголовку газети був зображений герб Австрії (двоголовий орел) з квітами по боках. Гаслом газети було латинське вислов­лювання «Sub umbra alarum tuarum» (у затінку твоїх крил), яке, написане на стрічці, утримував орел у своїх лапах.

«Львівська газета» за головне своє завдання мала всебічне інформування своїх читачів про політичні новини в країнах Євро­пи. Повідомлення з приватного життя траплялися рідко.

Географія повідомлень охоплювала весь тодішній культурний світ. Вони нагадували га­зетні телеграми або хронікерські новини в сучасних часописах. Найбільш імовірне джерело походження повідомлень - передруки з тогочасних французьких або переклади з німецьких газет.

Перше число (тобто 1-й номер) починалося відразу інформаційним повідомлен­ням і не містило програми видання чи звернення до читачів. Але в додатку до першого числа «Газети», що мав назву «Прилюдні оголошення з міста Львова та його околиць з дня 1 січня 1776 року», на самому початку друкувався виклад завдань видання та запро­шення до співробітництва в ньому зацікавлених осіб.

Газета мала своє рекламне бюро, розміщене в центрі міста на площі проти митної контори. Його діяльність була істотною скла­довою діяльності видання: майже в кожному числі друкувалося доволі приватних оголошень і об'яв.

Місцева інформація та повідомлення з українського життя в Російській імперії становлять особливий інтерес.

Мала газета й бібліографічний відділ, що складався з оповісток друкаря А.Піллера про книжки, які надходили на продаж у його книгарні. Покупцям пропонувалися книжки найрізноманітнішо­го змісту переважно французькою, а також латинською, німець­кою та польською мовами.

Видання «Львівської газети» мало велике значення для етапу становлення журналістики в Україні. Тижневик подав взірець часопису, зорієнтованого на традиції преси європейських столиць, інформував місцеву читаючу публіку про події в світі та в своєму ближ­чому довкіллі. Часопис прищеплював у суспільній свідомості смак до читання періодики, створював передумови для появи нових періодичних видань.

Наприкінці XVIII - на почат­ку XIX століть на Україні виходять періодичні видання французькою, німецькою, польською, угорською та румунською мовами.

1783 року німець Іван Фрідріх Шіц почав видавати у Львові тижневик польською мовою «Ріsmo uwiadamijace Galicyi», що виходив півроку: з липня до грудня включно. Від січня 1784 року назва цієї газети змінюється на таку: «Lwowskie pismo uwiadamijace», а її власницею стає дружина А.Міллера. Це видання проіснувало цілий рік.

Ця сама жінка відзначилася ще двома важливими видавничими ініціативами: 1786 року вона почала видавати німецькою й польською мовами газету «Львівські тижневі новини», періо­дичністю два рази на тиждень. І якщо видання польського варіан­ту довелося зупинити через рік, то газета німецькою мовою про­існувала до 1795 року.

У 1796-1811 роках у Львові виходила німецькою мовою газе­та «Львівський цісарсько-королівський привілейований листок для інтелі­генції».

Провідна ознака перелічених періодичних видань - їхня цілковита національна індиферентність. Інформація, пропо­нована ними, відзначається нейтральністю щодо проблем на­ціонального життя, має цілковито космополітичний характер.

У Львові вперше в Україні почав видаватися й журнал. Це був ілюстрований літературно-науковий місячник, що виходив з січня по червень 1795 року польською мовою з довгою на­звою - «Зібрання творів цікавих, що служать для пізнання різних на­родів і країв, вийнятих з щоденних та інших періодичних ви­дань». У шести числах журналу представлені матеріали з історії, географії, фізики, виховання; майже всі вони перекладені з фран­цузьких часописів того часу.

У Львові зародилася й галузева журналістика в Україні. У 1801 році тут починає виходити журнал з правознавства «Правознавчі анали»(існував до 1811 року), а в 1803 році - журнал з воєнних наук «Військовий журнал».

У 1811 році у Львові починає виходити «Львівська газета», якій судилося стати найтривалішим періо­дичним виданням України. Вона існувала до 1939 року, певний час мала й німецькомовний паралельний варіант.

Датою народження журналістики в підросійській Україні є 1812 рік, коли в Харкові з 4 травня до 20 липня існувала газета під назвою «Харьковский еженедельник». Вийшло усього 12 чи­сел цього видання. Друкувався досить великий тираж газе­ти - 600 примірників. З'являлася вона щосуботи в обсязі 1-1,5 друкованого аркуша.

Видавцем газети був університетський книгар Ланґнер, а ре­дактором - професор Карл Нельдехен, німець з Берліна, запро­шений для викладання в Харківському університеті сільськогос­подарських наук ще першим попечителем Харківської навчальної округи графом С.О.Потоцьким.

«Харьковский еженедельник» виник з бажання задовольнити запити промисловості й торгівлі. У відповідності до своїх науко­вих інтересів К.Нельдехен вміщував у своїй газеті переважно мате­ріали з господарського життя, давав сільськогосподарські поради.

Спочатку часопис мав відділи економії, технології, комерції й суміші.

Проте досить чітко відчувався брак знайомства редакто­ра з українським та російським життям. Уже в рукописі першого числа газети, поданого до цензурного комітету, було знайдено ба­гато граматичних помилок та стилістичних огріхів.

Аби надати газеті більшої популярності, видавець Ланґнер уніс зміни в її програму і замість торгових бюлетенів став друкувати звіти про діяльність Харківського добродійного товариства, вміщу­вати статті з історії та естетики.

У всіх числах газети друкувалася з продовженням велике дослідження «Про стан російської армії в часи Катерини II», яка навіть не була закінчена у зв'язку з припиненням видання.

До редагування газети були залучені викладачі й студенти університету В.Маслович, Я.Матес. У відділі суміші стали дру­куватися вірші та епіграми Масловича.

Широко висвітлювалася на сторінках «Харьковского еженедельника» торгівля в місті, а також ярмаркові товари й ціни на них в інших містах України й Росії. В оголошеннях повідомля­лося про громадські заходи, які здійснював відомий уже тоді Г.Квітка з добродійною метою. В приватних об'явах говорилося також про відкриття нових навчальних закладів, про вчителів, що шукають учнів для репетиторства, про різні концерти, продаж нерухомості та ін.

Дана газета не користувалася достатньою підтримкою громадськості й мала лише 25 передплат­ників. Через три місяці при прямому втручанні столичної цензури вона припинила своє існування.

Справа в тому, що «Харьковский еженедельник» почав виходити з дозволу губернської, а не столичної влади, і згодом цензурному комітету університету було зауважено, що він не повинен був без ухвали вищого начальства дозволяти видання цієї газети. Час тоді був важкий: французь­ке військо просувалося до Москви; у Росії розпочалася фінансова криза; це не дозволило ініціативі німецького професора пустити глибші корені й мати більш поважні наслідки в історії української журналістики.

Тож, датувати народження україн­ської журналістики необхідно 1776 роком - від появи в Австрії, у Львові, тобто на етнічних українських землях, «Львівської газети». Оскільки українська територія була розділена держав­ним кордоном Австрії й Росії, а в Російській імперії існували зовсім відмінні умови суспільного розвитку, то українська журналісти­ка тут виникла незалежно від австрійського зразка, тобто цілком самостійно. А відтак і 1812 рік - час існування «Харьковского еженедельника» - можна вважати роком народження української журналістики в Росії.

У порівнянні з державними народами (Німеччина, Англія, Франція, Іспанія, Італія) українська журналістика істотно запіз­нюється за часом виникнення і темпами подальшого розвитку.

У порівнянні з сучасністю політична карта Європи XVIII сто­ліття відчутно відрізнялася. На ній, наприклад, існувала лише одна слов'янська держава - Росія; решта слов'янських народів, крім росіян, своїх держав не мали і перебували в колоніальній залеж­ності або від тієї ж Росії, або від Австрії, Пруссії або від Туреччини. Усю Північ Європи займала Швеція, яка включала в себе й сучасну Норвегію, і Фінляндію, і частину Данії. Таке по­літичне становище позначилося й на розвитку журналістики в за­лежних народів.

Ось три особливості початкового етапу розвитку національної журналістики європейських народів, що перебували в колоніальній залежності:

1) народження національної журналістики колоніальних на­родів у кінці XVIII і навіть на початку XIX століття, як те спосте­рігаємо в українців, є не винятком, а швидше правилом в куль­турній історії європейців;

2) традиційним є заснування перших видань не своєю національною мовою, а мовою метрополії, панівної нації; форму­вання національної літературної мови - тривалий і непростий процес, який відбувався переважно в журналістиці, але міг займа­ти не один десяток років;

3) видання періодичної преси за межа­ми своєї країни, що спостерігається й в історії української преси, наприклад, з журналом «Основа», що виходив у Петербурзі.

Глава 2.

ХАРКІВСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА 1810-1820-Х РОКІВ

«Харьковский Демокрит».

На виданні «Харьковского еженедельника» ентузіазм харків­ської творчої інтелігенції не вичах.

Через чотири роки в Харкові з'явилися відразу два журнали: «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник».

У підросійській Україні журналістика виникла в Харкові, тому що саме тут склалися найкращі передумови для цього.

Епоха імператора Олександра І, що царював у 1801-1825 ро­ках, була видатним періодом в історії Росії. Він прийшов на царський престол з твердим наміром і далі європеїзувати Росію, перенести сюди дух освіти й цивілізованості, який у добу Про­світництва оволодів Європою.

Допомагало Олександру І в розробці програми реформуван­ня Росії освічене дворянство. Найяскравішим його представником був Василь Назарович Каразін (1773-1842), який переконав молодого царя в потребі й можливості Університет запрацю­вав з вересня 1804 року, хоча його офіційне відкриття відбулося 28 січня 1805 року.

Заснування університетів і запровадження навчальних округів супроводжувалося й реформуванням друкарської та книгови­давничої справи. Був прийнятий «Устав про цензуру 1804 року», у відповідності з яким з професорів і магістрів при університетах утворювалися цензурні комітети, що перебували в їхньому безпо­середньому віданні. Кожен комітет розглядав книги і твори, що виходили в усіх друкарнях його навчальної округи. Ці ж цензурні комітети мали повноваження розглядати й допускати до друку періодичні видання та альманахи.

Завдяки університету Харків перетворився на великий куль­турний центр.

З відомих культурних діячів у Харкові склалося щось на зра­зок літературно-наукового об'єднання, відомого під назвою «Общество зпикурейцев» чи «Шайка рифмачей».

Різного роду гуртки на початку XIX століття були не просто популярними, але й модними, до них охоче збиралися зацікавлені особи, що обмінювалися думками, читали й обговорювали літера­турні твори й наукові новини. Такий гурток склався і в Харкові.

Тож, первісно високий професійний рівень харківської преси 1810-1820-х років полягає в її тісному зв'язку з університе­том. За її творення беруться високоосвічені люди, які, незважа­ючи на провінційний статус рядового губернського міста, підносять журналістику в ньому до рівня кращих російських видань того часу. Одним з них був журнал «Харьковский Демокрит».

Цензурний дозвіл на перше число журналу датований 7 січня 1816 року. Видавцем його виступив Василь Маслович, студент Харківського університету, що закінчував курс навчання.

«Харьковский Демокрит»проіснувавнедовго. Причина цього - слабкість літературного таланту видавця та нерозвиненість літе­ратурного життя в харківській глибинці, відсутність широкої гро­мадської, а головне - творчої підтримки журналу подібного гу­мористичного напрямку.

З оригінальними творами (переважно віршами) в часописі ви­ступали Г.Квітка, О.Сомов, Іван Срезневський, Д.Ярославський; широко друкувалися твори майстра жанру байки й сатиричного вірша Якима Рахімова, пере­кладача Розумника Ґонорського. Але головним автором журналу був сам його видавець В.Маслович.

Журнал мав три відділи: «Поезія», «Проза», «Суміш». Але ве­личезну перевагу складали жанри поетичні.

Головна ідея, що поставала з творів, опубліко­ваних у часописі, полягала в утвердженні природності людської моралі, запровадженні в читацьку свідомість просвітницького варіанту народності, самоцінності простонародності, як незіпсу­тої цивілізацією, ідилічної основи суспільного та індивідуально­го буття.

Гумористична спрямованість журналу, однак, рідко мала виразну суспільну адресу, а найчастіше лишалася в межах загальної моральної проблематики.

«Харьковский Демокрит» прикметний як свідчення слобо­жанського патріотизму.

Слобожанський патріотизм виявився в прагненні реалізувати журнал силами харківських авторів, у вірі в їхні творчі можливості, талановитість, у прагненні розбудити за допомогою часопису внутрішній потенціал Слобожанщини.

З просвітницького ідеалу простонародності, потягу до ідеаль­ної, не засміченої цивілізаційними нашаруваннями природи ви­ростала й проукраїнська орієнтація часопису. Прикметним є те, що первістки української журналістики, як і літератури, пов'язані з сатирико-гумористичною творчістю, що відповідало націо­нальній вдачі українців, особливостям їхнього світосприйняття.

Окремі твори друкувалися українською мовою, яка була зовсім не випадковим явищем в журналі.

«Харьковский Демокрит» був першим часописом, який надрукував українські літе­ратурні твори, започаткувавши тим самим традицію, підхоплену пізніше «Украинским вестником» і «Вестником Европы» та ін. журналами.

Припинена від'їздом до Петербурга журналістська праця В.Мас­ловича мала все ж велике значення як перша (і на тривалий час єдина) спроба видавати в Україні сатирико-гумористичний жур­нал, згуртувати літературні сили, надати їм трибуну для система­тичних виступів. Видавець «Харьковского Демокрита» сміливо заявив про поважні наміри до творення власного літературного життя в провінції, засвідчив продуктивність місцевої естетичної окремішності та бодай прихованого пародіювання естетичних канонів імперського столичного центру.

Глава 3.

«Украинский вестник»

«Украинский вестник» став першим в підросійській Україні літературно-мистецьким, науковим і громадсько-політичним місячником, що почав виходити одночасно з «Харьковским Демокритом», але видання якого продовжувалося чотири роки (1816-1819).

Ініціатива створення в Харкові поважного часопису загально­го типу для реалізації літературних талантів краю належала про­фесорові університету Івану Срезневському.

Редагування журналу узяли на себе Є.Філомафітський, Р.Гонорський та Г.Квітка. Проте на початку 1817 року (у № 1) часопис опублікував лист Г. Квітки з відмовою вважатися надалі видав­цем «Украинского вестника» у зв'язку з обранням його предводителем дворянства Харківського повіту.

Тираж часопису був як на ті часи досить значним, він коливав­ся від 350 до 500 примірників. У № 9 за 1816 рік редактори опуб­лікували список передплатників свого журналу, який демонструє географію його поширення. Тут обидві столиці - Санкт-Петер­бург і Москва; губернські міста - Чернігів, Іркутськ, Володимир-на-Клязьмі, Тифліс, Рига, Воронеж, Астрахань, Одеса та ін.; по­вітові містечка - Бєлгород, Ізюм, Куп'янка, Лохвиця, Хорол, Павлоград.

Спочатку журнал будувався з шістьох розділів, назвав­ши їх відповідно: 1) «Науки і мистецтва», 2) «Мальовнича про­за», 3) «Дитяче читання», 4) «Вірші», 5) «Харківські записки», 6) «Суміш». Але через рік зрозуміли певний дисонанс, який вносить у журнал розділ «Дитяче читання», і відмо­вилися від нього. А дві рубрики «Мальовничої прози» і «Віршів» об'єднали в одну під назвою «Красне письменство» («Изящная словесность») з підрозділами а) «Проза» і б) «Вірші».

Наукові матеріали журналу.

В «Украинском вестнике» було опубліковано чи­мало праць з природничих наук, у чому слід вбачати вплив уні­верситету. У № 4 1818 року в журналі була опублікована перекладена з французької мови доповідь професора ботаніки Харківського університету Франца Делявіня «Про щорічне винищення лісів і потребу збереження й поповнення оних».

Найбільшою сенсацією наукового відділу журналу стала велика праця професора філософії (1818-1830) Харківського університету Андрія Дудровича (1782-1830) «Про тваринний магнетизм» (1818, № 3).

Широко були представлені в журналі гуманітарні науки. Важ­ливе місце тут посіли історичні праці. Причому майже всі вони були зорієнтовані на вивчення історії України. З-поміж інших своєю ґрунтовністю виділяються розвідки Іллі Квітки «Про Малу Росію» (1816, №№ 1-3), М.Грибовського «Про становище пан­ських селян у Росії» (1816, № 8), Івана Срезневського «Слов'ян­ська міфологія, або Про богослуження руське за язичництва» (1817, №№ 4 і 5).

Друкувалися в науковій частині часопису й перекладні праці, як, наприклад, «Лист Жана-Жака Руссо до Вольтера 1756 року, серпня 18 дня» (1817, №№ 7 і 9).

Художня література в журналі.

У відділі «Красного письменства», у підрозділі прози, редактори віддавали перевагу перекладним уривкам з тодішніх західноєвропейських класиків.

У відділі віршів «Украинского вестника» виступали з перекла­дами, а далі й з власними творами Іван Срезневський, Євграф Філомафітський, Павло Куницький, Орест Сомов, Любов Кричевська та деякі інші автори. Їхні твори мало чим були прикметні на тлі тодішньої російської поезії. Однак поступово давалася взна­ки українська стихія, котра поставала з природного довкілля, у якому жили й творили автори журналу.

Коли в «Украинском вестнике» в числі співробітників появився П.Гулак-Артемовський, під його впливом починає змінюватися характер журналу. Якщо раніше перевага віддавалася в перекладах західноєвропей­ським літературам, то тепер часопис дедалі більше місця відво­дить перекладам з польської і російської, мови.

А вже в дванадцятому числі 1818 року «Украинский вестник» опублікував першу добірку творів українською мовою. Це були казка (відома нині як байка) «Пан та Собака», вірш «Супліка до Грицька К...и» і роз'яснення «Люди добрі, і ви, Панове громада!» - як читати український текст. Автором публікації був П.Гулак-Артемовський.

Він ще двічі виступав в «Украинском вестнике» з українськи­ми творами вже в 1819 році.

У № 10 були надруковані байка «Со­лопій та Хівря, або Горох при дорозі» та «Писулька до того, котрий що Божого місяця Українського гінця по всіх усюдах роз­силає» (Український гінець - так переклав поет назву часопису). А в № 11 з'явилися друком байки «Тюхтій та Чванько» та «Дещо про Гараська».

Публікація українських творів і була найбільшим успіхом відділу поезії «Украинского вестника».

Відділ «Харківські записки» в «Украинском вестнике» запов­нювався матеріалами на місцеві теми. Тут друкувалися протоко­ли засідань Філотехнічного товариства, звіти про діяльність Харківського добродійного товариства, листування голови попечительської ради Інституту шляхетних дівчат Г.Ф.Квітки з імператрицею Марією Федорів­ною, яка погодилася бути покровителькою цього навчального закладу; хроніка про перебування в Харкові осіб царського дому й особисто імператора.

«Украинский вестник» можна вважати зачинателем ук­раїнської театральної критики. У 1817 році в № 12 тут було вміще­но статтю «Харківський театр», а в 1819 році в № 1 - «Театр».

Відділ «Суміш» відповідав своїй назві. Тут вміщувалися по­відомлення про книжки, що вийшли з друкарні університету.

У відділі «Суміш» розміщувалося також листування з читача­ми. У листах до видавців можна було прочитати про бідування якоїсь дворянської родини, яка залишилася без годувальника і по­требувала допомоги. Практично завжди знаходилися благодійники, і через кілька чисел часопис друкував подяку згаданих вдови і сиріт добрим людям, які їх підтримали у важку хвилину.

Відділ «Суміш» відзначався особливою рухливістю, мобільні­стю. По ньому видно, що редактори весь час шукали способів його поліпшення.

У 1819 році відділ рішуче змінився: тут почали друкувати справжню зарубіжну хроніку - «Короткий огляд закор­донних подій», укладений за матеріалами преси, що надходила до бібліотеки університету з багатьох європейських країн. Таким чином, у журналі стало можливим прочи­тати про міждержавні стосунки в світі, довідатися про найваж­ливіші події в багатьох державах.

Була розміщена тут і світська хроніка, у завдання якої входи­ло інформувати про приватне життя великих світу сього.

Поява справжньої хроніки, яка, власне, стала панівним матері­алом відділу «Суміш», - ще одне свідчення того, що видавці й ре­дактори журналу вдосконалювали його, шукали нових форм спілкування з читачами й можливості задовольнити їхні запити.

Та офіційна Росія була невдоволена пробудженням активно­го духовного життя в провінційних містах величезної країни. У 1819 році тричі цензурний комітет висловлював зауваження хар­ківському часопису.

В 1819 році поруч з Харковом, у Чугуєві, розгорілося повстання уланського полку, викликане аракчеєвщиною, злиденним і жалю­гідним становищем військових поселенців.

Тож, долю журналу було вирішено: цензура припинила його видання.

Значення «Украинского вестника» полягає в тому, що він:

1) відзначався універсальністю, всебічним охопленням можли­вих тем: науки, літератури, краєзнавчих матеріалів, хроніки, був по-справжньому загальним часописом;

2) орієнтувався на місцевих авторів, виконавши величезну роботу по їх виявленню і згуртуванню, активізував творчість письменників, що жили в Україні, стимулював їхню працю, на­давши трибуну для систематичних виступів;

3) приділяв головну увагу висвітленню українського життя і в цьому мав великий успіх у читачів, бо це була та тематична ніша, яку лише він займав у тодішній журналістиці;

4) прямував до української творчості, яка випливала із його загального напрямку, і твори українською мовою не загаялися з'явитися на його сторінках;

5) постійно вдосконалювався, поліпшував структуру, шукав нові теми, авторів, форми співпраці з читачами;

6) реалізував творчий потенціал Харківського університету, ставши трибуною для найкращих, по-творчому налаштованих його сил.

Глава 4.

«Украинский домовод», «Харьковские известия», «Украинский журнал»

У 1817 році в Харкові зароджується й галузева журналістика. Її первістком став журнал «Украинский домовод», що лише два числа його (січень і лютий) були надруковані. Видавав його про­фесор університету Федір Пільгер, а сам часопис був присвяче­ний проблемам ветеринарії. Видавець цілком логічно сподівався на популярність свого видання, адже худоба на той час правила за мірило достатку й заможності як поміщицьких, так і селян­ських господарств, а відтак, розраховував він, на Харківщині мало б виявитися достатньо читачів, які повинні були зацікавитися його журналом.

В основному видавець заповнював журнал власними праця­ми, але були й інші автори, які виявили бажання співробітнича­ти з часописом.

Статті редактора Ф.Пільгера друкувалися без підпису. Це такі праці, як «Загальна користь від скотарства та шкода від нехту­вання ним», «Загальна користь від скотарства та окремі вигоди для росіян від його поліпшення», «Про найважливіші хвороби овець». Ф.Пільгер розпочав публікацію, очевидно, перекладу якогось науково-популярного іноземного джерела «Природна історія чотириногих домашніх тварин».

На жаль, зарубіжні професори, виховані в умовах свободи думки й слова, толерантності в ставленні до різновекторних ду­мок, виявилися непристосованими до політичних умов Росії, до придушення щонайменшого вияву вільнодумства, до пересліду­вання авторів за безневинний текст тільки тому, що якомусь цен­зорові заманулося прочитати в ньому ще й протиурядовий під­текст. Але саме так було з проф. Ф.Пільгером.

У статті «Загальна користь від скотарства та шкода від нехту­вання ним» він цілком у дусі європейського просвітительського демократизму писав про те, що в цивілізованій державі, де уряд турбується про загальний суспільний добробут, дбають і про роз­виток тваринництва. А от у Росії, провадив далі автор, сваволя поміщиків призводить до розорення селянських господарств і ско­рочення поголів'я домашньої худоби, а урядовці, що мають захи­щати народ і нести йому не лише соціальні права, але й елемен­тарні знання, не виконують своїх функцій. Тобто стаття на господарську тему була на­писана в суспільно-економічному плані.

Ці розмірковування у ветеринарному журналі вжахнули цен­зуру - журнал було негайно закрито. Так безславно закінчилася спроба видавати перший фахово-галузевий часопис у Харкові.

«Харьковские известия» - так називалася друга (після «Харьковского еженедельника») газета, що виходила в 1817-1823 ро­ках в Харкові та була єдиною на ті часи газетою в усій під­російській Україні.

Видання її зініціював і розпочав професор Харківського уні­верситету Андрій Андрійович Вербицький (1788-1859) - україн­ський учений, літератор і педагог. Він на час початку видання га­зети вже мав книгодрукарську практику. З 1811-го по 1829 рік він видавав перші в Україні календарі - «Харьковский календарь» і «Подарок на Новый год сельским и городским жителям».

Він був автором підручників та наукових праць з російської літератури й граматики, латинського віршування. З 1816 до вихо­ду у відставку в 1839 році він займав посаду професора російської словесності Харківського університету.

«Харьковские известия» були щотижневою газетою і виходили на чотирьох сторінках. По двох роках існуван­ня газети під проводом проф. А.А.Вербицького цензурний ко­мітет зажадав від університету усунення його від редагування. Видавцем газети стала Рада Харківського університету, яка призначила цілу групу викладачів - П.Гулака-Артемовського, Є.Філомафітського, О.Склабовського й О.Куницького - відпо­відати за її випуск.

Зміна видавця лише на перший погляд не зміни­ла характер часопису - залишився попереднім його зовнішній вигляд, склад рубрик. Але по суті справи газета все більше пере­творювалася на дайджестове видання, яке живилося не творчістю власних авторів, а передруками новин з столичної преси. Це при­звело до поступового занепаду газети, скорочення числа пе­редплатників і її цілковитого припинення з початком видання «Украинского журнала».

Газета є цікавою пам'яткою духовного життя України, особ­ливо в перший період свого існування. Відкривалася вона заго­ловком, між двома словами якого був розміщений історичний герб Харкова. Далі йшли три розділи газети: «Повідомлення» (з виділенням окремо внутрішніх і зовнішніх повідомлень), «Суміш» і «Об'яви». Передплата на рік була встановлена для Харкова - 10 крб, з пересилкою - 12. У 1820 році вона відповідно зросла до 12 і 15 крб.

Головну ж частину газетної площі займав відділ повідомлень. Відкривалося кожне її число «Внутрішніми повідомленнями», спо­чатку йшла інформація про столичне життя, далі - з провінційних міст. Після цього публікувалися «Зарубіжні повідомлення» - пе­реважно з столиць європейських держав. Читач інформувався про життя королівських родин країн Європи, події в російському царському домі, передруковувалася офіційна інформація: урядові укази і розпорядження, особливо ретельно - ті, що стосувалися півдня Росії; містилися повідомлення про дипломатичні перего­вори, підписання міждержавних угод, збройні сутички, війни, по­давалася світська хроніка. Таким чином, газета виконувала своє безпосереднє завдання - бути для читача вікном у світ і писати на своїх сторінках історію сучасності.

Усі інформаційні матеріали були передруками зі столичних офіційних, урядових газет - «Московские ведомости» і «Северная почта», що іноді вказувалося під статтями, а частіше навіть не зазначалося, як саме по собі зрозуміле. Таким було загально-російське правило — держава встановила монополію на інфор­мацію; провінційні видання могли черпати її лише з столичних, цілком підконтрольних центральному урядові газет.

А.А.Вербицький спробував, однак, порушити цю традицію. Він запропонував деяким освіченим особам, що вирушали з Хар­кова за кордон, бути кореспондентами «Харьковских известий». 7 грудня 1817 року було опубліковано першу статтю, автора якої за сучасною термінологією можна назвати «власкором» газети. Матеріал друкувався під таким довгим заголовком: «Тут повідом­ляється витяг з партикулярного листа, написаного до Харкова з Парижа 15 серпня ц. р.». До заголовка була додана примітка: «Видавці “Харьковских известий”, маючи нині в багатьох містах старанних і діяльних кореспондентів, тішать себе надією, що в май­бутньому, 1818 р. набудуть набагато більше засобів для продов­ження цього видання».

Далі під криптонімом «Д.Ш.» друкувався дуже цікавий лист, наповнений такими приватними спостереженнями, які, зрозумі­ло, неможливо було почерпнути з офіційної хроніки. «Тут (у Па­рижі) усе надзвичайно дороге, - писав кореспондент. - Найгіршу квартиру за 100 франків у місяць відшукати неможли­во; а про їжу й говорити нема чого. (...) Тут у який не підеш трак­тир, не вийдеш без того, аби не залишити 4 чи 5 франків; а пода­дуть які-небудь страви дві, які притому треба чекати години дві. Ось тут голодному слід мати терпіння! Я завжди в цей час про­клинаю французів. Інша справа благословенна Малоросія, і най­краща її страва, так званий борщ!»

Можна припустити, що спроба створити мережу власкорів і вийти за межі офіційної інформації була ще однією причиною, через яку А.А.Вербицький позбувся права видавати газету. Ре­дактори, призначені Радою університету, до таких спроб не вда­валися. А відтак перспективна ініціатива А.А.Вербицького була похована й продовження не мала.

Очевидно, лише харківські повідомлення створювалися на місці самим редактором, а пізніше - колективом редакторів. Універ­ситет, губернаторство, події в місті (приїзд царя та членів цар­ської родини, призначення урядовців на посади тощо) - головні об'єкти повідомлень.

Вузькість творчих можливостей, які надавала видавцям га­зета, зорієнтована на дайджести, давалася взнаки. І двоє з них по­чинають клопотатися про дозвіл видавати в Харкові новий літе­ратурний журнал. 13 листопада 1820 року «Харьковские известия» опублікували заяву П.Гулака-Артемовського та О.Склабовського про їхні наміри розпочати в 1821 році видання літературного часопису.

11 грудня 1820 року газета вже надрукувала проспект місячни­ка «Муза. Харьковский литературньїй журнал». Видання матиме три розділи, обіцяли редактори: проза, вірші, суміш. В останньо­му розділі вони планували вміщувати бібліографію та критику, цікаві історії та анекдоти.

Чому це видання, на яке його ймовірні видавці дістали, як вони сповіщали, дозвіл «Вищого Начальства», не було здійснене, до­стеменно не відомо. Щоправда, в Росії вже почалася доба реакції, яка позначила кінцеві роки правління Олександра І і увійшла в істо­рію під назвою аракчеєвщини. Культ мілітаризації цивільного життя, поліцейського шпигунства, деспотиз­му й брутальної сваволі охоплює країну, тяжкими кайданами налігши на духовне життя в усіх його проявах.

Проте слобожанська еліта прагнула мати свій літератур­ний часопис, використовувати його як трибуну для спілкування з читаючою публікою й формування громадської думки. Це праг­нення було таким наполегливим, що через деякий час зреалізува­лося.

У 1824 році тут починає виходити «Украинский журнал».Видання можна кваліфікувати як літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний двотижневик. Це був єдиний такого роду часопис, що видавався Харківським університетом. На його титульному листі стояли такі слова: «Ук­раинский журнал, издаваемый Харьковским университетом».

За два роки його існування - 1824-1825 - вийшло 48 книжок, тобто стільки, скільки вийшло чисел «Украинского вестника» за чотири роки. Тираж часопису досяг 600 примірників, що було високим показником його популярності.

Поділу на розділи часопис не мав. Кожний новий твір вміщу­вався в ньому під порядковим номером, позначеним римською цифрою. В одну рубрику, однак, збиралися матеріали, уміщені під заголовками «Вірші» і «Суміш». Прикметним є те, що впродовж усіх 24-х чисел 1824 року часопис уміщував одну сторінку додат­ку: зведення метеорологічних спостережень із зазначенням тем­ператури, атмосферного тиску, напрямку вітру, стану атмосфери тощо. Але в 1825 році такий додаток зник - можливо, знову за розпорядженням «Вищого начальства».

«Украинский журнал» увібрав у себе усю складність переддекабристської доби, її духовні й політичні шукання. Відійшов у минуле ренесансний період перших років правління Олександра І, розкуту атмосферу якого ще можна ба­чити в «Харьковском Демокрите» й «Украинском вестнике». Міністерство освіти передане під контроль духовенства й пере­творене на Міністерство Духовних Справ і Народної Освіти.

З огляду на значну кількість релігійно-містичних, теологічно-проповідницьких матеріалів важко твердити, що «Украинский журнал» був реальним продовженням «Украинского вестника». Але вплив університету був і позитивним. «Украинский журнал» друкував статті з природничих наук, які мирно сусідили на його сторінках з релігійно-проповідницькими матеріалами.

Університетський рівень досить відчувався в «Украинском жур­нале». Тут були опубліковані важливі для свого часу наукові праці, які становили інтерес як для широкого читача, так і для вузького кола науковців. Журнал відбирав для друкування не абстрактно-теоретичні праці, а такі, що становили практичний інтерес, мате­ріали яких могли бути використані в господарчому житті.

Дуже слабко була представлена історія як наука. Лише в двох книжках журналу під заголовком «Малоросійська старовина» (1824, № 19-20; № 21) були опубліковані деякі архівні документи з епохи І.Мазепи, І.Скоропадського. Але того могутнього плину історичних досліджень про Україну і Слобожанщину, що давав «Украинский вестник», тепер не спостерігається.

Проте найвагоміше місце в науковому відділі «Украинского журнала» посідали праці, пов'язані з естетикою, якщо мати на увазі, що й літературна критика кваліфікувалася тоді як ру­хома естетика.

Головним автором літературознавчих матеріалів в «Украинском журнале» був сам редактор О.Склабовський. Його статті виникли в процесі викладацької праці автора, мали виразну навчальну мету. Найприкметніші з них - це твори «Розгляд оди, вибраної Ломоносовим з Іова» (1824, №№ 1-3), «Про наслідування» (1824, № 6), «Про користь і мету поезії» (1824, №№ 16-17). До останньої статті навіть додано при­мітку: «З лекцій, читаних студентам в Імператорському Харків­ському університеті».

У 1825 році ще опубліковано праці О.Склабовського «Кілька зауважень стосовно словесності російської» (№№ 5-6) та «Кілька слів про літературу російську» (№ 9).

На сторінках «Украинского журнала» опубліковано ба­гато поетичних творів О.Склабовського. Прозу він в ієрархії художніх ціннос­тей ставив нижче поезії, тому писати її навіть не пробував. Але як поет він володів доволі посереднім обдаруванням. Досить сказа­ти, що в історії російської літератури йому місця не дісталося.

Історики констатують участь у журналі декабриста Володи­мира Раєвського (1795-1872), який ще з 1822 року перебував під арештом за революційну агітацію у військах, що ускладнювало публікацію його творів. В «Украинском журнале» були опубліковані чотири вірші В.Раєвського: «Наслідування Горація» (1824, № 13), «Безплідна любов» і «Пісня невільника» (1824, № 19-20), «Картина бурі» (1825,   № 4). Під невинними назвами ховалася пристрасна публіцистична поезія, заґрунтована на ав­тобіографічних мотивах. Автор висловлював оскарження дійс­ності, змальовував своє становище політичного в'язня.

Художня проза в журналі була представлена дуже слабко. Тут опубліковано кілька перекладних творів другорядних зарубіж­них авторів, а з оригінальних письменників - Іван Вернет. Сентименталізм, орієн­тація на «Сентиментальну подорож» Лоренса Стерна, подорожні замальовки в дусі теорії «мальовничої прози» Р. Гонорського, роздуми з приводу побаченого чи почутого, асоціативне при­в'язані до нього, перенасиченість творів цитатами з античних та новітніх класиків для забезпечення авторитетності власних ідей і поглядів - усе це залишається визначальним для есеїстики І.Вернета в «Украинском журнале».

Взагалі, проза цього видання в цілому відповідала загальноросійському рівню й мало чим різнилася від творчості прозаїків столичних «Вестника Европы» чи «Сына Отечества».

Підсумовуючи, відзначимо, що «Украинский журнал»:

1) став демонстрацією великих творчих потужностей (причо­му як художніх, так і наукових) університетського Харкова;

2) розбудив провінцію, про що свідчить поява в ньому творів з Чугуєва, Охтирки, Ізюма;

3) був дитям свого часу, відобразив загальний духовний стан суспільства в Росії, нахил у ньому до сакралізації духовного життя;

4) найбільш відчутний слід залишив у галузі естетики, теоре­тичного літературознавства, особливого відзначення тут заслу­говують праці редактора О.Склабовського;

5) виявляв обережність у своїх українських симпатіях, жодно­го українського тексту не опублікував, не друкував праць з історії України і в цілому мало цікавився українством як таким, у цьому слід вбачати спробу редактора догодити офіційному С.-Петер­бургу і найближчим урядовцям, що представляли в Харкові вищу владу;

6) але об'єктивно він сприяв духовному пробудженню краю, а відтак і появі в ньому талановитих, активних діячів, готових прикласти сили до розвитку української науки й літератури.

Глава 5.